Ігуменя Смарагда (Іуліанія Авраамівна Онищенко) народилася 2 (15) січня 1858 року в селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області. З семи років вона проживала в жіночому Введенському монастирі міста Ніжина. У 18 років матушка прийняла постриг з іменем Смарагда. Після смерті ігумені Анни в 1914 році стала настоятелькою обителі.У 1922 році під час більшовицької кампанії з вилучення церковних цінностей ігуменю Смарагду було засуджено на 3 роки позбавлення волі. Після закриття монастиря у 1927 році девʼяносто насельниць на чолі з ігуменею Смарагдою було переведено до Козелецького Георгіївського монастиря.У 1930 році матушку вдруге було заарештовано «за антирадянську агітацію». Ігуменю Смарагду три роки утримували під вартою у Ніжинській в’язниці, що остаточно підірвало її здоров’я. Оскільки попереднім слідством склад злочину не було встановлено, матушку звільнили. Та невдовзі, у 1935 році ігуменя Смарагда померла й була похована в Чернігові.16 листопада 2011 року з благословення Преосвященнішого Іринея, єпископа Ніжинського і Прилуцького, відбулося перепоховання останків колишньої настоятельки Ніжинського Введенського жіночого монастиря ігумені Смарагди з міського кладовища «Ялівщина» Чернігова на територію Введенського монастиря.
Святий апостол від сімдесяти Стефан був старшим серед семи дияконів, поставлених самими апостолами, тому його називають архідияконом. Він був християнським первомучеником та постраждав за Христа у віці близько тридцяти років.За висловом Астерія, це був «начаток мучеників, учитель страждань за Христа, основа доброго сповідання, бо до Стефана ніхто не проливав крові своєї за Євангеліє».Будучи сповнений Духа Святого, святий Стефан відважно і переконливо проповідував християнське вчення та перемагав юдейських законовчителів у спорах.Через це юдеї обмовили Стефана, ніби він говорить хулу на Бога і на Мойсея. З таким звинуваченням святий Стефан постав перед синедріоном і первосвященником.Він виголосив промову, у якій виклав історію єврейського народу та сміливо викрив юдеїв у гоніннях на пророків і в страті очікуваного ними Месії, Іісуса Христа. Під час промови святий Стефан раптом побачив відкрите небо й Іісуса Христа у славі, Який стояв праворуч Бога. Він гучно проголив про це.Тоді юдеї, затикаючи вуха, накинулися на нього, потягли його за місто і побили камінням. Святий мученик молився за своїх убивць. Вдалині, на узвишші, стояла Матір Божа зі святим апостолом Іоанном Богословом і старанно молилася за мученика.Перед смертю Стефан сказав: «Господи Іісусе! прийми дух мій. Господи! не вміни їм гріха цього», — і потім радісно віддав за Христа свою чисту душу.Тіло святого первомученика Стефана, залишене на поживу звірам, таємно взяв відомий єврейський вчитель Гамаліїл зі своїм сином Авівом та поховав у своєму маєтку.Згодом вони обидва увірували у Христа і прийняли Святе Хрещення.
Перш ніж піддати святу Анастасію тортурам, Ульпіан вирішив осквернити її. Але щойно жрець доторкнувся до неї, він осліп, страшний біль стиснув йому голову, і через деякий час він помер. Свята Анастасія опинилася на волі й разом із Феодотією продовжувала служити в’язням.Невдовзі свята Феодотія і три її сини були віддані мученицькій смерті анфіпатом (начальником області) Никитієм у їхньому рідному місті Нікеї († бл. 304 р.). Святу Анастасію вдруге ув’язнили і шістдесят днів катували голодом. Щоночі мучениці являлася свята Феодотія, підбадьорювала і зміцнювала в терпінні.Бачачи, що голод не заподіяв святій шкоди, ігемон Іллірії наказав втопити її разом з засудженими злочинцями, серед яких був і гнаний за віру християн Євтихіан († бл. 304; пам’ять 22 грудня). Воїни посадили в’язнів на корабель і вийшли у відкрите море. Далеко від берега вони пересіли до човна, а в кораблі зробили кілька пробоїн, щоб він затонув. Судно стало занурюватися у воду, але в’язні побачили мученицю Феодотію, яка керувала вітрилами і направляла корабель до берега. Сто двадцять осіб, вражені дивом, увірували в Христа, і святі Анастасія та Євтихіан хрестили їх.Дізнавшись про те, що сталося, ігемон наказав стратити всіх новоохрещених. Святу Анастасію розтягнули над багаттям між чотирма стовпами. Так закінчила свій мученицький подвиг свята Анастасія Узорішителька.Тіло святої залишилося неушкодженим, і його поховала благочестива християнка Аполлінарія. Після закінчення гонінь вона побудувала над гробом святої великомучениці Анастасії церкву.Чесна глава і стопа святої Анастасії зберігаються в монастирі її імені, розташованому в північній частині Греції, недалеко від міста Салоніки.
8 (21) липня 1579 року в місті Казані відбулося з’явлення чудотворної ікони Божої Матері, яке особливо посприяло проповіді православ’я в тих краях.28 червня 1579 року страшна пожежа, яка почалася біля церкви святителя Миколая Тульського, винищила частину міста. Зловтішалися шанувальники Магомета, думаючи, що Бог розгнівався на християн. «Віра Христова, — каже літописець, — зробилася притчею і наругою». Але пожежа в Казані стала ознакою остаточного утвердження православ’я на всій тій землі.Місто повставало із руїн, і разом з іншими погорільцями неподалік від місця початку пожежі зводив будинок стрілець Даниїл Онучин. Його дев’ятирічній доньці Матроні з’явилася в сонному видінні Божа Матір і повеліла дістати Її ікону, зариту в землі ще під час панування мусульман таємними сповідниками православ’я. Проте на слова дівчинки не звернули уваги.Тричі з’являлася Богородиця і вказувала місце, де прихована чудотворна ікона. Нарешті, Матрона зі своєю матір’ю стали копати в зазначеному місці і знайшли святу ікону. На місце дивовижного знайдення прибув архієпископ Єремія на чолі духовенства. Він переніс святий образ до розташованого поруч храму в ім’я святителя Миколая, звідки після молебню його перенесли з хресним ходом до Благовіщенського собору, який був першим православним храмом міста. Під час хресного ходу отримали зцілення два сліпці, Іосиф і Микита.Список з ікони, явленої в Казані, виклад обставин її знайдення та опис чудес були послані 1579 року до Синоду. Спорудили на місці з’явлення храм на честь Казанської ікони Божої Матері, де й була поміщена святиня, та заснований був жіночий монастир. Матрона і її мати, які послужили знайденню святині, прийняли постриг у цій обителі.У Миколаївському храмі, де був звершений перший молебень перед Казанською іконою, був тоді священником майбутній священномученик патріарх Єрмоген. Через п’ятнадцять років, у 1594 році, вже будучи митрополитом Казанським, він склав оповідь про священні події, очевидцем й учасником яких був: «Повість і чудеса Пречистої Богородиці чесного, славного з’явлення Її образа, що в Казані».
На думку деяких авторитетних дослідників, преподобний Іларіон схимник, мощі якого нетлінно спочивають в Дальніх печерах, є п’ятий митрополит Київський Іларіон, 1051 року рукопокладений на митрополита Собором єпископів за бажанням великого князя Ярослава Володимировича. Він управляв Церквою на Русі, за одними відомостями, до 1055 року, а за іншими, до 1067 року. У каталозі Руських архієреїв новгородської Софійської бібліотеки йдеться про Іларіона, що він «висвячений був у Печерському монастирі й заради його крайньої доброчесності був святий і чудотворець предивний». У деяких інших рукописах він також названий святим. Навіть в каноні преподобних отців Ближніх печер ім’я митрополита Іларіона поставлено в одному ряду з іменами Михаїла та інших святителів. У стародавніх святцях імені митрополита Іларіона не було з тієї самої причини, що й імен преподобних отців Дальніх печер.Інші стверджують, що преподобний Іларіон схимник є той самий чернець Іларіон, «ниже по вся дни и нощи писаше книги в кельи преподобного отца нашего Феодосия, оному псалтырь поющу усты тихо, руками же прядущу волну, или ино что делающу». Доказом цього, схоже, слугує і порівняння передання про Іларіона схимника, записаного в короткому життєписі, з тим, що сказано про ченця Іларіона в житії преподобного Феодосія. У короткому рукописному життєписі ось як говориться про нього: «Преподобний Іларіон схимник таке утримання зберігав, що на тиждень раз лише і то мало їв, співревнуючи преподобному Феодосію, бо й співмешканцем його був. Молитов же й молінь багато день і ніч з колінопреклонінням та сльозами творячи, догодив Господу Богу, і тілом зостається в печері, а духом — у небі і молить Господа Бога за всіх, які кланяються мощам його святим».Митрополит Іларіон прийняв чернецтво від преподобного Антонія, як сказано в його житії. Якщо він помер в 1067 році, прийнявши на себе схиму, то міг бути співмешканцем преподобного Феодосія, котрий до смерті Антонія, або до 1073 року, був будівничим старого Печерського монастиря, або нинішніх Дальніх печер.Митрополит Іларіон міг відмовитися від управління паствою ще за життя, аби решту своїх днів провести в чернечих подвигах там, куди віддалявся на молитву, коли був ще священником села Берестове, і де прийняв чернецтво, а саме в Дальніх печерах. Тому здається вірогідним припущення, що святі мощі преподобного Іларіона схимника є і справді мощі святого митрополита Іларіона.
Димитріївська поминальна субота – субота перед днем пам’яті святого великомученика Димитрія Солунського, який відзначається 8 листопада за новим стилем. Якщо день пам’яті святого припадає теж на суботу, батьківською все одно вважається попередня.Димитріївська поминальна субота стала днем особливого поминання покійних Куликовської битви в 1380 році. Спочатку в цей день поминали саме тих, хто загинув на Куликовому полі, потім, з плином століть, традиція змінювалася. У новгородському літописі XV століття ми читаємо про Димитріївську батьківську суботу вже як про день поминання всіх померлих.Напередодні батьківської суботи, тобто ввечері в п’ятницю, у православних храмах служиться велика панахида, яку також називають грецьким словом «парастас». У саму ж суботу, вранці, служать заупокійну Божественну літургію, після неї – загальну панахиду.На парастас або на заупокійну Божественну літургію можна подати записки за упокій з іменами близьких вашому серцю померлих. А ще в цей день, за старою церковною традицією, парафіяни приносять в храм їжу – «на канон» (або «на переддень»). Це пісні продукти, вино (кагор) для здійснення Літургії.Молитва за померлихУпокій, Господи, душі спочилих рабів Твоїх: батьків моїх, родичів, благодійників (імена) і всіх православних християн, і прости їм всі провини вільні й невільні, і даруй їм Царство Небесне.Імена зручніше прочитувати за пом’янником – невеликою книжечкою, де записуються імена живих і покійних родичів. Існує благочестивий звичай вести сімейні пом’янники, прочитуючи які і в домашній молитві, і під час церковного богослужіння, православні люди поминають поіменно багато поколінь своїх покійних пращурів. Християни вірять в життя душі після смерті. Але посмертна доля людської душі може бути різною.І якщо за житті людина жила неправедно, її душа після смерті буде страждати від наслідків гріхів, які вона скоїла. А покаятися і виправити себе людина після смерті вже не може, так як душа позбавлена тіла. Проте вона може змінитися завдяки зусиллям тих, хто залишився на землі і з ким зберігається зв’язок любові та пам’яті.Справа в тому, що Церква – це не просто формальне об’єднання людей, віруючих у Бога. Християни становлять в Церкві єдиний організм, в якому стан одного органу визначає самопочуття всіх інших. Але допомогти хворому може тільки здоровий. У цьому полягає суть молитви за іншу людину, живу чи померлу – неважливо.Припустимо, наш ближній був за життя гнівливим, любив злословити, пиячив, був жадібним. Значить, ми повинні навчитися утримуватися від гніву, утримувати свою мову від злих речей, дотримуватися постів, роздавати милостиню. Простіше кажучи, потрібно самому почати жити по-християнськи і тим самим отримати можливість ділитися цим життям з нашими покійними через любов до них і молитву.Нам – живим – у поминальну суботу, день пам’яті наших близьких і рідних, треба по можливості провести в молитві. Мертві вже не можуть каятися і просити прощення, зате ми можемо докласти всіх зусиль і молити Бога про милість до них. І завдяки цьому Господь може змінити долю померлої людини.
Майбутній сповідник схиархієпископ Антоній (Абашидзе) народився 12 жовтня 1867 року в селі Веджіні Тифліської губернії, належав до грузинського аристократичного роду. З боку батька він походив із князів Абашидзе, а з боку матері був у родинних стосунках з князівським родом Багратіоні.Святий закінчив Тифліську гімназію. У 1891 році він вступив до Київської духовної академії. 16 листопада того ж року він був пострижений в мантію з ім’ям Димитрій, 21 листопада був рукопокладений у сан ієродиякона. 1896 року отець Димитрій закінчив Академію і був висвячений в сан ієромонаха.З 16 серпня 1896 року отець Димитрій викладав Святе Письмо в Тифліській духовній семінарії. Далі було призначення інспектором Кутаїської, а потім Тифліської семінарії. Після цього з возведенням у сан архімандрита він став ректором в Олександрівській місіонерській духовній семінарії. Під час своєї роботи з молодими людьми отець Димитрій виявляв стриманість і вимогливість, які поєднувалися з його глибокою духовністю.23 квітня 1902 року преподобний був висвячений на єпископа Алавердського, вікарія Мцхета-Карталинської єпархії. Послідовно він в подальшому посідав Гурійсько-Мінгрельську, Балтську, Туркестанську і Ташкентську кафедри. 1912 року він став єпископом Таврійським і Сімферопольським.Після приходу радянської влади до Криму архієпископ Димитрій писав патріарху Тихону: «Одному тільки Богові відомо, що терпимо ми тут в Криму, який став другим Кронштадтом. Все населення тримають в страсі, не рахуючись рішуче ні з чим. Нас — церковних людей — всіляко допікають. Захопили і зовсім розорили багатий Корсунський монастир в Дніпровському повіті, пограбували Кизилтаську обитель; заволоділи Георгіївським Балаклавським монастирем і віддали його в розпорядження “Спілки скалічених воїнів”; в наші дні безцеремонно грабують Херсонеський і Інкерманський монастирі (обидва поблизу Севастополя); консисторську будівлю оголосили власністю “Таврійської республіки” і всім чиновникам наказали протягом тижня очистити приміщення».11 квітня 1923 року архієпископ Антоній був заарештований і висланий із Криму. Після висилки він переїхав до Києва і оселився в Китаївській пустині при Києво-Печерській Лаврі, а після її закриття жив на приватних квартирах.У 1928 році владика був пострижений у велику схиму з ім’ям Антоній — на честь Антонія Печерського.1933 року він був заарештований і засуджений на п’ять років ув’язнення умовно. Преподобний жив на приватній квартирі на Козловській вулиці, біля Києво-Печерської Лаври.Схиархієпископ Антоній звершував таємні служби і рукопокладення, намагаючись таким чином зберегти православну ієрархію, будучи до кінця своїх днів вірним чадом Православної Церкви. Ризикуючи бути заарештованим або, більш того, убитим, 1937 року він звершив таємне відспівування Екзарха України митрополита Київського Константина (Дьякова), закатованого у в’язниці.Після відкриття Лаври 27 вересня 1941 року сповідник Антоній переселився туди, зайнявши будинок колишнього блюстителя Ближніх печер. Там для нього було відновлено невеликий храм.Преподобний Антоній (Абашидзе) помер у грудні 1942 року. Він був похований за вівтарною стіною Хрестовоздвиженського храму Лаври біля входу до Ближніх печер.Милістю Божою 22 квітня 2012 року було звершено чин причислення схиархієпископа Антонія до лику святих.
Про життєвий шлях інокіні Параскеви (Дибіної) відомо чимало, передаються розповіді людей, які були свідками або учасниками її вражаючих вчинків, прозорливості, подвигу заради спасіння людських душ, заради Господа.Перед народженням Параски неписьменні батьки просили у Бога дитя розумне.І Він дав їм дитину… блаженну, юродиву.Дівчинка, яка народилася 1867 року в Харківській губернії (сьогодні Луганська область), дуже рано виявила дивні Божі дари прозорливості.Їй було близько 3 років, коли батьки, що примітили це, вирішили випробувати її: заховали лопату і стали у дитини запитувати, чи не знає, де лопата? Дівчинка одразу пішла до того місця, де лопата була захована.Трохи згодом дівчинка стала свої передбачення прикривати юродством.У 12 років Парасковії було якесь видіння, після якого вона все залишила і пішла у Свято-Скорботинський Старобільський монастир.Батьки кілька разів приїжджали за нею, але щоразу, передбачивши їхній приїзд, вона ховалася.Так і залишилася в монастирі, прийняла там чернечий постриг з ім’ям Параскева на честь шанованої Сербської святої, добровільно прийнявши подвиг юродства.Не залишаючи строгого виконання чернечих правил, матінка Параскева дуже часто поводилася вкрай дивно: то переодягнеться на все червоне і бігає вулицями, то змете сміття в купу і тут же з усієї сили вдарить по ньому так, що все розлетиться.І ось революція. При владі більшовики – червоні, а собор підірваний.Після закриття Старобільського монастиря матінка із сестрами переходить у Фомівський Свято-Успенський-Серафимівський (Раздабарівський) монастир.Як і раніше, перед ухваленням рішення всі, включаючи ігуменю, приходили до інокині Параскеви за благословенням. Родичі теж не забували про неї.Якось приїхала сестра і питає, чи одружити сина.“Одружіть, йому це знадобиться”, – відповіла матінка.Так і сталося: коли він з війни повернувся інвалідом, дружина з любов’ю його доглядала.Роздабарівський монастир теж закрили в1928 р. Ченцям, що зібралися навколо матінки, довелося поневірятися по селах.Не раз їх ув’язнювали. А матінці довелося побувати і в психіатричній лікарні.Сама сиділа в камері ув’язнених, а 1933 року була відправлена на північ, до Архангельської області.Дивною була втеча з табору та повернення до рідних країв.Звільнившись із ув’язнення, блаженна Параскева знову поспішала з духовною допомогою до гнаних за віру православних християн. У період масових репресій, коли людей виганяли із своїх будинків та посилали до таборів, вона день і ніч перебувала на станціях, переповнених стражденними.Що тоді діялося там: неймовірна тіснота, тиснява біля каси, несамовитий крик переляканих і голодних дітей, плач матерів, стогін хворих і старих зливались у моторошний гул. Все це пекло витікало страшний сморід і сизі клуби цигаркового диму. Часто послушниці казали блаженній: «Матусю, ходімо звідси, навіщо ми тут сидимо, тут такий шум і сморід, що ми можемо тут зробити?». А вона відповідала: «Люди терплять, і нам треба постраждати разом із страждаючими. А сморід і шум перетерпимо добровільно, та будемо позбавлені вічного смороду».Тричі водила блаженна людей до Києва на поклоніння нашим угодникам.Передбачила вона Велику Вітчизняну війну, безперервно молилася за нашу землю.Останнім часом матінка Параскева жила в Лисичанську, де 30 жовтня 1942 р. мирно спочила.
Ікона Божої Матері “Спорительниця хлібів” написана з благословення старця Введенської Оптиної пустині ієросхимонаха Амвросія. Цією іконою благословив отець Амвросій засновану ним недалеко від Оптиної пустині Шамординську жіночу обитель. На цій іконі Божа Матір зображена сидячою на хмарах.Її руки розкриті для благословення. Внизу – зібране поле, а на ньому серед трав і квітів стоять і лежать снопи жита. Старець Амвросій сам вказав день святкування в жовтні і назвав образ “Спорительниця хлібів”.В 1892 році, вже після смерті старця Амвросія, його послушник Іван послав список з ікони до П’ятницької жіночої обителі. В тій місцевості була засуха і загрожував голод, але незабаром після того, як перед іконою “Спорительниця хлібів” був відслужений молебень, пішов дощ та засуха припинилася.Ікона прославилась багатьма чудесами, спасала від голоду тих, хто молився перед нею Пресвятій Діві Марії. В нашій єпархії, в селі Українка знаходиться храм, освячений в честь цього святого образу. Пресвята Богородице, голодних і спраглих потіхо, нагодуй і нас милістю Сина свого.
10 жовтня 1944 року Владика сам відправив до НКВД прохання, в якому просив зняти з нього звання «вільного засланця», дозволити йому поїхати в Росію «і там зайняти єпископську кафедру за призначенням Патріаршого Синоду». Постановою Особової наради при НКВД від 19 травня 1945 року Владику Миколая було достроково звільнено. 5 липня 1945 року постановою Священного Синоду була створена Алма-Атинська і Казахстанська єпархія, керуючим котрою був призначений архієпископ Миколай (Могилевський).Владика прибув до Алма-Ати 26 жовтня 1945 року в день святкування Іверської ікони Божої Матері. Молитовний настрій не залишав Владику і в усі дні його хвороби. У неділю 23 жовтня 1955 року після свого останнього Причастя Святих Христових Таїн, коли монахині в столовій заспівали «Совет превечный…», Владика зі своєї спальні, напружуючи голос, закричав їм: «Матушки, матушки, на цьому поставимо крапку. Тепер почнемо чин поховання єпископа». Спів припинили, але сліз стримати не могли. Особливо напружено та гучно молився Владика в ніч з 23 на 24 жовтня. Можна було розчути його слова: «Господи, не засуди мене, по ділам моїм, але вчини зі мною по милості Твоїй!» Багато разів повторював з глибоким почуттям: «Господи! Милості прошу, а не суду!»25 жовтня 1955 року велелюбна душа владики Миколая тихо і мирно відійшла до Господа. Під час похорону всю дорогу від храму до кладовища (близько 7 км) труну з його тілом віряни несли на руках. За труною, за підрахунками міліції, йшло до 40 000 осіб.
