кухонний синефіл

вчора дописував диплом, сьогодні теж. робота моя присвячена режисерським майстерням фелікса соболєва — це і дослідження студентського архівного кіно, і спроба зрозуміти принципи, за якими ці майстерні функціонували. за період 1973–1983 соболєв виховав і випустив два курси. дійсно, дуже різних людей. і вже зараз багато чого з тієї історії втрачено — фільми, матеріали та окремі постаті, що кудись зникли. бо знають усі лише одного соболєвського студента, олександра роднянського. а їх було дванадцять.тож учора десь за півгодинки до обстрілу я підняв голову від ноутбука. сидів над чернеткою про останнього студента, який мені лишався для аналізу, — сергія полешка, а саме його дипломну роботу 1983-го року.це доволі неприємний, місцями вкрай агітаційний фільм. утім, найбільше мене зацікавило, що майже половину його хронометражу (друга частина) присвячено зруйнованому і невідбудованому успенському собору. і щоб якось полемізувати з цією нафталіновою нарацією, я сів трохи почитати, розібратись в історії руйнувань та відбудов успенського собору. десь за півгодинки до початку обстрілу.а наступні новини ви знаєте.чесно, навіть не пригадую настільки моторошних і страшних збігів у своєму житті, тож поділюсь не відредагованим повністю фрагментом про сергія полешка з мого ще недописаного й незахищеного диплому:

сьогодні проспав. за десять хвилин зібрався і вилетів на преспоказ докудейз. якимось дивовижним чином встиг і на початок пресконференції, і на фільм. власне, побував на репетиції відкриття фестивалю. але пост не про це.як колишній працівник кіно42, я люблю заходити сюди раз на декілька місяців: побачити працівників бурси, які вже погано мене впізнають, зловити хвилю ностальгії та інші маленькі радості життя.годину тримаюсь, дивлюсь на ці говорящі голови, з яких, власне, і складається фільм, але в якийсь момент у мене в голові починається процес, дуже схожий на біль у кишківнику після чогось поганенького — коли вже неможливо спокійно сидіти в кріслі. вольовим рішенням я підіймаюсь і весело йду в туалет та на перекур, щоб зробити собі невеличкий антракт.коли я мию руки, із сусідньої кабінки виходить прибиральниця та набирає воду у відро поряд зі мною. якась дивна хвилинка незручності, але жінка перериває паузу питанням: «а ви ремонтуєте телевізори?».звісно, мені треба було відповісти «так» і спитати, чи потрібні їй мої послуги. але я настільки розгубився, що не знайшов кращої відповіді, ніж сказати, що я кінокритик. так ми і познайомились із тетяною. я розказав, що два роки тому працював у кіно42, а вона тут лише декілька місяців.заради таких смолтоків я б кожен день їздив на ранкові преспокази. бо зрозумів, що робота в кінотеатрі, ремонт телевізорів та кінокритика знаходяться десь поруч і в якийсь момент можуть ототожнюватися.люблю свій плащ «трудовика»

усі шось пишуть та й я давайте пару слів напишу. для мене Кіноклуб на Спаській був одним з перших культурних досвідів після переїзду до Києва у складний період. виявилося, під час війни можна отак на чистому ентузіазмі показувати богом забуте кіно й у доброзичливій атмосфері його обговорювати. я не відчував у цьому кіноклубі жодного ґейткіпінґу та жодної зухвалості: на нього ходили бабушки, лисі мужики в чорних кепках, трансгендери, філософи, собаки та навіть, бувало, російськомовні. люди, які нікого не знали, а потім ходили на кожний показ, активно брали участь та навіть починали ходити на інші події, про які дізнавалися завдяки кіноклубукуратори кіноклубу платили з власної кишені за українські субтитри, пропускали тусовки, щоб підготувати простір у неділю зранку, редагували субтитри до 3-ї ночі після навчання, робили й розвішували постери, щоразу готували цікаві представлення, що такі рідко почуєш на провідних подіях країни, ну і, звісно, найважче: сумлінно мовчали, поки хтось навалює сєчку, щоб усі могли висловити свою думку на обговоренняхдля мене це не просто історія про «чуваки і чувіха показували кіно з рутрекера», для мене — і я хочу, щоб ви теж це побачили, — це історія про just showing up. за ці два з половиною роки були як аншлаги, де люди дві години дивилися кіно стоячи або сиділи по черзі, так і тихі покази, на які приходило людей зо 10, і ті переважно знайомі. попри всі складнощі й перешкоди куратори майже без перерв продовжували, продовжували, а потім ще раз продовжували показувати кіно. завдяки кіноклубу сталося аж 90 показів, більшість з яких були фільми, вперше показані українськоюкіноклуб створив навколо себе справжню спільноту, яка вийшла привітною й відкритою для всіх завдяки зусиллям організаторів, але не тільки кіноклубу. нічого цього не сталося б, якби не Спаська, де багато людей теж старанно працювали для того, щоб організувати такий простір. жодної гадки, які там у них тепер плани, що довелося відмовити кіноклубу, але з обережністю вірю в їхнє бачення, якщо вже вирішили, що так буде кращене знаю, яке у інших ставлення, але для мене завжди в умовній неможливості таких досвідів будуть винні вестерни зі своїм хворим баченням правильного. Цукербергу, Маску, Олтману, Амодею можна зібрати, перепакувати та продати всю інформацію в світі, бо вони технобоги й будують майбутнє, а з благодійною й культурною метою показувати старі піратські фільми — це, бачте, зазорно й узагалі кримінал. але життя сповнене подвійних стандартів, тому якщо особливо не вдарятися в юридичний утопізм, то іноді треба просто брати й робитиОля, Демʼян та Алік взяли й зробили, бо серцю не накажеш і тд. дякую їм за це. чудовий приклад того, як за допомогою базової дисципліни та наполегливості невеличкою командою можна зробити щось важливе й створити спільноту — оазис посеред пустелі. я не відчуваю суму через те, що завтра буде останній показ Кіноклубу на Спаській, бо це і так було зрозуміло, що цей день колись настане. кіноклубу в такому форматі вже може й не бути, але внесок зроблено і люди залишаються. я радію, що це сталося, а друзям бажаю успіху в нових ліберальних проєктах 😉

21-го березня в Павільйоні культури - презентація одного з найцікавіших архівних досліджень останніх років:Цех Обробки Плівки та Павільйон культури запрошують 21 березня на показ і обговорення архівних студентських фільмів. Кураторами програми є кінознавці та дослідники архіву Володимир Прилуцький та Алік Дарман.Цех обробки плівки в Києві — колишній виробничий підрозділ студії «Укркінохроніка», де з 1938 року здійснювався повний цикл роботи з кіноплівкою. Після переїзду до будівлі Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого тут сформувався архів студентських фільмів, що охоплює кілька десятиліть кінематографічної освіти.У 2025 році кінознавці та дослідники архіву Володимир Прилуцький та Алік Дарман ініціювали на базі цих фондів ініціювали однойменний кіноклуб плівкового кіно — формат показів, який є унікальним в Україні. Під час показу в Павільйоні культури глядачі побачать добірку студентських робіт, віднайдених в архіві ЦОП — фільми, які демонструвалися лише під час захисту перед університетською комісією і після цього на десятиліття зникли з публічного простору.Показ супроводжуватиметься лекцією та обговоренням і стане можливістю познайомитися з маловідомим пластом українського кіно.Павільйон культури, Експоцентр України, просп. Академіка Глушкова, 1, КиївВхід вільний за попередньою реєстрацією тут

з нещодавніх досвідів.сходив на препоказ «останнього прометея донбасу» антона штуки, а в четвер фільм вийшов в український прокат. як відомо, фільм розповідає про працівників курахівської тес, які попри постійні обстріли продовжували працювати аж до знищення станції росіянами у 2024. попри жахливу назву, вийшла дійсно непогана глядацька документальна робота з цікавими архівними кадрами, а головне — увагою до своїх героїв. «прометей» — дуже людяне кіно, де більшість екранного часу виділено героїчним працівникам тес, які щиро говорять та природно себе поводять перед камерою. власне, без «говорящих голів», як часто буває у фільмах такого штибу.проте! через звичку дивитись українську документалістику на фестивалях ненароком забуваєш про нашу мовну проблему в кінотеатрах. майже всі герої «прометею» говорять російською. але навіть на закритому показі демонстрували фільм в українському дубляжі. і справа стільки не в тому, що це зіпсувало досвід перегляду, скільки в етичній площині проблеми, коли ми говоримо про неігрове кіно. оскільки я переконаний, що не можна позбавляти людей мови в документальному фільмі, особливо коли люди є центром цього фільму. але, вочевидь, нескоро хтось захоче спробувати вирішити важке мовне питання українського кіно. так само, як і проблему фільмів, які вже перебувають під забороною, і тих, які потраплять у списки згодом.

друзі, дуже радий анонсувати неформальний майданчик для спільного перегляду кіно, націлений на жваві обговорення й дискусії. разом із чудовим кінокритиком олександром гусєвим ми започатковуємо «короткі зустрічі» у найкращому кінотеатрі столиці.ми обрали ідею зустрічатись через тиждень, а інколи й два після старту прокату. фільму потрібно дати трохи пожити, а глядачеві — сформувати власну думку і висловити її в добрій атмосфері. також плануємо влаштовувати спецпокази, незалежні від прокату, його насиченості та різноманітності.проте стартуємо з «альфи» жулі дюкорно. у моєму випадку це кіно, яке не сподобалось під час першого перегляду, але чомусь засіло. вже другий перегляд дав зрозуміти, що це все ж достойне кіно.якщо ви хочете передивитися «альфу» або ж не бачили її зовсім, гарна нагода зробити це разом з нами в наступну середу (11.02) о 19:00. квиткиорг моменти:⁃ поки не можу сказати, наскільки регулярними будуть зустрічі, але орієнтир — двічі на місяць;⁃ безперечно, ми за оригінал + субтитри. проте з «альфою» це, на жаль, було неможливо.і трохи подяк. передусім старшому колезі саші гусєву за компанію в трохи новій для нас справі. команді жовтня за розвиток кінотеатру, цю можливість та співпрацю. та дорогій подружці насті колодці за прекрасний постер. до зустрічі в кіно!

нічне. щось загнало мене, коли це побачив. почав гуглити, гуляти по сторінках вікіпедії та читати про сумні долі радянських кінематографістів. але це запустило цикл думок в голові. в мене з’явилось питання, чи побачу я новину про страшну смерть павла лойка на сторінках нску. судячи з історії людини, оператор такого рівня на радянській кіностудії повинен був бути в спілці кінематографістів. проте навіть якщо і ні, то все одно є загальна проблема навколо цього. літні люди — перші, хто потерпають від нинішньої ситуації з теплом та електроенергією.можна багато говорити про нску, але точно є одна справа, якою вони плідно займаються вже не перше десятиліття — це меморіалізація. займаються в свій спосіб, як розуміють та вміють. меморіалізація зараз — одна з центральних проблем в україні, бо треба знайти спосіб, як належним чином працювати з пам’яттю. проте, якщо звузитись до галузі кіно, то класичною меморіалізацією займається саме нску та бк. історія українського кіно багато де розірвана, сучасна хвиля ніби найбільш важлива зараз, а радянський період — далекий, незручний та неактуальний. проте навіть такі архаїчні організації, як нску, теж намагаються зробити, щоб розривів було менше, в тому числі і на такому міжособовому рівні. тому всі події в будинку кіно виглядають +- однаково: як творчі зустрічі, вечори пам’яті, дні народження, поминки тощо. це окрема велика тема для розмови, але, якщо коротко, то запах смерті вже дуже давно переплівся з запахом життя в стінах бк. це не добре і не погано, але ти його чуєш, як заходиш всередину. а якщо потрапити на якусь тематичну подію, то зрозумієш, що правління прикладає багато зусиль для того, щоб цей запах залишився незмінним. справа не тільки в радянському минулому та неадаптивності до сучасності цієї установи, а в тому, що нску намагається дещо зберегти. і, якщо серйозно, то це і є головна місія організації — не втратити пам’ять про тисячі українських кінематографістів(-ок) та зберегти місце, яке було домом для цих людей протягом багатьох-багатьох років. в минулому році я потрапив до кабінета директора спілки — це було через пару днів після смерті в’ячеслава криштофовича. коли я зайшов, мене зустрів величезний портрет режисера, який стояв на стільці посередині кабінету і так, ніби, намагався знайти спільну мову з портретами колег, які давно висять на стінах. не знаю, чи досі так, але мені розповідали, що повне зібрання спілки починається з того, що тухне світло в залі і на чорному екрані пускають довгий список усіх спілчан, що пішли з життя.власне, будинок кіно — це простір, де життя перемішано зі смертю, але живі беруть на себе зобовʼязання пам’ятати мертвих та опікуватись ще живими. в мене в голові стався бум, бо я подумав, чи несе нску хоч якийсь соціальний хрест на своїх плечах (робимо ремарку на брак фінансування, людей і бла-бла-бла), але все ж? думаю, не треба пояснювати, який середній вік спілчан(-ки)ина. там вкрай багато літніх людей, вочевидь, у різних соціальних та життєвих станах. чи опікується спілка своїми ж? чи допомагає літнім людям? я чесно не знаю. хочу вірити, що хоч якось.просто після цього в мене вибухнув ще один спогад. восени проходили з подругою п’яні повз будинок кіно, і я побачив величезний пандус на сходах до бк. не уявляєте, як я зрадів неочікуваній інклюзивності. вау! на що моя подруга спитала, чи я впевнений, що всередині теж щось зроблено? безсумнівно, ні. я покричав на вулицю, дуже засмутився, і ми пішли далі. якщо ви пам’ятаєте бк всередині, то навіть на першому поверсі неможливо дістатись від холу до вбиральні, бо вже там є сходи.

не те щоб я був фанатом підбивання року та списків кращих фільмів, але здається, в минулих роках я робив щось таке. в цьому ж році я вагався між текстом про головні українські короткометражки року та невеличким постом про найважливіші українські кінофестивалі року.рік був справді гівняний, що відчутно і в кіно. з таким настроєм мені важко щось писати, але поки їду дві години в маршрутці, захотілося все ж сказати про кінофестивалі. бо 2025 рік був нетиповим для фестивального простору. спочатку я хотів робити топ-3, де були б омкф, сані бані та, певно, молодість. але навіщо? не так і багато фестів, щоб, як у школі, по зросту виставляти на фізрі.важливо відзначити, що кінофестиваль сані бані за три роки свого існування неймовірно виріс. я був хейтером сані бані, мені страшенно не сподобалась перша едиція в 2023 році, що я навіть накатав текст. але я вклоняюсь перед командою за те, як фестиваль розвивається. сані бані відкривав фестивальний сезон у минулому році та зробив це дуже достойно. одеський кінофестиваль всі роки повномасштабної війни шукає собі місце — від чернівців до будинку кіно та тц гулівер, прости господи. у 2025-му все ж зупинився на кінотеатрі жовтень, вдало зайнявши слот між кісфф та ктк і, чесно, мене вразив. я ніколи не думав, що назву фестиваль зі спонсорськими захмарно дорогими тачками на вході до кінотеатру демократичним. але в підході до програми він саме такий: там було кіно на будь-який смак, абсолютно. я сподіваюсь, що і надалі омкф буде з сильною різнобарвною програмою. проте зрозуміє свої недоліки і попрацює над ними. бо це один з небагатьох українських кінофестивалів, у яких справді є ресурс. омкф дуже не вистачає душі. справа не в тачках чи червоних доріжках, а в людях та індустрійних подіях.закривала рік молодість, яка досі намагається бути молодою, але все важче і важче. через переїзд омкф з літа на осінь вийшло так, що останні сили спільноти були віддані ктк, а молодість втратила / не добрала свого глядача. це був сильний контраст з тижнем критики, який пройшов ну дууже успішно, хоча в мене було достатньо питань.власне, я не буду критикувати цьогорічну едицію молодості не тому, що я брав участь у кінофестивалі, а тому що молодість все ще неймовірний кінофестиваль, який може здивувати, а команда робить все можливе для цього. проте молодість ніби увібрала в себе всю тяжкість року, а може й не тільки цього. дивно, як мало сил залишається на останній фестиваль у сезоні, але саме з цією втомою в мене асоціюється молодість-2025.я б дуже хотів, щоб цей список / не список доповнила п’ята ювілейна едиція кінофестивалю 4:3 у франику, але, на жаль, у минулому році вона не сталась. я думаю, не треба пояснювати, наскільки важко робити маленький зумерський кінофестиваль у провінції. а про шикарний 4:3 у 2024-му я вже тут розповідав. і я б дуже хотів написати про наступний 4:3, на який я впевнений ще буде змога з’їздити. дуже хочеться вже в цьому році.привіт, 2026! чекаємо фестивалі, побачимось в кіно)

В зв'язку з ретроспективою американського аванґарду в Довженко-Центрі мені нагадали, що я колись брав інтерв'ю в Йонаса Мекаса. В Києві тоді проходила виставка руху Fluxus у конторі під назвою "Музей сучасного образотворчого мистецтва України" на вулиці Глибочицькій (звісно, музеєм вона не була). Мене тоді найбільше зацікавило, яким чином антирадянський політемігрант Мекас зміг приїхати 1972-го року до СРСР і зняти в своїй колишній домівці фільм "Спогади про подорож до Литви". Зв'язок між нью-йоркським аванґардом і радянською Литвою цим не обмежувався: як відомо, перший президент Литви Ландсберґіс офіційно вважається учасником руху Fluxus з 1960-х років, а назва його політичного руху за незалежність Литви ("Саюдіс") є просто перекладом слова Fluxus, тобто, "рух" (це само собою викликає неминучі, хоч і досить фантасмагоричні паралелі з українським Рухом, що виник одночасно з "Саюдісом", та на жаль не мав у своєму складі митців-аванґардистів). "Спогади про подорож до Литви" покажуть сьогодні о 15:00 в Довженко-Центрі.