кухонний синефіл | усі шось пишуть та й я давайте пару слів напишу. для мене Кіноклуб на ...

усі шось пишуть та й я давайте пару слів напишу. для мене Кіноклуб на Спаській був одним з перших культурних досвідів після переїзду до Києва у складний період. виявилося, під час війни можна отак на чистому ентузіазмі показувати богом забуте кіно й у доброзичливій атмосфері його обговорювати. я не відчував у цьому кіноклубі жодного ґейткіпінґу та жодної зухвалості: на нього ходили бабушки, лисі мужики в чорних кепках, трансгендери, філософи, собаки та навіть, бувало, російськомовні. люди, які нікого не знали, а потім ходили на кожний показ, активно брали участь та навіть починали ходити на інші події, про які дізнавалися завдяки кіноклубукуратори кіноклубу платили з власної кишені за українські субтитри, пропускали тусовки, щоб підготувати простір у неділю зранку, редагували субтитри до 3-ї ночі після навчання, робили й розвішували постери, щоразу готували цікаві представлення, що такі рідко почуєш на провідних подіях країни, ну і, звісно, найважче: сумлінно мовчали, поки хтось навалює сєчку, щоб усі могли висловити свою думку на обговоренняхдля мене це не просто історія про «чуваки і чувіха показували кіно з рутрекера», для мене — і я хочу, щоб ви теж це побачили, — це історія про just showing up. за ці два з половиною роки були як аншлаги, де люди дві години дивилися кіно стоячи або сиділи по черзі, так і тихі покази, на які приходило людей зо 10, і ті переважно знайомі. попри всі складнощі й перешкоди куратори майже без перерв продовжували, продовжували, а потім ще раз продовжували показувати кіно. завдяки кіноклубу сталося аж 90 показів, більшість з яких були фільми, вперше показані українськоюкіноклуб створив навколо себе справжню спільноту, яка вийшла привітною й відкритою для всіх завдяки зусиллям організаторів, але не тільки кіноклубу. нічого цього не сталося б, якби не Спаська, де багато людей теж старанно працювали для того, щоб організувати такий простір. жодної гадки, які там у них тепер плани, що довелося відмовити кіноклубу, але з обережністю вірю в їхнє бачення, якщо вже вирішили, що так буде кращене знаю, яке у інших ставлення, але для мене завжди в умовній неможливості таких досвідів будуть винні вестерни зі своїм хворим баченням правильного. Цукербергу, Маску, Олтману, Амодею можна зібрати, перепакувати та продати всю інформацію в світі, бо вони технобоги й будують майбутнє, а з благодійною й культурною метою показувати старі піратські фільми — це, бачте, зазорно й узагалі кримінал. але життя сповнене подвійних стандартів, тому якщо особливо не вдарятися в юридичний утопізм, то іноді треба просто брати й робитиОля, Демʼян та Алік взяли й зробили, бо серцю не накажеш і тд. дякую їм за це. чудовий приклад того, як за допомогою базової дисципліни та наполегливості невеличкою командою можна зробити щось важливе й створити спільноту — оазис посеред пустелі. я не відчуваю суму через те, що завтра буде останній показ Кіноклубу на Спаській, бо це і так було зрозуміло, що цей день колись настане. кіноклубу в такому форматі вже може й не бути, але внесок зроблено і люди залишаються. я радію, що це сталося, а друзям бажаю успіху в нових ліберальних проєктах 😉