Цілую, Катя

⚡️ Криза у 30 років. Як вона відчувається?Сьогодні на сесії з психологиною ми розбирали запит і в якийсь момент вона каже: «Слухай, тобі ж цього року виповнилось 30!? Якраз час для кризи 30 років».У мене всередині все аж стиснулося. Кажу їй: «О ні, тільки не це! Я ніби тільки-тільки вийшла з усіх минулих загонів, тільки почала почуватися класно і що, знову якась криза?!».Але вона запитала дуже влучну річ: «А чому ти сприймаєш кризу як щось обов'язково погане?».І розповіла мені лінгвістичний факт. Виявляється, саме слово «криза» (від грецького krisis) означає «рішення», «поворотний момент» або «зміна курсу». Мирозібрали, що взагалі-то те, що відбувається в моєму житті зараз у рішеннях, діях, в оточенні, у внутрішніх змінах — це вже і є криза 30 років.Але цевідчувається зовсім по-іншому!Якщо раніше, коли в мене була криза, я реально страждала, мені було емоційно погано, я буквально варилася в болю, то зараз мої рішення, які теж часом складні й неприємні, і дії, які до них призводять, дають мені колосальну енергію, внутрішню трансформацію, драйв і шалену віру в себе!Виявляється, криза — це не обов’язково депресія чи сльози в подушку, як я раніше вважала. Це може бути просто поворотний момент, де ти вирішуєш жити і діяти по-іншому. І в цей момент не обов'язково має бути боляче тобі! Навпаки — це нове рішення може принести тобі омріяну свободу і радість.Дівчата, хто вже прожив чи проживає свою кризу 30!? Як воно!? 🥂👇

Ділюсь промтом, який змусить вас плакати🫣З ним ви можете зіграти у трансформацій гру Ліла і вирішити якийсь свій запит у будь-якій сфері. Я рефлексувала з Gemini, він мені зараз більше подобається. Ви можете з GPT чи Claude, як зручно. Крок 1. Спершу створіть окремий діалог і попросіть допомогти у формуванні запиту для гри Ліла. Якщо у вас уже є запит, пропустіть цей крок. Крок 2. Вставте промт: Давай в цьому чаті тепер глибше підійдемо до мого запиту, хочу розгледіти свій прихований мотив, тому пропоную пограти в гру. Ти — Кришталеве Дзеркало Істини. Твоє завдання — вести мене дошкою з 72 клітин, використовуючи архетиповий та трансцендентний підхід. Твої правила: * Механіка: Імітуй кидок кубика (1-6). Вхід у гру можливий лише при випадінні 6 (символ Народження). До цього моменту гра не починається. Шлях: Якщо я потрапляю на Стрілу (висхідний потік) або Змію (низхідний потік), ти зобов'язаний розкрити причинно- наслідковий звʼязок між клітинами через призму мого конкретного Запиту. * Стиль: Говори глибоко, хірургічно чесно. Жодного «чергового позитиву», езотеричного туману чи інфантильності. Не згладжуй кути. Якщо істина потворна — називай речі їхніми іменами. * Діалог: Рухайся строго покроково. Один хід — одна клітина. Спочатку її розбір (тіньові сторони, приховані мотиви, архетипова суть), потім 1-2 точних питання на усвідомлення. Не давай порад. Підсвічуй те, що я намагаюся приховати від самої себе. * Утримання фокусу: Кожну клітину співвіднось із моїм Наміром. Якщо я почну йти в абстракції або знецінювати процес — жорстко повертай мене в глибину. Початок гри: Не кидай кубик одразу. Привітай мене у просторі Ліли та попроси виконати дві умови: 1. Чітко сформулювати свій Намір (Запит до гри). 2.Підтвердити готовність грати без масок і дивитися в обличчя фактам. Як тільки я відповім — роби перший кидок на вхід. Я чекаю Але на це треба виділити близько години. Промт сам побачила у тредс з коментарями, що він змусив розплакатися. Не повірила, перевірила, такі да😅Запит формувала на тему контролю і перфекціонізму, те, що зараз болить. І це було дуже корисно, місцями боляче, але трансформаційно🔥 рекомендую!

Нещодавно я помітила, що мені більше не в кайф вести блог. І це був тривожний дзвіночок, бо я належу до тих людей, які обожнюють це. Завжди казала: навіть якби в мене були всі гроші світу, я б усе одно продовжувала вести блог! Але в якийсь момент мені стало це в тяжість. Нема цікавості, азарту, кожна ідея, яка зʼявлялась у моїй голові, здавалась тяжкою ношею. Саме тому відкладала їх на потім, перестала публікувати в моменті. Так втратилася спонтанність, легкість і відповідно задоволення у веденні блогу, які були колись. І от в один день я вирішую, що хочу це повернути. Якраз наближалася фотосесія, і я подумала, що плювати на забобони «а раптом зглазять», не буду чекати результату, а вирішила показувати сам процес в моменті, без будь-якого плану, готових сторителінгів, просто як я збираюся, як їду, як все проходить…І що відбувається на самій фотосесії? Усе летить шкереберть. Буквально за хвилину, як мене мають почати фотографувати, макіяж псується. Будь-які спроби це виправити тільки погіршують ситуацію. Мене тоді так вибило це, просто капець. Я відчувала тотальне розчарування і жахливе відчуття безпорадності перед обставинами, яке тримало мене дуже довго і під час зустрічі, і після неї. Думаю: «всьо, точно зглазили. Так і знала, що не треба було цього робити😂»І ніби головою розумію, що ЦЕ ДРІБНИЦЯ, але вона мене так засмутила, що це бісило ще більше.Коли приїхала додому, то згадала про таро😈 Я не сильно шарю в цій темі, у мене просто є колода і мені завжди страшно цікаво було спробувати порефлексувати з нею. 🃏Я перемішала її з думкою: «Що насправді підсвічує мені ця ситуація?»У Gemini, який трактує мені значення карт, не було більше контексту! Але коли я прочитала значення, то охуіла🫣Мені випали дві карти: одна — карта тотального контролю у житті, а друга означає повне емоційне виснаження й апатію.Разом це означає, що у мене раціональний контроль над життям, правила, рамки, які я собі поставила, перемогли почуття і через це я можу вигорати, втрачати смак до життя чи страждати, коли щось йде не так… 😱 НУ І ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ!?Тобто, якщо брати ситуацію з фотосесією, то вона мене так сильно засмутила саме тому, що все пішло не за планом, я втратила контроль над ситуацією. І тут якраз був мій головний урок: прийняти це, бути гнучкою та діяти в обставинах, які склались, чи страждати, бо все пішло не так, як я собі уявляла. Але я пішла далі і почала мислити про тему контролю в контексті всього мого життя. Ох, як же я охуїла х2Ми зараз зупинимося саме на темі ведення блогу, з якої я починала цей допис. По факту, я втратила інтерес до ведення блогу саме через «експертні рамки», в якій я себе загнала. Я усвідомила, що тотально контролювала що, як я подаю і намагалась контролювати який мій образ формується в головах людей.Тобто мій внутрішній критик дозволяв мені виходити до людей ТІЛЬКИ тоді, коли все виглядало ідеально за моїм планом.Я повністю перестала показувати процес, а показувала лише результат. І неважливо, хороший він був чи поганий. Так, я показувала в блозі й свої сильні сторони, і свої слабкості, пройоби, але прикол у тому, що навіть ці слабкості проходили внутрішню жорстку цензуру! Я чітко контролювала, під яким кутом зору подам цю невдачу, в якому контексті і який це буде сторітелінг.Коли ти ділишся в моменті — це жива, спонтанна емоція, ти не знаєш, куди тебе поведе життя і як ти зреагуєш. А я чекала, поки все вщухне, з'явиться результат, і вже тоді подавала це так, як вигідно мені. Тобто я намагалася проконтролювати все: свій образ, своє життя і те, як мене сприймуть інші. І саме ця напруга мене вибивала і вганяла в жорстку апатію та рамки.Ця ситуація із зіпсованим макіяжем показала, що я НЕ МОЖУ контролювати все. І мені життєво необхідно відпустити цей контроль і навчитися довіряти собі в процесі. Бо прикол у тому, що процес — це і є саме життя, результат невизначений. А контроль не захищає від помилок, він по факту захищає від самого життя.Ps: можливо, занадто складно. Але як є. Дякую, що вислухали. Цілую, Катя💋

Ціна «ілюзії миру»: чому я більше не буду згладжувати кутиВчора я показувала вам теплі сімейні кадри, а сьогодні хочу написати про зовсім інший бік цієї поїздки. Якраз нагадаю, що в соцмережах ми зазвичай бачимо лише крихітний відсоток того, що відбувається в реальному житті людей насправді. Ті світлі моменти, якими я ділилася — вони щирі, я дійсно всім серцем хочу закарбувати їх у своїй пам'яті. Річ у тім, що з усього мого життя до 18 років у мене залишилося враження, ніби там було дуже мало позитивного.Моє дитинство було сповнене болю, і зараз я ніби намагаюся надолужити втрачене, вихопити й зберегти бодай якісь хороші миті.За всі ці роки я майже не підіймала тему сім’ї у своєму блозі й ніколи не вдавалася в деталі. Але ця поїздка стала знаковою, я відчула, як змінилася. Тому сьогодні мені хочеться бути з вами відвертою і відкрити ту складну сторону того, що насправді відбулося за цей тиждень вдома, а саме - всередині мене. Мій приїзд супроводжувався не лише теплими моментами. Було декілька дуже неприємних розмов на підвищених тонах, і таке сталося вперше за дуже багато років. Колиу 18 років я почала жити з чоловіком. Шлейф минулого та напружена комунікація з рідними продовжували переслідувати мене. Тоді він сказав мені фразу, яка надовго стала моїм орієнтиром: «Це твої рідні. Ти їх не зміниш, їх треба просто прийняти».Завдяки тому, що я змінила своє ставлення до ситуації та пройшла тривалу роботу з психологом, наше спілкування справді налагодилося.Але налагодилося воно, якщо чесно, ціною мого постійного замовчування, аби не провокувати конфлікти й берегти їхній спокій.Проте цього тижня відбувся ряд ситуацій, коли я чітко зрозуміла, що більше так не можу. Робити вигляд, що все добре, і мовчати там, де ситуація докорінно суперечить моїм поглядам, баченням і принципам — це ніби далі підтримувати їхню гру. Гру, де вони свято впевнені, що роблять усе правильно, просто тому, що їм ніхто ніколи не протирічить. Тому цього разу я перестала мовчати.Звісно, ці розмови забрали багато енергії та принесли розчарування, сум. Бачачи мій стан, свекруха повторила мені ті самі слова (і тепер я знаю, звідки їх свого часу взяв мій чоловік): «Це твої рідні, ми їх не обираємо, не замінимо, тобі треба їх прийняти і терпіти, щоб потім не шкодувати». Через це я на підвищених тонах посперечалась ще й з нею до цього всього😅 Бо слово «терпіти» для мене взагалі червона ганчірка.Але в цій дискусії я прийшла до важливого висновку, який озвучила і їй, і, перш за все, самій собі:• Так, ми не змінимо і не замінимо рідних.• Так, я їх люблю • Але ні, я не зобов'язана приймати і терпіти те, що руйнує мене і те, з чим я не згодна.Роками я пригнічувала свої емоції, намагаючись бути зручною та згладжувати кути, щоб підтримувати ілюзію миру. Це призвело мій внутрішній стан до дуже плачевного результату, і я більше не хочу руйнувати себе. Ці розмови були важкими, емоційними та неприємними, але вони були необхідними. Можливо, у цих дискусіях ніхто нікого так і не почув. Кожен залишився при своїй думці. Але головне — я більше не замовчувала те, що болить.Мені важко ділитися цим текстом. Раніше я не підіймала тему сімʼї, бо захищала комфорт рідних, переживала за їхнє самопочуття, боялася образити або що сторонні люди домалюють їм того, чого вони не робили.Але зараз мені стало життєво важливо потурбуватися про власні почуття, як би егоїстично це не звучало, у мене з'явилося сильне бажання просто виговоритися. Тому цей текст — рідкісний виняток, моє особисте звільнення і остаточне завершення старого патерну поведінки.Я дуже люблю і ціную своїх рідних, і зараз я просто усвідомила, що не погоджуватися з усім підряд, захищати свої цінності чи десь суперечити — не робить мене поганою людиною: донькою, онукою, і жодним чином не зменшує мою любов до них. Це просто про повагу до самої себе.

Кількість прекрасного у нашому житті залежить від нашої здатності це помічати. Або ж краса в очах того, хто дивитьсяЦі фрази я постійно згадую, коли читаю компліменти у свій бік від інших людей. Вони здатні побачити в мені стільки всього прекрасного... Але є факт, у якому мені важко зізнатися навіть самій собі: я на це не здатна. У своїх власних очах я ніколи не була достатньою. Достатньо красивою, достатньо розумною, достатньо спортивною,достатньо реалізованою,…. успішноюЯ НІКОЛИ в житті не відчувала себе задоволеною собою на всі 100%. Є завжди якесь «недо-».І зараз, після операції, це ще раз підсвітилось. Особливо після того, як вчора я шукала інформацію про ліпофілінг після блефарипластики і в групі про пластичну хірургію наткнулася на відгук дівчини, яка оперувалася в мого лікаря. До речі, саме за її рекомендацією я до нього й пішла. І як з’ясувалося згодом, цей хірург свідомо не робить ліпофілінг, бо для людей, схильних до набряків, це ризик, що жир візьметься комками.Вона написала, що вже минув рік після операції, результат перевершив усі її очікування і вона мега задоволена.Я заходжу, дивлюся на її свіжі фото і на деяких помічаю ту саму проблему, яка зараз муляє мені - відсутність об’єму. Але прикол у тому, що вона взагалі не вважає це проблемою! Для неї це чудовий результат. А для мене — привід доколупатися.І тут до мене дійшло: що б я з собою не робила, скільки б теплих слів від інших не чула — моє самосприйняття не змінюється. Якщо в разі чого після повної реабілітації мені захочеться щось підправити, це можна зробити. Але де гарантія, що навіть після цього я буду задоволена?Бо мій мозок усе одно вперто шукає, до чого б причепитися. І якщо я не зміню це всередині своєї голови, не зміниться нічого.Колись мені дуже хотілося навчитися дивитися на себе очима інших людей — тих, хто щиро захоплюється мною і робить компліменти. Але зараз я розумію, що це помилка. Бо кожна людина дивиться на нас через свій власний світ і свою особисту призму. Шукати там підтвердження своєї цінності — це пастка. Все, що мені насправді потрібно — це змінити власну призму погляду на себе.Причому навчитися приймати себе не тільки тоді, коли я «на коні» (хоча навіть тоді мій мозок примудряється знайти, до чого доколупатися), а й навчитися любити себе в моменти, коли я слабка, хвора, коли роблю помилки чи відчуваю, що на дні.Я хочу нарешті себе прийняти. Щоб ні моя самооцінка, ні мій внутрішній спокій взагалі не залежали від того, яка я сьогодні: втомлена чи в ресурсі, нафарбована чи ні й тп. Мені здається, це те, чого насправді потребує кожна з нас: дозволити собі просто бути. Просто жити! Обійняти себе в моменти слабкості так само міцно, як і в хвилини тріумфу. Ми заслуговуємо на любов і прийняття не за якісь досягнення, а просто тому, що ми є🙏

🌚 Вправа на виявлення подавлених тіней Після уроку треба було зробить практичну вправу, ніби й банальну… ну бо всі чули: «те, що нас бісить в інших, є у нас самих, просто ми це собі не дозволяєм».Перша частина завдання і полягала в тому, щоб це виявить. 1. Там треба було згадати трьох людей, які тебе найбільше бісять. 2. Потім перерахувати для кожної людини 4-5 якостей, які в них бісять і зрозуміти, де ми собі цього не дозволяємо.Спершу я поставилася скептично🫠 ну типу камооооонУ мене є дві людини, які мене дуже дратують, але я все одно заходжу на їхні сторінки подивитися контент. Сама собі не могла пояснити мотивацію, думала, що це через крінжу, яку вони навалюють. Я не хотіла визнавати і не розуміла, що в мене з цими людьми, яких я зневажаю, може бути спільного… Але як тільки сіла писати… ну це піздєц, дєвочки🥲😅 таки не дозволяю я собі такої крінжі 🫣 не буду вдаватись у деталі, поки не готова. Але спробуйте, от прям прописати це. Там ще треба потім обрати 3 якості, де найбільше побачили себе і для кожної записати: «Я дратуюсь на _____ в цій людині, тому що насправді хочу дозволити собі____, але боюсь __.»З курсу Яни Урусової

Я зрозуміла також, що кардинально і швидко своє життя можна змінити тільки тоді, коли ти з собою стаєш максимально відвертим і чесним, а на це здатні не всі.Більшість із нас вчили пригнічувати негативні емоції: «треба бути хорошим і слухняним, щоб люди погано не сказали і не подумали»У результаті ми виростаємо не тільки з подавленими негативними емоціями, а й з глибоким відчуттям сорому за них!Тобто багатьом соромно зізнатися навіть собі в тому, що ми можемо відчувати заздрість, егоїзм, нарцисизм, меркантильність тощо. Бо це «погано», а треба бути хорошим. А сором вважається однією з найгірших емоцій, бо він б’є прямо по нашому «Я». Це відчуття, що з тобою «щось не так», змушує тебе буквально з’їдати себе зсередини: ти перестаєш проявлятися, боїшся сказати зайве слово і постійно носиш маску, щоб ніхто не помітив твою справжню суть. «У результаті замість того, щоб жити на повну, людина сама себе блокує, ставить на собі хрест і руйнує свою особистість, просто тому що не може витримати власної «неідеальності» перед очима інших». Отут і криється відповідь на запитання, чому нам не вдається досягнути кращих умов життя, більшого заробітку чи ще що ми там хочемо... Та тому що весь ресурс іде на підтримку образу, на заперечення своїх темних сторін і боротьбу з ними, а не на досягнення цілі!!!Єбаааааа, ну як я раніше без цих усвідомлень жила!?😱😱😱😱Звідси і з’являються хейтери, які не можуть собі зізнатися в своїй нікчемності, в своїх проблемах, тому вони ідуть виражати свої емоції на інших. Всередині них і так сидить глибоке відчуття сорому, яке вони просто можуть не витримати, якщо визнають щось негативне про себе чи своє життя. Мдааа, недарма мені саме зараз трапився курс про роботу з тінню. Мабуть, курс про грошові переконання знову переривається на тому самому місці😂 і я пройду в першу чергу навчання про тініАле переконання про гроші я все-таки добʼю! Тицьніть реакцію, якщо вірите в мене😁🫶

Цей рік у мене, виходить, присвячений роботі з мисленням.Я колись вам казала, що цього року не купуватиму навчання з маркетингу. Ну… майже вийшло 😅Єдине, що взяла — два воркшопи по AI, бо, чесно, це неможливо ігнорувати цілий рік.Але все інше, що я зараз купую — взагалі не про навички.У мене зараз на черзі три навчання:• про гроші й грошове мислення• про обмежуючі переконання• про роботу з тіннюЗнаєте, коли до мене дійшла думка, що дуже багато в нашому житті впирається в мислення, підсвідомість і внутрішні установки — у мене стався маленький ерор.Я сиділа і думала: «А який сенс вчити людей веденню блогу, якщо їм спочатку треба до психолога?»А потім згадала себе. До певного етапу життя я взагалі не думала про психологію.Я просто вчилась професійним навичкам. Тим, які були потрібні мені для роботи, кар’єри, розвитку.Вот саме на роботі я уперлась у стелю і зіштовхнулась з цим: Вигорання.Внутрішній критик.Синдром самозванця.Невміння казати «ні».Постійне напруження.Синдром відмінниці.Перфекціонізм.Відчуття, що ти ніби можеш більше, але щось тебе тримає.І от тоді я зрозуміла, що самих навичок вже недостатньо.Тому зараз у мене такий етап, де я вже маю певну базу навичок і тепер хочу прибрати те, що заважає мені йти далі.Тепер мені здається, що немає однієї правильної відповіді, з чого треба починати.• Комусь спочатку потрібна професія й опора в реальному світі. • Комусь — терапія й робота з собою.• А хтось робить це паралельно [це найкращий варіант, мені здається]У мене сталося ось так.Фух, закругляюсь, бо то мене тут не було, то вже понесло на повну. Дозрівали, бачте, ці думки, щоб зараз вилитись назовні. Сподіваюсь, вам було корисно!Цілую, Катя💋

У мене з травня намічається новий етап у житті. Сьогодні сяду і випишу задачі, які висять на мені вантажем уже довгий час і я їх прокрастиную. Хочу встигнути закрити до початку місяця. Дві з цих задач:1) змонтувати другу частину відео про блефаропластику на ютьюб. 2) завершити реаліті від ідеї до реалізації в експертному тгканалі. Ці задачі обʼєднані однією проблемою: я швидко загораюсь ідеєю, починаю, а потім перегортаю і втрачаю інтерес. І от цей контент, який мені треба зробить, він є частиною сюжетних ліній, які мені треба довести до ума і завершить. Бо сюжетну лінію не бажано залишати відкритою. Але як завжди мені в процесі вже приходять інші ідеї, цікавіші на мою думку, і я переключаюсь. Це, до речі, і ще одна причина, чому мені дуже складно втримувати один рівень, діяти в рамках якоїсь системи, робити ті самі дії, бо мені банально стає нудно. Треба знову кудись бігти і робити щось нове [привіт імпульсивним овнам😅👋]. Але знову ж, я змінилася. Тепер розумію, наскільки для самооцінки і впевненості важливо дотримуватися обіцянок, даних собі, і доводити справи до кінця. Тому я обов’язково це завершу. Побажайте удачі🥹👇🏻

Колись, дивлячись на блогерів, у яких вдома була колекція парфумів, я щиро думала: от воно, багате життя. Для мене мати більше одного флакона — це вважалось розкішшю. Бо мій максимум були парфуми від Avon або Oriflame. Зараз у мене є два флакони: guerlain i rabbane. Скажу чесно, коли я замовляла як подарунок чоловіку другі парфуми всередині у мене було питання: а що, я реально можу це мати!? Мені прям було ніяково, що тепер у мене буде їх не 1, а 2 одночасно! А не тоді, коли завершився попередній.Здавалося б, я тепер можу віднести себе до небідних людей, судячи з моєї попередньої логіки. Але бідність вона не в зовнішніх атрибутах, а в голові. І ось як я це зрозуміла. Нещодавно я зловила себе на думці, яку раніше просто не помічала. Пшикаюсь значить парфумами, дивлюсь, а там лишилось менше половини. І в мене всередині увімкнулася одразу тривога: треба економить, бо закінчаться, а раптом я не зможу дозволити собі купити ще?Я починаю аналізувати і розумію, що такі думки у мене кожного разу, коли я наношу парфуми, просто цього разу сильніше затривожилась! І Я ТАКА: ЩО ЦЕЕЕЕ!? Звідки ця думка!?😱 Адже я вже дуже давно, слава богу, не знаю, що таке “не вистачає грошей”, навіть на базові речі.А потім пазли склалась, коли я згадала розмову з мамою на мій день народження. Вона подзвонила привітати і сказал: «Пришлю тобі в подарунок гроші як отримаю зарплату». Мама працює на заводі в Польщі, мені стало якось ніяково і я відповідаю: та ладно мам, не треба, дякую. На що вона каже: «Доць, в дитинстві мені хотілося дати вам з братом більше, але я не могла, бо ми жили від зарплати до зарплати, а тепер можу і хочу»🥺🫶І от тут мене реально накрило. Бо я зрозуміла, що це мій дитячий страх “не вистачає” залишається в голові і в тілі до сих пір, навіть після того, як все змінилось😭Що з цим робити, поки не знаю. Тому просто вирішила поділитись усвідомленням з вами, мені треба було кудись його подіти, проговорити. Мабуть, час відновити заняття з психологом. А у вас було щось подібне? Коли у житті змінилося все, але ви продовжували діяти і відчувати так, як у дитинстві. Ловила себе на такому?