Кількість прекрасного у нашому житті залежить від нашої здатності це помічати. Або ж краса в очах того, хто дивитьсяЦі фрази я постійно згадую, коли читаю компліменти у свій бік від інших людей. Вони здатні побачити в мені стільки всього прекрасного... Але є факт, у якому мені важко зізнатися навіть самій собі: я на це не здатна. У своїх власних очах я ніколи не була достатньою. Достатньо красивою, достатньо розумною, достатньо спортивною,достатньо реалізованою,…. успішноюЯ НІКОЛИ в житті не відчувала себе задоволеною собою на всі 100%. Є завжди якесь «недо-».І зараз, після операції, це ще раз підсвітилось. Особливо після того, як вчора я шукала інформацію про ліпофілінг після блефарипластики і в групі про пластичну хірургію наткнулася на відгук дівчини, яка оперувалася в мого лікаря. До речі, саме за її рекомендацією я до нього й пішла. І як з’ясувалося згодом, цей хірург свідомо не робить ліпофілінг, бо для людей, схильних до набряків, це ризик, що жир візьметься комками.Вона написала, що вже минув рік після операції, результат перевершив усі її очікування і вона мега задоволена.Я заходжу, дивлюся на її свіжі фото і на деяких помічаю ту саму проблему, яка зараз муляє мені - відсутність об’єму. Але прикол у тому, що вона взагалі не вважає це проблемою! Для неї це чудовий результат. А для мене — привід доколупатися.І тут до мене дійшло: що б я з собою не робила, скільки б теплих слів від інших не чула — моє самосприйняття не змінюється. Якщо в разі чого після повної реабілітації мені захочеться щось підправити, це можна зробити. Але де гарантія, що навіть після цього я буду задоволена?Бо мій мозок усе одно вперто шукає, до чого б причепитися. І якщо я не зміню це всередині своєї голови, не зміниться нічого.Колись мені дуже хотілося навчитися дивитися на себе очима інших людей — тих, хто щиро захоплюється мною і робить компліменти. Але зараз я розумію, що це помилка. Бо кожна людина дивиться на нас через свій власний світ і свою особисту призму. Шукати там підтвердження своєї цінності — це пастка. Все, що мені насправді потрібно — це змінити власну призму погляду на себе.Причому навчитися приймати себе не тільки тоді, коли я «на коні» (хоча навіть тоді мій мозок примудряється знайти, до чого доколупатися), а й навчитися любити себе в моменти, коли я слабка, хвора, коли роблю помилки чи відчуваю, що на дні.Я хочу нарешті себе прийняти. Щоб ні моя самооцінка, ні мій внутрішній спокій взагалі не залежали від того, яка я сьогодні: втомлена чи в ресурсі, нафарбована чи ні й тп. Мені здається, це те, чого насправді потребує кожна з нас: дозволити собі просто бути. Просто жити! Обійняти себе в моменти слабкості так само міцно, як і в хвилини тріумфу. Ми заслуговуємо на любов і прийняття не за якісь досягнення, а просто тому, що ми є🙏