Цілую, Катя

Ціна «ілюзії миру»: чому я більше не буду згладжувати кутиВчора я показувала вам теплі сімейні кадри, а сьогодні хочу написати про зовсім інший бік цієї поїздки. Якраз нагадаю, що в соцмережах ми зазвичай бачимо лише крихітний відсоток того, що відбувається в реальному житті людей насправді. Ті світлі моменти, якими я ділилася — вони щирі, я дійсно всім серцем хочу закарбувати їх у своїй пам'яті. Річ у тім, що з усього мого життя до 18 років у мене залишилося враження, ніби там було дуже мало позитивного.Моє дитинство було сповнене болю, і зараз я ніби намагаюся надолужити втрачене, вихопити й зберегти бодай якісь хороші миті.За всі ці роки я майже не підіймала тему сім’ї у своєму блозі й ніколи не вдавалася в деталі. Але ця поїздка стала знаковою, я відчула, як змінилася. Тому сьогодні мені хочеться бути з вами відвертою і відкрити ту складну сторону того, що насправді відбулося за цей тиждень вдома, а саме - всередині мене. Мій приїзд супроводжувався не лише теплими моментами. Було декілька дуже неприємних розмов на підвищених тонах, і таке сталося вперше за дуже багато років. Колиу 18 років я почала жити з чоловіком. Шлейф минулого та напружена комунікація з рідними продовжували переслідувати мене. Тоді він сказав мені фразу, яка надовго стала моїм орієнтиром: «Це твої рідні. Ти їх не зміниш, їх треба просто прийняти».Завдяки тому, що я змінила своє ставлення до ситуації та пройшла тривалу роботу з психологом, наше спілкування справді налагодилося.Але налагодилося воно, якщо чесно, ціною мого постійного замовчування, аби не провокувати конфлікти й берегти їхній спокій.Проте цього тижня відбувся ряд ситуацій, коли я чітко зрозуміла, що більше так не можу. Робити вигляд, що все добре, і мовчати там, де ситуація докорінно суперечить моїм поглядам, баченням і принципам — це ніби далі підтримувати їхню гру. Гру, де вони свято впевнені, що роблять усе правильно, просто тому, що їм ніхто ніколи не протирічить. Тому цього разу я перестала мовчати.Звісно, ці розмови забрали багато енергії та принесли розчарування, сум. Бачачи мій стан, свекруха повторила мені ті самі слова (і тепер я знаю, звідки їх свого часу взяв мій чоловік): «Це твої рідні, ми їх не обираємо, не замінимо, тобі треба їх прийняти і терпіти, щоб потім не шкодувати». Через це я на підвищених тонах посперечалась ще й з нею до цього всього😅 Бо слово «терпіти» для мене взагалі червона ганчірка.Але в цій дискусії я прийшла до важливого висновку, який озвучила і їй, і, перш за все, самій собі:• Так, ми не змінимо і не замінимо рідних.• Так, я їх люблю • Але ні, я не зобов'язана приймати і терпіти те, що руйнує мене і те, з чим я не згодна.Роками я пригнічувала свої емоції, намагаючись бути зручною та згладжувати кути, щоб підтримувати ілюзію миру. Це призвело мій внутрішній стан до дуже плачевного результату, і я більше не хочу руйнувати себе. Ці розмови були важкими, емоційними та неприємними, але вони були необхідними. Можливо, у цих дискусіях ніхто нікого так і не почув. Кожен залишився при своїй думці. Але головне — я більше не замовчувала те, що болить.Мені важко ділитися цим текстом. Раніше я не підіймала тему сімʼї, бо захищала комфорт рідних, переживала за їхнє самопочуття, боялася образити або що сторонні люди домалюють їм того, чого вони не робили.Але зараз мені стало життєво важливо потурбуватися про власні почуття, як би егоїстично це не звучало, у мене з'явилося сильне бажання просто виговоритися. Тому цей текст — рідкісний виняток, моє особисте звільнення і остаточне завершення старого патерну поведінки.Я дуже люблю і ціную своїх рідних, і зараз я просто усвідомила, що не погоджуватися з усім підряд, захищати свої цінності чи десь суперечити — не робить мене поганою людиною: донькою, онукою, і жодним чином не зменшує мою любов до них. Це просто про повагу до самої себе.

Кількість прекрасного у нашому житті залежить від нашої здатності це помічати. Або ж краса в очах того, хто дивитьсяЦі фрази я постійно згадую, коли читаю компліменти у свій бік від інших людей. Вони здатні побачити в мені стільки всього прекрасного... Але є факт, у якому мені важко зізнатися навіть самій собі: я на це не здатна. У своїх власних очах я ніколи не була достатньою. Достатньо красивою, достатньо розумною, достатньо спортивною,достатньо реалізованою,…. успішноюЯ НІКОЛИ в житті не відчувала себе задоволеною собою на всі 100%. Є завжди якесь «недо-».І зараз, після операції, це ще раз підсвітилось. Особливо після того, як вчора я шукала інформацію про ліпофілінг після блефарипластики і в групі про пластичну хірургію наткнулася на відгук дівчини, яка оперувалася в мого лікаря. До речі, саме за її рекомендацією я до нього й пішла. І як з’ясувалося згодом, цей хірург свідомо не робить ліпофілінг, бо для людей, схильних до набряків, це ризик, що жир візьметься комками.Вона написала, що вже минув рік після операції, результат перевершив усі її очікування і вона мега задоволена.Я заходжу, дивлюся на її свіжі фото і на деяких помічаю ту саму проблему, яка зараз муляє мені - відсутність об’єму. Але прикол у тому, що вона взагалі не вважає це проблемою! Для неї це чудовий результат. А для мене — привід доколупатися.І тут до мене дійшло: що б я з собою не робила, скільки б теплих слів від інших не чула — моє самосприйняття не змінюється. Якщо в разі чого після повної реабілітації мені захочеться щось підправити, це можна зробити. Але де гарантія, що навіть після цього я буду задоволена?Бо мій мозок усе одно вперто шукає, до чого б причепитися. І якщо я не зміню це всередині своєї голови, не зміниться нічого.Колись мені дуже хотілося навчитися дивитися на себе очима інших людей — тих, хто щиро захоплюється мною і робить компліменти. Але зараз я розумію, що це помилка. Бо кожна людина дивиться на нас через свій власний світ і свою особисту призму. Шукати там підтвердження своєї цінності — це пастка. Все, що мені насправді потрібно — це змінити власну призму погляду на себе.Причому навчитися приймати себе не тільки тоді, коли я «на коні» (хоча навіть тоді мій мозок примудряється знайти, до чого доколупатися), а й навчитися любити себе в моменти, коли я слабка, хвора, коли роблю помилки чи відчуваю, що на дні.Я хочу нарешті себе прийняти. Щоб ні моя самооцінка, ні мій внутрішній спокій взагалі не залежали від того, яка я сьогодні: втомлена чи в ресурсі, нафарбована чи ні й тп. Мені здається, це те, чого насправді потребує кожна з нас: дозволити собі просто бути. Просто жити! Обійняти себе в моменти слабкості так само міцно, як і в хвилини тріумфу. Ми заслуговуємо на любов і прийняття не за якісь досягнення, а просто тому, що ми є🙏

🌚 Вправа на виявлення подавлених тіней Після уроку треба було зробить практичну вправу, ніби й банальну… ну бо всі чули: «те, що нас бісить в інших, є у нас самих, просто ми це собі не дозволяєм».Перша частина завдання і полягала в тому, щоб це виявить. 1. Там треба було згадати трьох людей, які тебе найбільше бісять. 2. Потім перерахувати для кожної людини 4-5 якостей, які в них бісять і зрозуміти, де ми собі цього не дозволяємо.Спершу я поставилася скептично🫠 ну типу камооооонУ мене є дві людини, які мене дуже дратують, але я все одно заходжу на їхні сторінки подивитися контент. Сама собі не могла пояснити мотивацію, думала, що це через крінжу, яку вони навалюють. Я не хотіла визнавати і не розуміла, що в мене з цими людьми, яких я зневажаю, може бути спільного… Але як тільки сіла писати… ну це піздєц, дєвочки🥲😅 таки не дозволяю я собі такої крінжі 🫣 не буду вдаватись у деталі, поки не готова. Але спробуйте, от прям прописати це. Там ще треба потім обрати 3 якості, де найбільше побачили себе і для кожної записати: «Я дратуюсь на _____ в цій людині, тому що насправді хочу дозволити собі____, але боюсь __.»З курсу Яни Урусової

Я зрозуміла також, що кардинально і швидко своє життя можна змінити тільки тоді, коли ти з собою стаєш максимально відвертим і чесним, а на це здатні не всі.Більшість із нас вчили пригнічувати негативні емоції: «треба бути хорошим і слухняним, щоб люди погано не сказали і не подумали»У результаті ми виростаємо не тільки з подавленими негативними емоціями, а й з глибоким відчуттям сорому за них!Тобто багатьом соромно зізнатися навіть собі в тому, що ми можемо відчувати заздрість, егоїзм, нарцисизм, меркантильність тощо. Бо це «погано», а треба бути хорошим. А сором вважається однією з найгірших емоцій, бо він б’є прямо по нашому «Я». Це відчуття, що з тобою «щось не так», змушує тебе буквально з’їдати себе зсередини: ти перестаєш проявлятися, боїшся сказати зайве слово і постійно носиш маску, щоб ніхто не помітив твою справжню суть. «У результаті замість того, щоб жити на повну, людина сама себе блокує, ставить на собі хрест і руйнує свою особистість, просто тому що не може витримати власної «неідеальності» перед очима інших». Отут і криється відповідь на запитання, чому нам не вдається досягнути кращих умов життя, більшого заробітку чи ще що ми там хочемо... Та тому що весь ресурс іде на підтримку образу, на заперечення своїх темних сторін і боротьбу з ними, а не на досягнення цілі!!!Єбаааааа, ну як я раніше без цих усвідомлень жила!?😱😱😱😱Звідси і з’являються хейтери, які не можуть собі зізнатися в своїй нікчемності, в своїх проблемах, тому вони ідуть виражати свої емоції на інших. Всередині них і так сидить глибоке відчуття сорому, яке вони просто можуть не витримати, якщо визнають щось негативне про себе чи своє життя. Мдааа, недарма мені саме зараз трапився курс про роботу з тінню. Мабуть, курс про грошові переконання знову переривається на тому самому місці😂 і я пройду в першу чергу навчання про тініАле переконання про гроші я все-таки добʼю! Тицьніть реакцію, якщо вірите в мене😁🫶

Цей рік у мене, виходить, присвячений роботі з мисленням.Я колись вам казала, що цього року не купуватиму навчання з маркетингу. Ну… майже вийшло 😅Єдине, що взяла — два воркшопи по AI, бо, чесно, це неможливо ігнорувати цілий рік.Але все інше, що я зараз купую — взагалі не про навички.У мене зараз на черзі три навчання:• про гроші й грошове мислення• про обмежуючі переконання• про роботу з тіннюЗнаєте, коли до мене дійшла думка, що дуже багато в нашому житті впирається в мислення, підсвідомість і внутрішні установки — у мене стався маленький ерор.Я сиділа і думала: «А який сенс вчити людей веденню блогу, якщо їм спочатку треба до психолога?»А потім згадала себе. До певного етапу життя я взагалі не думала про психологію.Я просто вчилась професійним навичкам. Тим, які були потрібні мені для роботи, кар’єри, розвитку.Вот саме на роботі я уперлась у стелю і зіштовхнулась з цим: Вигорання.Внутрішній критик.Синдром самозванця.Невміння казати «ні».Постійне напруження.Синдром відмінниці.Перфекціонізм.Відчуття, що ти ніби можеш більше, але щось тебе тримає.І от тоді я зрозуміла, що самих навичок вже недостатньо.Тому зараз у мене такий етап, де я вже маю певну базу навичок і тепер хочу прибрати те, що заважає мені йти далі.Тепер мені здається, що немає однієї правильної відповіді, з чого треба починати.• Комусь спочатку потрібна професія й опора в реальному світі. • Комусь — терапія й робота з собою.• А хтось робить це паралельно [це найкращий варіант, мені здається]У мене сталося ось так.Фух, закругляюсь, бо то мене тут не було, то вже понесло на повну. Дозрівали, бачте, ці думки, щоб зараз вилитись назовні. Сподіваюсь, вам було корисно!Цілую, Катя💋

У мене з травня намічається новий етап у житті. Сьогодні сяду і випишу задачі, які висять на мені вантажем уже довгий час і я їх прокрастиную. Хочу встигнути закрити до початку місяця. Дві з цих задач:1) змонтувати другу частину відео про блефаропластику на ютьюб. 2) завершити реаліті від ідеї до реалізації в експертному тгканалі. Ці задачі обʼєднані однією проблемою: я швидко загораюсь ідеєю, починаю, а потім перегортаю і втрачаю інтерес. І от цей контент, який мені треба зробить, він є частиною сюжетних ліній, які мені треба довести до ума і завершить. Бо сюжетну лінію не бажано залишати відкритою. Але як завжди мені в процесі вже приходять інші ідеї, цікавіші на мою думку, і я переключаюсь. Це, до речі, і ще одна причина, чому мені дуже складно втримувати один рівень, діяти в рамках якоїсь системи, робити ті самі дії, бо мені банально стає нудно. Треба знову кудись бігти і робити щось нове [привіт імпульсивним овнам😅👋]. Але знову ж, я змінилася. Тепер розумію, наскільки для самооцінки і впевненості важливо дотримуватися обіцянок, даних собі, і доводити справи до кінця. Тому я обов’язково це завершу. Побажайте удачі🥹👇🏻

Колись, дивлячись на блогерів, у яких вдома була колекція парфумів, я щиро думала: от воно, багате життя. Для мене мати більше одного флакона — це вважалось розкішшю. Бо мій максимум були парфуми від Avon або Oriflame. Зараз у мене є два флакони: guerlain i rabbane. Скажу чесно, коли я замовляла як подарунок чоловіку другі парфуми всередині у мене було питання: а що, я реально можу це мати!? Мені прям було ніяково, що тепер у мене буде їх не 1, а 2 одночасно! А не тоді, коли завершився попередній.Здавалося б, я тепер можу віднести себе до небідних людей, судячи з моєї попередньої логіки. Але бідність вона не в зовнішніх атрибутах, а в голові. І ось як я це зрозуміла. Нещодавно я зловила себе на думці, яку раніше просто не помічала. Пшикаюсь значить парфумами, дивлюсь, а там лишилось менше половини. І в мене всередині увімкнулася одразу тривога: треба економить, бо закінчаться, а раптом я не зможу дозволити собі купити ще?Я починаю аналізувати і розумію, що такі думки у мене кожного разу, коли я наношу парфуми, просто цього разу сильніше затривожилась! І Я ТАКА: ЩО ЦЕЕЕЕ!? Звідки ця думка!?😱 Адже я вже дуже давно, слава богу, не знаю, що таке “не вистачає грошей”, навіть на базові речі.А потім пазли склалась, коли я згадала розмову з мамою на мій день народження. Вона подзвонила привітати і сказал: «Пришлю тобі в подарунок гроші як отримаю зарплату». Мама працює на заводі в Польщі, мені стало якось ніяково і я відповідаю: та ладно мам, не треба, дякую. На що вона каже: «Доць, в дитинстві мені хотілося дати вам з братом більше, але я не могла, бо ми жили від зарплати до зарплати, а тепер можу і хочу»🥺🫶І от тут мене реально накрило. Бо я зрозуміла, що це мій дитячий страх “не вистачає” залишається в голові і в тілі до сих пір, навіть після того, як все змінилось😭Що з цим робити, поки не знаю. Тому просто вирішила поділитись усвідомленням з вами, мені треба було кудись його подіти, проговорити. Мабуть, час відновити заняття з психологом. А у вас було щось подібне? Коли у житті змінилося все, але ви продовжували діяти і відчувати так, як у дитинстві. Ловила себе на такому?

Як би там не було, я обіцяла собі 3 речі цього року.1️⃣ Перше: бути послідовною. Навчитися бути “нудною”.Бо суть не в тому, щоб кожного разу стрибати в щось цікаве і починати щось нове, а в тому, щоб закріпити отримані результати і масштабувати їх.Кожного разу, коли йдеш на нове навчання або вигадуєш новий формат, ти ніби починаєш спочатку. Замість того, щоб масштабувати те, в чому вже є результат.2️⃣ Друге: слухати свою інтуїцію.І зараз інтуїція мені говорить: зроби ще одне групове наставництво. Саме так, як я собі придумала. А далі буде видно.Можливо, це не інтуїція, а те, що я поки не готова міняти формат. Хочу спробувати ще раз так само, набрати групу на наставництво. Бо поки що я не бачу для себе інших варіантів. Та і я сама люблю нашу групову роботу🥰А потім, можливо, протягом року знайду, як це можна по-іншому організувати. Тоді й буду діяти. А поки роблю те, що знаю і вмію.3️⃣ Третє: фокусуватись на важливому. Моє слово року 2026 - «фокус»!Це про концентрацію на ключових діях, на собі, на тому, що приносить результат, а не розпилятися на те, що забирає енергію.Тому зараз мій фокус — на наборі групи на наставництво. Подивимось, що з цього вийде.До речі, а ви визначаєте своє слово року? Я цього року зробила таке вперше) Пишіть у коментарях, якщо так. Цікаво, хто над чим працює 🥰👇

Чат написав такі причини, чому я можу відчувати опір. 5 з 5?😆1. Суперечність між логікою та емоціямиТобі логічно зрозуміло, що все добре, ти успішна, ефективна, маєш досягнення. Але емоційно це може не “прийматися” психікою, бо внутрішній стан не завжди оновлюється так швидко, як досягає свідомість. Тобто твій мозок може реагувати на позитивні фрази недовірою або дратівливістю, бо це ще не “твоя правда на рівні емоційної пам’яті”. 2. Внутрішній критик / перфекціонізмЧасто роздратування з’являється тоді, коли твій внутрішній критик чує “ось я пишу позитивні фрази, а вони звучать як неправда, або недостатньо сильно”. Це типова реакція: мозок сприймає це як “самообман” і протестує. 3. Звичка фокусуватися на проблемахЯкщо раніше ти багато працювала з труднощами, страхами, викликами, твій мозок звик знаходити недоліки і загрози. Коли ти намагаєшся писати позитивне, він автоматично “підсвідомо шукає помилки” і дратується, бо це незвично. 4. Опір до зовнішньо нав’язаного форматуСамопрограмування часто виглядає як “треба зараз вигадати позитивну фразу і повірити в неї”. Це може викликати внутрішній опір, бо енергія підсвідомості не готова до такого “насильного оптимізму”. 5. Недовіра до себе чи до процесуРоздратування може бути сигналом, що частина тебе ще не готова приймати, що позитивні сценарії можливі, або що вони заслуговують на увагу. Це нормально, коли мозок перевіряє: “А чи правда це? Чи не самообман?”