На початку сесії у мене було відчуття, ніби мої почуття знецінили, до речі.

Я, значить, прийшла зі своїм болем, зі своїми проблемами, а психолог почала говорити, що взагалі не відчуває в моїх запитах емоційного включення, і що я просто говорила так, ніби назбирала фактів...

🙄 Для мене це звучало: ти займаєшся хуйньой😂

Я про це, звісно, їй сказала, але продовжила роботу, бо така реакція означала одне — ми натрапили на щось дійсно дуже ґрунтовне і важливе.

До кінця сеансу я була у захваті і сиділа в мурахах. Адже розумію, що психологиня зробила для мене величезну послугу —
не підтримала мене в бажанні перебувати у вічній румінації й варитися у своїх думках.

Вона мені прямо сказала: «Кать, ми можемо далі говорити скільки завгодно про «причини з дитинства» чи розкопувати черговий тригер, але через 3 місяці ми все одно прийдемо до того, що це був не основний запит і ми не наблизились до його вирішення. Ми близько були минулого сеансу, але ти від цього втекла».

При цьому я й сама відчувала, що перебуваю прямо на поверхні для вирішення проблеми, але при цьому просто топчуся на місці й кружляю. І тільки зараз я зрозуміла причину!

‼️

Бо я наполегливо шукала ЧОМУ!? [чому в мене не виходить, чому я застрягла, чому я топчусь на місці], тобто шукала причинно-наслідкові зв'язки, замість того щоб проектувати конкретне рішення в майбутньому («ЯКА моя ціль, ЩО заважає і ЯК туди дійти»)!? Фокус на минулому, а не майбутньому.

Це було прям реально отрезвляюче. Вау

Але я ні в якому випадку не знецінюю попередній досвід і роботу над собою, бо без цього я якраз не потрапила б в цю точку, де я настільки близька до вирішення. Просто це перестало мені допомагати і прийшов час шукати нові методи