Ох, книга, де ж ти була раніше? Я б геть інакше будував наші винні екскурсії та тури в Херсоні! Я не зустрічався ще з авторкою особисто, але вже бачились через екран, говорили, обговорювали, планували та задумали цікаве. P.S.Авторка: Винна експертка Янченко Анна Євгенія"Я — Анна Євгенія Янченко, культурологиня, сомельє, винна дослідниця. Вино для мене — не просто напій або професія. Це спосіб відчувати життя, зупиняти мить і бачити красу у найдрібніших деталях. Через вино я вчуся жити глибше, уважніше і чуттєвіше.Понад 12 років я вивчаю вино — від ягідки на лозі та збору врожаю до дегустації у лабораторії. Мені пощастило працювати на виноградниках і в погребах Château Latour у Бордо, де побачила, як витонченість вина народжується завдяки залізній дисципліні. Більше десяти років я ділюся знаннями як викладачка міжнародної школи WSET, співавторка курсів “Wine Start” і авторка власних програм. У виступах і книгах розповідаю про вино через призму смислів, історії та культури.Мою першу книгу «Вино без правил» додруковували чотири рази. Друга — «29 centuries. Rediscovered history of wine in Ukraine» — принесла Україні першу премію OIV Award. Але найбільше я люблю бачити вогонь в очах слухачів, які через вино відкривають для себе нові обрії. Мрію, щоб кожен з вас зміг відчути радість моменту і насолоджуватися життям усвідомлено та тонко." (з сайту авторки)
У дитинстві я дуже любив фільм «Термінатор-2». Не просто любив — я проживав його.Кожного разу, коли головний герой повільно опускався вниз на ланцюгах…я плакав. Завжди. Хоч знав сцену напам’ять, хоч бачив її десятки разів.Це було не про спецефекти. Це було про вибір. Про те, що навіть той, хто здається залізним і беземоційним, здатен зробити правильний крок заради інших. І так, я обожнював той легендарний вінчестер з фільму. Він був частиною магії, символом сили, яка стоїть на світлій стороні. Я хотів собі такий. А потім, років у 8 чи 9, батьки подарували нам з братом перші пневматичні іграшки. І одна з них була — саме такий вінчестер. Я пам’ятаю це відчуття: ніби кіно раптом стало трохи реальнішим...Минуло багато років. Дуже багато.І тепер ми з братом, завдяки пані Ірині, гідам міста Рим і всім вам небайдужим людям (хто долучається)- купуємо подібні «пневматичні»… ну, не зовсім... зовсім не іграшки для наших хлопців. Тих, хто щодня стоїть між нами і тими «поганими роботами».Цими «іграшками» вони прибирають з неба те, що не мало б там бути.Там є різні виробники. Не тільки американські, британські... Відомі. Менш відомі.Інколи турецькі — але теж хороші.Є й усяка оптика для особливо складних «цілей». Те, що важке. Те, що літає вище.Якщо чесно, я вже збився з рахунку…15? 16 шт купили?Треба спитати у хлопців.Але я точно знаю одне:кожна така «іграшка» — це ще один вечір, у який хтось повернеться живим.Ще один ранок.Ще один шанс у нас з вами.Дивно, як фільм з дитинства може пройти з тобою все життя —і раптом знайти продовження вже зовсім в іншій реальності. Дякую всім, хто поруч. Дякуємо всім, хто там не поруч, але навіть ближче ніж інші.А ви всі — ви частина цієї історії. Ну не зовсім всі, а ті хто ... ви зрозуміли.
Спогади №4Продовження зі спогадів нашого двоюрідного діда (брат діда) про життя в Херсоні під час окупації 1941-1944 рр. (під час окупації йому було років 8–9)- Ми жили у дворі, який тягнувся вздовж Суворова (вул. Європейська) від Карла Маркса (вул. Михайла Грушевського) до Спартаківського провулка (пров. Успенський). Там два великі двори з’єднувалися вузьким проходом. Саме в тому проході був вхід до нашого будинку. Там ще ріс виноград і стояв старий великий литий стовп. Він ще стоїть?- Стоїть, - кажу я, і навіть фото показав йому.- О, це добре! Гарний стовп. За ним була квартира наша. Навпроти стовба - був наш підвал. У нашому підвалі, був сарай. Там ми тримали здоровенного кабана. Той кабан жер, як... ну як свиня (сміється, бо іншого порівняння не придумав). Він їв дуже багато і, зараза така, не все підряд. Мало того шо складно було траву йому знайти, так ще й рило кривив. Тому деяку траву треба було нарвати, зварити з сіллю — і тільки тоді він її їв. Свиня... Ох, намучився я з ним. Бо цей кабан теж був на моїй відповідальності (про інші його відповідальності я розказував в попередніх спогадах). А це був ще той іспит тримати кабана під час окупації, годувати його, і це шоб румуни про нього не дізналися, і шоб німці не дізналися, і шоб сусіди не сильно розтринькали всім... То двері закривали в сарай міцно і швидко, чистив часто, шоб не воняло... і взагалі просив кабана сильно не хрюкати. Це було і в його інтересах. Так він пожив довше.Коли прийшов час колоти кабана (вже після війни) - я дуже радів: і м’яса поїм, і більше не треба буде годувати цього ірода. Ми з татом і мамою вирішили потихеньку його заколоти. Одразу скажу — потихеньку не вийшло. (сміється) Він був великий… і з першого удару проколоти його загостреним штиком не зовсім вдалося… кабан верещав не лише на весь двір, а і на всю вулицю. Я думаю було чутно до театру... Смачний був... на довго вистачило. Він нас врятував. Гарний кабан."
ШАНОВНІ ВСІ, цей канал колись був нашим рупором про туризм, нашу діяльність та туристичну привабливість Херсонщини та всього півдня. Останні 4 роки він виконує майже ту саму функцію, але з явним проявом реалій. Не про пощитивненьке та туристичне, а про те, чим зайнята наша команда зараз.Війна та грьобаний сусід вніс свої корективи у наше з вами життя. Наша команда роз‘їхалась по різних напрямках, але головне що жива і майже без ушкоджень. Офіс наш розбомблений ворогом, стоїть без даху, без того красивого каленого скла та душевного інтер‘єру. Але більшість речей, книг і навіть костюми для Театралізованих екскурсій ми вберегли. З більшістю членів команди тримаємо зв‘язок, комунікуємо, та мріємо про нові плани, поки реалізовуємо плани сучасні. Хтось в Одесі, хтось в Польщі, Швейцарії, Чехії, Хорватії, хтось в Івано-Франківську, Києві і, звичайно, в Херсоні. Частина команди в ЗСУ. Велика частина - волонтерить. Частина - навіть стала начальником військової адміністрації в одній з громад Херсонській області. Що ми робимо зараз і про що публікуємо в цьому каналі:- потрохи, без зайвих анонсів і афіш ми продовжуємо досліджувати культуру Півдня, документи старого Херсону та історію України в цілому;- як і з лютого 2022 року, ми продовжуємо нашу волонтерську діяльність, допомогу та підтримку ЗСУ.- АНОНС! Плануємо скоро поновити туристичну діяльність. Плануємо нові або наявні тури по Україні та Європі від наших партнерів та нашої команди. Про це будемо писати. Наразі здебільшого пишемо і публікуємо як в Інстаграм, так і ФБ на особистих сторінках, так і тут про шось цікаве історичне, так і звіти або запити про допомогу силам оборони. Щоправда, помітили, що після кожної публікації про волонтерство, про звіти або потреби та донати - у нас -1 або -3 підписники. Коли публікуємо про історію і Херсонщину - підписники зберігаються. Ті, кому не цікаво волонтерство, підтримка Сил Оборони аж так, шо відписуються - давайте не мучитись, відпишіться всі одразу та йдіть в сраку! Бо нам не цікаво і не одним шляхом з тими, кому нема діла до підтримки наших Збройних Сил та інших Сил Оборони. Кому ж цікаво - залишайтесь. Будемо раді вам. І будемо в міру сил і вільного часу писати щось і цікавеньке. Дата. Підпис. Олексій Білецький
Спогади №3Продовження зі спогадів нашого двоюрідного діда (брат діда) про життя в Херсоні під час окупації 1941-1944 рр. (під час окупації йому було років 8–9)- Дід, а що ви робили у вільний час під час окупації? - Вільного часу майже не було. Я був добувачем у сім’ї. Батько на війні, мати господарювала вдома або на роботі десь в місті. А моє завдання було добувати будь-що, що можна було дістати: їжу, речі, вугілля, дрова. Одне знайшов — перепродав. Друге обміняв.«Горєлка» — так ми називали згорілу типографію на Карла Маркса //типографія Ходушиної, зараз це вулиця Михайла Грушевського в Херсоні//. Коли німці у 1944 році відступали, вони її підпалили. Вона вся згоріла. Перекриттів там не було… тільки залишки обвуглених балок стирчали. Оці обвуглені балки ми з хлопцями добували, щоб було чим топити вдома. Потрібно було залізти на другий поверх, а то й на самий верх під дах. Взяти камінь величенький — і кидати вниз, щоб влучити у старчачі зі стіни обвуглені дерев’яні балки (куски). Не влучив - кидай ще. Влучив - відбив, відколов. І одразу швидко вниз біжи, щоб ніхто інший не забрав «твій кусок». Далі процес повторювався. Вугілля зі згорілих кусочків зіскрібав, збивав — на базар продавати. Його насипали в праски, такі старі. Очищену погорілу деревину - на дрова. Дрова нарубав — собі додому для печі заніс або на ринок продати. На зароблені гроші купував літрову банку пшона. Пшоно ніс додому, ставив на піч воду, варив кашу — вечеря готова. І так щодня було не нудно. //Сміється//На ділянках згорілих будинків часто росла відмінна трава лобода. Її рвали для корму тваринам. Своїм тваринам або міняли на щось у тих, у кого були тварини. У нас якось в підвалі була свиня велика... потім розкажу як ми її годували і переховували від всіх. // а жили вони у дворі по вулиці Європейська, раніше Суворова. Свиня?! В підвалі?! На центральній пішохідній вулиці!//Шукали і брали все, що можна взяти! У той час слово «хуліган» — порожнє виття в повітрі. Хуліганів не було — були «виживальники» та винахідники. Треба ж було якось виживати. Йдеш містом і бачиш паркан: «О — паркан!? А що за ним?» Розхитав, відламав дошку — заглянув. А та-а-ам — нічого!!! Ну, нічого — так нічого. Але дошка — це вже дрова!» //Сміється//А ще ми на «горєлці» каменями розхитували швелери //металевий профіль П-подібного перерізу// або рейки. Там на першому поверсі раніше стояли верстати важкі, бо там же була типографія. Під верстатами — шматки рейок. Рейку виламаєш — несеш на ринок продавати. Важка-а вона, але ти несеш її і сподіваєшся на краще. Кожен із нас був Томом Сойєром )//сміється//. І таких ціле місто...—————Продовження будеФото ілюстративне, АІ
«Як крав цемент, щоб зробити зошити»Спогади №2з дитинства нашого двоюрідного діда Толі, який під час Другої світової жив у Херсоні.Уривок з його спогадів:«Я ходив до школи №6 на Суворова (ред.: до того це, була гімназія імені Сави Марченка). До школи він ходив у лахміттях, бо не було грошей на тканину чи одяг. Перешивали старі речі батька: штани, піджаки, фуфайку…На книжки грошей теж не було, а зошити робили самі. Найчастіше писали між рядками в непотрібних книгах, на полях, форзацах. І так робили всі, якщо заходили ті «непотрібні» книги.Одного разу під час окупації я пробрався в порт. Німці його охороняли, але в той момент вдалося проскочити непомітно. У порту тоді лежали чудові мішки з цементом. У тих мішках був дуже гарний, щільний багатошаровий папір — не як зараз 2–3 шари, а 7–9.Я дістав ножика з кишені. Тоді в кожного хлопця, який себе поважав, з п’яти років був ніж. Прорізав одразу в кількох мішках дірки й сховався, щоб мене не побачили. Сидів у засідці, доки цемент висипався. Такий собі цементний годинник. Потім схопив порожні мішки й дав дьору. Мішки обережно розрізав на аркуші, зшив їх і зробив собі зошити. Увесь клас заздрив — зошити вийшли круті.Мда-а… не такі ото як зараз з собачками та принцесами.» (Сміється)
Десь в ці дати ми б з командою ХерсON святкували річницю екскурсії "Херсон де масон"...11 років... Екскурсія, яка шуміла по всій країні. Заради неї приїжджали гості з Києва і Львова, Харкова та Дніпра. Ми пишалися, що довгий час це була найдорожча міська екскурсія в Україні. І крутість не в тому, що найдорожча. А в тому, що маючі найбільшу вартість - кількість гостей і потік охочих лише зростав. А значить - вона мала цінність і була доброю. Колись, у 2017 створивши з командою рекламний ролик про цю екскурсію, ми зрозуміли, що це перше відеореклама про екскурсії в Україні. Можливо ми погано шукали, але ми не знайшли взагалі аналоги відео про екскурсії, щоб подивитися перед створенням, надихнутися, порівняти. (посилання на відео - https://youtu.be/Wplg2TJblbs?si=K9LhfaIDERGg76Xn ).Я безмежно дякую всім тим "титанам" історикам, на плечах яких я стояв, щоб створити цю екскурсію. Я вдячний всім допитливим гостям, які сумнівалися або ставили додаткові питання. Це спонукало "копати" більше і шукати додатково. Екскурсія у 2014 та у 2021 відрізнялась на 40-50%. Вона змінилась і стала краще.Я вдячний нашим менеджерам, які кожен раз пояснювали чому поки не можна заходити в зал, чому "ні, не можна зробити екскурсію без ресторану і кафе", і чому треба одягати пов‘язки на очі. Я дуже вдячний всім партнерам нашим, хто годував, возив, варив каву на цій екскурсії. Особлива подяка пані Галині (не знаю чого я не можу відмітити тебе у ФБ). З вами з‘явились нові можливості та новий рівень. Дякую.Останній раз ми цю екскурсію провели на початку лютого 2022 року. У 2025 неймовірний і прекрасний ресторан "Ностальжі" повністю згорів через обстріл ворога. Зараз написавши це, я зрозумів, що разом з ним згорів і реквізит екскурсії. Реквізит взагалі не шкода... просто, як факт. Та й взагалі, більшості красивих будівель в Херсоні, дверей, кав‘ярень, які ми відвідували та вивчали на цій екскурсії - вже нема повністю або знищено частково. Будь ласка, всі хто були на цій екскурсії - зробіть донат сьогодні 111 грн на ЗСУ. https://send.monobank.ua/jar/29Qd8jDwE3Бо... "...бо всі люди доброї волі мають об'єднатися. Одне лише благоговіння до святилища цього, всякого змусило б або зберігати в ньому мовчання, або говорити лише істину! Та якщо сказане мною виявиться для вас незбагненним і неймовірним, то причиною у тому є слабкість зору, що не виносить яскравого світла; заблудший розум тих, хто стоїть біля воріт мудрості; безсилля слова людського, що не в змозі розповісти незрозуміле. Ось чому змушені ми вдаватися до символів та ієрогліфів..."Саме цими словами починалася ця екскурсія. А завершувалась вона словами про розвиток, віру у світле майбутнє України та оплески під червоне вино.
Про Херсон і МиколаївСпогади №1 з дитинства нашого двоюрідного діда Толі, який під час Другої світової жив у Херсоні, а потім в Миколаєві. Уривок з його спогадів: "Отже, пам'ятаю ще такий епізод, коли ми вже жили в Миколаєві на лівому березі. Нас туди переселили німці перед тим, як Червона армія зайшла в Херсон. Якось моя мати (Олена) пішла на базар щось дістати. А ми з молодшим братом Шуриком та хлопцями у дворі гралися. Чуємо – якийсь шум. Виглянули з двору – там іде натовп: і солдати, і прості люди. Ну, ми прилаштувалися до того натовпу і теж ідемо. Куди? Не знаємо... Ну раз туди всі йшли - то і нам було треба. Може шось хороше буде...Дійшли аж до річки Південний Буг. А Буг такий широкий, що треба кілька Дніпрів. Там на воді плавучий дерев'яний понтонний міст на інший берег, на правий. Весь натовп пішов на міст, ну і ми разом із ними. І по тому мосту їхали машини, йшли люди. Міст увесь дрижав, то прогинався, то вирівнювався. Мені зараз здається, що настил мосту був майже на рівні з водою. Може, через велике скупчення техніки і людей. Але вода часом хлюпала і на сам міст. Тільки міст був не там, де зараз, а нижче. Там річка ще ширша. Ну, напевно, ще мій вік і зріст мали значення. Мені він тоді здавався зовсім величезним.Йдемо ми по тому мосту. Там і румунські солдати йшли. Я, до речі, теж йшов у сірій румунській шинелі. Не пам'ятаю, де ми її взяли. Але було тепло. Шурик був одягнений у якісь інші лахміття. Один румун пожартував і посадив Шурика на візок свій підвезти. Шурик був на 4 роки молодший за мене. Мені було 11, а йому виходить 7. Їхали різні брички, везли речі, техніку. І раптом налетіли радянські літаки й почали бомбити. Снаряди падали у воду, і великі бризки здіймалися на 4 метри у висоту. Але жоден літак так і не влучив у міст. Проте це мене одразу привело до тями. Шурик почав хникати, а я швидко зорієнтувався, і ми повернули назад. Тільки туди ми йшли за течією натовпу і відступаючих румунських солдатів, а назад почали пробиратися проти течії. Це було важко. Нам кричали: «Е-ей, куди йдеш, руманеште?». Я ж був у румунській шинелі. І якщо туди ми йшли з цікавістю «а що там?», то назад... Боже мій, ми обидва йшли й ревіли. Нас усі штовхали. Ми плакали й кликали маму. Прийшли у двір і мовчали. Нікому не сказали, де ми були. Просто мовчки гралися у дворі.І тут знову налетіли літаки. Ми одразу побігли по сходах додому на другий поверх. Я швидше, а Шурик відстав. Ой, він такий неповороткий був, товстенький, як карапуз. А я навпаки, худющий, як щепка. Ой, і голова в нього велика була, просто величезна. Ні, ну школу він добре закінчив, і інститут відмінно. І робота в нього така... розумова. Але такий він був повільний і карапцз. Так от, Шурик відстав від мене і я-як закричить. Я обернувся, глянув на нього – Боже мій. Він увесь у крові, кричить. Я затягнув його додому під дах. А той пілот радянського літака – гад такий, він спеціально по нас стріляв. Інших цілей не було у дворі. Тільки нас двоє. А він нас побачив і почав стріляти по наших дерев‘яних сходах. І ті кулі, що влучили, просто розщепили сходи й поручні. Я потім подивився – кулі якогось великокаліберного кулемета. Десь 11-12 мм калібр. Придивився – від розщеплених дерев'яних сходів одна тріска відлетіла й потрапила в мочку вуха Шурику. І застрягла. Ну і кров пішла. Досить сильно пішла. А той кричав, качався, стрибав... наче вмирав уже, ніби пів голови знесло. Ні, ну зрозуміло, мабуть, боляче було. Ось так і сталося, що радянські літаки двічі обстріляли мене особисто і Сашка теж."... треба буде якось опублікувати його спогади всі. Вони вже оцифровані. В цьому році дід цей помер в Харкові. Жив в Харкові більшість свого життя. Але в Харкові знов йому було не солодко... А Шурік живий. Най би сил і здоров‘я було йому багато.
Козацької моряцькоі історії стає більше. Музей «Хортиця» опублікував на своїй сторінці:n.z.horticaВідомий український колекціонер, меценат, дослідник історії України та співзасновник Музею Шереметьєвих (м. Київ) Олексій Шереметьєв передав до фондів Національного заповідника «Хортиця» понад 400 артефактів козацької доби XVII–XVIII століть.Найціннішими артефактами є шабля-карабела європейського виробництва та мушкет-фузея. Прикрасою колекції є дерев’яні деталі лядунки, які призначалися для окремих зарядів пороху, що пришвидшувало стрільбу. Серед інших експонатів передано різноманітні елементи такелажу – дерев’яні корабельні блоки та юферси, доволі рідкісна знахідка – лот, підвіс для вимірювання глибини. Окремої уваги заслуговує керамічний комплекс з човна козацької доби XVII ст., а також побутові речі та предмети особистого вжитку і різноманітний інструмент.Нові надходження були презентовані на спільній виставці Національного заповідника «Хортиця» та Музею Шереметьєвих «Морські походи запорожців та Хортицька верф», відкриття якої відбулося 5 листопада 2025 року на території історико-культурного комплексу «Запорозька Січ».Під час презентації виставки Олексій Шереметьєв сказав:«Кожна людина, яка відвідає цю виставку, цей музей, понесе з собою розуміння того, що ми велика країна, велика держава з великим минулим і ще з більшим майбутнім».Це перший і дуже важливий крок, що започатковує музейну співпрацю Національного заповідника «Хортиця» і Музею Шереметьєвих.Щиро дякуємо пану Олексію Шереметьєву за передані артефакти, які суттєво збагатили й доповнили нашу колекцію предметів козацької доби, що дозволить фахівцям більш повно і наочно представляти історію запорозького козацтва для відвідувачів Національного заповідника «Хортиця».#Національний_Заповідник_Хортиця⸻Україна - морська держава 🇺🇦⛵️⚓️
Кохання, море й історія: у хорватській Пулі знайшли давньоримського Купідона!Яхтинг - це не тільки моря, вітрила, черепахи та коктейлі. Яхтинг - це ще часто відкриття, історія та культура, яку модна побачити за кожним мисом, в кожній бухті або наступному місті. Під час археологічних робіт у старій частині міста Пула (Істрія, Хорватія) археологи зробили унікальне відкриття — мармурову скульптуру Купідона, датовану II століттям нашої ери.Знахідку виявили просто в центрі міста, під час підготовки ділянки до будівництва бутик-готелю. Археологиня Александра Паїч розповіла, що фігурка пролежала в землі понад дві тисячі років, а момент відкриття був майже символічним — під кінець робочого дня, під дощем, коли команда вже збиралася завершувати розкопки.«Це відкриття, яке трапляється раз у житті. Ми буквально пробудили Купідона зі сну, який тривав дві тисячі років», — каже Александра.Скульптура зображає маленького Ероса (Купідона), який лежить на шкурі лева — символі сили, відваги та вічного життя. Біля нього — ящірка, що у стародавньому світі уособлювала відродження та безсмертя.Науковці припускають, що мармур могли привезти з Каррари (Італія) або з Атики (Греція), але остаточне підтвердження дадуть додаткові аналізи.Після очищення та реставрації Купідон стане частиною постійної експозиції Археологічного музею Істрії, тож під час вашої наступної морської подорожі Адріатикою — обов’язково завітайте до Пули! Саме в цьому місті починаються наші тури "Істрія тур" та "Гастро Істрія"⚓️ Чому це цікаво для яхтсменів:Пула — одна з найулюбленіших стоянок яхт у Хорватії. І тепер, прогулюючись її старими вуличками після стоянки в марині, ви можете буквально доторкнутися до історії — тієї самої, що зберігає подих античних мореплавців і романтику Середземного моря.💙 Якщо море для вас — це не лише вітер і хвилі, а й зустріч із минулим, Пула обов’язково повинна бути у вашому маршруті!
TGLIST.COM.UA
