У дитинстві я дуже любив фільм «Термінатор-2». Не просто любив — я проживав його.Кожного разу, коли головний герой повільно опускався вниз на ланцюгах…я плакав. Завжди. Хоч знав сцену напам’ять, хоч бачив її десятки разів.Це було не про спецефекти. Це було про вибір. Про те, що навіть той, хто здається залізним і беземоційним, здатен зробити правильний крок заради інших. І так, я обожнював той легендарний вінчестер з фільму. Він був частиною магії, символом сили, яка стоїть на світлій стороні. Я хотів собі такий. А потім, років у 8 чи 9, батьки подарували нам з братом перші пневматичні іграшки. І одна з них була — саме такий вінчестер. Я пам’ятаю це відчуття: ніби кіно раптом стало трохи реальнішим...Минуло багато років. Дуже багато.І тепер ми з братом, завдяки пані Ірині, гідам міста Рим і всім вам небайдужим людям (хто долучається)- купуємо подібні «пневматичні»… ну, не зовсім... зовсім не іграшки для наших хлопців. Тих, хто щодня стоїть між нами і тими «поганими роботами».Цими «іграшками» вони прибирають з неба те, що не мало б там бути.Там є різні виробники. Не тільки американські, британські... Відомі. Менш відомі.Інколи турецькі — але теж хороші.Є й усяка оптика для особливо складних «цілей». Те, що важке. Те, що літає вище.Якщо чесно, я вже збився з рахунку…15? 16 шт купили?Треба спитати у хлопців.Але я точно знаю одне:кожна така «іграшка» — це ще один вечір, у який хтось повернеться живим.Ще один ранок.Ще один шанс у нас з вами.Дивно, як фільм з дитинства може пройти з тобою все життя —і раптом знайти продовження вже зовсім в іншій реальності. Дякую всім, хто поруч. Дякуємо всім, хто там не поруч, але навіть ближче ніж інші.А ви всі — ви частина цієї історії. Ну не зовсім всі, а ті хто ... ви зрозуміли.