Ірландія для українців

Скільки насправді коштують українські діти Багатомільярдний подарунок Європі від українців.Давайте один раз перевернемо калькулятор і подивимося, хто перед ким насправді в боргу.Поки політики сперечаються про суми допомоги, європейська економіка перетравлює мільярдний капітал, який звалився їй на голову.Виростити й вивчити дитину в ЄС до 18 років коштує системі та батькам у середньому від 150 000 до 250 000 євро.Це не просто їжа. Це роки субсидованих садочків, школи, медицина, інфраструктура. Кожна європейська дитина — це “мінус” чверть мільйона з бюджету, перш ніж вона принесе перший євро податку.Це довга інвестиція, яку старіючий континент дозволяє собі все важче.Коли мама з двома дітьми 10 і 14 років виходить з літака в Дубліні, Вроцлаві чи Празі — Європа отримує готовий людський капітал.Україна вже оплатила пологи, щеплення, харчування та базову освіту. Вони отримують людей, у чиє “виробництво” не вклали ні цента за перші роки.Для старіючої Європи, яка роками задихається від демографічної кризи, українці стали унікальним ресурсом. Нас не треба перевиховувати.Європа звикла витрачати роки й мільярди на інтеграцію мігрантів з інших континентів, намагаючись навчити їх читати та прищепити західні норми. Ми ж приїхали з тим самим культурним кодом, базовими цінностями та трудовою етикою. Наші діти миттєво сідають за парти, ловлять мову і не створюють гетто.Зараз в ЄС понад мільйон українських дітей. Помножте це на мінімальні 100 000–150 000 євро “зекономлених” на кожному інвестицій. Це більше 100 мільярдів євро капіталу. Це демографічний джекпот.Україна відірвала це майбутнє від себе. Ці гроші ніколи не повернуться в Чернігів чи Харків. Вони працюватимуть на ВВП іншої країни десятиліттями.Тепер без ілюзій про “тимчасовість”.Поки політики говорять про майбутнє повернення, соціологія станом на 2026 рік каже інше — за приблизними оцінками, від 40% до 60% українців уже не повернуться.Діти, які зараз інтегруються, закінчують європейські школи, знаходять перше кохання і вступають до місцевих університетів, пускають коріння назавжди. Вони вийдуть на цей ринок праці й стануть повноцінною частиною західного світу.Європа отримала це майбутнє безповоротно.І ось тут починається цинізм.Система бачить лише те, що витрачає сьогодні — виплати, житло, інтеграційні програми. Це реальні гроші з їхніх бюджетів, і вони цим дорікають.Але система “сліпне”, коли треба порахувати, скільки вона заощадила. Тобі щодня нагадують, що ти “проїдач”, приховуючи факт — ти привезла їм готового майбутнього платника податків без культурних конфліктів, який залишиться тут назавжди.Коли в коментарях або в обличчя натякають на “ми вас годуємо”, відповідайте спокійно.Наші діти приїхали сюди не голими й не дикими. За ними стоять роки роботи українських вчителів і податки українських батьків, які строїли школи, що зараз руйнуються ракетами.Ми тут не тому, що Європа просто “добра”. Ми тут тому, що в нашій країні війна. Автор Masha Rekesha

Щоліта, коли достигає шовковиця і тротуари вкриваються її чорнильними ягодами, я згадую одну історію. Мені двадцять один. Спекотний червень. Проходжу медкомісію для роботи на АЕС.Черги. Задушливі кабінети. Люди в білих халатах втомилися не менше за пацієнтів. Сонце розплавило повітря до стану густого киселю. Результати флюорографії, аналізів крові та висновок лікарів обіцяють видати після обіду.Йду додому і мрію лише про одне — зустріти по дорозі бочку з холодним квасом.На мені новенька літня спідниця кольору піску і світла футболка. Сонце приємно пече потилицю, настрій чудовий.І раптом — БАХ!Наче автоматна черга в живіт. Від несподіванки завмираю посеред вулиці. Опускаю очі й бачу, як по футболці розповзаються чорні плями.Перша думка: хулігани!У ті часи водяні пістолети були майже в кожного, а набрати чорнильної води й обстріляти перехожих великого розуму не треба.Ховаюся за кущ, визираю, шукаю ворога.Ним виявився… голуб.До сьогодні не розумію, ЯК голубові вдалося організувати такий прицільний шовковичний обстріл. Чому заряд із перероблених ягід влучив саме в живіт? Не в плече, не в руку, не в коліно. Ні. Пряме попадання в центр мішені.На щастя, у сумці знайшлися вологі серветки. Вони частково врятували ситуацію.Я виповзла з-за кущів, скрутила футболку на манер топіка і звивистими маршрутами, як справжній партизан, добралася додому.Потім були прання, замочування, відбілювачі та відчай.Марно.Той голуб явно харчувався добірною шовковицею преміумкласу. Футболку довелося викинути.Але разом із нею народилася інша думка.Якщо голуб так «влучно» мене відзначив, може, це до грошей? Я скупила, здається, всі лотерейні квитки в Енергодарі. Миттєві, звичайні, довгограючі — усе, що могла знайти.Результат був майже як у кіно.Двічі виграла по рублю🙃Відтоді я не вірю в прикмети, десятою дорогою обходжу шовковичні «міни» на тротуарах і давно втратила бажання збирати ці чорнильні ягоди з дерев.А голубів усе одно люблюЯкщо люди назвали їх птахами миру, значить, мали на те підстави.Просто того дня мені, мабуть, трапився ворожий диверсант.#спогадиФБ

Коли мені здається, що я недостатня, запізнилась або “не дотягую” до чужих стандартів, я згадую одну просту річ:у світі є люди, які в 50 років досі не вміють кататись на велосипеді. І це абсолютно нічого не говорить про їхню цінність як людини.Хтось навчився плавати у п’ять, а хтось — у сорок.Хтось став мамою у двадцять, а хтось так і не захотів дітей. Хтось знайшов себе після університету, а хтось — після розлучення, еміграції чи депресії.Ми надто часто міряємо себе чужими лінійками, забуваючи, що стартові точки у всіх різні.Комусь у дитинстві дали підтримку й відчуття безпеки. А комусь — тривожність, страх помилки й постійне “будь зручнішою”.Тому доросле життя — це не марафон із єдиним маршрутом. Це швидше величезне місто, де кожен іде своєю дорогою, своїм темпом і зі своїми зупинками.Іноді те, що для одних “елементарно”, для інших — маленька особиста перемога.Тож якщо вам здається, що ви щось не встигли — можливо, ви просто жили занадто багато всього, про що інші навіть не здогадуються.Не існує єдиного “вчасно”.Є лише ваше життя.І ваш шлях💙💛#особисте ** пісню Полякової «не на часі» чули?😉

🇮🇪 Чому в Ірландії всі несуть непотрібний одяг у charity shops?Якщо ви живете в Ірландії, то напевно помічали магазини з назвами NCBI, Barnardos, SVP або Sue Ryder. Це не секонд-хенди в звичному для нас розумінні, а charity shops — благодійні магазини.Їхня ідея проста: люди віддають речі, які більше не використовують, а магазини продають їх і спрямовують прибуток на благодійність.Чому це стало настільки популярним?По-перше, це спосіб підтримати благодійні організації. Кожен магазин належить певному фонду, який допомагає дітям, людям з інвалідністю, малозабезпеченим сім’ям або іншим групам населення.По-друге, в Ірландії дуже сильна культура повторного використання речей. Замість того щоб викинути одяг, книги чи посуд, люди воліють дати їм друге життя.По-третє, це просто зручно. Звільняєш шафу, допомагаєш комусь і водночас підтримуєш добру справу.Чому магазини мають різні назви?Тому що кожен належить окремій благодійній організації. Наприклад, NCBI підтримує людей із порушеннями зору, Barnardos допомагає дітям, а SVP працює з малозабезпеченими сім’ями. Саме тому на вивісках різні назви, хоча принцип роботи однаковий.Як це працює?Люди приносять речі безкоштовно. Працівники та волонтери сортують їх, перевіряють стан і виставляють на продаж. Те, що не підходить для магазину, відправляють на переробку або продають текстильним компаніям.Цікаво, що не весь одяг, який приносять, можна продати. Тому благодійні магазини завжди просять приносити лише чисті та придатні для використання речі.Скільки вони заробляють?Мережі charity shops по всій Ірландії щороку отримують десятки мільйонів євро від продажів. Але ці гроші не є чистим прибутком. Частина йде на оренду приміщень, комунальні послуги, зарплати працівників та логістику. Решта фінансує благодійні програми.А як визначають ціну?Багато хто думає, що все має коштувати символічні гроші, адже речі отримані безкоштовно. Насправді ціни формуються досить професійно.Працівники враховують бренд, стан речі, попит і навіть можуть перевіряти вартість схожих товарів на eBay чи Vinted.Тому поряд із футболкою за €4 можна побачити дизайнерське пальто за €80 або вінтажну сумку за значно більшу суму.Саме тому один charity shop може здаватися дуже дешевим, а інший — майже як звичайний магазин одягу.І так, справжні знахідки там трапляються регулярно. Багато людей спеціально ходять по charity shops у пошуках якісного одягу, брендових речей, книжок або предметів для дому за невелику ціну.А ви купували щось цікаве в ірландських charity shops? #цікавіфактипроірландців #ірландіядляукраїнців

В Ірландії депутат парламенту публічно став на захист українців, яких виселяють із Trabolgan Holiday Village у графстві Корк.Ліам Квейд зустрівся з мешканцями центру після того, як сотні українських сімей отримали повідомлення про виселення. Комплекс Trabolgan приймає українців із березня 2022 року, але тепер людям повідомили, що вони повинні підготуватися до виїзду вже найближчими тижнями.Депутат назвав таке рішення «бездушним».Після своїх заяв він отримав хвилю образ, погроз і повідомлень у соцмережах, де його називали «зрадником». Але відповідь політика була однозначною:«Я представлятиму будь-яку людину, яка опинилася у складній ситуації — ірландця, українця чи будь-кого іншого. І я не збираюся вибачатися за звичайну людяність». Після зустрічі з мешканцями він написав:Ці сім’ї стали частиною Східного Корка. Їхні діти навчаються в місцевих школах, батьки працюють у цьому районі, люди роблять свій внесок у життя громади». Водночас депутат визнав, що розуміє розчарування багатьох ірландців.Я розумію, що люди розчаровані. По всій країні люди перебувають під величезним тиском через житло, систему охорони здоров’я, догляд за дітьми, вартість життя та цілком обґрунтоване відчуття, що базові державні послуги працюють не так, як повинні». Але, за його словами, гнів спрямований не на тих людей.Він наголосив, що українські біженці не створили житлову кризу чи проблеми в державних службах. Вони самі втекли від війни й тепер ризикують знову втратити свій дім.На завершення Ліам Квейд звернувся до тих, хто надсилає йому погрози:Ви марно витрачаєте свою енергію. Ця ворожість не змусить мене відмовитися від своєї роботи. Навпаки, вона лише робить мене ще більш рішучим підтримувати мешканців. Тож, певною мірою, дякую вам». Попри хвилю критики, депутат заявив, що й надалі захищатиме інтереси людей, які опинилися у складній життєвій ситуації, незалежно від їхнього громадянства.Джерело

Мене завжди дивувало одне питання:чому пакистанці чи сомалійці, приїжджаючи до Ірландії, часто вже нормально говорять англійською, а багато українців — ні?Справа — в історії.Пакистан майже 200 років був частиною Британської імперії. Англійська там залишилась мовою університетів, законів, документів, державної служби та великого бізнесу.Тобто дитина в Пакистані може все життя чути англійську в школі, на телебаченні, в офіційних паперах і навіть на роботі.Із Сомалі схожа історія. Частина країни була британською колонією, тому англійська там теж давно стала мовою освіти та міжнародного спілкування.А тепер уявіть Україну.У нас ніколи не було англійської як мови держави чи системи освіти.Ми вчили її як «предмет».Типу:— London is the capital of Great Britain.— My name is Oksana.— Where is the pen?А потім життя різко перекинуло людей в Ірландію, де треба:— говорити з лікарем,— дзвонити в школу,— шукати роботу,— і ще розуміти ірландський акцент, який звучить так, ніби людина жує картоплю під час розмови.Тому не треба порівнювати себе з іншими мігрантами. Люди з колишніх британських колоній часто ростуть у середовищі, де англійська — це частина системи життя.Для багатьох українців англійська почалась уже після переїзду. І це зовсім інша стартова точка.Те, як швидко українці адаптувались у чужій країні після всього пережитого — це взагалі окрема суперсила💙💛#ірландіядляукраїнців

Запрошуємо на крос-культурну зустріч із Браяном Кіллораном, представником Імміграційної ради Ірландії та Національним координатором Форуму громадянського суспільства України (UCSF) - мережі з понад 122 організацій, які підтримують та представляють інтереси українців в Ірландії.Браян розповість про поточні адвокаційні ініціативи, пояснить можливі наслідки нових змін та, за можливості, відповість на запитання учасників. Основні питання та занепокоєння громади будуть передані до Міністерства юстиції, внутрішніх справ та міграції для підтримки подальшої адвокаційної роботи.Це можливість отримати актуальну інформацію, краще зрозуміти поточні зміни та напрямки інтеграціїМова: Англійська | Українська📆 19 червня, 18:30-20:30💻 онлайн, TeamsЗахід організовано за підтримки громадської групи Women for Integration and Wellbeing у межах проєкту Cross-Cultural Dialogues Galway Volunteer Centre.https://events.teams.microsoft.com/event/b643dbf9-5e14-40db-936e-89913d02917e@c6328b6e-58d3-4160-96c7-ad43f46318fe

Я завжди була тією дівчиною, яка хотіла більшого.Начитавшись Жюль Верна, мріяла відчалити в навколосвітню подорож. Побудувала човен зі старого корита, замість паруса - бабусин підодіяльник. Взяла провіант в торбу, написала бабусі записку: «повернусь в кінці літа, до школи встигну, батькам не кажи»І відчалила від берега. Корито затонуло одразу, де річка ще по коліно😌Ридала, волокла те корито городами назад у двір (щоб ніхто не бачив прозора). Бабуся навіть не помітила моїх судноплавних спроб. Поралась з качками.Річку Конку я так і не підкорила (Запорізька область), але мріяти про подорожі не перестала. Наступного літа побудувала човен з картону. Більший і ширший. Надійніший, як мені здавалось. Про фінал ви здогадались, так?🙂Мені було вісім. Років з десяти я почала влаштовувати сільські концерти. З репетиціями, солістами, віршами, ведучими. В рамках одного бабусиного двору. Залучила всіх городських дітей, хто відбував літо на городах, як я. Ну і далі все було в такому ж темпі. Якщо кохання - то щоб як книжках, де бʼються за один лише погляд. В пʼятнадцять хотіла стати продюсером. В ті часи далеко не всі знали що те слово означає. Бабуся хрестилась і казала: «краще конюхом, як твій дід. Чи йди вже на станцію, як батьки»Деякі мрії таки збувались. З часом. І в кіно я працювала, як частина команди. Нехай важче, нехай виснажливо, але щоб серце билося швидше від того, що ти робиш. А не стабільність як на АЕС (ну зараз я так не думаю)Подорожувати так, щоб мої історії читали в журналах і дивилися по телебаченню. Писати книжки не на один вечір, а такі, що живуть довше за автора і передаються з покоління в покоління.Навіть коли життя привело мене в еміграцію, я не перестала мріяти. Я не хотіла прожити роки, просто виживаючи. Хоч починалось все досить неромантично- з наметів і прибирань чужих будинків. Але я не хотіла назавжди залишитися людиною, яка відкладає свої бажання «на потім». Я хотіла бачити красу навколо себе, працювати в розкішному замку, відкривати нові двері й доводити собі, що походження, обставини чи чужі сумніви не визначають межі моїх можливостей.Можливо, мої мрії здавалися надто великими. Але саме вони вели мене вперед тоді, коли було страшно, важко і невідомо.Бо іноді найбільший ризик — це не мріяти взагалі💝#особисте

Вчора колеги запитали мене:— Коли закінчиться війна, ти повернешся додому?Я відповіла, що багато українців справді повернуться. Бо в них є куди повертатися. Є дім, квартира, вулиця, місто, яке чекає на них. Зараз вони тут через війну, бо навіть у відносно спокійних містах України може прилетіти ракета.Але як повертатися тим, у кого дому більше немає?Як повернутися людині, чиє місто залишилося лише назвою на мапі? Де все зруйноване. Як повернутися мені?Моє місто вже понад чотири роки в окупації. Воно заміноване, розграбоване і спустошене. Вигоріли соснові ліси. Немає Каховського водосховища, яке живило атомну станцію. Немає прогулянкового каналу. Немає багато того, що я пам’ятаю і люблю.І ніхто не знає, що там залишиться після окупантів. Коли вони підуть. Якщо підуть. Скільки років знадобиться на розмінування. Що буде зі станцією. Чи не перетвориться вона на ще одну законсервовану зону, як Чорнобиль?Простої відповіді не має. І я розумію ірландців, що для багатьох Україна — це щось дуже далеке і незрозуміле. Що для свого колективу я така ж невідома, як людина із Сомалі чи Зімбабве. І вони ставлять запитання не тому, що хочуть образити. Вони не хочуть гуглити щоб розібратись. Простіше напряму, через мене. Відчуваю себе як маленьке консульство України☺️ Тому беру аркуш паперу і малюю їм Україну. Показую лінію фронту. Пояснюю, що таке окупація. Чому Крим, Донецьку і Луганську окупували раніше, чому це для росіян було важливо. Які території залишаються окупованими зараз.Я не знаю, що буде далі. Не знаю, які рішення ухвалять щодо українців в Ірландії. Не знаю, як працюватимуть нові схеми переходу, що буде з громадянством і як усе це виглядатиме через рік.Питань багато. Відповідей мало. Навіть про ту транзитну схему - два роки штампу 4 з можливістю подовження ще на 2. Але де взяти пʼятий рік для того громадянства? Зараз кожен другий в інтернеті експерт. Консультує, бере гроші, щось обіцяє…Я зрозуміла одну річ.Якщо намагатися вирішити всі питання, що сиплються на голову щоденно, і всі виклики навколо -одночасно, можна просто зламатися.Тому за два роки еміграції я вивчила одне дуже важливе слово. Потихеньку.Саме так ми і живу.Потихеньку.Від дня до дня.Від виклику до виклику.Від надії до надії.#особисте #ірландіядляукраїнців

Спілкувалась з ірландськими колегами. Питають:— А ти справді письменниця? Ми тебе погуглили.Кажу:— Письменниця теж.І пояснюю:— Після універу працювала на АЕС, потім багато подорожувала, писала про це в газети та журнали, зрештою захопилась кіно, працювала в міжнародних проєктах і навіть мала авторську програму та національному ТБ.Вони не вірять. Дивляться як на лунатика. Бо для них ми тут почались раптово, коли приїхали в Ірландію. І зовсім не вписуємось в поняття «біженця» до якого вони звикли. І наче до цього в нас життя не було. Зовсім! Наче жінка, яка мила підлогу в перші місяці після евакуації, не могла в минулому керувати проєктами, писати книги, викладати, вести бізнес чи працювати на телебаченні.Так,ми вміємо виживати в режимі “треба”. Треба — значить вивчимо мову.Треба — змінимо професію.Треба — будемо працювати на трьох роботах.Треба — почнемо життя заново після сорока в іншій країні.Я знаю українських жінок із двома вищими освітами, які спочатку йшли прибирати. Чоловіків, які вдома керували бізнесом, а тут працювали на будівництві. Людей, які втратили все — і все одно почали з нуля.Так. Ми сильні. Ми можемо все. Але! Сильні люди теж втомлюються.Бо між “миємо підлогу” і “будуємо нове життя” лежить не мотиваційна цитата з інтернету. А величезна внутрішня втома, невизначеність і постійна спроба втримати себе по шматках.Ірландія для українців #особисте