Київ: інсайди експатів

початок тутФеномен Шарія — інфозлодій у гуманітарній масці

Вибачаюсь, але окремо варто згадати і Анатолія Шарія, який, на жаль, досі зберігає відчутний вплив у російськомовному медіапросторі пострадянського регіону. Парадоксально, але саме він — єдиний інфлюєнсер із мільйонною аудиторією, який систематично публікує матеріали з Гази, виступаючи з позиції “гуманітарної критики Ізраїлю”. Втім, розібравшись уважніше, можна побачити: ця критика не має нічого спільного з темою Близького Сходу. Його меседж — антизахідний, не проросійський у прямому сенсі, але «нео-совковий» за духом. Він апелює до аудиторії, пройнятої радянськими уявленнями, для якої Ізраїль — це форпост ненависних США, а отже все, що робить США, апріорі “погане”. Шарій не стає “на бік ХАМАС” — він використовує тему Гази як інструмент, щоб показати “лицемірство Заходу” і вкотре протиставити себе “західному світу”. Тут чітко видно дзеркальне відображення кремлівської пропаганди, але у “другому рівні” — емоційно-гуманітарному, неофіційному, завуальованому. В його інтерпретації:Ізраїль — це “київська влада під диктатом Заходу”, а Газа — “жертва колективного покарання”.
Таке перекодування робить його риторику зрозумілою та привабливою для його аудиторії, яка мислить через призму аналогій і старих “антиімперіалістичних” кліше. Фактично, Шарій транслює кремлівський дискурс, але в емоційній, “м’якій” формі, без прямого антисемітизму чи відвертої проросійської позиції.Висновок: до чого може призвести проізраїльський консенсус в Україні

Якщо підсумувати все вищеописане, картина виглядає так: українська влада та навіть ліволіберальні, відносно незалежні медіа формують у суспільстві практично безальтернативну підтримку Ізраїлю. Це не просто “симпатії до далекої країни” — це інституційно консолідований наратив, який майже не допускає публічної дискусії про гуманітарні аспекти конфлікту в Газі. Що це означає у глобальному контексті? Якщо найближчими роками ліві уряди дійсно прийдуть до влади у великих західних країнах, замінюючи провалені праві “трампістські” експерименти, українська позиція виглядатиме для них дивно і навіть несерйозно.• В очах західних лівих Україна може сприйматися як країна, яка обирає союзника не на основі гуманітарних цінностей, а на основі культурної та медійної конвенції.• Будь-які аргументи про те, що “ми теж пережили голодомор, тому співчуваємо постраждалим”, будуть сприйматися скептично — особливо на фоні фактів масових цивільних жертв у Газі.• Українська влада і медіа ризикують виглядати не стільки стратегічно обізнаними, скільки заручниками власного інформаційного поля, де лобі та культурні зв’язки важливіші за факти і пропорційність. Можливі дівіденди? Єдине, що можна назвати “вигодою” цієї поведінки — символічна підтримка Ізраїлю у вигляді старого списаного Patriot та культурний “бонус” для українського суспільства, яке отримує відчуття моральної визначеності. Але стратегічних дивідендів, наприклад, у сфері міжнародного іміджу чи дипломатичної репутації, поки що не видно. Більше того, тривалий односторонній консенсус може призвести до дисонансу з основними західними партнерами, особливо з тими, хто орієнтується на гуманітарні критерії, права людини та баланс інтересів у міжнародних конфліктах. Отже, навіть якщо сьогодні це виглядає як “одностайна моральна позиція”, завтра це може перетворитися на джерело непорозумінь і репутаційних ризиків, особливо у світі, де політичні цикли швидко змінюються, а міжнародні лідери лівого спрямування дуже уважно ставляться до питань гуманітарної справедливості.

початок тутЧому ж так сталося?

Спробуймо розібратися, звідки походить цей дивний дисонанс — і чому після 7 жовтня 2023 року Україна стала майже світовим рекордсменом за рівнем проізраїльських симпатій.1. Культ «другого Ізраїлю»

Щонайменше з 2014 року в Україні сформувався своєрідний культ ізраїльської держави. Пасіонарні українці розглядали Ізраїль як ідеал — країну-зразок, яка “вижила серед ворогів”, збудувала сильну армію, високі технології і не втратила віру.«Ми маємо стати другим Ізраїлем!» — ця фраза звучала десятки разів із вуст лідерів думок та політиків, які бачили в ній формулу національного успіху.
Ізраїль у цьому наративі був не просто державою, а міфом — про стійкість, віру і виживання попри все.2. Хто формує порядок денний

Багато лідерів думок, особливо в російськомовному сегменті, є етнічними євреями. Це, звісно, не вирішальний аргумент, але фактор впливу заперечити складно. Для них публічна підтримка Палестини означала б репутаційні ризики, а іноді — втрату частини аудиторії. Адже в Україні немає впливових арабомовних спікерів, яким довіряють, а “палестинський голос” зазвичай доходить через лівих активістів, маргінальні медіа або навіть російські джерела. У результаті такий наратив автоматично сприймається як підозрілий або “ворожий”, а отже — недостойний серйозної уваги.3. Ізраїль тут, Палестина — десь там

Ізраїль має в Україні чітко артикульоване представництво — експертів, дипломатів, ветеранів, аналітиків, єврейські громади, медійні контакти. Палестина натомість лишається абстракцією, далекою географічно й культурно. Майже кожен українець має знайомого, родича або колегу, який живе в Ізраїлі. Але чи багато з нас мають знайомих у Газі? Тож емпатія тяжіє туди, де є обличчя, знайомі імена, знайомі історії.4. Війна як тунель бачення

Власна війна неминуче звужує поле співчуття. Українці зосереджені на власній трагедії — і це природно. Коли щодня бачиш руїни, поранених, похорони — важко знайти емоційний ресурс ще й для інших жахів, хай навіть подібних до наших.5. Медіа, які створюють спокій

І нарешті — український медіапростір, який переважно цементує однобоке уявлення про ситуацію. Згідно з цим уявленням, ізраїльська операція в Газі — це просто “відповідь на теракт ХАМАС”, а отже, все, що відбувається, має раціональне виправдання. Про гуманітарну катастрофу, зруйновані лікарні чи блокаду — говорять мало або говорять “для галочки”. Найцікавіше ж інше: ніхто не ставить запитання “чому”. Чому ХАМАС пішов на цей теракт? Чому, попри жорстокість їхніх методів, “терористів” підтримує значна частина арабсько-мусульманського світу, понад мільярд людей?Ультраправі, антисемітизм і Б. Хмельницький

Цікавим, хоч і суперечливим, є ще один пласт українського суспільства — ультраправі пабліки та коментатори. Їх набагато більше, ніж лівих, і вони часто зливаються з традиційними націоналістичними спільнотами. Попри це, частина з них також критикує Ізраїль — і навіть українське суспільство, за, на їхню думку, “сліпу підтримку” ізраїльських дій. Однак така критика майже ніколи не пов’язана з гуманітарними питаннями Гази: арабський світ для більшості ультраправих — так само “чужий” і “інородний”. Їхня неприязнь до Ізраїлю часто має історичне підґрунтя. Претензії лунають через ставлення ізраїльських офіційних і суспільних інституцій до українських національних героїв — не лише до Степана Бандери, а насамперед до Богдана Хмельницького, якого в Ізраїлі нерідко вважають одним із головних ворогів єврейського народу. Очевидно, що англійські версії їх статей у вікіпедії відредаговано не лише російськими, а й ізраїльськими активістами. Таке тло підсилює старі антисемітські настрої, властиві праворадикальному середовищу ще з ХХ століття. Отже, їхня “критика Ізраїлю” часто не має нічого спільного з солідарністю до палестинців — це радше вияв історичних образ, замаскованих під політичну позицію.продовження тут

початок тутТому, якщо й говорити детальніше, то варто придивитися саме до українських лівих та ЛГБТ-спільноти.

Їхня ідеологія базується на солідарності з пригніченими, на підкресленні важливості прав людини. Для ЛГБТК+ особливо близькою є критика колоніалізму, експансії, системного гноблення, адже самі вони часто належать до вразливих і маргіналізованих груп. У підсумку все це сходиться до класичної антикапіталістичної парадигми: буржуазний Захід, на чолі зі США, експлуатує решту світу задля власних надприбутків. У цій логіці Ізраїль десятиліттями виступає зручним антагоністом — державою, що за підтримки «імперіалістичного» США пригнічує корінне населення Близького Сходу.
І тут важливе уточнення: ми не займаємося лівою пропагандою — лише спостерігаємо феномен. Бо, погодьмося, серед численних «солідарних активістів» трапляються ті, хто під час пропалестинських акцій у Європі не може відповісти навіть на просте питання: — «Чи ви знаєте, як у арабській Палестині ставляться до геїв?» або губляться, коли їх просять пояснити, що саме означає гасло на їхньому плакаті: «Палестина від моря до моря» — якого саме моря, і про що це взагалі? На жаль, для багатьох у цій субкультурі головне — бути частиною руху, потрапити у потік, де не обов’язково розуміти, за що саме ти стоїш. Логіка і контекст поступаються місцем емоції та бажанню не відставати від «своїх». Серед таких активістів, до речі, вистачає і тих, хто переконаний, що Голокост — вигадка, а кривавий теракт ХАМАС — фейк, як і загибель майже тисячі цивільних ізраїльтян і іноземців того дня.
І наостанок — невеликий штрих із реальності. Мій колега, українець, відкритий гей, демонстративно обурюється будь-якою згадкою про Ізраїль чи євреїв. Якось він навіть відмовився їсти піту — бо, мовляв, «це ізраїльський фастфуд». Зате з ентузіазмом заявив, що хоче вирушити у місію до Гази, туди, де більшість його колег не наважилася б опинитися через очевидну небезпеку. Іронія долі: іноді ідеологія таки перемагає інстинкт самозбереження.Медіа та інформаційний вакуум

Чесно кажучи, розуміючи весь контекст, я все одно не перестаю дивуватися, чому певні українські медіа вперто ігнорують тему Гази — навіть тоді, коли вона напряму стосується аудиторії, яку ці ж медіа зазвичай представляють. Йдеться про NV.ua, “Українську правду”, “Бабель”, “Громадське” та інші ресурси, які стабільно асоціюються з ліволіберальною повісткою. Вони регулярно висвітлюють гей-прайди, стають на захист активістів “європейських цінностей”, розповідають про інклюзивність і виклики, з якими стикається ЛГБТК+ спільнота в умовах війни. Але коли йдеться про одну з головних тем, що вже два роки не сходить зі шпальт їхніх західних колег і партнерів — гуманітарну катастрофу в Газі — настає дивна тиша. У кращому випадку — нейтральні короткі новини десь у другому ешелоні сайту, без емоції, без позиції, без контексту. Характерний приклад: напередодні другої річниці війни в Газі NV опублікувало інтерв’ю з ізраїльським журналістом. Жодного запитання про бомбардування цивільних, про вбитих дітей, про голодомор — зате багато про “зростаючу економіку Ізраїлю”, “інновації” і “демократію, що бореться з терором”. Іронія в тому, що ці наративи звучать ідеологічно контрастно до образів українських ЛГБТ-військових, яким ті ж самі медіа присвячують зворушливі лонгріди.продовження тут

Одне з питань, яке часто ставлять іноземці, що працюють в Україні, звучить так: чому українці настільки однозначно підтримують Ізраїль у війні з Газою?

Дісклеймер: цей матеріал не обирає жодної сторони конфлікту, це лише про факти, порівняння цифр та спостереження за українським медіа-простором в контексті цієї теми
Світ навколо і Україна всередині

У багатьох країнах відбуваються демонстрації солідарності з Палестиною. Звучать прокляття на адресу Бібі Нетаньягу, звинувачення у військових злочинах та графіті "Stop Genocide" і "Free Gaza" на стінах міст. Але Україна – виняток. Тут майже не критикують ізраїльську армію. На українських вулицях не видно пропалестинських акцій. Із перших місяців війни Ізраїль став беззаперечним фаворитом наших співвітчизників. Опитування КМІС у грудні 2023 року показало: 69% українців симпатизують ізраїльтянам, лише 1% – палестинцям. Ця різниця виглядає аномально не лише порівняно з Європою, де підтримка приблизно 50/50, а подекуди навіть на користь Палестини, а й із США, де навіть етнічні євреї критикують дії Ізраїлю. За даними Washington Post, 61% американських євреїв вважають, що Ізраїль скоїв воєнні злочини, 39% – геноцид, 68% негативно оцінюють Нетаньягу. І все ж 94% визнають, що ХАМАС 7 жовтня 2023 р. скоїв один з найжорстокіших терористичних актів в історії, із жахливими наслідками для мирного населення.Цифри, що шокують

Більшість українців не усвідомлює масштаб трагедії у Газі. Для порівняння за найконсервативнішими відкритими даними:- В Україні (2022–2025) загинуло ≈ 15 000 цивільних та ≈ 200–250 тисяч військових – цивільні складають лише ~6% від усіх загиблих.- У Газі після жовтня 2023 року внаслідок бомбардувань Ізраїлем загинуло ≈ 25–30 тисяч цивільних палестинців, включаючи велику кількість жінок і дітей і ≈ 10–12 тисяч бойовиків – майже 70% жертв цивільні.- В Ізраїлі під час теракту 7 жовтня загинуло ≈ 815 цивільних і ≈ 380 військовослужбовців армії Ізраїлю – ≈68% цивільних.
Іноземців шокує, що у двомільйонній Газі за два роки загинуло вдвічі більше цивільних, ніж за 3,5 роки російської агресії в Україні.Маніпуляції, медіа та українська байдужість

Іноземцями легко маніпулювати — саме тому багато хто з них щиро розчарований: як так сталося, що нація, яка пережила власний Голодомор, не виявила помітної солідарності з людьми, замореними штучним голодом у Газі? Факти, що шокували світ, і світлини виснажених дітей таки прорвали українську медійну завісу — але майже без жодного ефекту. Втім, справедливості заради, варто згадати: влітку у Києві таки відбулася крихітна акція під назвою "Україна також пізнала, що таке штучний голод", просто на території Музею Голодомору 1932–33 років. Подія, що отримала нуль згадок в українських медіа, проте була помічена й розтиражована за кордоном. Логіка підтримки Ізраїлю виглядає ще дивніше, якщо згадати, що уряд Нетаньягу довго утримувався від постачання озброєнь Україні, уникав конфронтації з Москвою і не приєднався до антиросійських санкцій. І ця політика обережного нейтралітету знайшла відгук у ізраїльському суспільстві, яке за низкою опитувань впевнено підтримує такий курс своєї держави. Хоча на четвертому році війни нерозділене кохання України було нарешті відзначено - Ізраїль передає свою найстарішу списану батарею Patriot… але таке викликає у іноземців лише посмішку.Українські ліві та ЛГБТК+: солідарність і… реалії

Якщо говорити про ті, по праву основні групи українського суспільства, що відкрито засуджують дії Ізраїлю в Газі, — то це, передусім, ліві осередки та спільнота ЛГБТК+. На Заході обидві групи численні, гучні та й навіть модні. В Україні ж — вони радше маргіналізовані, невеликі й часто відірвані від реального впливу. Під час пропалестинських акцій західним лівим і квірам масу підтримки забезпечує величезна армія арабських і мусульманських мігрантів, яких в Україні просто немає. Водночас наше малочисельне мусульманське ком’юніті — переважно кримськотатарське — тримається загальної, стримано провладної лінії.продовження тут

Дефолт вартості життя

Ще вчора здавалося, що Захід стоїть на непорушній ідеї: життя людини — безцінне. Ця акція котирувалася, як золото: її нескінченно перепродували на ринку прав людини, грантів, дипломатії. Але у 2020-х, починаючи з ковіду, виявилося: курс «цінності життя» був завищений. Мильна біржова бульбашка без реального підґрунтя. Велика війна в Україні остаточно зірвала цей фасад. Західне життя виявилося надто «дорогим», аби йти на фронт: свободу ще можна відкласти, життя — ні. І саме це надихнуло кремлівських стратегів: можна розпочинати велику війну, європейці все одно не підуть воювати. Україна зламала цю математику. Тут у 2022-му з’ясувалося, що свобода іноді важить більше за саме життя. Для Європи це виглядає як екзотика: «Вони що, справді готові помирати?» Еліти й досі не знають, як рахувати людську вартість після «дефолту» безцінності. Спадкоємці масових товариств індустріальної епохи, онуки робітників, інженерів та менеджерів, діти постіндустріального часу зі світом сервісу та креативних професій — усі вони сьогодні оголошені «безцінними». Але завтра їх витіснять роботи, і вже важко підібрати для них бодай якусь соціально-біологічну нішу. Вони «коштовні» за всіма паперами, а насправді нічого не варті. І дефолт за пов’язаними з ними зобов’язаннями просто зараз стає глобальною потребою. Парадоксально, але саме в Україні починають це відчувати й деякі іноземці-експати. Ті, хто приїхали не заради зарплат і страховок, а з ідейності чи навіть наївної місії. Тут їм простіше спробувати аскетику: «необхідне» замість надмірного споживання, на якому тримається комфорт Заходу. І раптом виявляється: там, де життя оцінене занадто високо, воно стає нестерпним. Бо сенсу нема. А сенс — тут. У країні, яку ще вчора називали «сірою зоною». Тут життя «нічого не варте», зате свобода має ціну. І саме тому Захід не знає, що робитиме, коли війна завершиться. Хто тоді стримуватиме нового Атіллу?

Трамп-ухилянт:

«Україна здатна повернути всі свої території — з грошима Європи». Але «Good luck»

Учора Трамп несподівано підтвердив, що, мовляв, Україна може відвоювати всі свої території, «з підтримкою ЄС» — і водночас додав знайоме й крилате “Good luck”. Спікерська зміна гучна, але риторика лишилася типовою: великий жест — і миттєве зведення рук до стойки «тут я вже не особисто». Чому це важливо читати між рядків. Коли політик каже «Good luck» у контексті війни чи геополітики, це рідко звучить як щире побажання. Це — лайнафірмовий спосіб сказати: «Я зробив, що міг, далі — ваша турбота». Приклади вже були — від саркастичного «Good luck» на адресу іранського керівництва до «Good luck, Marco Rubio з Панамським каналом» у зовсім інших епізодах: та сама словесна мітка, що означає відмову від подальшої персональної залученості. Отже інтерпретація проста й прагматична: Трамп дає сигнал двом групам одночасно. Першій — політичним прихильникам: «Дивіться, я підтримую Україну». Другій — своїм опонентам і партнерам у Європі: «Ось ваша черга, хлопці — беріть гроші, беріть відповідальність. Беріть хоч Москву. Good luck». Це не стратегія, а делегування ризику й політична маневреність. Наслідок для України й Європи очевидний: великі слова — добре для заголовків; реальна мобілізація ресурсів, логістики і політичного ризику — це вже завдання для Брюсселя і європейських столиць. А для Трампа ж це вигідно: він «зробив моральний жест», але залишає собі маневр для майбутньої дистанції й політичного зиску. Коротко і по суті: «Good luck» у виконанні Трампа — це дипломатичний жест політика-ухилянта. Поки Європа рахує гроші й вирішує ризики, йому залишається тільки аплодисменти й твіти. І в разі провалу завжди можна сказати: «Я ж попереджав. Good luck»

Що таке Україна для експатів міжнародних місій у 2014-2021 рр.

Перші «зальоти» експатів-місіонерів стартували ще в 2014-му. Відлік розпочався ще з часів найтрагічніших подій на Майдані, але справжні десанти різного роду експертів почалися з початком бойових дій на Донбасі. Для тих, хто базувався у Києві чи навіть у Донецьку (який ніякий, але ж таки мегаполіс) до 22 року, місія виглядала радше як туристичне відрядження. Родини, діти, няньки — все дозволялось. Треба чесно сказати: левова частка цих експатів — зовсім не оксфордські випускники (більш детально ми це згадували тут). Переважно це вихідці із сільської місцевості, з доволі скромним інтелектуальним багажем, але з базовим набором потрібних навичок. І от саме вони, вперше потрапивши в Київ, переживали культурний шок. Уявлячи Київ, у кращому випадку, як якусь східноєвропейську Нігерію, їхня «терра інкогніта» під час трансферу з Борисполя раптом відкривалася Позняками, Осокорками, Харківським масивом із сучасними висотками і моллами з усіма знайомими брендами. Через кілька тижнів у центрі Києва вони вже жили тим життям, про яке мріяли вдома: оперний театр, пафосні ресторани і стоматологи по цінам нижче ніж у них манікюр. Кумедні дзвінки з дому були класикою жанру. Десь у 2015-му з німецього села родина в паніці питає: «Тебе ж там не бомблять прямо зараз?» А донька-експатка якраз п’є каву на Хрещатику. Через пів року ті ж родичі прилітали «переконатися особисто» — а заодно й полікували зуби. Дехто з експатів після закінчення своїх місій в Києві потім навіть поверталися виключно «на зуби», бо квитки, готель і ресторани виходили дешевше, ніж одна процедура вдома. Україна швидко стала лакомим шматком: офіси почали сортувати кадри, і Київ діставався вже лише «заслуженим артистам», своїм із досвідом і зв’язками. Потрапити сюди означало автоматично підняти свій статус. Деякі офіси, щоправда, розкидало по простіших містечках — Краматорськ, Лисичанськ. Там навіть виїзд у Харків на «макдональдс» здавався маленькою відпусткою. А на місці — атмосфера провінційних нічних клубів Донбасу: дешево, сердито, але з відчуттям, що ти вже «вибився у великий світ». А от у Донецьку ситуація вважлася більш ризикованою. Експати ОБСЄ, ООН чи Червоного Хреста жили цілими готелями «5 зірок» у центрі, з атмосферою вічного турецького all inclusive. Ночами — вечірки «до упаду», а зранку монітори ОБСЄ з бодуна натягали на свої припухші фейси корпоративні каски й виїжджали «фіксувати порушення тиші». У підсумку: для більшості експатів того періоду Україна стала землею, де можна було «вибитися в люди» значно швидше й дешевше, ніж удома. Звісно після 2022 р. багато що з вищезгаданого змінилося, хіба що окрім стоматології та ресторанів 🤫...

Експати у Києві під час війни: хто вони і як їм тут живеться

Київський експат пост-2022 року — це вже не той «кочівник-айтішник», MBA-носець в умовному «Метінвесті» чи англійський викладач з Craigslist. Сьогодні — це дипломатичний, гуманітарний та євроінтеграційний десант: посольства, ООН, Червоний Хрест, євроінтеграційні офіси реформ та ще сотня міссіонерів та організацій з «реформування совкового в несoвкове». У цьому світі є дві основні категорії:— ідейні відчайдухи — ті, хто дійсно приїхав допомагати (меншість);— заробітчани-експати — більшість, приїхали «підняти кеш». Вища освіта? Не завжди, особливо в європейців її зазвичай немає. Але знання російської — це саме той «skill» який надає тут перевагу. Для експатів із Кавказу та Середньої Азії це «по дефолту», і тут їх рятує саме англійська, бо її рівень для виходців з постсовкових країн автоматично сигналізує про їх «заможну родину й дорогу освіту». На іншому боці — європейські селяни, які прагнуть вирватися в люди, для яких знання англійської на батьківщині не надає ніяких переваг. Контраст — як між «європейською сільською дискотекою» та «мажорами-киргизами з університету у Лондоні». Цікаво, що найрозумніші таки починають вчити українську — як конкурентну перевагу для майбутніх місій. А от «чисті російськомовні» ловлять культурний шок у західних регіонах, де чиновники принципово спілкуються лише українською. Англійська ж у наших держслужбовців досі звучить тааак, що частіше взагалі ніяк. Євроінтеграційні офіси, розуміючи цю проблему, в основному, роблять ставку на експертів з балтійських країн, які ще трохи володіють совковим варіантом російської, тож мають більше шансів донести ідеї ЄС-реформ до відповідних кабінетів і кулуарів. Вибухи? Звикають. Але сцени іноді — як із комедії. У квартирі може жити старожил, який спить під час тривог і максимум виходить у коридор дочитати Ніколаєвського Ванька в оригіналі. І його сусід-новачок, який панікує, бо «по нормативці» старожил мав би вести його за руку у бункер, а не підморгувати й казати: «Расслабься, це лише ППО працює». Старожил же сам розгублений — треба і новачка не образити, і щоб потім у Брюссель чи Женеву не прилетіла скарга на «брак емпатії». А трапляються й несподівані кейси. Один експат після відпустки почув запитання:— «Ну що, вдома трохи відпочив від київських ночей?»— «Та ні, хлопці, я відпочиваю саме тут. Бо вдома я — колишній політик і медійна особа. А в Києві мене ніхто не знає. Тут у мене — справжній wellness».