Хренові книжки

Улас Самчук — «Волинь». Том ІІ. «Війна і революція»Книга зберегла все, за що мені так сподобався перший том: густу, дуже красиву мову, психологізм, чудові описи природи й побуту, об’ємних персонажів, які ніколи не виглядають пласкими. Але при цьому вона стала набагато динамічнішою. Події буквально несуться вперед. Перед очима проходять чотири роки Першої світової війни, революція, визвольні змагання, Центральна Рада, більшовики, Петлюра, Пілсудський, Білі, знову більшовики… І все це — не з кабінетів і салонів у Києві і не з погляду історичних діячів.Самчук показує ці події очима звичайного волинського села.І, мабуть, саме це найбільше мене вразило. Дуже переконливо показано повну дезорієнтацію людей. Що взагалі відбувається? Хто зараз прийшов? За кого воюють? Хто свої, а хто вже ні? Для нас ці події давно впорядковані в історичну схему. Для людей, які жили тоді, це був суцільний хаос, у якому потрібно було якось виживати.Ще одна дуже цікава лінія — народження української національної ідентичності, як дуже повільного, суперечливого, часто випадкового. Видно, як з’являються лише перші паростки того, що згодом стане очевидним для наступних поколінь.Окремо хочеться відзначити майстерність Самчука у роботі з персонажами. Він не перетворює роман на агітацію. Навіть більшовики у нього — не суцільне збіговисько карикатурних лиходіїв. Серед них є різні люди. Є жорстокі, є цинічні, є просто тупі, але є й ті, хто щиро вірить у свої ідеали. І саме тому роман читається набагато захопливіше. Коли автор дозволяє своїм героям бути людьми, а не агітплакатами. Да і вміння Самчука не звалюватись в бідкання і надмірний мелодраматизм, викликає окреме захоплення. Я взагалі не пригадую іншого художнього твору, який би настільки детально показував саме ці чотири роки української історії. Не окремий епізод, не одну битву чи політично історичного діяча, а життя країни й звичайних людей всередині цього величезного історичного зламу.Якщо вже говорити про недоліки, то найбільше питань у мене до фіналу. Складається враження, що Самчук трохи поспішив завершити роман. Кінцівка стає більш символічною, наповнюється алюзіями, але при цьому ніби втрачає ту внутрішню силу й конкретність, яка була протягом усієї книги.Втім, загального враження це майже не псує.Для мене це дуже сильний роман. І, мабуть, один із найкращих художніх текстів про той короткий і надзвичайно складний період української історії.Третій том точно читатиму. Але, мабуть, після невеликої паузи — хочеться трохи видихнути й переключитися на щось зовсім інше.

Артем Чапай — «Дивні люди»Мені дуже сподобалася сама ідея. Вчені клонують неандертальця, і той починає жити звичайним життям в Україні 2010-х. Стьопа мислить буквально, прямо, без наших соціальних надбудов, приблизно як Форрест Ґамп. І саме в цьому найбільша сила книжки. Бо раптом виявляється, що якщо дивитися на наше життя іншою логікою, то дуже багато звичних речей стають… дивними. А іноді відверто абсурдними.Ми настільки звикли до власних соціальних правил, ритуалів, недомовок, що навіть не помічаємо їх. А Стьопа їх не розуміє. Він не вміє «читати між рядків», не шукає прихованих сенсів, не знає, коли треба зробити вигляд, що чогось не бачиш. І саме тому багато сцен виходять дуже вдалими. Це хороша іронія над нами самими. Про те, що наші «двіжі», звички і способи взаємодії з погляду іншої логіки виглядають, м’яко кажучи, дуже дивно.Але десь приблизно після половини книжки в мене почало зникати відчуття цілісності. Я так і не можу точно сформулювати, чого саме мені не вистачило. Можливо, більшої історії, яка б тримала роман докупи. Можливо, ліричних відступів було трохи більше, ніж мені хотілося. А можливо, просто хотілося більше самого Стьопи. Бо коли він зникає на другий план, книжка теж ніби трохи втрачає енергію.У підсумку для мене це історія десь на 50/50. У ній є дуже вдалі моменти, а окремі спостереження хочеться цитувати. Але загального захвату не сталося.Це вже третя книжка Артема Чапая, яку я прочитав. І поки що саме «Дивні люди» для мене — найслабша з трьох. Хоча сама ідея, на мій погляд, була настільки сильною, що потенціал у неї був значно більший.

Друзі, маю до вас невелике прохання.Цей проєкт роблять мої партнери. Людей знаю давно, довіряю їм і добре розумію, що вони справді вміють робити якісні культурні та освітні історії, а не просто красиво писати заявки.Тому цього разу хочу попросити підтримати їхній проєкт на конкурсі Українського інституту книги.Для мене тут важливий ще один момент. Це проєкт із Житомирщини. І мені б дуже хотілось, щоб саме Житомир виграв цю конкуренцію. Щоб гроші, можливості, експерти і хороші ініціативи приходили не лише у великі міста, а й до нас.Йдеться про читацьку експедицію «Листи до вільного Криму». Ідея мені подобається саме тим, що вона не намагається змусити молодь писати черговий правильний твір на правильну тему. Тут хочуть працювати через есе, відеоесе, сучасні формати, через власний голос і власну думку.Якщо коротко — мені здається, це хороша ініціатива.Тому якщо маєте кілька хвилин часу, буду вдячний за підтримку.Шифр проєкту: 08-001Посилання на голосування:https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSczgK8cetivcrNUbkedRZx9Vd8pT0nNl0pGMtiqhv2qdh7wmw/viewformГолосування триває до 24 червня, 16:00.Ну і традиційно. Підтримаємо своїх 🙂

Сьогодні буде трохи дивний подвійний відгук.Об’єднав два фільми в один допис, бо вони про одну дуже просту річ — хорошому кіно гроші потрібні, але значно менше, ніж нам намагаються пояснити продюсери великих студій. Бо що б там не говорили, а поганий сюжет, гроші не рятують. Перший — «Обсесія» (Obsession, 2026).Фільм уже встиг стати одним із головних сюрпризів року. Знятий молодим режисером Каррі Баркером за бюджет близько 750 тисяч доларів, а збори вже полізли за сотні мільйонів. Він забрав даній рекорд Відьми із блер. Для Голлівуду це приблизно як купити лотерейний квиток і випадково виграти космічну ракету. Сюжет тут настільки простий, що аж дивно. Він любить її. Вона його. Він знаходить чарівний спосіб зробити так, щоб вона любила його понад усе життя. І десь тут всім дорослим людям вже має стати трохи тривожно. Бо наші бажання, відомо до чого ведутьСкажу чесно, перша половина мене не дуже переконала, і було дуже скучно. Головний герой місцями так старається грати, що хочеться обійняти і сказати: “Та видихни вже”. Я навіть почав думати, що всі ці захоплені відгуки були трохи перебільшені.А потім фільм ніби прокидається. Події починають нестися вперед. Атмосфера згущується. Актори раптом починають грати на повну силу. І вся ця історія з романтичної фантазії повільно перетворюється на дуже некомфортний кошмар.Окремий респект головній героїні. У мене було відчуття, що саме на її акторській роботі тримається добра половина фільму.І ще одна річ. Усюди пишуть “горор”. Я б сперечався. Для мене це значно ближче до трилера. Тут працюють атмосфера, психологія і поступове наростання тривоги. Скримерів менше, ніж можна було очікувати.У підсумку десь тверді 8 із 10. А коли згадуєш бюджет, то рука сама тягнеться поставити більше.І другий фільм — «Зв’язок» (Coherence, 2013).Тут історія ще смішніша.Бюджет близько 100 тисяч доларів. Зйомки в одному будинку. П’ять днів роботи. Майже без спецефектів. Частина діалогів взагалі імпровізована. Вісім друзів збираються на вечерю.І все.Перші хвилин двадцять я взагалі не розумів, чого цей фільм так люблять. Люди ходять по кімнатах, говорять, метушаться, хтось кудись виходить, хтось повертається. Але потім історія починає закручуватись, набирати обертів, і в якийсь момент ти вже сидиш і думаєш: “Так, стоп. Це вже інтересно?”Бо одна з моїх улюблених тем у фантастиці — хто може бути для нас небезпечнішим за нас самих? Ну добре, русня не рахується.Тут вам і квантові парадокси, і психологічний трилер, і питання вибору, і дуже неприємна думка про те, що далеко не всі версії нас самих є такими прекрасними людьми, як нам хотілося б думати.І все це за бюджет, за який сучасний блокбастер не завжди купує собі каву для знімальної групи.Коротше кажучи, якщо хочеться подивитися, як люди за копійки можуть робити цікаве, сміливе і дуже пристойне кіно, то обидва фільми точно варті уваги.І так, після таких історій трохи складніше серйозно ставитися до чергового блокбастера за 300 мільйонів доларів, в якому забули покликати сценариста. Бо дороге кіно не про бюджет, а про ідею, сценарій і атмосферу.Хтось вже дивився?

Друзі, цей канал зазвичай про книжки й усвідомлене читання. Але сьогодні хочу написати про дещо інше, але таке ж важливе, і я певен, що це знайде відгук у вас — уважних, свідомих і небайдужих читачів та читачок.12 липня запрошую вас долучитися до Заходу пам’яті Артема Свірідова.Артем був захисником України, капітаном ЗСУ, медбратом, студентом магістерської програми «Менеджмент в охороні здоров’я» НаУКМА і людиною, яка дуже вірила в людяні, відповідальні й професійні зміни в українській медицині. У листі собі майбутньому, який студенти писали на одному з курсів в Могилянці, Артем написав: "Життя коротке і витрачати його на бентегу - марно. Роби те, що можеш робити, і не переживай через те, що не можеш змінити, і радій кожному новому дню". Ми збираємося в Парку "Наталка" на Оболоні в Києві напередодні його дня народження — щоб пам’ятати, бути разом і перетворювати пам’ять на дію.Під час заходу буде благодійний забіг. Але тут важливо: це не про спортивні результати. Можна пробігти, пройти, або просто полежати в сторону 5 км, 1 км або стільки, скільки вам комфортно. А можна просто прийти й зачекати всіх на фініші. Головне — бути поруч.Реєстрація на забіг тут:https://timingevents.com/events/25180058Після забігу буде відкрита гутірка «На що ми спираємося» — про цінності, вибір і внутрішні опори в буремні часи.Її проведе Олена Мацех — CEO у свої.рідні, магістриня НаУКМА, сімейна лікарка, фахівчиня у сфері медичної освіти. А ще Олена викладала на курсі зі стратегічного менеджменту, тож це точно буде чудова розмова про те, як цінності проявляються в рішеннях, відповідальності й дії.Гутірку можна просто прийти й послухати. Бігти перед тим необов’язково.Усі кошти, зібрані під час забігу, будуть спрямовані на формування стипендійного ендавменту імені Артема Свірідова. Дохід від цього ендавменту щороку підтримуватиме навчання одного студента або студентки магістерської програми «Менеджмент в охороні здоров’я» НаУКМА.Це спосіб продовжити те, у що вірив Артем: людяність, відповідальність, професійність і просту цінність — добре робити свою роботу навіть у складні часи.Дуже сподіваюся побачити вас 12 липня.Програма заходу7:30 Початок реєстрації 9:00 Хвилина мовчання 9:01 Спогади про Артема: коротка розповідь і вшанування9:15 Розминка9:20 Старт забігу11:00 Завершення забігу11:15 Відкрита гутірка "На що ми спираємось" — про цінності й вибір у буремні часиДолучайтесь до події у фейсбук, тут будуть всі оновлення.Приходьте бігти, йти, слухати, бути поруч — або просто розділити цей день із нами.Про Стипендійний фонд:https://charity.ukma.edu.ua/projects/9

«Стратегія блакитного океану», В. Чан Кім та Рене Моборн.Я рідко перечитую книжки. Зазвичай у світі існує ще стільки непрочитаного, що повертатися до старого трохи шкода часу. Але з цією книжкою вийшла інша історія. Вперше я читав її років п’ятнадцять тому, ще на початку свого захоплення управлінням і бізнес-літературою. І от вирішив повернутися та подивитися, наскільки добре вона пережила час.Пережила.Причому значно краще за більшість бізнес-книжок того періоду.Мені взагалі здається, що це дуже рідкісний тип бізнес-літератури. Зазвичай автори знаходять одну хорошу ідею і потім триста сторінок її переповідають різними словами. Тут інша історія. В основі теж лежить одна велика концепція, але автори проводять читача майже через весь шлях: від аналізу ринку і пошуку можливостей до створення продукту, його впровадження, захисту позицій і подальшого розвитку.І все це без зайвої води.З інструментами. З прикладами. З дуже зрозумілою логікою.Тому мене абсолютно не дивує, чому книжка стала бестселером, а сам термін «блакитний океан» давно живе окремим життям. Кількість цитувань, посилань і спроб повторити цю концепцію просто величезна.Якщо спростити ідею до кількох слів, то книжка взагалі не про конкуренцію. Вона про те, як її уникати. Про пошук простору, де можна не воювати за відсотки ринку, а створити щось своє. Той самий блакитний океан, де поки що немає натовпу конкурентів із ножами між зубами.І от що цікаво. Коли я читав її вперше, це звучало трохи як красива стратегічна концепція. Сьогодні, в світі де все змінюється швидше, ніж ми встигаємо до цього звикнути, де продукти старіють за кілька років, а ринки можуть перевертатися догори дриґом буквально за сезон, ця ідея виглядає навіть актуальнішою, ніж тоді.Бо інновація цінності, про яку тут багато говорять, стала не просто способом росту. Для багатьох компаній це вже питання виживання.До речі, вперше про цю концепцію я почув ще на початку десятих років від Павла Шеремети. І що цікаво, за всі ці роки я так і не побачив причин, чому ця ідея перестала б працювати. Звісно, знайти свій блакитний океан значно складніше, ніж написати про нього книжку. Але напрямок думки автори задали дуже правильний.Коротше кажучи, якщо ви цікавитесь бізнесом, управлінням, стратегією або просто хочете зрозуміти, чому одні компанії роками гризуться між собою за копійки, а інші раптом створюють нові ринки, то ця книжка давно заслуговує місце в списку обов’язкових.І що особливо приємно — вона досі не виглядає застарілою.

Ну що ж, голосування закінчилось. Потроху можна переходити до відгуків. Я собі подумав, що повні відгуки буду писати лише на ті фільми, які мені справді сподобались. Бо нащо витрачати час на посередність, коли можна поговорити про хороше кіно… і книги, звісно книги🫣. А на інші, все таки зроблю короткі огляди. Почну із «Backrooms: Залаштунки».Пішов я на нього трохи випадково. З одного боку почали сипатися позитивні відгуки і рецензії, з іншого — про сам всесвіт Backrooms мені вже давно розповідали діти. І тут я відчув, що це щось таке… молодьожне. Те, де ти вже починаєш відставати від життя і ризикуєш в якийсь момент дізнатися про культурне явище від власних дітей. Тому вирішив піти і подивитись, щоб бути в контексті.Скажу вам так. Я не прогадав.Давно прийшов до висновку, що все найцікавіше останні роки в кіно відбувається саме в жанрі жахів. Причому я зараз не про кров, кишки, демонів і привидів за шафою. Мова про новизну ідей, експерименти і готовність ризикувати. Саме там зараз найчастіше народжуються дивні, сміливі і дуже не схожі одна на одну історії.І тут якраз такий випадок.Беремо Чіветела Еджіофора, якого можна побачити в половині Голлівуду, і Ренате Рейнсве, яку я для себе відкрив після «Найгіршої людини у світі», а потім остаточно закохався після «Сентиментальної цінності». До речі, якщо не бачили — дуже раджу обидва фільми. Сильні і не попсові драми. І от коли такі актори потрапляють у подібний проєкт, замість дешевих ляльок, які бігають коридорами і кричать кожні десять хвилин, ми отримуємо живих людей, яким віриш.А далі починається магія.Весь цей світ нагадує якийсь четвертий вимір офісної кімнати. Ніби все знайоме. Коридори. Лампи. Килимове покриття. Стіни. Двері. Але хтось взяв реальність і трохи її скрутив. На якихось 10-15 відсотків. І цього виявилось достатньо, щоб стало дуже не по собі. Вийшов такий собі музей сучасного мистецтва, де дуже цікаво, але якщо чесно, то не дуже зрозуміло🤪.І це прекрасно.Якщо одним словом описати цей фільм — атмосфера.Вона тут всюди. В кольорах. У звуках. У тиші. В цих нескінченних переходах. В дивних приміщеннях. В постійному відчутті, що світ ніби знайомий, але живе за правилами, які тобі забули видати при вході.При цьому кількість алюзій і метафор така, що деякі фестивальні режисери від заздрості почали б нервово палити в куточку. Але дивним чином фільм залишається дуже глядацьким. Він не вимагає диплома з культурології. Він просто затягує. Бо що? Бо АТМОСФЕРАСюжет переказувати взагалі не бачу сенсу. Це той випадок, коли його треба не слухати, а проживати.І ще одна річ мене порадувала окремо. Бюджет — близько 10 мільйонів доларів. Для Голлівуду це приблизно як для мене купити каву на заправці… але смачну!. Я підозрюю, що більшість грошей пішла на гонорари головним акторам, а решту витратили на декорації і кілька рулонів жовтого ковроліну. І найсмішніше, що цього вистачило.Я потім читав, що багато чого будували фізично, а графіки використовували мінімум. І це дуже відчувається. У фільмі є якась дивна матеріальність. Ти віриш цим стінам. Віриш цим кімнатам. Віриш, що якщо повернути не туди, можна реально заблукати.Коротше кажучи, чудово.Ну і забув згадати за студію А24. Це ті рєбята, які за останні роки, ледве не єдиний оплот оригінальних ідей — респект

«Долі та фурії», Лорен Ґрофф.Охохо…Відгук на цю книжку без спойлерів писати складно. Дуже складно. Але читати її варто.Початок у нас із романом склався не найкращим чином. Якщо чесно, то першу частину я читав із певним роздратуванням. Якби не кількість хороших відгуків, можливо і кинув би її. Оця модернова манера письма, розмитість подій, дивний ритм, постійні алюзії, якісь напівпрозорі натяки, які авторка не поспішає пояснювати, весь час створювали відчуття, що я ніби запізнився на виставу і тепер намагаюсь зрозуміти, що взагалі відбувається на сцені.Але поступово відчуття змінювались. Я занурювався в текст. Події почали огортати і складатися. Ти поступово звикаєш до ритму. Починаєш чути голос тексту. Події стають зрозумілішими. Навіть ті описи театральних постановок, які спочатку мене відверто вибивали, раптом стають частиною конструкції, а не будівельним сміттям.Історію… хоча тут теж все не так просто. Формально перед нами історія шлюбу, розказана з двох перспектив. Але чим далі читаєш, тим менше хочеться називати це двома версіями одних подій. Мені здається, це дві окремі історії двох окремих людей, які просто певний час прожили разом. І саме в цьому для мене була одна з найсильніших сторін роману.Лорен Ґрофф дуже точно показує дивну річ. Люди можуть прожити разом десятки років. Кохати одне одного до нестями. Ділити побут, друзів, ліжко, домашніх тварин, радощі і трагедії. І при цьому залишатися набагато загадковішими одне для одного, ніж їм самим здається.Взагалі ця книжка весь час про складність.Не про ту складність, яка вдає із себе геніальність і ховається за туманом символів. А про нормальну людську складність. Про те, що в житті майже ніколи не буває однієї правди. Що люди одночасно можуть бути щирими і брехливими. Великодушними і дріб’язковими. Сильними і жалюгідними.І ти віриш у це. Бо так воно і є….Окреме задоволення — алюзії.Їх тут стільки, що книжку можна читати вдруге тільки заради них. Причому це не ті відсилки, які автор вставляє, щоб похвалитися ерудицією. Достатньо просто подивитись на оригінальну назву — Fates and Furies. Мойри і Еринії. Долі і Фурії. Грецька міфологія буквально прошита крізь увесь роман. Потім починає проступати грецький театр. Антігона. Медуза. Трагедія як жанр. Трагедія як спосіб бачити людину. Комедія, як трагедія, яка просто зупинилась в інший момент. І що далі копаєш, то більше знаходиш.І ще персонажі. Саме тут спойлери, саме небезпечні. Проте спробую:Лотто і Матильда — це взагалі окрема розмова.Авторці весь час вдається повернути їх якоюсь новою гранню. Вони ніби живі люди, яких ти знаєш багато років. І водночас щоразу розумієш, що знаєш їх значно менше, ніж думав. Вони можуть бути прозорими, а за кілька сторінок знову ставати загадкою. І тут, мабуть, одна з головних думок роману. Бо хто з нас взагалі може сказати, що зрозумів іншу людину до кінця? Так і тут, ви знаєте про персонажів багато, але чи ви зрозуміли їх? Особливо Матильда. Дуже вдалий, дуже світлий образ. Книжка дуже відверта. Іноді тілесна. Іноді жорстка. Але водночас дивним чином легка і повітряна. У мене весь час було відчуття струмка з холодною джерельною водою. Спочатку заходиш по кісточки і хочеться вискочити назад. Потім звикаєш. Потім заходиш глибше. А потім вже сидиш у воді і не хочеш виходити.Легким читанням на вихідні я б її точно не назвав. Але післясмак лишається надовго.І саме за такі книжки я люблю читати. Напевно я спинюсь, а то відгук окрім моєї мами ніхто не дочитає🫣

«Агент із ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)», Едуард Андрющенко.Із Домонтовичем я був знайомий і раніше. Свого часу прочитав «Дівчинку з ведмедиком», яка для мене досі лишається його найкращою книжкою, потім були «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». Паралельно десь на периферії знань завжди крутилась історія про його співпрацю з НКВД, загадкове зникнення з Німеччини, повернення в СРСР і взагалі репутацію людини, яка прожила кілька життів одночасно, чого тільки вартую кількість його псевдонімів і прізвищ. Але все це було на рівні уривків і чуток.Тому коли побачив цю книжку, та ще й із заявкою на нові архівні матеріали, стало дуже цікаво.Перше, що впадає в око — обсяг роботи. Автор реально перелопатив неймовірну кількість документів, архівів, свідчень і джерел. Якби все це було оформлено за академічними стандартами, вийшла б цілком серйозна наукова праця. При цьому написано доволі живо. Місцями я взагалі ловив себе на тому, що читаю це як шпигунський роман.Найбільше мені зайшла перша половина книжки. Період життя Петрова в Німеччині, його контакти з українською еміграцією, робота на радянські спецслужби, війна, дивні переміщення між країнами, повернення до СРСР. Тут усе складається в дуже захопливу історію. Чесно кажучи, я давно не отримував такого задоволення від документальної книжки.І ще тут є відповіді на питання, які навколо Петрова висять десятиліттями. Чому він співпрацював із НКВД? Що саме робив? Кого здавав? Кого не здавав? Наскільки добровільною була ця співпраця? Якими були його стосунки з українською діаспорою в Німеччині? Не скажу, що після книжки зникають усі питання, але картина стає значно яснішою.Десь після середини читання для мене стало складнішим. Автор починає робити ширші зрізи епохи, додається дуже багато дійових осіб, документів, організацій, біографій. Це важливо для розуміння контексту і історичного періоду, життя української інтелігенції в період репресій, але темп уже не той. Якщо першу половину я ковтав сторінку за сторінкою, то далі читав повільніше. Тримати всіх людей в голові було складно, да іноді і занадто. Хоча навіть ця частина була пізнавальною. Особливо коли мова заходила про принципи роботи НКВД. Масштаб діяльності цієї махіни справді вражає… а може і жахає. І водночас починаєш краще розуміти, звідки ростуть ноги у сучасних російських спецслужб. Традиції, методи, підходи до роботи з агентурою — багато речей пережили десятиліття майже без змін.Єдине, чого мені трохи не вистачило — ширшої розмови про самого Петрова поза його «шпигунською та агентурною» біографією. Наприклад, історія його стосунків із родиною Зерових мене цікавила значно більше, ніж я отримав у книжці. Але тут, мабуть, питання не до автора, а до фокусу самої роботи.В підсумку вийшла міцна четвірка. Перша половина для мене взагалі була на п’ять із п’яти. І якщо вам цікаві українські інтелектуали ХХ століття, історія спецслужб або просто хороші документальні розслідування, то книжка точно варта уваги.

Вчора обіцяв написати відгук, але якось було забагато справ і задач. Та й сьогодні складно було відірватись від споглядання пейзажів палаючих нафтових терміналів на Балтиці. Але ось, беру себе в руки і пишу.«Цивілізація статусу», Роберт Шеклі.Давно збирався почитати Шеклі. А тут на Абук вийшла озвучка, тож вирішив послухати.І одразу скажу — я задоволений. В цілому отримав саме те, чого очікував.Почнемо з ідей. А їх тут багато. Причому для такої невеликої книжки навіть несподівано багато. Тут і важливість статусу в суспільстві, і дурість законів, коли форма стає важливішою за зміст. І про те, як люди починають служити правилам, забуваючи про інших людей. І про те, що комфорт та благополуччя далеко не завжди роблять нас кращими. І про те, що боротьба часто формує людину сильніше, ніж ситість.Мені ще дуже відгукнулась думка про свободу. Не як право робити що заманеться, а як готовність нести відповідальність за наслідки своїх рішень. І про те, наскільки легко людина погоджується віддати цю свободу комусь іншому в обмін на безпеку і зрозумілі правила.З хорошого — дуже високий темп. Події летять вперед. Купа твістів. Постійно щось відбувається. Місцями книжка нагадує авантюрний роман або навіть пригодницький бойовик. Є гарне питання, яке проходить через весь сюжет: як залишитись собою у світі, де всі рішення за тебе вже давно прийняті?Але є і нюанс.Персонажі тут максимально картонні. Вони більше схожі на функції, ніж на людей. Кожен потрібен для певної ідеї або сюжетного повороту. Світ теж виглядає трохи штучним. Чесно кажучи, місцями все нагадувало фантастичний бойовик категорії Б з 80-х років.Але дивна річ — мене це не дратувало.Бо це дуже шеклівська історія. Тут важливі не персонажі, а сама ідея. Не психологія, а експеримент. Така собі сатирична карикатура на суспільство, де все навмисно трохи перебільшене. І саме тому працює.Ну і кілька слів про самого автора. Шеклі часто називають одним із найіронічніших фантастів ХХ століття. Він писав тоді, коли фантастика ще переважно захоплювалась ракетами і технологіями, а його більше цікавили люди, суспільство і абсурдність наших правил. І це дуже відчувається.В підсумку — хороша класична фантастика старої школи. Розумна, динамічна, місцями наївна, місцями дуже влучна. Не шедевр на всі часи, але точно достойна книжка, про яку не шкодую, що прочитав.