Олександр Міхед. «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід».

Дуже крута назва книжки. Вона відразу налаштовує на певний лад: очікуєш чогось трагічного, важкого, можливо, навіть безпросвітного. Але книжка виявилася трохи іншою. Вона радше драматична, дуже строката, наповнена життям — і це, як на мене, добре.

Фактично перед нами журналістська розвідка українського Сходу, насамперед міст Донеччини та Луганщини, які після 2014 року залишалися під українським контролем. Міхед обрав цікавий спосіб розповісти про регіон: книжка нагадує великий колаж — строкатий, місцями хаотичний, але дуже органічний.

Тут тобі й історичні розвідки окремих міст, і спогади містян, і виставки сучасного мистецтва в Києві, і есеї українських інтелектуалів зі Сходу — Жадана, Козлова, Стяжкіної та інших. Біографії відомих людей, розповіді про промисловість, культуру, повсякденне життя, про те, як усе це виникало, розвивалося і змінювалося.

Найцікавіше, що всі ці історії начебто різні, але поступово доповнюють одна одну. Шахтарські міста, козацькі містечка, радянські промислові центри, міста, які свого часу будували англійці та бельгійці. Різні люди, архітектура, історія і навіть уявлення про те, що таке український Схід.

Ми часто сприймаємо Донеччину та Луганщину як більш-менш однорідну територію: шахти, терикони, заводи, робітничі містечка. А тут раптом виявляється, що за кожним містом стоїть власна історія — зі своїми людьми, традиціями, культурою, пам’яттю і травмами.

Міхед не намагається звести все до однієї красивої концепції. Він дає говорити різним людям, показує суперечливі й часом некомфортні погляди. У результаті отримуємо літературний печворк, де кожен шматочок має власний колір, але разом вони створюють цілісну картину.

Окремо мені сподобалося, як у книжці працює сучасне мистецтво. Художники, виставки та мистецькі проєкти допомагають осмислити пам’ять, ідентичність і втрату дому — те, що іноді складно передати звичайним історичним текстом.

Хороша, наповнена книжка — з великою кількістю деталей, історій і людей, про яких я раніше майже нічого не знав.

Але станом на літо 2026 року вона має для мене ще й майже антропологічне значення. Значна частина світу, який описує Міхед, знову зруйнована росіянами. Міста, будинки, вулиці, підприємства, місця зустрічей, цілі спільноти стали частиною війни. Бахмут, Добропілля, Костянтинівка — тепер це вже не просто назви на мапі, а міста-фортеці.

Читаючи про них, постійно порівнюєш описане з тим, що бачиш сьогодні. Ніби читаєш про світ, який ще зовсім недавно існував, а тепер значна його частина залишилася в пам’яті, фотографіях, розповідях і таких книжках.

Український Схід після війни вже точно не буде таким, яким був. Але щоб говорити про його майбутнє, важливо розуміти його минуле. І книжка Міхеда тут дуже допомагає.

Дуже раджу.