Артем Чапай — «Дивні люди»

Мені дуже сподобалася сама ідея. Вчені клонують неандертальця, і той починає жити звичайним життям в Україні 2010-х. Стьопа мислить буквально, прямо, без наших соціальних надбудов, приблизно як Форрест Ґамп. І саме в цьому найбільша сила книжки. Бо раптом виявляється, що якщо дивитися на наше життя іншою логікою, то дуже багато звичних речей стають… дивними. А іноді відверто абсурдними. Ми настільки звикли до власних соціальних правил, ритуалів, недомовок, що навіть не помічаємо їх. А Стьопа їх не розуміє. Він не вміє «читати між рядків», не шукає прихованих сенсів, не знає, коли треба зробити вигляд, що чогось не бачиш. І саме тому багато сцен виходять дуже вдалими. Це хороша іронія над нами самими. Про те, що наші «двіжі», звички і способи взаємодії з погляду іншої логіки виглядають, м’яко кажучи, дуже дивно. Але десь приблизно після половини книжки в мене почало зникати відчуття цілісності. Я так і не можу точно сформулювати, чого саме мені не вистачило. Можливо, більшої історії, яка б тримала роман докупи. Можливо, ліричних відступів було трохи більше, ніж мені хотілося. А можливо, просто хотілося більше самого Стьопи. Бо коли він зникає на другий план, книжка теж ніби трохи втрачає енергію. У підсумку для мене це історія десь на 50/50. У ній є дуже вдалі моменти, а окремі спостереження хочеться цитувати. Але загального захвату не сталося. Це вже третя книжка Артема Чапая, яку я прочитав. І поки що саме «Дивні люди» для мене — найслабша з трьох. Хоча сама ідея, на мій погляд, була настільки сильною, що потенціал у неї був значно більший.