Ну що ж, голосування закінчилось. Потроху можна переходити до відгуків. Я собі подумав, що повні відгуки буду писати лише на ті фільми, які мені справді сподобались. Бо нащо витрачати час на посередність, коли можна поговорити про хороше кіно… і книги, звісно книги🫣. А на інші, все таки зроблю короткі огляди. Почну із «Backrooms: Залаштунки». Пішов я на нього трохи випадково. З одного боку почали сипатися позитивні відгуки і рецензії, з іншого — про сам всесвіт Backrooms мені вже давно розповідали діти. І тут я відчув, що це щось таке… молодьожне. Те, де ти вже починаєш відставати від життя і ризикуєш в якийсь момент дізнатися про культурне явище від власних дітей. Тому вирішив піти і подивитись, щоб бути в контексті. Скажу вам так. Я не прогадав. Давно прийшов до висновку, що все найцікавіше останні роки в кіно відбувається саме в жанрі жахів. Причому я зараз не про кров, кишки, демонів і привидів за шафою. Мова про новизну ідей, експерименти і готовність ризикувати. Саме там зараз найчастіше народжуються дивні, сміливі і дуже не схожі одна на одну історії. І тут якраз такий випадок. Беремо Чіветела Еджіофора, якого можна побачити в половині Голлівуду, і Ренате Рейнсве, яку я для себе відкрив після «Найгіршої людини у світі», а потім остаточно закохався після «Сентиментальної цінності». До речі, якщо не бачили — дуже раджу обидва фільми. Сильні і не попсові драми. І от коли такі актори потрапляють у подібний проєкт, замість дешевих ляльок, які бігають коридорами і кричать кожні десять хвилин, ми отримуємо живих людей, яким віриш. А далі починається магія. Весь цей світ нагадує якийсь четвертий вимір офісної кімнати. Ніби все знайоме. Коридори. Лампи. Килимове покриття. Стіни. Двері. Але хтось взяв реальність і трохи її скрутив. На якихось 10-15 відсотків. І цього виявилось достатньо, щоб стало дуже не по собі. Вийшов такий собі музей сучасного мистецтва, де дуже цікаво, але якщо чесно, то не дуже зрозуміло🤪. І це прекрасно. Якщо одним словом описати цей фільм — атмосфера. Вона тут всюди. В кольорах. У звуках. У тиші. В цих нескінченних переходах. В дивних приміщеннях. В постійному відчутті, що світ ніби знайомий, але живе за правилами, які тобі забули видати при вході. При цьому кількість алюзій і метафор така, що деякі фестивальні режисери від заздрості почали б нервово палити в куточку. Але дивним чином фільм залишається дуже глядацьким. Він не вимагає диплома з культурології. Він просто затягує. Бо що? Бо АТМОСФЕРАСюжет переказувати взагалі не бачу сенсу. Це той випадок, коли його треба не слухати, а проживати. І ще одна річ мене порадувала окремо. Бюджет — близько 10 мільйонів доларів. Для Голлівуду це приблизно як для мене купити каву на заправці… але смачну!. Я підозрюю, що більшість грошей пішла на гонорари головним акторам, а решту витратили на декорації і кілька рулонів жовтого ковроліну. І найсмішніше, що цього вистачило. Я потім читав, що багато чого будували фізично, а графіки використовували мінімум. І це дуже відчувається. У фільмі є якась дивна матеріальність. Ти віриш цим стінам. Віриш цим кімнатам. Віриш, що якщо повернути не туди, можна реально заблукати. Коротше кажучи, чудово. Ну і забув згадати за студію А24. Це ті рєбята, які за останні роки, ледве не єдиний оплот оригінальних ідей — респект