ФОС

От вам стаття в одному з грецьких ЗМІ. Не знаю, хто і що наговорив тому журналісту, але написав він саме так, ніби грекам в Україні не дають змоги самовизначитися в якості греків. Україна в тому інтерв'ю виступає в'язницею, яка ніби назло не вводить графу "національність", що, на думку інтерв'юйованого, є єдиним способом збереження нашої самобутності. Ні підтримка рідних мов, ні вивчення власних традицій, ні визначення статусу надазовських греків, а саме запис про національність. Відчувається, що взагалі відсутнє розуміння, чому графа про національність не просто не має, а і не може з'явитися в офіційних документах, де фіксується той мінімум, який не є втручанням у приватне життя або забезпечує мінімальне втручання. А офіційне закріплення національної приналежності якраз і є обмеженням свободи ВІЛЬНО САМОвизначатися, мати множинне самовизначення, змінювати самовизначення на власний розсуд, приховувати його. Але шо та приватність, шо ті права і свободи, шо та Конституція, шо та дискримінація, на все слід забити, "п'яту графу" подавай! От судам в Україні забороняється своїм рішенням визначати факт приналежності до тієї чи іншої національності, а службовці найнижчих рангів в РАЦСах мають раптом таке повноваження отримати. І не ясно, в чому провина України, що Греція вимагає довести своє походження? Ну, Греція ж вимагає, то до Греції і претензії, з якого це дива вимагають доводити публічно те, що є суто приватною справою. Україна тут ні до чого точно. На додаток іще й розписалися, що ВСІ тут, бачте, хочуть цих посвідок псевдогромадянина.

👇🏻 https://www.athensvoice.gr/epikairotita/diethni/874575/stepan-mahsma-zitame-ena-elliniko-spiti-sto-kievo/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR2T1WG_rfkzPc3jIw2NMJBDsiJe9ycF1LxoX4yTqHyxPccmEIFBFojgZNE_aem_mZHGC-TlvfA14OL_FcbIMw

– Як?! Як, скажіть, нам заохотити молодих урумів і румеїв вивчати урумську і румейську мови, пробудити в них інтерес до звичаїв і традицій свого народу?– А що ви розповідаєте молоді про урумську і румейську мови, про надазовських греків, про їхню відмінність від інших греків, про їх походження?– Ну, я розповідаю, що надазовські греки це такі самі греки, як в Греції чи будь-де, що ми просто діаспора, а не автохтонний народ України, що румейська мова всього-навсього діалект новогрецької мови, знання якого не дає жодних переваг, що ми походимо з Греції, а не з Криму, що класно було б отримати грецький паспорт, а ще краще взагалі поїхати до Греції. Ой, а ще, а ще я на свята вдягаю хітон, беру амфору (обов'язково з меандром), вмикаю сіртакі, тому що вважаю, що це дає чітке уявлення про культуру надазовських греків. Хоча ні, брешу! Я завжди наголошую, що ми відрізняємось від решти греків тим, що ми готуємо чебуреки, а вони особливо ні.– І давно ви цим займаєтесь?– Років тридцять уже.– Не думали щось змінити?– Ах ти ж розкольник чортів!

На світлині можете побачити одну з найбільш популярних страв надазовських греків – листковий пиріг, який має кілька назв у різних селах: ту́рта, кубіте́, кöбєте́, шуму́ш, шмуш. Традиційними начинками для цього пирога є: (1) м'ясний фарш або фарш + рис; (2) гарбуз або гарбуз + сушені вишні / родзинки / тощо; (3) мікс фаршу і гарбуза. Причому в деяких селах надають перевагу тільки 1 і 2 варіантам начинок, в інших – тільки 3 варіанту. Пиріг з міксованою начинкою частіше називають шуму́м або шмуш, пиріг з окремими начинками – ту́рта, кубіте́, кöбєте́. Існує два варіанти приготування пирога: (1) коли начинка вкладається в центр коржів і краї зводяться до центру і защипуються наче конверт; (2) коли начинка закривається зверху коржами, які защипуються вздовж краю. Фіксував в Ялті й Урзуфі назву защипу – памі́ла. У кожному селі існують власні погляди на "канонічну" кількість коржів: чув версії від 4 до 12. Світлина зі сторінки Великоновосілківської гімназії: учениця 1А класу Колбасіна Дарина і гарбузова турта.

Згадую спілкування зі старшими ялтинцями, чиї рідні брати або сестри навчалися в т.зв. грецькій школі в 1930-х (причому ялтинська школа вважалася опорною для решти греко-еллінських шкіл). З почутих розповідей усвідомив, що димотику (яку викладали в школі в якості рідної мови) учні, як і їхні батьки, не визнавали рідною мовою, хоча, кажуть, у школах їм постійно намагалися втолдичити це, водночас називаючи румейську зтатареною, зтуреченою, забрудненою тощо. Ялтинцями навіть вживалося слово "крітика" на позначення димотики. Словом румейка димотику ніколи не називали, незважаючи на значну взаємну зрозумілість. Порівнюючи з сучасністю, починаю сприймати виникнення спілки літераторів на чолі з Г. Костоправом (які почали писати румейською і намагалися виробити румейське койне - літературну румейку) як незгоду з натягуванням димотики на румейські села. Це була відповідь румеїв на спробу підміни рідної мови. Чому в 90-х не відбулося аналогічної реакції? Очевидно, тому що радянська влада знищувала самосвідомість надазовських греків настільки вправно, що кожне наступне покоління ставало більш вразливим до підміни уявлення як про рідну мову, так і про самих себе, свою історію і походження. Чому в урумів не було подібної активності в 30-х? Урумів уже тоді зашугали, оскільки вже 150 років їхня тюркомовність трактувалася як другосортність, а урумська мова називалася чужою, насадженою, наслідком османського іґа і под. Та і самі ж румеї завзято підхопили цей наратив, піддавшись навіюванню про свою "чистокровність".

«ГОСПОДИ, ПОШЛИ НАМ ДОЩУ!»Зрідка буває, коли рясні дощі відвідують Ялту і Урзуф! Але так буває не кожного року. Частіше Ялта (румейськ. Ялі́та) і Урзуф (румейськ. Маджя́рь) потерпають від посухи (румейськ. ксірасі́я), коли дощу не буває місяцями, а сухий гарячий вітер витягає останню вологу з ґрунтів, лишаючи рослини в’янути від спраги (румейськ. дъі́пса). В такі часи надазовські греки зверталися до двох «способів» виклику дощу на свої спраглі посіви: церковного, коли проводилась хресна хода з молитвами до Господа про посилання дощу, і народного, який є залишком дохристиянського минулого. Церковний обряд полягав у проведенні хресної ходи селом та полем. Учасниками хресної ходи виступали здебільшого жінки, які здіймали руки до неба і невпинно промовляли молитовні слова, що починалися рядками «Ті́ріе, елє́йсун! Ті́ріе, врє́ксі!» (з румейськ. «Господи, помилуй! Господи, пошли дощу!»). На чолі хресної ходи йшов священик (румейськ. «папа́сь») селищної церкви (румейськ. «ґлісі́я»), який окроплював водою всіх, хто виходив з домівок назустріч. Господарі, повз чиї домівки проходила така хресна хода, виносили з оселі та віддавали трохи муки, яєць, калачів, грошей. Зібрані продукти після закінчення хресної ходи, зазвичай, передавалися нужденним. А іноді надазовські греки вдавалися до іншого обряду, центральним персонажем якого виступає так звана «пірпіру́на». Схожий ритуал відомий в Греції, на Балканах, в Україні, в Прибалтиці під різними назвами. Так, на першій світлині зображена «перперу́на» з м. Воніца (Греція). Друга світлина зроблена у Фракії (Греція).«Пірпіру́на» – дівчина-сирота, яка росла без батька. Дівчину густо – від голови до п’ят – оповивали різними рослинами, виноградною лозою, гілками з листям, квітами. Цим вбранням дівчина уособлювала природу, яка жадає дощу. На роль пірпіруни обирали дівчинку сирітку (румейськ. «арфані́»), оскільки вважали, що так Бог (румейськ. «Утъйо́с») скоріше змилостивиться. Пірпіру́на прямувала селом від домівки до домівки, її супроводжували жінки і дівчата, які виконували ритуальний танок і співали пісню, що починалася словами «пірпіру́на пурпата́» (з румейськ. «пірпіруна ходить»). З кожного подвір'я назустріч виходили господарі й виливали на пірпіруну трохи води з горняти або глечика (румейськ. «мастрапа́»). Іноді господарі зрошували пірпіруну за допомогою решета: решето (румейськ. «ко́шчінь») підіймали над пірпіруною, зверху наливали води, колихаючи решетом. Так імітували дощ (румейськ. «вруши́»). Пірпіруна ж мала крутитися навколо себе, щоб краплі води падали додолу. Після цього господарі давали дівчині трохи муки, м'яса, яєць, калачів, грошей, частину з яких дівчина лишала собі, частину роздавала біднякам. Після виконання цих обрядів люди чекали дощу. А коли дощ таки починався, то всі раділи і дякували Богові.