Діалог.ТУТ

«На жаль, усе, що ми сьогодні можемо сказати чи зробити, виглядає або як виправдання, або як реакційність. Тобто, що б ви не робили, все не так. Говорите — значить, виправдовуєтесь, мовчите — значить, нема що сказати, і так далі. Такий собі «цугцванг». Саме тому, здається, більшість духовенства і вірних УПЦ мовчать. Ну і ще тому, що багатьом уже поставили на вид їхні вислови або дії. І якщо це не зробило керівництво, тоді на вас звернуть увагу "компетентні органи", чи "доброхоти" різного ґатунку. А кому сьогодні кортить наражати на неприємності себе і близьких?З іншого боку, як казав мій учитель, блаженної памʼяті протоієрей Микола Забуга: "Не пошкодуєш про несказане". А ще, як каже один мій друг-архієрей: "Ти реально віриш, що твої слова щось змінять?" Розумію, що вони праві, адже нас уже давно визнано винними в усіх бідах, і думка про нас сформована, лишається лише терпіти і мовчати. Але коли вже дуже болить, щось видаємо. Про що це я.Третього дня було опубліковано звернення Предстоятеля УПЦ з нагоди третьої річниці Собору Української Православної Церкви, який відбувся 27 травня 2022 року. Це звернення отримало черговий суспільний резонанс, хоча в ньому було ще раз озвучено те, що прийнято на Соборі три роки тому.Не будучи церковним спікером і аж ніяк не претендуючи на істину в світлі останніх дискурсів, хотів би донести до тих, хто запитує, і кому, можливо, цікаво, деякі спостереження, які стосуються буття Української Православної Церкви».***Ці слова опублікував у себе на сторінці в Фб наш друг і співрозмовник Діалогу.ТУТ протоієрей Іван Шепіда. Погоджуючись із кожним словом, у третю річницю Собору в Феофанії друкуємо цей його текст.

Це іронія долі. І, мабуть, Божий Промисел. Господь часто дає побути на місці тієї людини, яку ти засуджував. І зараз ми маємо унікальну історичну можливість відчути на собі всі ті неприємні моменти, крізь які в різні часи проходили в Україні інші віруючі в Христа люди. Ми з Москвою чи вже ні? Собор у Феофанії — це розкол? Ми ще канонічна Церква? Що буде, якщо проголосити автокефалію? А якщо не проголосити? Відсторонений погляд фахівця з канонічного права дає вичерпні пояснення, а також усвідомлення, як ситуація в Україні виглядає для міжнародної аудиторії. До річниці Собору УПЦ у Феофанії ми розпочинаємо новий масштабний проєкт. Погляд на ситуацію в Українському Православ’ї очима православного світу. Сьогодні — перший текст з цієї серії. Сподіваємося, він буде корисним для тих, від кого залежить подальша доля нашої Церкви. Доцент кафедри православного канонічного права та німецького конституційного права релігій Мюнхенського університету д-р Анаргірос Анапліотіс: «Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я».Основна цінність цієї розмови — в ній відверто проговорюються відповіді на запитання, які завдають болю вірянам УПЦ від самого початку повномасштабного російського вторгнення.Оригінал англійською доступний за посиланням в українському тексті.

Усі три роки існування Діалогу.ТУТ найважче нам давалося 6 травня. Це дата народження нашого проєкту і заразом час осмислення, навіщо все це було починати і продовжувати. Три роки тому було більше сил, сподівань і витримки.Зараз залишилася тільки витримка і ще трохи усвідомлення, що майбутнє твориться нашими вчинками тут і зараз, а отже треба діяти, тільки не так, як раніше, й по-інакшому. Голова вже гуде від роботи над помилками. Хто що не так не там і не тому сказав. Хто чому так довго мовчить і навіщо. Хто в чому був правий і як треба було слухати інших, аби тепер не було так як є… Багато стало знавців і експертів, кожен не бариться зі своїми далекоглядними висновками. Але знаєте що? За ці три роки головним результатом Діалогу стала любов.У когось більше, у когось менше. Однак… Бог дає пережити нестерпне, а ми не ховаємось.Дає випробування, а ми за це Йому дякуємо.Посилає хейт, образи і наклепи, а ми їх не уникаємо.Це велика й велична школа. За яку, переконані, ми всі будемо вдячні Господові все своє подальше життя. Наш Діалог.ТУТ — це не про писанину, не про полеміку і тим більше не про спротив.Це простір порозуміння та єдності. А вони неможливі, якщо ми не прийматимемо одне одного з усіма потаємними та відвертими вадами. Тому, можливо, й добре, що ми всі тут по-різному себе проявляли й показували з різних, часом не прямо таки достойних сторін. *** За ці три роки на нашому проєкті ми багато з вами спільно пережили. Здебільшого болю.Але була й радість — від того, що ми не самі в цьому пеклі війни, що ми є одне в одного і що ми є у Господа. Проте життя вимагає руху не просто вперед, а й угору.Ми готові, хоча трошки боязко. З новим роком Діалогу.ТУТ вітаємо всіх причетних❤️‍🩹І з цікавістю дивимося в рік наступний, бо накопичено неабиякий досвід та потенціал — чи дасть Господь його проявити й застосувати. Якщо вам цікаво, куди воно все вирулить, підтримайте нас.Обіцяємо: коли нам не буде більше що сказати, ми про це чесно напишемо й урочисто закриємо наш проєкт😏 А поки чекаємо відповідей цікавих інтерв’юєрів і плануємо для вас ексклюзив — не перемикайтеся🥰 ***Картки для донатів ті самі.Завдяки їм ми покриваємо найнеобхідніші витрати й розуміємо, що ми вам потрібні. Приват: 5168752003546804 (або просто клікніть на це посилання). А ще є банка Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/4yWNBhmz9c🌺І нехай весна, любов і мир переможуть🙏

Ви помітили, що цього року на Пасху в наших храмах було ще більше людей?🙄«Ще протягом минулої зими, і особливо в період цього Великого посту, я помітив у храмі чимало нових людей.“Новенькі” чітко усвідомлювали, яку саме конфесію наш храм представляв. Люди різні за віком, але переважно молоді, з розумними і досить виваженими думками, бажанням мислити самостійно і критично, потребою в Церкві зустріти Істину.Одні приходили в наш храм подивитися, інші — помолитися. Хтось — поговорити, а хтось — послухати. Ті допомогти, а ось ті — поспостерігати. Але, як правило, всі знову й знову поверталися, а потім… займали чергу до Сповіді, а там вже й поспішали до Святого Причастя Тіла і Крові Христових.Можна було б ці спостереження не узагальнювати, але знайомі мені священники розповідали те ж саме…»***Людей, які шукають Христа, ніколи не було і, напевне, не буде багато. Але дивує, що попри три роки активного «духовного фронту» проти УПЦ, наші храми не порожніють, а навпаки.І цього року на Пасху прийшло набагато більше вірян, ніж минулого і позаминулого.Ставте 💯, якщо теж це помітили.А причини цього досить зважено розібрав протоієрей Володимир Ровінський. Рівно 2 роки цьому тексту, і сьогодні він знову на Діалог.ТУТ.

І ще одне слово про полеглого героя протоієрея Олексія Кузнєцова від його матері.«27-й День народження.— Мам, мені з військомату дзвонили, сказали прийти повістку забрати. Я ж не буду ховатися. Я піду. Що скажеш? — Приймай рішення, ти пам’ятаєш, відповідальність вся на тобі. — Ну хоч зарплату дадуть, — сміявся ти, бо в храмі вже півроку не платять, а Іринці скоро народжувати Марка.— Та до чого тут гроші, сину, чи не знайдемо ми їх, чи не заробимо?— Мам, та я шучу, які гроші…Ніхто тебе в те ТЦК силком не тяг, ніхто слова не сказав, що ти московський піп, тебе поважали і там за стійкість духу, за те, що не боявся. Ти по всіх ВЛК відʼїздив на власній машині, ніхто тобі слова не сказав, ані до буса не пхав, конвою не приставляв. Ти все робив сам і добровільно. На ВЛК, коли глянув на твій діагноз, у лікаря очі на лоб полізли, але він все одно підмахнув і сказав: «Ну, таблеточок побільше візьмеш з собою» і поставив позначку «Придатний».…- Куди ти пхаєшся без черги?- Туди, там бойову повістку дають, хочеш перед мене?- Та ні, йди сам. …Через півроку:- Мам, мені сказали приймати рішення перейти в ПЦУ, я відмовився. Я клятву давав владиці, я перед Богом слово давав, я не можу його нарушити. Я не буду зрадником Церкви, коли їй найгірше. 2000 років від самих апостолів священники рукополагають священників, і тут я такий… «мені треба туди, де трохи легше живеться і досвідос в сторону». Ні, не моє, мам....Мам, мені не дали звання капелана, буду замкомроти з психологічної підтримки. Був би капеланом, ясна річ, на бойові б не посилали, але що ж тоді моя присяга варта й цій країні буде. Хай вже як Бог дасть. Звісно, що на капеланів БРку не виписують, але на все Божа воля.І ти йошов на передову, коли всі відмовлялися, ні разу не сховався за чиюсь спину, хоча знав, що багато хто і відмовлявся. Твоє задання — провести, занести харчі, воду, провести зміну, підтримати словом. Ти пхався з фотіком і туди, зробив купу інтерв’ю. Одного разу хлопець, якого ти виводив з позицій, заморився настільки, що просто сів посеред поля як мішень на белебні й каже: «Я не піду далі, я заморився». І ти тяг ще й його і його рюкзак. Круто лаючись при цьому, але тяг. Додому прийшов настільки зморений, що спав не зовсім і роздівшись. У той день, коли я тебе бачила живим, ти зняв погон молодшого лейтенанта, прикріпів замість нього шеврон з православним хрестом, поправив його рукою декілька разів і пішов на останній свій вихід на нуль… …Коли сталося це горе, перший мій дзвінок був навіть не родичам, а в Троїцький собор отцю Олександру Кудряшову. Я знала, що тільки він в змозі мені допомогти. І він допоміг, пройшов зі мною ці три дні поруч і зробив все, щоб ми не зламалися від горя, організував, виїздив, вимолив...В кінці свого земного життя ти знову був у Троїцькому соборі. Ти лежиш у труні у білому облаченії, в якому приймав священницький сан, і тридцять священників в один голос співають тобі «Со святими упокой»…Таїсія Павленко***Лист матері до свого загиблого сина-священника: https://telegra.ph/Hlopc%D1%96v-svoih-ti-vryatuvav-a-sebe-n%D1%96-Mati-napisala-lista-zagiblomu-na-v%D1%96jn%D1%96-sinu-svyashchenniku-04-28

Отця Іова в коментарях на його сторінці в Фб просять видалити цей текст. Але це сьогодні думки багатьох із нас. Бо дійсно, таке враження, що ми з деякими братами-християнами читаємо різне Євангеліє.***Я, мабуть, не те Євангеліє читаю…Бо коли чую, як про Церкву сьогодні говорять деякі люди, які себе вважають православними, — ловлю себе на думці, що, мабуть, у мене інше Євангеліє.Від них чую:— Це українська Церква!— А це — московська!— ФСБ у рясах!— Геть попів, геть «московську Церкву»!— Має бути своя — національна, українська, незалежна!І тут я зупиняюсь.І запитую себе:А яке Євангеліє проповідували Апостоли?Хіба Христос прийшов творити національну Церкву?Хіба Церква Христова — це проект для окремого народу?---Христос не будував «єврейську» Церкву.Хоча був євреєм за тілом.Він будував Церкву, яка єдина для всіх.Церкву, яка має бути одна, як один Господь, одна віра і одне Хрещення (Еф. 4:5).І апостоли не будували «національних Церков» — вони йшли до всіх народів, творячи одну Церкву Христову.Церкву, де немає ані юдея, ані грека, ані варвара, ані скіфа, а всі — одне в Ісусі Христі (Гал. 3:28).---То яка була Церква в Єрусалимі?Вона складалась із юдеїв, але зібралась у Христі.Це була вже не юдейська спільнота — це була Церква Христова.А Церква в Антіохії?Саме там учнів Христових уперше почали називати християнами (Діян. 11:26),і саме вона стала першим центром місії для язичників — не «національною», а вселенською.А Церква в Римі?Там вірували і євреї, і римляни, і греки.Хіба це була «італійська помісна Церква»?Та ні — це була частина однієї Церкви Христової.---А тепер, через дві тисячі років потому, в самій лише Україні — кілька «помісних церков».У кожної — свій «єпископ», своя «ієрархія», свої реєстрації, печатки і медалі.І кожна каже: «Ми — українська, а вони — чужа».То де тут Христос?Хто поставив вас? Христос?Чи кабінети з печатками?---Церква — це не релігійний бренд.Церква — це не ідеологія.Церква — це Тіло Христове,в якому єдність не по паспорту,а через Євхаристію.Бо де Христос — там і Церква.А де політика — там немає Христа.---Якщо Церкву починають будувати на нації,то це вже не Церква — це релігійний фан-клуб.Церква Христова — це місце, де спасаються.А не де кричать: «Своє! Українське!»Христос не сказав: «Ідіть і створіть окремі Церкви за національними ознаками».Він сказав: «Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх…» — в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.І як тільки в Церкві зникає Христос як Центр —а на Його місце стає мова, прапор чи політичний лозунг —то це вже не Церква. Це інше тіло. І інший дух.Архімандрит Іов (Мельник)

Ви любите богослужіння? А хочете його ще глибше розуміти?Ми зібрали для вас не просто переклади текстів служб Страстної седмиці та Пасхи. Тут подано також церковнослов’янський текст із коментарями та поясненнями. Звісно, під час динамічного богослужіння встигнути читати роз’яснення навряд чи вийде, але це може стати чудовим «домашнім завданням». Великий ЧетверСтрасна п’ятницяПасха (українською) уже на Діалог.ТУТ.І ми цілком погоджуємося з укладачами цих збірників:«Перекласти церковну службу сучасною мовою — недостатньо, щоб зробити її зрозумілою. Важливо допомогти людині увійти у той мовний, культурний та духовний контексти, в якому богослужіння якнайповніше розкривається й досягає своєї мети. Для того, щоб зрозуміти богослужіння, людина має бути добре знайома зі Святим Писанням. Як не старайся перекладати, без цієї «бази» незрозумілий текст незрозумілою мовою перетвориться на незрозумілий текст зрозумілою мовою. На зразок того як буває, коли не-юрист читає якийсь договір або не-програміст читає шматок коду: слова ніби знайомі, але відтінки, підтексти і особливості втрачаються.Це краще, ніж нічого, але все ж таки замало. Тому в нашій праці мовний аспект був не єдиним і не основним…»

Вітаємо всіх зі стрімким наближенням Пасхи. І хоча до неї ще попереду весь Страсний тиждень, Воскресіння все одно настане🙏Ну а ми на Діалозі вирушаємо в свою «подорож».Настав час змінити тактику, оскільки абсолютно всім, хто стає героями наших публікацій, потім «прилітає» з того чи іншого боку. Навіть коли в громади відібрали храм, навіть коли каменя на камені від парафії не лишилося, в нинішніх реаліях все одно людям є що втрачати. І вони змушені мовчати.Та однак ми маємо план і наміриваємося й надалі робити для вас цікаві тексти. Якщо все вийде, вони будуть дещо новим словом, яке, сподіваємося, додаватиме сил витримувати все те, що відбувається довкола.Якщо вам цікаво, підтримайте нас маленьким донатом. Ми не фінансуємося фондами чи олігархами, але й ваші донати це не засіб нашого існування, а, скоріш, велике ваше благословення на продовження нашої діяльності.Правда та мудрість теж варті того, щоб їх проповідувати😌Рухаємося в цьому напрямку далі й подивимося, куди цей шлях виведе.***Картки наші ті самі.Приват: 5168752003546804 (або просто клікніть на це посилання).А ще є банка Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/4yWNBhmz9c***Великий шлях нами всіма вже пройдено. Але час зупинятися ще не настав🥰

У зв’язку з учорашніми деякими церковними подіями, де головними учасниками виступили знову ломи та болгарка, згадався цей наш текст: «ПЦУ вже приміряє вінець переможця. Однак у чому полягатиме перемога? В отриманні нарешті чисельної переваги над УПЦ за кількістю храмових споруд (відкритих чи закритих, порожніх чи заповнених — байдуже)? У набутті статусу фактично панівної та мало не державної Церкви? У законодавчій забороні свого головного конкурента? Якщо переважна більшість священнослужителів УПЦ є такими, якими їх описують прихильники ПЦУ (агенти та офіцери ФСБ у рясах, рашисти, шанувальники руського миру, ненависники всього українського, раби, які звикли беззаперечно виконувати волю єпископа, або навіть просто неосвічене болото), навіщо вони взагалі потрібні ПЦУ? Однак, як бачимо, і держава (своїм відомим законопроектом про заборону УПЦ), і сама ПЦУ всіляко підштовхують пересічне духовенство УПЦ переходити до цієї церкви».***Люди грабують, відбирають, нищать, трощать не тому, що їм чогось бракує, а тому що можуть.І правда, хто їм зараз в Україні це заборонить?🤔Чому ж священики УПЦ не поспішають переходити до ПЦУ?Сьогодні знову на Діалог.ТУТ:

Нехай цей тиждень закінчиться такими словами:Поки ми, українці, не скажемо одне одному «Я тебе люблю», не буде ні єднання, ні примирення***«Коли в 1992 році в нас забирали кафедральний собор, пригадую, була хресна хода від обласної адміністрації до собору. Ми, діти, несли ікони. Мені потрапила до рук Казанська ікона Божої Матері, яку дала бабуся. Коли підійшли до собору, там уже був натовп, який кричав лайливі слова. Одна жіночка (вона і зараз у мене перед очима) вирвала з моїх рук цю ікону та почала її топтати. Я не знав, що ж це робиться! А моя бабуся побачила це все, підбігла, забрала ікону й мене. Ці події мене дуже вразили, буквально перевернули мій світогляд.Потім, коли на Волинь призначили владику Ніфонта, я був у нього іподияконом. Теж надивився всякого: як владику обзивали, як писали про нього погане в усіх ЗМІ. Але владика вистояв і показав нам приклад віри. Завдяки йому в місті відбувся духовний підйом, з’явилося чимало нових храмів, хоча до цього залишався лише один. Владика часто організовував хресні ходи. Ми, іподиякони, пройшли з ним усю Волинь! У тому числі декілька разів із Почаївською іконою Божої Матері. Ми бачили ту віру, яку не можна зламати, хоча й храми забирали, і взагалі було непросто. У такі от роки відбувалося моє становлення.Коли в 1996 році я вступив до Волинської духовної семінарії, мені вже не хотілося ніякого футболу. Я жив Церквою. До того ж бачив, які труди й випробування несе наше священство. Приклад старших священиків, які пережили радянський час, надихнув присвятити себе служінню Богові, людям і Церкві…»***Рівно рік цьому тексту.Чим більше випробувань, тим сильнішими ми стаємо. Такий, напевне, можна зробити висновок з усього, що відбувається.Мирної та безпечної нам ночі. Дай, Боже, завтра причаститися.