Книжковий дворф

📖 «Заводний апельсин»✍🏻 Ентоні Берджесс Це було перечитування. Вперше я читала цю книгу в студентські роки, і вона справила на мене глибоке враження. Ось час пройшов, і що я бачу тепер Заводний апельсин — книжка про те, чому люди обирають насильство. А ще більше — про те, чому суспільство боїться свободи так само, як і жорстокості. І все це — через історію хлопця, який обожнює класику, молоко з наркотиками і вивалювати кишки всім, хто під руку трапиться. Алекс — головний герой, оповідач, школяр із виразно психопатичними нахилами. ( є однойменний фільм за цією книгою, і Малкольм Макдавелл просто неймовірно талановито зіграв головну роль, щиро рекомендую) Він і його “друзі” живуть у світі, що вже давно згнив — соціально, морально, людськи. І в цьому гнилі вони поводяться, як тварини, тільки самих гидких видів: кусають, ґвалтують, вбивають. Без особливої причини. Бо можна. Бо “весело”. Бо нічого іншого цей світ їм не дає.Берджесс не пише, щоб викликати співчуття. Алекс — не нещасний підліток. Він чудово усвідомлює, що робить. І ще більше: він кайфує від цього. Власне, це одна з найнеприємніших (і водночас найчесніших) рис книжки — тебе постійно змушують дивитись на зло не як на трагедію, а як на свідомий вибір. І ти з цим сидиш. Варишся. Відчуваєш, як це все тебе роз’їдає. А мова, якою це все транслюється, додає ще більшої огиди, адже тут є натхнення срср і багато російського суржа. Не скажу що сильно приємно було читати, та воно дуууууже пасує і тексту і закладеним в нього, простигосподи, сенсам. Абсолютна дяка автору і перекладачу. Ось цей підлітковий сленг, суміш англійської/української з російськими словами — створює ефект повного занурення в голову Алекса.А потім неочікуваний поворот. Алекса ловлять. Його не судять як людину, не намагаються зрозуміти. Його перепрошивають. Ставлять експеримент, “виліковують” за новою державною програмою: тепер будь-яка агресія викликає в нього фізичну відразу. Навіть думка про секс чи бійку — і його скручує. Здається, суспільство перемогло, правда? Насильство викорінене. Хеппі енд.Але…Та от тільки… це вже не людина. Це є той самий «заводний апельсин»: щось живе зовні, але абсолютно механічне всередині. Без вибору, без волі, без змоги діяти інакше. І Берджесс тут накидає нам жуйку для роздумів: а що гірше — свідоме зло, чи насильницьке “добро”? І, якщо чесно, я так і не змогла дати відповідь на це питання. Але впевнилась, що це чудова книга для книжкових клубів. Придивіться,панове.Фінала у цій книзі взагалі існує два.У британській версії Алекс наче дозріває, відмовляється від минулого, розуміє, що все це було пустим. У американській цей розділ взагалі викинули, бо “чого це він раптом стає хорошим, де драма?”. І чесно — не знаю, який варіант краще. З одного боку, показати, що зло не вічне — важливо. З іншого — надто вже швидкий цей перелом, хочеться більшого внутрішнього процесу, а не просто “я подорослішав, мені тепер не кайф”. Тож знову ж, в цьому питанні я теж не дійшла однозначного висновку для себе.У підсумку скажу, що ця книга не про мораль, а, радше, про вибір. Про те, чи маєш ти право бути поганим. Про те, що зробити з насильством у людині — вбити його, чи дати відповідальність за нього? І найголовніше — наскільки далеко держава може лізти в твою душу, перш ніж сама стане монстром. І ця тема чи не найагресивніші емоції викликає у мене. Як після першого читання так і цього разу, ця історія викликала огиду, цікавість, злість, співчуття й глуху порожнечу — іноді одночасно. Відчуваю себе трошки брудною, точно злою і злегка подавленою.Тож, читати чи ні це вже на ваш розсуд)Видавництво КСД 🌟

📖 «Мій рік відпочинку та розслаблення»✍🏻 Отесса Мошфег Ох…це книжка, яку складно оцінювати “подобається / не подобається”, бо вона не про задоволення. Вона про те, як повільно і красиво розкладається життя Головна героїня — безіменна (власне, її ідентичність нам не так важлива, як її стан, і, підозрюю, це натяк від авторки про те, що там можна підставити будь-чиє імʼя, у кого подібна ситуація), молода, красива, жінка з хорошим дипломом, спадком і вкрай пасивною відразою до всього, що її оточує. Її батьки померли. З чоловіком усе було «поховане» ще до того, як почалося. З роботою — нічого. Є лише глуха втома, відчуття внутрішньої порожнечі і небажання “ставати краще”, “шукати сенси”, “терапевтично проживати” і решта бла-бла-бла, що ми звикли чути і бачити навколо. Вона хоче просто вимкнутись. На рік. І в цьому, я більш ніж впевнена, ми її розуміємо. Пишу «ми», бо думаю, що якщо не всі, то кожен другий з нас переживав такий стан, коли все задовбало.І вона це робить. Починає закидати себе міксом антидепресантів, снодійного, транквілізаторів і рішень, які виглядають як безумство, але мають дивну логіку: “я стану новою людиною, коли просто достатньо довго посплю”. Це геть мимо оцих всіх гарних картинок про успішний успіх і прагнення стати краще ціною всього.Сюжет, як такий, тут тече повільно. Зовні майже нічого не відбувається. Але всередині — багато. Вона зустрічається з неймовірно некомпетентною психіатринею, підтримує токсично-порожні стосунки з подругою Реві, яка, по суті, слугує дзеркалом її найбільшого жаху — стати звичайною. Зневажає все й усіх…в тому числі і себе.У кожному кроці героїні — багато болю. Багато дуже тихого, ніби задушеного крику про те, як нестерпно жити в світі, де все має сенс, цілі, ефективність. Її рік «сплячки» є ніби спроба хоч якось вижити, не вмираючи буквально.І Мошфег пише це без прикрас. Її стиль сухий, але точний. Без зайвих сентиментів, без романтизації занепаду. Тут немає красивої депресії. Є депресія. Є нудьга. Є викривлена самосвідомість. І це дуже ДУЖЕ влучно і точно описано. Я в багатьох моментах ловила себе на тому, що під час читання киваю головою по типу «о так, я розумію, це так і відчувається»Фінал, та власне як і сама книга, — не гучний. Але він чітко ставить крапку в цій фазі життя героїні. Вона не “одужує”, не “стає щасливою”, в ній лише щось «клацає» . Особливо, коли на фоні з’являється подія, що струснула увесь звіт, 11.09,Нью-Йорк . Якщо мене спитали б: про що книга?Це книга про втому настільки глибоку, що вона не тільки емоційна а і фізична. Про самотність в якій губишся. І про те, що іноді найбільш правильний (?) спосіб бути живим — це дати собі право бути мертвим на якийсь час. Хоча б внутрішньо.Рекомендувати її складно. Та я впевнена, що багатьом вона відгукнеться. Видавництво КСД

«Їхня люта Дарлінг»✍🏻 Ніккі Сент-КроуОтже третя книга циклу. На даний момент, для мене, найкраща. Тут дуже багато сюжету і він динамічний. Нові персонажі і конфлікти. Не без крінжовий порно-сцен, та я це пробачаю, адже, на це очікувала.Пен, після певних подій у попередній книзі, змінився. Та здивувало те, що ці метаморфози зробили його більш ванільним. Хоча я очікувала навпаки якогось дикого, і дещо нарваного . Я його, після певного діалогу з Вінні, назвала “Пітер Плюшевий”. Не скажу що це прям сильно «різало очі», скорше просто було неочікуваним.Вінні теж змінилась, в наслідок фіналу попередньої книги. Та хлопці це викрили не одразу, а лише після дивного сексу. Що типово для цього циклу)Перейду до головних відкриттів в цій книзі. Крокодил. На даний момент мій улюблений персонаж. Він жорстокий, страшний, та при цьому розуміється на причинно-наслідковий звʼязку, і реально щось обдумує перед тим як зробити чи стати на чиюсь сторону. І, окремо викликала повагу те, як він відданий Вейну, своєму брату. І також реакція Крокодила на новину про походження Вінні.Інше відкриття — капітан Гак. Він дуже глибокий і травмований. Фізично через Крокодила, власне. І плюс ментально їх з сестрою, котра Черрі, травмувало саме життя. І от звʼязок Гака з Крокодилом тут дуже дивний. З натяками. З цікавим ставленням і поворотами сюжету в їх стосунках. Сподобалось.Ну і ще раз повернусь до сексу. Частина з тих …сцен декілька разів руйнувала мені захоплення подіями, тим, як розгортається сюжет. І виглядало це ніби авторка вирішила: “а чого б не встромити ще одне зіткнення тіл без логіки, без розвитку, просто бо можна. Ну цикл, все ж, про розпусних хлопців чи шо».Ну, можна. Але навіщо аж так крінжово? Особливо коли є такий потенціал у внутрішньому зламі персонажів. Коротше секс норм коли не крінж)Отже, що маємо у підсумку: наразі купа нових персонажів, дещо трансформовані старі, і прекрасний гачок на наступну книгу в кінці. Тож,чекаю на її вихід.Видавництво Букшеф 🌟

📖 «Нічні патрулі»✍🏻 Лейла МоттліВони — діти, але не в очікуваному сенсі. Це підлітки, в яких забрали право бути наївними. Кожен — із тріщиною, яка перетворилася на прірву. Героїня не свята, не стерильна, не героїчна — вона просто хоче вижити. І цим вона справжня. У неї немає вибору бути хорошою, і вона не намагається ідеалізувати чи романтизувати своє становище. Через що читати цю книгу було важко, та по-хорошому важко, адже тут описане життя як воно є.Авторка не бавиться в натяки чи загадки, які я, між іншим люблю, та тут форма подачі абсолютно в лоб і це доречно . Тут гетто і занедбаність виступає не просто тлом, це система. Це наша реальність, про яку звично в нашому світі мовчати, бо це стидно/не естетично/брудно. Поліція в цій книзі не є маяком безпеки, тут вони нічні хижаки. А кольорова шкіра — це мішень, бідність — тавро і,певно вирок. Але найбільше мене вразило те, як авторка показала мовчазну згоду суспільства на цей терор. І знову ж, це настільки реально описує картину сьогодення, де у більшості «моя хата скраю»Такою болючою і чесною цю книгу робить те, що авторка, частково, надихалась реальними подіями описаними в передсмертному листі реального копа, котрий розкрив всю «брудну білизну» департаменту в якому працював. І знаєте що саме страшне? Я не була здивована від всіх подробиць і сутності людей. Чи то великий багаж переглянутого трукрайму, чи то розбиті багато років тому рожеві окуляри цьому посприяли. Та ця книга черговий доказ того, що ці теми треба висвітлювати. Що проблеми є. Що не треба закривати очі на них. Хороша і точно не легка книга яку я, можливо, не один раз ще перечитаю. Видавництво Vivat 🌟

«Зірковий Супермен»✍🏻 Ґрант Моррісон🎨 Френк Квайтлі, Джеймі ҐрантСупермен не є моїм улюбленим супергероєм,і навіть не входить в пʼятірку. Але він точно топ-1 в моєму знайомстві з жанром і упізнаваності навіть поза бульбашкою.Саме цей комікс про Супса і значущий і цікавий мені для читогляду зокрема через автора і художника.Це не чергова історія про те,як хлопець у трусах поверх штанів рятує світ, це більше про людяність, смертність, любов та прийняття кінця.Ґрант Моррісон,цей трохи поїхавший геній, цього разу намагається зробити героя більш..людяним (?). Показує, що і надлюдина може бути трохи зламаною і доброю. І це його найбільша сила і слабкість водночас . Ну хіба не по-людськи?Моррісон показує Супермена як архетип,як щось більше за героя. Це водночас розповідь про надлюдину,наділеному якостями далекими від наших, що йде у свою останню путь, і про чоловіка, який так само боїться померти,як і будь-хто з нас. І ось тут,я думаю,був найяскравіший посил. Бо коли навіть Супермен не встигає зробити все — то чого ми себе картаємо,коли не встигаємо? Ну і відкриття для мене — Френк Квайтлі. Його малюнок важко назвати «класичним». Тут не вилизані до блиску персонажі,а дещо викривлені,що дуже пасує цій історії. Мені сподобалось. Обличчя Кларка Кента — незграбного,великого,трохи згорбленого — протиставляється впевненому Супермену. Але це одне й те саме тіло. Просто він не гне спину,коли рятує світ. А от серед людей — так. І,знову ж питання: хіба це не по-людськи? Ми ж точно так само почуваємо себе впевнено в моменті,коли нема часу думати «що скажуть люди»,бо треба діяти.Перечитуючи те, що написала вище,думаю, чи не занадто сильно я намагалась знайти тут глибину, а не «розважальний контент»,яким більшість сприймає супергероїку? Не занадто. Автор і художник зробили все для того, щоб цей тайтл був таким емоційно сильним.Ще раз нагадаю, що незабаром вийде новий фільм про Супермена, режисує який мій улюблений Ґанн. І ця стрічка натхнена образами саме з цього коміксу. Тож, читайте і дивіться Видавництво Vivat 🌟

📖 «Всі ми лиходії»✍🏻 Аманда Фуді, Чарлі Лінн Герман Це мала бути історія про жорстокий турнір магів, де кожен -вбивця, і кожен знає,що його смерть то лише справа часу. І вона не обманула. І не обманули очікування від історії,а навіть навпаки,дещо перевершили, адже «Всі ми злодії» то не просто про перемогу чи поразку. Не про вогонь і кров — хоча і їх тут вистачає. Вона ще про вибір. Про те,ким тебе вважають, юким ти повинен бути,ким стаєш, коли з тебе зривають шкіру родинних обов’язків і виставляють у клітці,як звіра битися на смерть перед захопленим натовпом.Отже що по сюжету. Сім могутніх родів, турнір,де кожен має вбити решту, щоб здобути контроль над альхемією (рідкісною, дикою, древньою магією). Але насправді це історія про страх бути іншим,про спадок який душить, і про намагання вирватися з ролі, яку тобі прописали ще до народження. Процес читання цієї книги, я б порівняла б зі звиканням до отрути. Спочатку це гірко,тягуче, з дивним присмаком і рефлексіями. Та сторінка за сторінкою і ти вже не можеш зупинитися.Попри те,що розумієш що легко не буде та тобі цікаві подальші відчуття.Що до персонажів. Які тут як на підбір. Всі до одного не є хорошими чи поганими, і це неймовірно прекрасно, я таке обожнюю. Жоден з них не викликає безумовної симпатії і саме тому вони справжні і наближені до реальних. Алістер Лоу - ходячий міф, син кривавого дому,який ніби прийняв своє пророцтво,та всередині хоче бути кимось більшим, ніж тінь своєї репутації. Ізобель то як попіл,що лишився після великого полум’я, з уламками колишньої величі у руках. Ґевін. Моя любов.Трагедія загорнута в агресію.Брайоні взагалі максимально схожа за характером на одну мою близьку людину з милим обличчям, за яким ховається і те,що здатне світ врятувати,і те, що здатне його спалити.(Привіт,Пундику😘)Неодноразово чула,що цю історію порівнюють з «Голодними іграми», та я не можу повністю з цим погодитись. Канва самого турніру і сімей/дистриктів то те,що схоже. Але глибина інша. І персонажі інші. У підсумку. Я дуже чекала виходу цієї книги українською, і вважаю цю історію однією з найкращих темних фентезі. Щиро рекомендую і сама чекаю на другу частинуВидавництво Лабораторія

📖 «Вересневий дім»✍🏻 Карісса ОрландоДеякі будинки прокляті.Але не всі прокляття -примари. Деякі з них щось набагато страшніше.Наприклад те,що ти терпиш зло,бо звик. Бо думаєш,що так треба.Ця історія починається майже класично: подружжя купує старий будинок,не підозрюючи,що він одержимий.Кожного вересня там починається справжній кошмар: привиди,дивні явища,насильство,що оживає в стінах.Але найстрашніше те, що Маргарет залишається. Бо втекти від привидів легше,ніж втекти від себе,від шлюбу,що зжирає тебе зсередини.Це не просто горор.Це історія про те, як жінка виживає в пеклі,яке інші не вважають пеклом.Про те,як звикаєш до болю,якщо він поруч достатньо довго. Про те,як суспільство зручніше приймає жінку,яка мовчить і “мириться”. І в сучасному світі,в нашому світі, це теж «класика»,правда ж? Болюча,липка,страшна,не справедлива «класика».Це сумна,гнітюча і дуже чесна історія. Під привидами тут ховається правда про домашнє насильство,про психологічні травми,про страх бути незручною. А фінал не зовсім те,чого я очікувала.Але саме такий,як треба цій історії.Я реально давно не читала такого насиченого психологічного горору. Який показує срану реальність, розбавляючи надприродними факторами, задля надії (?),що не все втрачено в людях. Якщо б мене попросили описати коротко,то я б сказала,що ця книга про тихе божевілля.І про те,що найстрашніший будинок не той,де привиди,а той,де ніхто не слухає,коли ти кричиш.Видавництво Vivat

📖 «Годинники»✍🏻 Агата Крісті Хоч відгук я пишу тільки зараз,та це одна з перших книг Крісті яку я читала. І тут мене страшенно ще бісив Пуаро🌝 У цій історії все починається з трупа в чужій квартирі-нічого дивного, й чотирьох годинників, які показують різний час.Класичний детектив? Ось тут я б посперечалась.Тут змішано шпигунські мотиви,дивну атмосферу і трохи абсурду. Крісті,як завжди,грає на деталях, та саме в цій книзі це показано як ніколи.Пуаро з’являється пізно, але, як завжди не просто так. Він не був на місці злочину,йому вистачило логіки і його,простигосподи,сірих клітин. І це працює.Особисто для мене ця книга більше про деталі і картинки,ніж про сам злочин. Тут важливі не лише відповіді,а те, як саме вони приховані. Головна героїня, Шейла, не типова дівчина в біді,яка просто чекає на результат розслідування.Вона не прикраса сюжету, а повноцінна фігура.А ось Колін,наш новоявлений детектив-аматор, якраз той, хто, здається, прийшов із іншого жанру, типу трохи більше пригодницького,ніж класично-крістівського. Це трохи ламає темп твору,але й створює контраст із суворою реальністю злочину.Це не найкращий твір Крісті,але однозначно нестандартний. Він більше про брехню в деталях,ніж про сам злочин. Іноді заплутаний, іноді надто театральний,з дивними діалогами від яких хочеться закотити очі. Але точно не нудний.Фінал,як завжди,збирає всі пазли до купи і показує цілісну картинку.Видавництво КСД

📖 «Після похорону»✍🏻 Агата Крісті О, якби мені давали долар фунт стерлінгів щоразу,коли в книгах Крісті, після смерті багатого родича, його родина збираються,щоб не втратити свої «шматки пирога»- я б вже розбагатіла. Тут усе починається саме так:похорон, родинні обличчя,напускна скорбота. І тільки одна «дивна» родичка (насправді- єдина, хто,наче як,не втратила залишки совісті) з усмішкою кидає припущення, що смерть була не природна,а чоловіка убили,чим, звісно, псує настрій усім. І не лише настрій.І що характерно як тільки хтось каже правду,одразу стає наступною жертвою. Бо,як не сумно визнавати, світ Крісті і наш дуже схожі,тому чесність тут рідко заохочується.Персонажі тут прям щось з чимось. Наче виставка воскових фігур з табличками: «вічно незадоволена вдова», «благочестива міс», «наївна дівчина», «бідний родич, якого ніхто не помічає». Всі вони вдають, що їм не до грошей, 😆 . Особливо дратує те,як вправно вони прикидаються добрими, але варто доторкнутись до теми спадщини,і одразу видно,хто чого вартує.Ну а Пуаро тут як добре витриманий коньяк. З’являється пізно,але гріє душу і своє его заодно.Нарешті хтось,у кого працює мозок,а не кишені.І хоча я завжди була фанаткою Голмса, мушу визнати,що пан Пуаро теж вже як рідний дядечко. (Тут одна панянка мусить мені знову нагадати про Стокгольмський синдром)Розв’язка досить цікава. Не «ооо, шок-контент»,а логічно вивірена.Все лежало на поверхні,але в гонитві за грошима ніхто не придавав особливо значення.У підсумку. Ця історія- хороша психологічна мозаїка, замаскована під затишний детектив,що властиве Крісті. Нерви тріпає не злочин, а лицемірство. І так, пані Агата вкотре показала,що найнебезпечніше місце не темний провулок,а рідна вітальня після похорону.Видавництво КСД

📖 «Полювання на князя Дракулу» ✍🏻 Керрі МаніскалкоДруга частина серії переносить нас із Лондона до готичної Трансильванії,де в замку з турботливою назвою Академія судмедекспертизи розгортається нове розслідування. Дракула,трупи,анатомія, що є фішкою Маніскалко, усе на місці. Ну і вже знайомі нам Одрі Роуз і Томас,як завжди, чарівний і дратівливий водночас,з дотепами, які хочеться цитувати,і впертістю,через яку іноді хочеться його злегка стукнути.А от Одрі тут трохи змінилася.Вона все ще сильна,але щось у її внутрішньому вогні приглушилось. Звісно,можливо, через тиск оточення, чи через оцю вічну драму між нею і Томасом. У цій частині між ними виникає те саме «я люблю, але не скажу, бо честь», через яке хочеться просто вручити їм диплом за найгіршу комунікацію року. Та,благо,це все ще не на стільки навʼязливо, щоб дратувати постійно. Ну і плюс,все ще тримаємо в голові, що вони геть юні.Сюжет балансує між трилером і готичною казкою.Тут є кров,є моторошна атмосфера,замки, гробниці,зниклі дівчата й привиди минулого. Але не без того, що іноді напруга тримається виключно на тому, що герої щось недоговорюють.А можна ж було просто сісти й поговорити. Але тоді,певно,не було б цієї історії.Це не книжка для тих,хто шукає бездоганну логіку чи глибоку символіку. Хоча її тут вистачає, з усіма посиланнями на колорит і легенди.Це,радше,книжка для тих, хто хоче поринути в темну атмосферу, вдихнути аромат формаліну, зануритися в трохи наївну,трохи перебільшену, але все одно чарівну історію, яка додатково просякнута нотами фемінізму і трави минулого.Особисто мені ця частина видалася дещо слабшою за першу. Мабуть тому, що Лондонський вайб мені ближчий,і там не було росіян в сюжеті. А тут мали ж впхати саме студента з расіі. Тут з’явилося багато театральності, і ще,любовний трикутник,без якого точно можна було обійтись. Ну і купа персонажів,що існують лише для сюжету.Та, попри це, я все одно кайфанула.Бо іноді хочеться саме такого похмурого, готичного, з трохи картонним лордом Дракулою і Томасом,який все ще тримає серію на своїх ідеально сформульованих репліках. І ще раз наголошу про атмосферу. Вона правда дуже красива і гнітюча.У підсумку- ця книга чудовий варіант, якщо тобі сумно,хочеться чогось атмосферного,але не надто важкого. Стиль авторки дуже легкий і приємний. Вона вміє в атмосферу і гарно приправлять кривавими подробицями (хоча можна було б і більше)Видавництво Букшеф 🌟