На вихідних відвідала замок Książ (там була квіткова виставка😍🌸) і дізналася про його найпопулярнішу господарку та “рок стар” кінця 19 — початку 20 століття княгиню Дейзі фон Плес.В сувенірній лавці біля замку купа дрібничок з її портретами, а ще продають мемуари княгині (вона за життя написала їх чимало). Взагалі життя Дейзі заслуговує на екранізацію. Неймовірна красива аристократка з заможної англійської родини одружується у 1891 з ще більш заможним (але не коханим!) Гансом Генріхом XV фон Хохбергом. Ззовні — це розкішне світське життя, бали, подорожі, увага всієї Європи. За закритими дверима — самотність, зрада чоловіка. На фоні цього Дейзі теж приписували роман із самим кайзером Німеччини (але як там було — вже ніхто не дізнається👀).Врешті, розлучення і дві війни сильно вдарили по княгині. У 1943 році Дейзі помирає практично в самотності та в дуже обмежених статках.В чомусь ця історія схожа мені на драму Принцеси Діани. Тільки події розгортаються на 100 років раніше, а відсутність телебачення зробило княгиню більш “регіональним” європейським явищем.Я хотіла знайти мемуари Дейзі в електронному вигляді — але, на жаль😕На Amazon є книга англійською (і та не в доступі), а ще є історична книга польською (відчуваю, що треба швидше мені вчити ту польську, щоб подужати такі книжки😀).Спробую ще пошукати англомовну книгу на польському OLX - God help me, щоб це було так цікаво, як про це пишуть😄
Жінка тікає від тигрів. Вона біжить і біжить, але тигри все ближче й ближче. Вона підбігає до урвища. Там вона бачить ліану і, міцно вхопившись за неї, спускається вниз. Коли вона дивиться донизу, то знову бачить під собою тигрів.У той самий час жінка помічає маленьку мишку, яка перегризає ліану, на якій вона повисла. Вона також помічає прекрасне гроно суниць, що росте з грудки землі на схилі. Вона дивиться вгору й униз, дивиться на мишу. Вона зриває суницю, надкушує її й по-справжньому насолоджується її смаком.Тигри над нами, тигри під нами — це наша звичайна ситуація. Ми народжуємося і рано чи пізно помираємо. Кожна мить — це просто те, чим вона є. Образи, гіркота і злість не дають нам бачити, чути, відчувати смаки й насолоджуватися.Ця мить може бути останньою в нашому житті, ця суниця — останньою, яку ми з’їмо. Ми можемо відчувати пригніченість через це або бути цілковито вдячними за це. Ми можемо насолоджуватися дорогоцінністю кожної окремої миті.
«Спокій у невизначеності»Пема Чодрон❤️🩹#книжкові_цитати
«Старший, середній, молодший» Елізабет Шенбек👶Для мене це перша книга про сімейну ієрархію, яка дає такий всесторонній погляд на характеристику людей в залежності від порядку їх народження (та сімейного оточення).Уявімо, що ви молодший брат після двох сестер. Ви все знаєте про жінок, в дитинстві вас няньчили, і у вас добре розвинута емпатія. І ось на роботі ви тісно співпрацюєте зі старшим братом двох братів. Цей хлопець виріс у сім’ї, де була конкуренція, бійки, грубі жарти між братами. Який шанс, що ви станете кращими друзями? Майже нульовий😄Автор книги наводить приклади різних сценаріїв сімейної динаміки. 👦Старші діти — більш відповідальні, адже несуть навантаження великих очікувань від старших іі відповідальності за менших. 👧Середні — ідеальні переговорщики та конфліктологи. А як ще вижити в сім’ї, де треба весь час домовлятися?👶Менші — більш ризикові, адже, як правило, звільнені від сімейних очікувань щодо “продовження династії лікарів” чи щось в такому роді.А ще велику роль грає те, якими дітьми є батьки? Це пара двох єдиних дітей? Тоді їх дитині буже непереливки, бо з неї спитають значно більше, ніж з умовної третьої молодшої дитини. Або це тато старший брат, а мама — молодша сестра? Тоді з цього може вийти ідеальне комбо (тато по звичці командує і заправляє балом, а мама слухає і знімає з себе відповідальність). До речі, пара старша сестра і молодший брат працює за тим же сценарієм.Загалом, раджу цю книгу для кращого розуміння себе, друзів, колег, батьків і всіх людей навколо. Гарантую, що після прочитання замість питання “хто ти по гороскопу?” ви питатимете “в тебе є брати чи сестри?”😀#книжкові_рецензії
Принцеса Діана ніколи не відчувала себе коханою і бажаною. Вона була третьою донькою в родині, і її статус цілком і повністю залежав від народження сина, який міг би успадкувати родовий маєток Олторп. У Діани були дві старші сестри. Потім народився хлопчик, але він був хворий і незабаром помер. Коли рік по тому на світ з'явилася Діана, батьки були настільки розчаровані, що не одразу зареєстрували її народження. Крім того, усіх її братів і сестер хрестили члени королівської родини, а її — ні.Діана сама казала, що була для батьків суцільним розчаруванням. Вони відчайдушно чекали сина і, переконані, що народиться хлопчик, навіть не придумали їй імені.Будучи третьою дівчинкою в родині, де мріяли про сина і щойно його втратили, щоб її помітили, вона мала стати особливою — і, як відомо, стала.Її становище покращилося, коли через три роки народився брат Чарльз. Вони були дуже дружні, і коли батьки незабаром розлучилися, Діана і Чарльз стали одне одному опорою в житті.
«Старший, середній, молодший» Елізабет Шенбек❤️🩹#книжкові_цитати
“На схід від Едему” Джон Стейнбек🌳Давно в мене не було такого відчуття. Коли 800+ сторінок ковтаєш за кілька днів. Коли постійно хочеться виділяти діалоги героїв в нотатках. І коли кожен новий розділ дивує поворотом сюжету.“На схід від Едему” — це американська класика, яка переносить вічну історію про Каїна та Авеля в Америку, кінця 19 - початку 20 століття. Є речі, які не змінюються — це людська природа. В усі часи та в усіх народах були історії про батьківську любов (і не любов та її наслідки). Про суперництво двох братів, які люблять один одного. Проте природа цих братів є настілька різною, що вони не можуть просто жити в мирі.Я почала цю книжку з думкою “ок, я спробую…” я закінчила з відчуттям “це неймовірно!”Немає меж між часом чи країною — ця книга про вибір. Про те, що в кожному з нас є як хороше, так і погане. І жодні “погані гени” не можуть вплинути на те, що в нас є безцінний дар — свобода волі. Отже, ми і тільки ми в праві вирішувати: бути злим, бо “життя таке” чи бути добрим — всупереч всьому.Мій захват і 10/10.#книжкові_рецензії
Вирішила зробити тут рубрику, де ділитимуся історіями з життя.Хочу трошки ближче познайомити вас, книголюби, з собою — why not?Ну і треба ж кудись дівати свої рефлексії на все навколо😀Дайте мені знати в реакціях та коментах, якщо вам це відгукується🐾Нещодавно зловила себе на усвідомленні — мені важко бути учнем.І знаєте, це не найприємніше усвідомлення. Куди краще зізнаватися собі в перемогах: професійних і особистих. А коли розумієш, що твоє его настільки роздулось, що факт визнання себе нулем (або майже нулем) в певних сферах просто лякає.Так сталося, що зараз я “майже нуль” одразу в двох сферах. Цього року я взялася за свою польську (спроба номер 125). І тут мене чекало відчуття “як люди її взагалі змогли вивчити?!” яке періодично стикається з відчуттям “я нездара, я роблю елементарні помилки”.Заспокоює лише факт, що колись мені вдалося вивчити англійську. Так, це зайняло кілька років, але ж вдалося! Досить важко згадати — як це — коли ти починаєш спочатку. І це НІКОЛИ не буває ідеально🤪Моє друге “майже нуль” стосується фізичної форми. Я поставила собі ціль — працювати над гнучкістю та сісти на шпагат. Для початку — на продольний. І, о боги, як це непросто!Всі ці дівчата в Pinterest, які викручують свої колінки в різні сторони і кажуть, що це результат “2 тижнів” — знайте, я вам не вірю!😐 Ось вже пішов другий місяць регулярних тренувань. І так, я сідаю значно нижче, але це ще не шпагат. Але знаєте що? Мій підхід до життя полягає в тому, що я бачу в усьому та в усіх своїх вчителів. Значить, уроки польської та мої тренування також вчать мене — не все приходить швидко. Часом, треба просто лупати сю скалу без думки про результат. Інколи процес важливіший за результат. Інколи треба просто повірити: все можливе в цьому житті, АЛЕ З ЧАСОМ🤍Якщо ви теж зараз “повний нуль” — сприйміть це як урок.Якщо вас це заспокоїть, ми в одному човні. Все принесе свої плоди — з часом😌#чесні_рефлексіїї
“Хочу” Джиліан Андерсон🫦Нарешті закінчила свою бажанку на 2026 і поспішаю поділитися враженнями.На перший погляд, це дуже гаряча добірка еротичних зізнань від жінок з усього світу. Всі розповіді досить короткі та анонімні (що дозволило їх власницям не стримувати себе в описі фантазій). Та якщо придивитись уважніше — меседж від Джилаін Андерсон значно ширший. Вона упорядкувала всі історії по темам зізнань та підготувала коротку присвяту під кожен розділ. Тут дуже багато відкритості, щирості, власного життєвого досвіду.У мене був ефект roller coaster під час читання цієї книги. Я прониклась захватом до відвертості жінок, і водночас сповнилась болю від деяких переживань. Збуджувалась від деяких фантазій (о боги, просто прочитайте цю книгу) і закатувала очі від банальностей чи брутальності. Десь мені було нудно, десь — треба була перерва. Можливо, тому я так довго її читала.Головний висновок “Хочу” для мене: ми, жінки, дууууже різні. Проте є дещо, що властиво кожній із нас — це наші фантазії. Вони не мають нічого спільного з реальним світом, і більшість із нас не можуть їх озвучити. Проте це цілий світ, який варто досліджувати.І так, це досить приємний процес❤️#книжкові_рецензії
“А тепер і спитати немає в кого” Анна Ніколаєва🌳Рік тому я почала досліджувати історію свого роду. Зареєструвалася на My Heritage, побудувала сімейне дерево разом із сестрою і навіть замовила ДНК тест на визначення етнічного походження. Досить скоро я відкрила для себе інші сімейні гілки по лінії моїх прабабусь, знайшла десятки нових родичів і відкрила безліч невідомих мені предків. З тих пір я не можу зупинитисяВпевнена, що таких як я багато. І саме для вас цей путівник з дослідження свого роду від Анни Ніколаєвої.Особливо ця книга буде корисна тим, хто тільки на самому початку цього шляху. Скажу чесно, що книга не відкрила мені Америки (можливо тому, що я навпомацки пройшла ці перші кроки самостійно). Але якщо ви цікавитеся своїм родоводом і не знаєте з чого почати — це must have.Авторка розказує як працювати з архівами (метричні книги, ревізькі казки), як шукати репресованих предків і тих, хто загинув на війнах (першій і другій світовій). Навіть дає підказки, що робити, коли пошук зайшов у кут (де шукати професійну допомогу).Повірте, дізнаватися про своїх предків — неймовірно захопливо. Адже таким чином ви починаєте більше розуміти себе.#книжкові_рецензії
“Віолета” Ісабель Альєнде✉️"Віолета" — це яскрава історія жінки, що народилася під час пандемії іспанки, а померла під час пандемії Коронавірусу. 100 років життя — і якого!Головна героїня чимось схожа темпераментом на континент, де їй пощастило народитися — Південну Америку. Спочатку розбалуване життя єиної дочки з англійською гувернанткою в заможній родині. Потім — банкрутство батька і переїзд сім’ї на збіднілий хутір, де життя йде зовсім в іншому ритмі. І звісно, кохання. Пристрасті в житті Віолети вирують протягом усієї книги. Зізнаюся, в якийсь момент ця жінка мене навіть підбішувала, адже не треба бути психотерапевтом, щоб побачити токсичність в її стосунках та у виборі партнера. Зрештою, героїня таки опиняються у психолога. Та, на мою думку, вже занадто пізно…На фоні її стрімкої кар’єри та перепитій в особистому житті в країні змінюються режими, йде боротьба правих і лівих. Шалене 20 століття з його війнами, стереотипами й заборонами. Всю цю історію Віолета розказує не для фіксації, а щоб передати її своєму онуку — Каміло. Це така собі сповідь або мемуари сильної жінки, яка вміє визнавати помилки і зовсім не вважає себе святою.Для мене 9/10 — легка та жива книга, яку можна проковтнути за вечір.#книжкові_рецензії
Перечитую свою рецензію на книжку “Я пробачаю тобі: свобода дарувати прощення” — і хочеться поділитися рефлексією❤️🩹Прощення не завжди приходить з голови. Буває, ви розумом усвідомлюєте причини-наслідкові зв’язки і можете пояснити (не виправдати) чому ця людина так вчинила з вами. І ви вже 100 разів осмислили цей зв’язок і пояснили його собі, але прощення так і не відбувається. Навіть, прийняття не відбувається.Чому так? Будисти кажуть, що між розумом і серцем є міст довжиною у 1000 років.1000 років!Якою б логічною не була поведінка кривдника — це все для розума, не для серця.Наведу приклад. У мене є знайома, яку виховав досить тривожний і суворий батько. Часи були непрості (90-ті / початок 2000-х), батько крутився як міг, щоб утримувати сім’ю з чотирьох осіб. Свою тривогу він ховав, але вона все одно проявлялась. Він не міг сидіти без діла — і сім’ї своїй не дозволяв “байдикувати”. В нього був патерн виживання: треба крутитися, заробляти, кожна хвилина цінна. Отже — не час для відпочинку.Так він проживав свою тривогу — весь час щось робив. І цього вимагав від дітей: сидиш без діла? Зараз я придумаю тобі діло!Моя знайома виросла, а відпочивати так і не навчилась. Вона забрала собі батьківську тривогу в доросле життя. Розпакувати цей патерн їй вдалося лише на особистій психотерапії.Тепер у неї є знання — чому тато був таким. І що? Хіба це поверне їй спокійне дитинство? Хіба це автоматично дозволить їй давати собі дозвіл на відпочинок? Це компенсує їй всі ті наслідки, спричинені татом і його тривогою?Ні. Розуміння є. А пробачення досі немає.Тому я дійшла до висновку — всі книжки про пробачення мають сенс. Але вони апелюють до розуму, не до серця. Далі — це вже наш особистий пошук.Жодне логічне розуміння не дасть нам пробачення. Воно дасть лише привід для роздумів. І (можливо) направить вас в цьому нелегкому шляху — від розуму до серця🤍
TGLIST.COM.UA
