Перечитую свою рецензію на книжку “Я пробачаю тобі: свобода дарувати прощення” — і хочеться поділитися рефлексією❤️‍🩹Прощення не завжди приходить з голови. Буває, ви розумом усвідомлюєте причини-наслідкові зв’язки і можете пояснити (не виправдати) чому ця людина так вчинила з вами. І ви вже 100 разів осмислили цей зв’язок і пояснили його собі, але прощення так і не відбувається. Навіть, прийняття не відбувається.Чому так? Будисти кажуть, що між розумом і серцем є міст довжиною у 1000 років.1000 років!Якою б логічною не була поведінка кривдника — це все для розума, не для серця.Наведу приклад. У мене є знайома, яку виховав досить тривожний і суворий батько. Часи були непрості (90-ті / початок 2000-х), батько крутився як міг, щоб утримувати сім’ю з чотирьох осіб. Свою тривогу він ховав, але вона все одно проявлялась. Він не міг сидіти без діла — і сім’ї своїй не дозволяв “байдикувати”. В нього був патерн виживання: треба крутитися, заробляти, кожна хвилина цінна. Отже — не час для відпочинку.Так він проживав свою тривогу — весь час щось робив. І цього вимагав від дітей: сидиш без діла? Зараз я придумаю тобі діло!Моя знайома виросла, а відпочивати так і не навчилась. Вона забрала собі батьківську тривогу в доросле життя. Розпакувати цей патерн їй вдалося лише на особистій психотерапії.Тепер у неї є знання — чому тато був таким. І що? Хіба це поверне їй спокійне дитинство? Хіба це автоматично дозволить їй давати собі дозвіл на відпочинок? Це компенсує їй всі ті наслідки, спричинені татом і його тривогою?Ні. Розуміння є. А пробачення досі немає.Тому я дійшла до висновку — всі книжки про пробачення мають сенс. Але вони апелюють до розуму, не до серця. Далі — це вже наш особистий пошук.Жодне логічне розуміння не дасть нам пробачення. Воно дасть лише привід для роздумів. І (можливо) направить вас в цьому нелегкому шляху — від розуму до серця🤍