beyond reanity

мої думки про Антоніо Лукічапевно, всі вже дивилися “Мої думки тихі” та “Люксембург Люксембург”. так ось, Антоніо - мій одногрупник) на люксембург ми ходили з татом у кінотеатр, і як справжній батько він мене рази 3 спитав чи підтримую я з Антоніо звʼязок і чи не хочу я також знімати кіно)) тричі отримавши два “ні”, тато засмутився і сказав, що мені треба над цим ще подумати))а поки я думаю, Антоніо випустив книгу “Мої думки про кіно”, на яку можна зробити передзамовлення з можливістю отримати бонус - цитата - “автограф та навіть особисту доставку додому від Антоніо Лукіча!”. тато був би у захваті))але якщо серйозно - Антоніо класний і талановитий режисер, особливе бачення світу якого відображалося ще в учбових етюдах на першому курсі) я обожнюю його почуття гумору і дуже поважаю за те, що він все ж таки вирішив піти шляхом режисера у країні, де це відверто кажучи не найвдячніша робота, бо ресурси на створення кіно потрібні величезні - і моральні, і фізичні, і фінансові, і людські. і те, якого рівня кіно він створює - мене щиро вражає)тому раджу його книгу навіть на читавши і навіть якщо ви ніяк не повʼязані з кінематографом - як мінімум, вам точно буде смішно, як максимум - знайдете для себе класні творчі інсайти 🙃

#фентезі #акотар“Моя сила не в тому, щоб придушувати бридкі сторони своєї особистості або намагатися їх знищити. Моя сила – у визнанні їхнього існування, у готовності вийти їм назустріч”.памʼятаєте я поглинула Двір Мороку і Гніву за 3 дні? це було як ширанутися героїном і кожну главу страждати від ломки “дайте ще, дайте більше”. а ось “Двір крил та руїн” більше нагадує якісне витримане вино, яке ти смакуєш та неквапливо розтягуєш на подовше структура Двору крил та руїн нагадує першу книгу ДШіТ - 80% у вас подорож-прилюдія, а останні 20 - емоційна екшен мʼясорубка. здогадуюся, що друга частина мене приваблювала саме невизначеністю романтичної лінії, бо я з кожною главою чекала на “finally!!!” і ця інтрига + нетерплячка бурхливим потоком несли вперед. а ось в третій частині питання кохання вже вирішено, тому можна було розслабитись і спокійно насолоджуватися)ось декілька сюжетних деталей, які мене зачепили (спойлери!):1. дуже сподобалася перепалка з Темліном, коли верховні лорди зустрілися вперше на обговорення потенційного обʼєднання, обожнюю підйоби на тлі ворожнечі))2. поява тата на кораблях з іменами дочок дуже розчулила. але якось його персонажа вбили через 2 глави після цього, ту фаст 4. щось дзеркало Орикулум так страшно змальовували, і так мало приділилил увазі сцені, коли Фейра за ним прийшла, що весь страх та величність події перетворилися на пшик3. мені не вистачило “ціни за перемогу”, як це віртуозно відбувалося в грі престолів, коли кор персонажі помирали. я, звичайно, щаслива, що тут всі вижили, але ЗОВСІМ без втрат на глобальній війні виглядає дуже нереалістично і занадто ванільно. навіть амрена повернулася, ну)) 4. ну і найбільше мене розчарувало, що Різанда до життя повернули тупо так само, як і Фейру в першій частині. таке враження, що авторці не вистачно фантазії і вона просто злила цей сюжетний поворот. хоча ситуація зі смертю Різа вцілому топ, я прям розпереживалася)ставлю 10/10, бо мені було кайфово, захоплююче та епічно) і я тепер дууууууже чекаю на екранізацію, бо остання велика подія книги повинна виглядати на екрані неймовірно вражаюче 😍

feel the painкажуть, талант без старанності нічого не вартий. але значно складніше коли навпаки за три місяці постійного серфінгу 2-3 рази на тиждень на світанку та на заході, в +30 та +15, в шторм та штиль, в сонце та дощ я, здається, бачила все: і туристів, які з першої хвилі технічно встають, і хлопців які крутять фінти після “ой та я в австралії катав 2 місяці”, і місцевих, які виросли з дошкою в руках, і талановитих мігрантів, які практикують трохи довше за мене, але прогресують з кожним другим заняттям.і себе я теж бачила - тренер останнім часом досить часто знімає наші сесії на відео. в мене вже є колекція шотів, де я роблю сальто, балансую на одній нозі, лечу в каміння, збиваю інших серферів, гребу в іншу від хвилі сторону, мчу на животі в піну, витягаю водорості з волосся та намагаюся втримати хардборд, який хєрачить по голові. і жодного, де я б все зробила правильносьогодні я півдня проревіла - спочатку у воді, потім на березі, потім в кафе. я можу посеред ночі скласти екзамен з теорії як правильно ловити ті довбані хвилі, але як тільки потрапляю в океан - таке враження, що моє тіло мені не належитьвоно не робить те, що требавоно не робить те, що треба на кожному сука з етапіві воно боїться - швидкості, впасти, покалічитися, розбитисяале більше за все мозок боїться чергової невдачі, ніби його запрограмували на те, що все одно нічого не вийдея ніколи не була в якомусь хоббі найкращою, хоч і тренувалася більше за інших знаючи про відсутність природніх схильностей до фізичних занять. і завжди рано чи пізно приходив момент, де я упиралася в планку власних можливостей - просто не могла більше. швидше. пластичніше. технічніше. краще.але коли ця планка була вище середнього - я могла винести. не найкраща, але щось все ж таки можуа зараз відчуття, що я просто ні на що не здатна. і що ліпше б вчилася вʼязати гачком - принаймі б тіло не було в постійних синцях, забоях та крепатуріps на фото дошка, в яку я вчора закохалася. тренер сказав, що вона закоротка і взагалі принт жахливийале яка різниця, який борд, якщо ти все одно нічого не можеш на ньому зробити?куплю для декору стіни вдома, мені принт подобається 🙄

більшість детективів виглядає так: в нас є злочин, і вся історія - це пошук вбивці, де майстерність автора залежить від кількості підозрюваних і заплутаності теорій. але “Мовчазна пацієнтка” пішла в детективний жанр під трохи іншим кутом - в нас є вбивство, в нас є вбивця, і весь сюжет рухає вперед пошук мотиву.книга починається із замальовки ситуації: стоїть Алісія з руками по лікоть в крові, на підлозі рушниця, навпроти у кріслі - труп її коханого чоловіка, на якому кривавими квітами розповзлися поранення від пострілів впритул. Алісія мовчить. її таскають по судам, її забирають в психіатричну лікарню, її накачують ліками та проводять тисячі терапій - Алісія мовчить.проходить шість років - Алісія мовчить.і - завʼязка - одного дня відчайдушний психотерапевт з купою власних травм та мотивів вирішує все ж таки дізнатися, що насправді трапилося в той день. окрема подяка фіналу, який перевертає всю історію з ніг на голову 🙃 я почала писати драфт відгуку на 80%тках книги, але тепер доводиться його правити, бо сталося щось дуже неочікуване)книга читається дуже легко і швидко - насправді, легше і швидше, ніж “завтра завтра завтра”, про яку я писала вище. але “завтра..." мені зайшла більше через круто переданий геймерський дух та розвиток неймовірно ніжної дружби на його тлі, а тут, окрім віртуозної розвʼязки, впродовж самої історії я не побачила нічого особливого - просто добре скомпонована історія з класним темпом розвитку.“Мовчазна пацієнтка” - 8/10, ідеально підходить для лайтового виходу з нечитуна, бо після “Страшенно голосно і неймовірно близько”, яку я ледь пережила, та величезної “Казки” Кінга, яку я читала вічність, мені все ще потрібно щось для розблокування читацьких скіллів, бо поринати в книжки і фокусуватися стало трошки важче 🥲

читацький рай клуб для інтровертів 🤓одна з причин, чому я не люблю книжкові клуби це те, що прочитане потім треба обговорювати)) знаєте, це як в університеті, коли ти зобовʼязаний на парі сказати щось розумне навіть якщо в голові заїло бейбі шарк) але іноді і найзапеклішому інтроверту все ж таки хочеться відчути себе частиною комʼюніті або мати змогу вступити в діалог. зараз ви скажете, що в книжкових клубах ніхто нікого не змушує обмінюватися думками, але цей тиск все одно існує, бо обговорення - ідейна основа таких заходівтому в 2012 році декілька друзів у Сан Франциско вирішили створити Silent Book Club, суть якого полягає в мавчазному читанні поряд)) всі читають одну обрану книгу, але різниця в тому, що акцент тут на “ось ми разом займаємося хоббі, пʼємо напої, сидимо в гарному місці” без потреби потім ділитися думками. парадокс, але саме це (відсутність тиску) стало органічно провокувати цікаві розмови 🙃зараз Silent Book Club - це величезне комʼюніті читачів, які обʼєднуються по всьому світу. ось як виглядає приблизний графік зустрічей на їхньому офіційному сайті:6:00-6:30pm - People arrive, order drinks/food, share what they're reading6:30-7:30pm - Quiet reading hour7:30-8:00pm - Optional socializing, or just keep reading як на мене - це ідеально для того, щоб відкрити для себе нову літературу, почитати десь не вдома та побувати в нових місцях)ось вам лінк з мапою - подивіться чи є такі зустрічі у ваших містах. бо в Порто я вже знайшла 🥰

найгарніші бібліотеки світу або хвилинка читацького оргазму 😍навздогін до домашніх бібліотек, покажу вам ще й світові памʼятки) до самого факту читання вони вже майже не мають ніякого відношення, бо перетворилися на музеї для туристів, але блін як же це естетично і кінематографічно!я дуже люблю відвідувати у подорожах подібні місця, єдиний мінус - на фотографіях завжди все порожньо і казково, а в реальності ці зали заповнені сотнями людей, тому на інстаграмне фото краще не розраховувати))1. Королівська читальна зала, Ріо-де-Жанейро, Бразилія2. Trinity College Library, Дублін, Iрландія - тут я була, але частина полиць буда пуста через реставрацію, ну і на книги можна дивитися лише на відстані (є огорожа), бо, здається, вони готові розсипатися від одного лише дихання. але атмосфера просто вау) 3. Canadian Library of Parliament, Канада4. Strahov Monastery Library, Прага, Чехія 5. Admont Abbey Library, Aвстрія6. Thomas Fisher Rare Book Library, University of Toronto, Канада7. George Peabody Library, Baltimore, США8. Reading Room at the British Museum, Великобританія9. Abbey Library of St. Gallen, Швейцарія10. Rijksmuseum Reading Room, Aмстердам, Нідерланди - і тут була, але там просто балкончик оглядовий, вздовж стелажів не пройтися( які вам сподобалася найбільше? мені 5, 7 та 9 здаються просто фантастично гарними, аж не віриться, що це не кадри з фільму)і розповідайте, може ви якісь з цих бібліотек бачили вживу та кидайте фото в коментарях)

також зібрала для вас коротенькі описи кожної книги, можливо, когось зацікавить 💛1. “Четверте крило” Р.Яррос - 18+ фентезі з драконами, магічним коледжем, коханням та революцією. ви вже знаєте, що я фанатка, а якщо не знаєте - відгук тут на першу частину і тут на другу “Залізне полумʼя”.2. “Мовчазна пацієнтка” А. Майклідіс - молода успішна художниця одного дня вбиває свого чоловіка, не дає ніяких пояснень і через шість років так і не промовляє жодного слова. Чи зможе психотерапевт розгадати найбільшу загадку для суспільства?3. “Завтра, завтра, завтра” Г.Зевін - давні друзі після кількарічної перерви випадково зустрічаються в метро і це призводить до створення популярної гри “Ічіґо” та багатства. Історія про те, що життя завжди було і є нечесною грою.4. “Сім чоловіків Евелін Ґʼюго” Т.Ж.Рід - заплутана складна і дуже цікава історія життя відомої голлівудської акторки, відгук тут, книга дууууже цікава)5. «Покинь, якщо кохаєш» К.Гувер - історія про вразливу жінку, що переїжджає у велике місто, відкриває квітковий магазин і закохується у нейрохірурга. нейрохірург не готовий до серйозних стосунків, а у життя жінки раптом повертається її перше кохання.6. “Ігри спадкоємців” Д. Лінн Барнс - сімнадцятирічна дівчина виявляється спадкоємицею міліардера, але щоб отримати спадок, треба виконати одну умову - прожити рік у маєтку разом з тещею, двома доньками й чотирма онуками багатія.7. “Веріті” К.Гувер - молода письменниця намагається закінчити цикл книжок іншої - відомої - письменниці на імʼя Веріті, яка потрапила в автокатастрофу. але замість чернеток вона знаходить автобіографію Веріті з відвертими подробицями та обставинами смерті її доньки.8. “Двір Шипів і Троянд” С.Д.Маас - фентезі, натхненне казками та міфами всього світу. головна героїня випадково на полюванні вбиває вовка, який виявляється магічною істотою фейрі. після цього дівчину забирає в своє королівство безсмертний фейрі Темлін, і це повністю перевертає її уявлення про магічний світ.

1. історія девʼятирічного хлопчика Оскара, який знайшов загадковий ключ, що належав його загиблому батькові, і тепер шукає що ж можна цим ключем відімкнути - цю частину я назвала “селінджерівською”, бо розповідь ведеться від імені майже підлітка, який зовсім не вписується в соціум. у хлопчика викривлене сприйняття світу, безліч божевільних ідей, він пише листи Стівену Гокінгу, задає незручні питання, бігає з металошукачем по Централ парку та дещо приховує.2. історія літньої жінки, яка пише листи своєму онуку - Оскару. вони досить близькі у реальному житті, але існує занадто багато деталей та секретів з минулого, які бабуся приховує, в чому врешті-решт наважується зізнатися на папері - тут в нас частина під кодовою назвою “Улісс”.якщо хтось не знає, особливістю роману Джеймса Джойса “Улісс” є те, що він написаний у вигляді потоку думок. на початку там ще є якісь абзаци та розділові знаки, але чим далі - тим більше все зливається в єдине полотно з мільярдом зносок плюс додайте історичний контекст. я починала цей кошмар три рази і здалася)так от, розділи про бабусю у “страшенно…” теж написані потоком думок, але адекватним та структурованим (тому я і вказала “після редактури психолога”)). але все одно відірваність та клаптиковість розповіді мене більше дратувала, аніж надавала простору для власних розмірковувань. люблю я цільні динамічні сюжети, ну що поробиш)3. історія німого літнього чоловіка, який пише листи своєму сину - татові Оскара (тобто, це чоловік вищезгаданої бабусі і, власне, дідусь самого Оскара). він покинув сина ще до народження через певні обставини, і тепер розповідає йому в подробицях про все своє життя, біль, втрати, страхи, переживання та надії - все те, що він хотів би розказати особисто, але вже ніколи не зможе.а до чого тут маркетингова кампанія LEGO, Аня? справа в тому, що оформлення книги вміщує звичайний текст шрифтами різного розміру, курсив, малюнки, закреслення, а іноді на одній сторінці було всього лише одне речення. і таких сторінок десять підряд)) мені це дуже нагадало купу цеглинок конструктора, які читачу власноруч треба якось зібрати у суцільну історію замість того, щоб витратити цей час на заглиблення в сенси. це одночасно є і родзинкою роману, і його недоліком, бо склалося враження, що в гонитві за формою автор втратив сутність, хоча насправді, вона тут дуже чітко сформульована:«Ось у чому полягає трагедія любові: найбільше у світі ти любиш те, чого немає поруч».окрім цього всім знайомого сенсу, там є ще багато класного про необхідність надії та силу віри, про співвідношення трагедії конкретної людини і всієї нації, про вибір, відповідальність, тягарі та прощення і те, як важливо бути чесним із собою та близькими.але якби я брала участь в конкурсі на найкоротший опис книги, цей виглядав би так: «я заснула три рази» 🙂від мене 4/10, і нехай пробачать всі, кому сподобався цей твір)

що ж такого там класного, Аня?ну по-перше, це дійсно підлітковий адалт роман про старшу школу та відносини між хлопцем та дівчиною, які листуються з 5того класу. за останні сім років вони жодного разу не бачилися, більше того, не бачили навіть фото один одного - це було одним з правил збереження їхнього особливого звʼязку та довіри. поки одного травненого дня… ))коротше кажучи, у історії дуже класний початковий сеттинг.по-друге - підйоби (я навіть не можу придумати культурний синонім цьому слову). в цій історії всі підлітки настільки круто, влучно і смачно один одного підйобують, що я почала щиро жалкувати про відсутність цієї навички у свої шкільні роки, коли сформулювати щось дотепне було рівноцінним підкоренню Евересту. можливо, тоді б моє життя склалося зовсім по-іншому) по-третє, знаєте, є такі історії, коли ти думаєш “да ну скажи ти йому це прямо!” чи “о боже, зараз вони знову розійдуться на півкниги через якусь фігню” чи “будь ласка, тільки не роби ще гірше” чи “як же банально авторка викрутилася, тю” - ось нічого такого не було і близько. роман про підлітків, але вони всі діють вмотивовано, не на стереотипах чи гормонах (ну, окрім 34853 сцен сексу))). це було дуже приємно читати, бо не кортілося після кожного другого тупого вчинку відправити героїв до психотерапевта.вчетверте, сюжет починається про одне, досить швидко уводить в щось інше і здається, що історія сиплеться, але потім воно так все вивертається і красиво сходиться, що ти просто, затамувавши подих, слідкуєш за тим, як розгортаються події. це чимось нагадує серпантин в горах, коли не знаєш, чи зʼявиться раптово машина по зустрічній на закритому повороті, і тому їдеш повільно та обережно) але в результаті, історія складається в ідеальну форму конкретного жанру та єдиного сенсу. ніхто не пішов хто в ліс, хто по дрова, хоча на початку трохи було таке відчуття. не ведіться і читайте до кінця)ну і в’пяте, адалт література ніколи не була моєю парафією. здається, мій максимум був муракамі років 15 тому з його дещо поетичними постільними сценами та низьким темпоритмом, але - без жартів - вперше відверті та пристрасні сцени сексу в книзі я зустріла місяць тому, коли прочитала “четверте крило”. це дуже цікавий досвід, бо уява працює на максимум, і іноді це допомагає ще більше емоційно підключитися до персонажів, а іноді цього “уявного сексу” стає забагато, і хочеться піти погуляти по парку та подивитися на білок))але в “Панк 57” сексу в самий раз. і він дійсно дуже доречний.10/10. отак неочікувано зі мною сталася ще одна класна пригода 🙃книгу можна купити тут.