Я з України

Чудова історія.Дякую Боже, що я Українець 🇺🇦---Потяг Київ-Франківськ, ще званий Стефанія.В купе приємна білява жінка, 50+, їде лікуватись в Моршин, вона виглядає як людина в очікуванні відпустки, балакуча, стомлена, але намагається бути усміхненою.В неї системне порушення сну, розповідає, дізнавшись, що я працюю в секторі медицини.Заходить він.Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27, з великим рюкзаком, карематом, і сумними очима людини, що повернулась з фронту в бурхливий та майже безтурботний Київ.Наша розмова «ні про що» з жіночкою вмить припиняється.Ми починаємо метушливо пропонувати йому все що маємо: банани, цукерки, мінеральну воду, заварну каву, бутерброди.Він трохи ніяковіє від такого натиску материнської турботи, і я починаю його розпитувати, поки він наспіх влаштовується на верхній полиці:- Ви у Франківськ їдете?- Так, я вас не розбуджу раніше, сподіваюсь - Ви сам з Франківська?- Так- Додому, до батьків?- Мами нажаль вже немає..- А звідки зараз? - Біля Краматорська служу. 3 дні в мене на все. Доброї ночі…Через хвилину він вже спав.Він спить вже 12 годину.Може за рік це його найдовший та найсолодший сон? ..А ми з жіночкою перемигуємось знаками, говоримо пошепки, зокрема, попередивши провідницю, щоб слідкувала за тишею в вагоні.Моя сусідка з самого ранку вже приготувала йому сніданок, витерла його черевики, замовила порцію кави, щоб не закінчилась на інших пасажирах, і дбайливо чекає коли він проснеться.Бо її сину теж 28, розповідає. І він зараз воює під Марʼїнкою.І їй дуже сильно хочеться, щоб він спав в нормальному ліжку, просто спав цим міцним сном молодого парубка. Щоб приїхав додому. Щоб мріяв та будував своє мирне життя. Вона тихо розповідає про сина.А сльози душать мене.За цього хлопчика, який вже втративши маму, ризикував втратити країну, тому готовий втратити за неї своє життя..За цю добру жінку, як багато жінок сьогодні, кожен день і ніч молиться за свого сина, і за всіх інших синів, що захищають нас на фронті, тому страждає на безсоння ...Сльози стоять в горлі від того, що стала свідком, як цей юнак, був огорнутий уві сні, справжньою маминою турботоюІ як одна жінка, чекаючи на свого сина, готова ділитись любовʼю з усіма українськими воїнамиВона виходить в Моршині. І під подушкою юнака, який все ще спить, залишає маленьку іконку, яку вона в останній момент витягає з сумочки - Будь ласка, передайте йому, що зараз всі ми - його мами…❣️❤️Tulinova Nataliia.

Пізньою любовю Юрія Липи (як, до речі, і Василя Стуса) був Рільке. Історичний роман Липи «Козаки в Московії» (1934) про події Хмельниччини, написаний в дусі Вальтера Скотта, критик А. Доленго називав «цінною книжкою». Опублікував Юрій Іванович ряд оповідань, серед яких «Чародій», «Справжній ворог», «Вартовий». Юрій Шерех називав Юрія Липу та Віктора Петрова найкращими есеїстами. Звертаючись до подій української державності, письменник видав тритомний «Нотатник». Юрій Липа вже 1938 року склав підручник державотворення під назвою «Призначення України». Як небуденний політолог і філософ історії він дав цікаві обґрунтування прав України на Чорноморський арсенал, дослідження генетичних коренів національного буття.1937 року Юрій Липа одружився з молоденькою галичанкою (уродженкою с. Рахиня на Івано-Франківщині) художницею Галиною Захарясевич, невдовзі зявилися на світ Іванна й Марта.Із початком німецько-польської війни лікаря було мобілізовано, однак він скоро повернувся до Варшави, де став фундатором Українського громадського комітету, - організації, яка опікувалася українськими біженцями зі східних районів. Наступного року разом із Іваном Шовгеневим (батьком Олени Теліги), В. Садовським та Л. Биковським Юрій Липа створив у Варшаві Український Чорноморський інститут - науково-дослідну установу вивчення й прогнозування політичних та економічних проблем, які стануть перед Україною після здобуття нею незалежності.1943 року родина Лип переїхала на батьківщину дружини у Яворів, пізніше у село Бунів поблизу Яворова. Під час війни Юрій Липа лікував хворих, часто не тільки безкоштовно, а й даючи гроші людям. Він став шефом санітарної служби УПА-Південь, сам виїздив на виклики у ліси та боївки. Коли наблизилася орда «визволителів», лікаря вмовляли виїхати на Захід, уже чекали запряжені коні. Майна, крім великої бібліотеки, Липа не мав. Дружина забрала найдорожче: за одну руку тримала Іванну, другою рукою держала бляшану ванну із меншою донечкою. Уже підійшли до воза, але - ні. «Тут вороги й там неприятелі. Одні й другі вимагатимуть упідлюватися. Краще вмерти на своїй землі гідно в боротьбі!» - прийняв рішення Юрій Липа.На Спаса, 19 серпня, опівдні двоє офіцерів «червоної мітли» приїхали за підпільним лікарем. «Слово советского офицера, что врач через 2-3 часа будет дома,» - дав один із прибульців. 20 серпня молода вдова знайшла й поховала тіло чоловіка, замордованого методом «кастрації». А ще через кілька днів загинула Галина Липа й дочка Іванна. Півторарічну Марту добрі люди врятували. Довгий час дівчинка носила чуже прізвище і батьком вважала пана Олексія, який виховав її.(с) Ганна Черкаська

В грудні 1936 року з ініціативи членів ОУН на основі реорганізованої СУМ було створено Українську Далекосхідну Січ (УДС). Кожної неділі члени УДС проходили військовий вишкіл.Звістка про створення Карпатської України виклика неабияке пожвавлення серед українців Маньчжурії. До УДС в Харбіні масово почали вступати українці, які вимагали видачі паспортів й надання їм громадянства. Для потреб Карпатської Січі була проведена грошова збірка, а для популяризації визвольного руху видано карту Карпатської України.Відносини між українською діаспорою та японською адміністрацією були неоднозначними. З одного боку, частина українців сподівалася на допомогу японців, з метою створення на території Зеленого Клину Української Далекосхідної Республіки. Інші вважали, потрібно уникати співпраці з Японією. Не було єдності і серед японського військового керівництва: одна частина підтримувала український національний рух, інша робила ставки на російських емігрантів.Євген Коновалець зумів переконати японський генштаб у тому, що Україна має виняткове політично-стратегічне та економічне значення в аспекті розв’язання східної проблеми. Також Провід Українських Націоналістів намагався впливати через Японію на політику Німеччини у Східній Європі. У 1937 році зусиллями ПУН були видані японською та китайською мовами книги про Україну.Генерал Ошіма подав пропозицію створити представництво ОУН в Токіо та організувати Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. На його думку, цьому сприяла наявність української діаспори в Маньчжурії та великий відсоток українців в Сибіру й гарнізонах Червоної армії. Японська влада організувала для представників ОУН в Харбіні навчання російській мові, для них проводились совєтознавчі курси. Після проходження курсів члени ОУН опрацьовували на випадок війни з СССР різноманітні летючки, брошури, оголошення, заклики українською й російською мовами. Але єдності щодо прояпонської політики лідерів Української Національної Колонії не було. Врешті решт, японська влада почала згортати діяльність українських установ. Восени 1944 р. японська адміністрація організовувала військові відділи з іноземців, більшість із яких були росіяни. Туди ж намагалися включати й українців, але заходами ОУН більшість відмовилися. З початком Харбіно-Гіринської операції 9 серпня 1945 року майже всі члени ОУН виїхали з Харбіну останнім потягом. 19 серпня 1945 року до міста увійшли совєцькі війська, управління містом перебирає совєцька військова адміністрація. .Провідні діячі Української Національної Колонії — очільник УНК Олександр Вітковський, М. Нетребенко, І. Шевченко М. Заїка були арештовані та розстріляні. Сотні українців було вивезено в совєцькі концтабори. Українська Національна Колонія припинила своє існування.Андрій Парубій

Якість БЗВП це 3.14зда. І ви можете мені скільки завгодно писати "а у нас було норм" і приводити власні якісь позитивні приклади, це нічого не міняє. Вам все було заєбісь? Вам повезло, але загалом по Армії БЗВП це 3.14зда.Стаби переповнені в першу чергу жертвами орчих ФПВ-дронів і дроноскидів. Все інше, навіть жертви КАБ-ів губляться в цій масовці. Дрони залітають у незакриті бліндажі, у залишені отвори, вікна, двері, в відкриті траншеї без сіток, в стоячу просто так на узбіччі техніку. Абсолютно не закриту, не замасковану. В якій до того ж, часто якогось хєра сидить особовий склад або екіпаж. Просто сидить вночі і чекає смерті. Для "сонечок" досі повна несподіванка, що вони ніякий вже не "тил". Досі найпопулярніше пояснення пройобаним життям і техніки: "раніше сюди не прилітало"(!!!). Загалом хуй забитий дуже потужно. Не там, де можливостей/часу не було. Там, де були - також. Підземок нема. Стабпункти, пункти керування, якісь нички - закопують авральо, коли вже пізно. На добропілському напрямку сумна хаотично-панічна евакуація. Мирняк суєтиться, військові суєтяться. Відчувається що "3.14зда близенько"(с) І нефіг мені розказувати про "міцно стоїмо". Це було більше про "сонечок" чим про КоханийДеГенералітет.Тепер про КдГ: крім того що їхня БЗПВ 3.14зда, забезпечення - 3.14зда, тактика(глобальна) 3.14зда. Досі СП-шки і "ідітє, там нікого нєт", "ви починайте, ми вас потім прикриємо". Класні відосіки про оркошматування дронами, НРС і СБС, про "маштабування" - це якісь там 2-3 відсотки від фронту. Бо загалом на фронті 3.14зда.На фото: "Болт" Короля Артура.Павло Люмьєре

"Коли я потрапив у полон, московити почали кричати щось про те, що я пішов воювати проти братів. І я відповів: "По-перше, ви не брати нам. А по-друге, це не я прийшов на вашу землю вбивати, а ви до нас". За кожне українське слово - били нещадно. То все ж таки мова має значення?В Оленівці мене перевели в камеру двохсотих, де потім нас підірвали. У мене вціліла лише права рука, все інше - бите-перебите. Я з декількома важкопораненими побратимами дивом залишився живим.В Донецькій лікарні до нас ставилися жахливо. Приставили охорону з місцевих, які нас ненавиділи. Коли мене почало трусити від великої втрати крові, один із них поставив каталку зі мною під кондиціонер, ввімкнув його на повну потужністьі при потоку повітря в -16 градусів я лежав голий чотири години.Персонал ні слова не сказав проти. Санітарки возили каталки так, що ми, поранені, билися об стіну. Повезли на перев'язку лише на четвертий день. Операції робили без наркозу. Уламок від снаряду витягував сам.Коли нас повернули в Оленівку, нам влаштували жорстку прийомку. Я вів під руку товариша з ампутованою ногою,а вони нас лупили. Змушували сідати навпочіпки на декілька годин. Із перебитими ногами й ступнями. І били, били, били...Коли нас везли на обмін, очі зав'язали так туго, що бачити нічого не могли й ледве витримували біль. Та коли після літака я намацав велюрові сидіння автобусу, зрозумів - нас везуть додому!!!!Українцям бажаю завжди пам'ятати, що м.о.с.к.а.л.ь нам ніколи не був братом. І забути фразу "какая разніца".Олександр «Авокадо» Гришин. З 2014 року долучався до самооборони.25.02.2022 року приїхав добровольцем до м. Маріуполь, де приєднався до Азову. Далі були Азовсталь – Оленівка - барак «200» - Донецька лікарня – Оленівка.Після звільнення та реабілітації повернувся на службу.НескоренийОлександр Гришин.

Відсутність науково-технічного прогресу там вже давно перетворилася з випадковості на системну політику: талановиті їдуть, інститути йдуть в небуття, а залишки інтелектуальних кадрів догнивають в закритих КБ під замовлення чергової «пєрєдєлкі» радянських чи китайських розробок. В такій системі ніхто не інвестує в майбутнє, бо єдине, що дає швидкий політичний результат, це війна і репресії.Тому навіть якщо завтра умовний «мир» настане, це не буде періодом відбудови чи цивілізаційного зростання рф. Це буде затяжне гниття, змішане з точковими вибухами насильства, криміналу і міжрегіональних конфліктів.І саме в цьому болоті кремль буде вимушений балансувати, періодично підкидаючи своєму населенню нову «малєнькую пабєдную вайну», шоб хоч якось утримати бидломаси від питань «пачєму, єслі ми всєх пабєділі, ми всьо равно живьом хуже»?Для нас з вами (та й для всього цивілізованого світу, якшо чесно) це означає лише одне - жодні зустрічі в Алясці-Гваделупі-Гондурасі, домовленості-меморандуми і т не здатні змінити природу держави, яка вибудувала себе на агресії.Рф не може жити без зовнішнього ворога. Завжди має бути той, через кого в них все погано, у катсапіа. Сьогодні це Україна та Америка, а завтра може стати Польща, Монголія чи Білорусь І поки в кремлі знову розставлятимуть мапи на столах, шукаючи кого б ісчо асвабадіть, на самій росіі тріщатиме по швах все, шо вони роками латали пропагандою.Регіони, які зараз лише злегка бурчать про нестачу грошей, після зупинки військових вливань почнуть відверто саботувати центр. Кавказ, Далекий Схід, Сибір - кожен зі своїм набором претензій і особливим шляхом. Військові заводи, які лишилися без замовлень, перетворяться на руїни, а колишні робітники на озлоблених безробітних, яких кинулиРівень криміналу злетить настільки, що навіть офіційна статистика, яку на росії дуже люблять корегувати під зручні цифри, не зможе цього приховати. Росгвардія, фсб та поліція, замість того, шоб ловити диверсантів (амєріканскіх шпіонав і т д), будуть змушені вбивати власних «героїв». І все це буде відбуватися на фоні дефіциту бюджету, падіння рубля + нових хвиль еміграції всіх, хто ще має мозок і документи для виїзду та право звалити з єбанаріяВ такій ситуації будь-яка «мирна угода» з рф - це не гарантія тиші, а відстрочка перед наступною агресією. Тому шо ця держава не може існувати без війни, вона сама собі постійно її вигадує, шоб виправдовувати нездатність побудувати економіку і утримувати владу.Згадайте асланбека дудаєва (суркова), який чітко копіює нацистську риторику щодо «жизнєннава прастранства» та «імпєрія далжна расширяцца». Ви дійсно вірите в те, шо ідеологи кремля змінять думку щодо України та знищення українців?Будьмо відвертими - вони навіть не приховують, що не змінять. Бо це ніщо інше як офіційна доктрина існування держави, яку вклали в голови росіянам, від школяра до генерала. «Расширяться», «возвращать исторические земли», «денацифицировать» - все це імперське гівно глибоко вшите в їх політичний і генетичний код, як колись у нацистів було «Lebensraum» і «чистота раси».Сурков, Дугін, Примаков-молодший та інші кремлівські методологи десятиліттями відточували вищезгадану концепцію. Їх тези про «русский мир» не передбачають мирного співіснування з Україною: в ньому Україна взагалі не розглядається як суб’єкт - лише як «територія, яка тимчасово не контролюється».Найпаскудніше те, шо частина світу досі наївно вірить, що «можна домовитись». Ні, не можна. Змія завжди вкусить, бо це природа змії Питання не в тому, чи катсапи змінять думку, а в тому, чи готові ми прийняти очевидне: росія в сучасному вигляді не припинить воювати, доки її не позбавити можливості це робити військово, економічно, політично, ідеологічно.Все інше - від лукавого. Трамп цього не змінить. Світу потрібен Рейган та Сполучені Штати Європи, сильна Європа Жити в світі ілюзій можна, але це нічого не змінить. Змія зажди готова вжалити і зробить це за першої нагоди (Фашик)

Україні дали начебто Ф-16, але не дали під них далекобійні ракети. Отже, ними можна збивати шахеди, бомбити росіян чи полювати на якийсь радар біля лінії фронту, але російський бомбардувальник ви ним не зможете збити.А весь російський повзучий наступ відбувається під постійним бомбардуванням КАБів українських позицій. Після місяців роботи по посадках раптом десь відбувається просочування російської піхоти, за цим не встигають дронщики, а далі відбити це у ЗСУ нема сил, і ось читайте у звіті Інституту вивчення війни (лол) про чергове російське просування. Поки вся боротьба з російською авіацією зводиться до того, що з певною періодичністю вони можуть залетіти кудись, де їх можуть дістати, десь пощастить вибити дроном літак на аеродромах по периметру кордону, але це точкові успіхи на тлі засипаних КАБами посадок. Так Україна теж бомбить, але набагато менше + частина авіації змушена грати роль ППО.Те саме з ударами по логістиці у ближньому прикордонні. Фактично тут Україна воює самотужки, запускаючи свої саморобні дрони з надією, що щось таки долетить. Так, це дещо гальмує росіян, але масовості обстрілів, так щоб лягла вся російська прикордонна логістика - такого нема. Бо окрім дронів потрібні свої ракети. Але своєї балістики в Європі здається взагалі ні в кого нема.І от позицію того, що Україну перед переговорами треба спочатку нормально озброїти, дати їй місяць-два повбивати росіян далекобійними ударами, посадити російську авіацію та відігнати її від лінії фронту, щоб росіяни були змушені зупинитись і сісти за стіл перемовин. Отакого англійською ви практично не знайдете.Те що зробити балістику виявилось складно - це було зрозуміло з самого початку, інакше б своя балістика була у всіх країн. Швидше за балістику можна було зробити канали донесення військової проукраїнської аналітики на іноземного читача, але і це не зробили. Це вам не "Свати" знімати.Антон Павлушко.

⛓5 серпня 1937 року був заарештований Нестор Білоус, колгоспний сторож із села Леб'яже Чугуївського району на Харківщині. З 1911 року він щоденник, де записував все, що відбувалося на селі, зокрема і в часи колективізації, розкуркулення та Голодомору. Білоуса засудили до 6 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з обмеженням у правах на 2 роки (звільнений з табору в лютому 1947 року). Його визнали винним, зокрема, й у тому, що «вів щоденник, куди записував свої контрреволюційні думки». Ось лише окремі записи з його щоденника за 1931 рік:✍️11-12/II-31 р.…забирали корів у тих громадян, яким було доведено м'ясозаготівлі до двору. Скільки було плачу в кожному дворі, тому що забирали останню корову, залишаючи дітей без краплі молока, і нема ніякої жалості до цих малюків і цих сліз. ✍️15/IIIКолянда Андрій прийшов до Горгуля Гната – вибрав картоплю з погреба, забрав зерно з горища, виніс подушки з хати і сказав сім’ї Горгуля, щоб до 4-х годин не було вас тут, а картоплю і зерно відправи у с/раду. ✍️21/IIIРозпродано господарства Нігтя Федора, Кравченка Степана, Четверика Івана і Деренька Онуфрія. Продано клуні, хліви, столи, стільці, дивани, табуретки, корів забрали і бджіл у Деренька – 30 колодок. ✍️17/VI-31 р. Арешти 10%-ків скрізь – і в радгоспі, в Харкові і по селах. Навіть дітей 14 і 15-річних і тих арештовують і саджають. Допри переповнені, навіть на горищах сидять арештовані, під залізним дахом у літній час. ✍️2/VII-31 р.Рано вранці посадиди на підводи сім'ї Горгуля Гната – жінку його, дітей і невістку – його сина Степана дружину, і Моргуна Савелія теж всю сім'ю, і відправили на станцію Граково на виселку на північ, а їхніх чоловіків відправили 1/VII на ст. Граково із міліцією, а сімейства відправляли актив і комсомол. Моргуна Міхея і його сім’ю, тільки повернули його батька – старого років 70. ✍️26/VII-31 р.Були загальні збори Созів і одноосібників щодо хлібозаготівлі. На нашу сільраду 105 000 пудів, а в ті роки було по 40 000 пудів і то важко було виконувати, а в цьому році і зовсім, тому що урожай поганий – із десятини не більше 40 пудів жита. ✍️8/VIIIСільрада забрала корів у селян – 18 штук, скільки було плачу за коровами…✍️17/IXВесь актив села ходив із двора в двір, і в багатьох селян забирали хліб, залишаючи пудів по 5 і 10 на сім’ю. ✍️18-19/IXТе ж саме, що і 17 числа, і повиганяли з хат Ковалена Леонтія, Лапченка Миколу, Нігтя Івана, Дем’янова Ларіона, Кравченка Карпа, у Нігтя Івана актив забрав навіть із скрині все, і скриню забрав Чуєв. ✍️1/XII-31 р.Із 2-ої дільниці виконало [хлібоздачу] тільки чоловік 10, по заготовці ходять наші бригади і з других р/г і буксирна бригада із Балаклії, і якщо хто і виконав хлібозаготівлю, то все одно ідуть бригади і шукають зерно щупом у соломі, в полові і де тільки не шукають, і забирають навіть по 5-10 фунтів, курей, груші, масло, сир – і тоді варять в штабу і їдять, хто на що натрапи те і тягне, у мене бригада була в хаті, і один із них украв гребінець і шматок мила, і такі штуки ледь не в кожній хаті, словом, повна анархія і проізвол, скарг ніде не приймають.📆Водночас 5 серпня є датою початку масових репресій 1937—1938 років, відомих також як Великий терор. Саме цього дня набув чинності наказ НКВС СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, кримінальників та антирадянських елементів».Музей Голодомору I Holodomor Museum

Дивлячись на сьогоднішні події, вирішила написати відгук на книгу, яку нещодавно прочитала і мала таке гнітюче враження,що ділитись ним не збиралась. Але перспектива знову повернутись в той період, що описується в романі, змінила моє рішення. Отже, "Баборня" Мирослава Лаюка,надрукована видавництвом Старого Лева в 2016 році.Думала, начитавшись відгуків, що це просто якийсь саркастичний текст про стосунки в жіночому вчительському колективі. Але виявилось, що це детальна препарація радянської системи освіти, де педагогіка зводиться до муштри, формування покірного члена тоталітарного суспільства.І головна героїня, вчителька біології Марія Василівна -яскраве втілення образу такої педагогині. Вона не любить дітей, не любить свою професію, вона любить когось оцінювати і щедро виставляє рядами одиниці в шкільному журналі. Її професійна діяльність починається в середині семидесятих, спочатку в селі,а потім в невеличкому містечку на заході України. Вона тут аби пропагувати ідеї соціалізму серед місцевого населення, яке ще 20 років тому з такими засланими вчительками не вельми церемонилось. Зараз тут вже сформувалась підлабузницька місцева "еліта" і Марія Василівна та її чоловік, полковник в минулому,що боровся з лісовими хлопцями, відчувають себе господарями життя . Автор побудував сюжет так, що події минулого наздоганяють головних героїв і за свої гріхи і злочини кожен розплачується в якийсь спосіб. І лише симпатична зовні і малосимпатична душею, жорстока вчителька залишається до кінця сама собою, без каяття і сумнівів.Такі вчителі скалічили не одне покоління українців, їх виховання ще й досі інколи проявляється у вчинках тих, хто мав нещастя бути їх учнями. І ,на жаль, ці учні подекуди мають владу вирішувати наші долі. Книга молодого автора ,але дуже зріла, в ній розкрито різні зрізи суспільного життя, історія і сьогодення, політична система, що не мала людського обличчя. Українська література таки вміє дивувати.Віра Тарчевська.

Василь Стус — совість нації, закута в кайданиСлова Василя Стуса звучать як крик віри у незламність українського духу. Стус — не просто поет. Він — жива рана епохи, яка кричала правду, навіть коли за це забирали волю.Народжений у 1938 році на Вінниччині, Стус став одним із найяскравіших представників українського шістдесятництва. За критику режиму його неодноразово переслідували, цькували, а згодом — ув’язнили. Його останній арешт став смертельним: 1985 року поет загинув у таборі в Пермському краї.«Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи важкий мій хрест…»— писав він у неволі.Стус був номінований на Нобелівську премію з літератури ще за життя. Але він сам колись сказав:«Я жив на дні, там, де закінчувалась тиша».Це дно — радянська тюрма. Його голос був приглушений, але не змовк. Навпаки — зміцнів.Цікавий факт: усі його листи з табору були написані винятково українською, навіть попри табу з боку адміністрації. Він обстоював мову, як останній бастіон свободи. І навіть у найгірших умовах писав:«Може, саме тепер Україна найбільше потребує твого слова».Сьогодні ім’я Василя Стуса носять вулиці, премії, школи. Але найголовніше — його слова живуть у нашій пам’яті.Бо Стус — це не минуле. Це наш моральний компас сьогодні.