Я з України

Вона відчуває лише обов’язок тримати людей у покорі, а для цього найзручніше — говорити з ними мовою «племені», де терпіння вважається чеснотою, а запитання — гріхом.Така риторика — це не просто неприємно.Вона небезпечна.Бо вона цементує одну ключову установку: держава може бути безвідповідальною, а народ має бути героїчним.Це прямий шлях до некроекономіки.А некроекономіка любить саме такий народ: втомлений, принижений, але готовий терпіти заради вищої мети, поки хтось інший живе за іншими правилами.І тому відповідь тут має бути не «пожартували невдало».Відповідь має бути державницька й жорстка: ми не підлеглі вашого двору і не «плем’я» для ваших проповідей.Ми громадяни, які мають право вимагати від влади не лайфхаків, а системи.Не ритуалів, а відповідальності. Не «потім», а зараз.Бо холод у квартирі — це не привід для саркастичних порад.Це привід для кримінальної оцінки провалів і для персональної відповідальності тих, хто четвертий рік війни досі живе в моделі «якось пройде».Українці справді можуть багато витримати.Але витримати — не означає мовчати.Витримати — не означає приймати приниження як норму.Витримати — це означає не тільки пережити ракету, а й пережити власну владу, яка звикла говорити з народом як із «плем’ям», поки сама живе як двір.І якщо ця влада та її медійна обслуга думають, що можна безкарно замінити державність порадами «продайте собаку» і «грійтеся вібратором», то вони помиляються в одному:Терпіння народу — не індульгенція для їхньої ницісті.Дограєтесь.Владислав Смірнов

Канада має те, чого хоче світ. Ми — енергетична наддержава. Ми володіємо величезними запасами критично важливих мінералів. У нас найосвіченіше населення у світі. Наші пенсійні фонди є одними з найбільших і найдосвідченіших інвесторів у світі. У нас є капітал, таланти та уряд з величезним фіскальним потенціалом для рішучих дій.І у нас є цінності, до яких прагнуть багато інших.Канада — це плюралістичне суспільство, яке працює. Наш публічний простір — гучний, різноманітний і вільний. Канадці залишаються відданими принципам сталого розвитку.Ми є стабільним, надійним партнером — у світі, який є яким завгодно, тільки не стабільним — партнером, який будує та цінує відносини в довгостроковій перспективі.Канада має ще дещо: усвідомлення того, що відбувається, і рішучість діяти відповідно.Ми розуміємо, що цей розрив вимагає більшого, ніж просто адаптація. Він вимагає чесності щодо світу, яким він є.Ми знімаємо плакат із вікна.Старий порядок не повернеться. Ми не повинні за ним оплакувати. Ностальгія — це не стратегія.Але на уламках розриву ми можемо побудувати щось краще, сильніше і справедливіше.Це завдання середніх держав, яким є що втрачати у світі фортець і які можуть найбільше виграти у світі справжнього співробітництва.Могутні мають свою силу. Але ми теж щось маємо — здатність перестати прикидатися, назвати реальність своїм ім'ям, розбудувати власну силу вдома і діяти разом.Це шлях Канади. Ми обираємо його відкрито та впевнено.І цей шлях широко відкритий для будь-якої країни, яка готова пройти його разом з нами».

У мене було багато вчителів на війні. У кожному бойовому зіткненні з’являвся новий учитель. Я інтуїтивно знаходив його серед групи військових і переймав його досвід безпосередньо в моменті — на полі бою.Але були й «стовпи» — люди, які заклали в мені базові принципи виживання за умови виконання поставлених завдань.Серед них був заступник командира роти снайперів із позивним Шатун.Якось після базових навчань зі снайпінгу в зимку далекого 2015 року я мав «проставитися» перед своїм учителем, за передачу досвіду.Ми вдвох пішли до місцевого напівресторану в Кропивницькому, і я "накрив поляну".Вечір був дружній: ми підбивали підсумки навчань, Шатун розповідав цікаві історії зі свого бойового досвіду. За сусіднім столом сиділа компанія з п’яти чоловіків — пили горілку, виголошували короткі тости й усім своїм виглядом нагадували «колег по цеху», які прийшли розвіятися та відпочити після служби.У якийсь момент нашої розмови Шатун раптово зупинився, повернувся у бік тієї компанії й голосно виправив промовця тосту за сусіднім столом, який саме вигукнув:— За ПОБЄДУ!!!— Взагалі-то в нас п’ють за ПЕРЕМОГУ! — спокійно, але чітко відрізав Шатун.Тиша.За сусіднім столом — багрові обличчя. Щось випили, щось жують. Починають закипати.Шатун спокійно питає мене:— Ти ж розумієш, що зараз буде бійка? Що будеш робити?Я відповідаю:— Буду битися з тобою разом.— Мда-а-а… Хєрово я тебе вчив. Ти ж розумієш, що їх п’ятеро і нам п*зда?— Так. І що тоді робити?— Треба вибачитися.— У сенсі вибачитися!?!Я реально офігів від такого варіанту розвитку подій.— Дивись, — продовжує Шатун, спокійно. — Треба вибачитися, розрахуватися, поставити їм пляшку, якщо треба, і вийти чекати їх на вулицю. Вони накидаються більше і вийдуть курити. Тоді я забираю отого самого здорового й гонористого — він мені вже не подобається. А ти — кого встигнеш. Вклепали із заду — і одразу тікаємо. Головне ніякої бійки.Я сиджу, а в голові в цей момент відбувається повна дефрагментація жорсткого диска мозку. Шатун бачить, що я заліп, і кліпаю очима.І тут він сказав головну догму, яка згодом зіграла вирішальну роль у моєму виживанні в бойових умовах:— Запам’ятай: спецпризначенець ніколи не вступає в прямий контакт. Прийшов, нашкодив і втік - основний принцип. Завжди тримай безпечну дистанцію. Зміг сьогодні вклепати - добре, не зміг, наступного разу спробуєш. Саме головне, ніякої лобової дії. Бо тебе вб'ють. З того моменту, по можливості так і живу.Завдяки пораді одного зі своїх учителів.Потиснув руку, з повагою, Ваш Янгол.Денис Янгол.

Промова 19 січня 2022 року, яка переросла у втрату території і мільйони біженців, яка положила в домовини сотні тисяч ні в чому не винних українців. Промова, яка кожного дня 4 роки відбивається дзвонами за кожним загиблим захисником. "А в чому, власне, новина? Хіба це не реальність уже 8 років? Хіба вторгнення почалось не у 2014? Хіба загроза масштабної війни з’явилась тільки зараз? Ці ризики існують не один день. І вони не стали більшими. Більшим став ажіотаж навколо них. І зараз активно нападають не на нашу землю, а на ваші нерви. Щоб у вас було постійне відчуття тривоги. Всім нашим громадянам, особливо похилого віку, потрібно це зрозуміти. Видихнути. Заспокоїтись. Не бігти по гречку і сірники.Що робити вам? Тільки одне. Зберігати спокій, холодну голову, впевненість у своїх силах, у свої армії, у нашій Україні. Не накручувати самих себе, на все реагувати мудро, а не емоційно! Не думати тривожно і постійно "Що ж буде завтра, що ж буде в майбутньому". А знати. Розповідаю.22 січня ми відзначимо День Соборності України.Відкриємо Запорізький міст. За рік – збудуємо найбільшу трасу в Україні від Ужгорода до Луганська. Будемо будувати дороги, мости, школи, стадіони, вагони, літаки і танки. Вакцинуємо переважну більшість населення. В квітні - відзначимо Великдень. В травні як завжди – сонце, вихідні, шашлики, і звісно – День Перемоги. А далі літо. Ми будемо здавати ЗНО, вступати до університетів, планувати відпустку, копати городи, одружуватись і гуляти весілля. А далі осінь. Де сподіваюсь – ми будемо вболівати за нашу збірну на Чемпіонаті світу з футболу в Катарі. А далі зима. І будемо готуватись до новорічних свят. Як завжди, 31 грудня усією родиною зберемось за столом. І я впевнений, що у новорічному зверненні скажу: "Дорогі українці! Ну я ж говорив? Ми молодці!"Ми не панікували. Не піддавались на провокації. Ми були спокійними, сильними і зустрічаємо наступний Новий рік. Без паніки. Без страху. Сподіваюсь – без вірусів. І щиро вірю – без війни. Слава Україні!"Ярослав Лісевич.

21 лютого 1946 року.Копичинці. Баворівщина.Це була ніч, коли кілька молодих людей зробили вибір і дали ворогу таку відсіч, які і сьогодні важко осягнути розумом.Унаслідок зради в одній із хат Копичинців була заблокована боївка ОУН під проводом Івана Ухача — «Ігоря».Проти п’яти повстанців радянська влада підняла цілий батальйон військ НКВС.У домі перебували: • Іван Ухач («Ігор») — очільник боївки • Степан Дмитерко («Махно») • Ярослав Вербний («Зорян») • Василь Кузик («Вихор») • Василь Любий («Дуб»)Був ще шостий — Ярослав Маланюк («Степан»).Саме він мав повернутися тієї ночі, щоб ще до світанку вивести боївку з Копичинців.Але «Степан» не прийшов.Чекали годину.Чекали дві.Чекали до ранку.Вони не знали, що він уже ніколи не прийде.Значно пізніше один із працівників КДБ Копичинецького райвідділу, Бражников, у розмові розповів, що сталося насправді.«Степан» пішов до станичного, якому довіряли повстанці. Розповів про плани переходу на Захід, про місце перебування боївки, попросив допомоги — кілька пар чобіт і кошти з каси.Станичний або вже був завербований МДБ, або злякався, або пошкодував грошей.Він запросив «Степана» до вечері…і завдав йому удару праником по голові. Смертельного.Зброю й гроші зрадник загорнув у мішок і тієї ж ночі пішов у місто — просто у відділ МДБ. Там повідомив, де перебуває боївка.По тривозі підняли батальйон НКВС.До світанку хату оточили суцільним кільцем солдатів.Коли розвиднілося, пролунало:«Бандьорu, здавайтесь! Ви оточені!»З хати — тиша.А потім — вибухи.З усіх чотирьох вікон полетіли гранати. Повстанці не чекали милості — вони прийняли бій.Будинок був цегляний, і кілька годин оборони перетворили двір і сад навколо на пастку для тих, хто намагався підійти ближче.Час ішов.Ближче до третьої години по обіді підтягнули артилерію.Перший постріл пробив стіну.Другий — зруйнував частину хати.Далі постріли летіли одне за одним.Повстанці зрозуміли: виходу немає.Уцілілі спустилися до льоху, забрали з собою поранених.І там, під землею, вони востаннє заспівали «Ще не вмерла Україна».Після цього кожен зробив свій останній крок — щоб не потрапити живим у руки катів.Наступного дня тіла виставили для опізнання й фотографування. Це сало стати показовим уроком від совєтів для інших українських повстанців.Поховати — заборонили.Будь-хто, хто наважився б це зробити, ризикував тюрмою як «бандпособнік».Мертвих вивезли за цвинтар і залишили в лісі — без могили, без хреста, без імен.Але навіть страх не зміг зупинити людяність.Через кілька днів уночі прийшли жінки — сестра Івана Ухача — Ольга та дружина Василя Кузика.На домотканих веретах вони винесли тіла з лісу й тихо поховали їх на цвинтарі.Без слів.Без свідків.З молитвою.Лише 12 червня 1992 року, вже в незалежній Україні, останки героїв оунівського підпілля були перепоховані з честю в спільній могилі в Копичинцях. Серед них — і п’ятьох сміливців з боївки «Ігоря».Вони не дожили до Незалежности.Але Незалежність прийшла завдяки їм.🕯 Слава героям, що пожертвували найціннішим за Україну. Памʼятаємо!📚 Першоджерело:Історичний клуб «Копичинці»

⚡️ Зразу скажу, точної відповіді я не знаю, але з цими ракетними обстрілами енергосистеми, ось яка думка з'явилась.🌚 Такої жопи в 2022-2024 не було. Виникає питання: чому рашка раніше, якщо і била по енергетиці, то якось хаотично? 🎲 Спробуємо варіанти:1. Не здогадалась раніше? Не було чим?2. В нас було більш захищене небо?3. Щось рашку стримувало?Як на мене, перши та другий варіанти дуже маловірогідні. В 2022 не було шахедів, але в 2024 вже були.Схоже, що найімовірнішим є 3-й варіант. Спробуємо зрозуміти, що могло стримувати.- сподівались, що захоплять Україну, тому хотіли залишити цілими для себе?- була якась закулісна домовленість?- але чому тоді зараз почали?І якщо зіставити дати та події, то можливе ось яке пояснення.🇺🇸 Після перших обстрілів в 2022 році адміністрація Байдена сказала пуйлу, щоб енергетику не чіпав, бо інакше дамо Україні дальнобійні ракети. І це тягнулось поки Байден був президентом. 🤡 Настає кінець 2024, перемагає Трамп, пуйло може і лупанув би по енергетиці, але ж він вважає, що з Трампом вони дотиснуть Україну, тому спрацьовує "залишим собі неушкодженим". 👺 Йде 2025, коли зими немає, бити по енергетиці сенсу менше, він чекає. Але тут нежданчик: Трамп починає вести себе не так, як очікував пуйло, ще й агента єрмака знімають. пуйло розуміє, що ще однієї зими в нього може і не бути, тому і починає трощити нашу енергетику.Ось така версія.🤔

1418 днів. Що ж - ми нарешті хакнули, «не словом, а ділом», головний московський державотворчий міф пост- і неомодерну. Повітряна куля "ВОВ", 60 років (від 1965 р. починаючи) накачувана гарячим повітрям імперської пропаґандистської машини, - луснула. В символічно-смисловому полі у них більше, як той казав, «немає карт» (с) – нема чим виправдовувати своє існування. На жаль, у нас самих все настільки погано з пропаґандою, що я непевна, чи зумієм ми цим «джокером» належно скористатися. Ну тобто, звичайно, стрічка сьогодні постить веселі меми (один краду й собі) – от, мовляв, нахвалялись ємєлі, що "могут повторіть", думали знов загребти пів Європи (точніше, всю, бо ж цього разу все було підготовлено так, щоб ні з якими рузвельтами не ділитись!), - а «нєшмаглі», загрузли в Україні намертво, 4 роки Куп’янськ беруть, імпотенти зачмоняні, куди полізли, немиті?! (ну і т.д. в цьому роді)Але тут є привід і для глибшої ревізії націєтворчих міфів. Як мінімум, це нагода для нас поставити питання, urbi et orbi, перед собою і світом – а ХТО, власне, тоді був переміг Гітлера, у тій наскрізь оббріханій «ВОВ»? 2010 р. Путін оголосив, що московити «і бєз України побєділі би, потому што ми народ побєдітєлєй» - і весь світ у це вірив (у коменті нагадую свій позаторішній допис про моє парі з сирійцем, який 2014 р. мене переконував у тому, що раша непереможна: всі в це вірили). Ці 1418 днів навіч довели, що це брехня – «народ побєдітєлєй» виявився густим наБродом бандва, умілим виключно в царині брехні й різницької жорстокости. То чиї ж «діди», найкращі воїни Європи, насправді перемогли нацизм?..Я вже не раз і говорила, й писала: від XVIII cт. починаючи, тобто від самих початків «союзу Великоросії з Малоросією» Росія вигравала тільки ті війни, котрі БУЛИ В НАШИХ (УКРАЇНСЬКИХ) ІНТЕРЕСАХ. (І ДСВ це також стосується: війна навіть «на стороні Сталіна» лишала нам, як народу, все ж більше шансів на виживання, ніж гітлерівська програма колонізації) Дуже і дуже зараз би хотілося – гучного рокотання, на весь континент, історичних про це дискусій рівня Норман Дейвіс – Тім Снайдер – Сергій Плохий: з виходом на парламентські трибуни, з публікаціями в медіях, з мільйонами умовних "сирійців", усіх націй і рас, що б'ють себе по лобі: ба, то Russians просто привласнювали собі заслуги проковтнутих народів? самі нічого не можуть, сировиною живуть? того й в Україну поперлись, і дітей звідти викрадають - щоб знов їм Берлін брали?.. Ну і т.д. Словом, перспективи тут відкриваються - цілою анфіладою, аби лишень роботящих умів і рук не забракло!..Ну і, ясно, для початку - щоб хтось із керівництва країни гачок закинув. (Може, таке вже й сталося, я не моніторила, в мене щойно світло з'явилося - могла й пропустити... зате й без моніторинґу не сумніваюся, що на болотах на цю тему - мовчок. і миш не писне!) Тож роблю собі закладку для пам'яті - цікаво, як швидко такий "деміфологізаційний процес" почне "розморожуватись"...Оксана Забужко.

Останній командир УПА, якого не змогли зламати.І син, якого в нього забрали.В історії України є постаті, про яких важко говорити коротко.Бо це не просто біографія — це доля, зламана і водночас вистояна.Василь Кук — останній головнокомандувач Української повстанської армії.Людина, яка після загибелі Романа Шухевича взяла на себе відповідальність за рух, приречений воювати без шансів на перемогу, але з обов’язком не зрадити.Він народився у 1913 році на Львівщині.Ще студентом вступив до ОУН.Польські тюрми. Підпілля. Конспірація.З 1930-х — життя без дому, без імені, без гарантій дожити до завтра.Під час Другої світової — організація підпілля на сході й півдні України.Після війни — боротьба вже проти радянської імперії.У 1950 році, після загибелі Шухевича, Кук стає головнокомандувачем УПА.Фактично — символом того, що рух ще живий.За ним полюють роками.КДБ називає його «Борсук» — за невловимість.І лише у 1954 році його беруть живим.Через зраду. Через пастку. Через довіру, яка виявилась фатальною.Його привозять до Києва.І… не судять.Шість років — тюрми, ізоляція, допити.Без вироку. Без терміну.Бо він занадто цінний.Радянська влада хоче не смерті — хоче зламу.Зробити з нього доказ того, що опір закінчено.У 1960 році його звільняють — за умови публічного «каяття».Він виходить на радіо зі зверненням до українців.Але навіть тут Кук переграє систему:у тексті звернення він залишає приховані сигнали для підпілля, які розуміють свої — і змінюють канали зв’язку.КДБ цього не помічає.Після звільнення він живе в Києві.Під наглядом. Без трибуни. Без гучних посад.Працює в архівах, в інституті історії.Його знову усувають — «ненадійний».А тепер — найболючіше.👉 Його сина Юрія забрали.Поки Василь і його дружина сиділи в тюрмах, маленького хлопчика відправили в дитбудинок у Маріуполі.Без батьків. Без пояснень.Так система ламала не лише борців — а їхні родини.Лише через шість років, після звільнення, вони змогли повернути сина.Юрій виріс. Став ученим.І — іронія історії — саме він заснував легендарну київську “Качалку” в Гідропарку.Місце сили. Витривалості. Свободи.Безкоштовне. Для всіх.Наче продовження батькової філософії — вже без зброї.У незалежній Україні Василю Куку пропонують звання Героя України.Він відмовляється.Каже:«Я не можу прийняти нагороду, поки УПА офіційно не визнана».Він дожив до 94 років.Помер у Києві у 2007-му.Не зламаний. Не куплений. Не забутий.Це історія не лише про УПА.Це історія про гідність, яка передається навіть тоді, коли дітей забирають, а життя намагаються стерти.І про те, що іноді перемога — це просто не здатися.

"Вова прийшов на шоу «Танцюють всі», щоб змінити своє життя на краще. А потім пішов воювати, щоб змінити на краще життя всіх українців".Соцмережі постійно показують мені відео з Володимиром Раковим, які публікують його численні друзі, і ще не було жодного разу, коли в мене хоча б на хвилину від них не стиснуло в горлі – таким прекрасним він був.Володя народився в Євпаторії. Виріс зі старшим братом у звичайній родині – мати працювала кухарем, батько – будівельником. У підлітковому віці почав займатися акробатичним рок-н-ролом.Ця пристрасть до танцю привела його у 2013 році на шоу «Танцюють всі!» на телеканалі СТБ. Раков виграв шостий сезон і у двох наступних продовжив співпрацю з шоу як танцівник і хореограф.Він брав участь і перемагав у престижних європейських танцювальних конкурсах та вчився у найкращих американських танцювальних школах. Він ставив танці для шоу «Танці з зірками», знімався в кіно, театральних постановках і у численних кліпах популярних українських артистів. Після вторгнення Володимир приєднався до армії і служив в 24-ій бригаді імені короля Данила Галицького.6 січня 2025 року він загинув.Поділіться цією історією, щоб Володимира ніколи не забули навіть ті, хто ніколи його не знали.

Прем'єр Чехії Бабіш: "Ми більше не можемо давати Україні гроші з чеського бюджету, бо нам не вистачає навіть на кухарів для наших шкіл… Гарантія фактично є боргом, бо зрозуміло, що Україна ніколи не зможе повернути ці гроші"".--Всі кошти, які Європа надає, надаватиме Україні чи витрачатиме на наше забезпечення (на закупівлю зброї, зокрема) - це в жоден спосіб не "борг" України - це оплата Європою і кожною європейською країною окремо своєї ж власної оборони "на аутсорсингу". Європа цими мільярдами (той же Бабіш нагадав: загальний обсяг допомоги Україні вже сягнув 377 млрд євро: 187 млрд євро раніше, 100 млрд євро з нової Багаторічної фінансової програми ЄС та ще 90 млрд євро у вигляді позик) оплачує свій мирний час без нападу Росії. Бо армію Росії зачепили і не пускають до наступних кордонів ЗСУ. Тобто, це буквально витрати Європи на оборону - яку для них поки здійснює Україна. І це витрати на відтермінування нової Європейської війни - хоча терміни горять буквально на очах. Ще рік-два тому європейські оборонні стратегії неквапом оновлювались з позначкою "до 2035 зробити/ модернізувати/ збільшити...", тоді дедлайн сповз до "встигнути до 2030-го". А напередодні 4-х роковин Великої війни (або, якщо її не рахувати окремо, 12-х роковин 12-ї війни Москви проти України) в офіційних заявах, документах, планах і оборонних кошторисах вже виринуло "до 2027-го". Тобто, навіть щедра оплата кров'ю українців не дозволяє надовго затримати масштабну війну з Москвою далі від кордонів ЄС. Тому ще раз: всі ці сотні мільярдів від Європи Україні - це ніякі не "борги". Це звичайний бізнес "послуга за гроші". "Життєво важлива послуга за дуже скромні гроші". Дуже вигідно для Європи. Але кремлівське лобі подає оплату миру як "безсенсові позики". --Зауважу, що оборонний бюджет однієї Франції був в межах 30 млрд євро, а тепер його збільшують до 57 млрд (загальний бюджет в районі 400 млрд євро). Загальний бюджет Німеччини - 0,5 трильйона євро. На оборону витратили минулоріч близько 53 млрд. Спільний бюджет ЄС - близько 200 млрд євро. Тобто, оплата військових послуг України менше як 400 млрд за 4 роки - це дійсно не тягар для бюджетів і країн Європи, і ЄС як структури.