Осип Леміш

Тривожно...Я працюю з інформацією. Це невдячна робота, але завдяки їй можу донести свої думки до загалу. Виловлюючи у потоці новин певні сигнали намагаюся скласти до купи певну картинку реальності та побачити тренди майбутнього. Мені часто дорікають песимізмом, а один близький товариш навіть називає «Співцем Апокаліпсису». Намагаючись не втрачати позитивний настрой, тим не менше бачу, що відбувається, але найгірше - куди все котиться. Мені насправді байдуже, хто буде яким міністром, чи приймуть нас колись в ЄС (не факт) або в НАТО (не приймуть). Насправді - це не має жодного значення. Найгірше - це тупість електорату, а серед розумних людей - нерозуміння глобальних процесів. Ні-ні, я не претендую на «всезнайство», а тим паче на «пророцтво». Чому мої прогнози з Майдану, на жаль, справдилися, не в деталях, а в цілому? Досвід, освіта, мудрі книжки та критичний розум - так собі гадаю. Є багато мудріших і розумніших за мене. Але, залишивши бізнес я присвятив багато років тому, щоби хоч трохи розібратися у причинно-наслідкових звʼязках суспільно-політичних і геополітичних процесів. Мені далеко, скажімо, до аналітики Куща чи політичних інсайдів багатьох експертів. Зате достатньо знань та інтуїції щоби охопити картину загалом. І вона мені таки вимальовується апокаліптичною. Я не буду зараз описувати ситуацію у світі і вас лякати. По-перше - це немає сенсу, бо хто хотів зрозуміти, той зрозумів, а хто не хоче - то його вибір. По-друге, оскільки ми з вами є сотворцями реальності - то й можемо змінювати сценарії. Власне переконання в останньому і спонукає писати та давати інтервʼю. Скажу лише: те, що відбувається - це смертельно небезпечна суміш диявольських задумів психопатів і дегенератів, жорсткого математичного прорахунку сценаріїв, тотальної маніпуляції свідомістю та невипадкових «випадковостей». Історія - то не «змова» і не «випадковість», а поєднання тих двох компонентів, яке зводиться до речей метафізичних. Найгірше - не бачу жодного сценарію аби зупинити скочування людства у прірву. Всі вчорашні проблеми нині видаються дрібʼязковими на тлі нинішніх зловісних подій. Але, нинішні події у найближчому майбутньому можуть видатися невеликими неприємностями. Це все ми не здатні зупинити якимись конкретними діями. Навіть президенти потужних держав і керівники величезних корпорацій. Ми це можемо зупинити винятково власним розумінням процесів і відповідною реакцією на них. Просвіта надалі залишається ключовим словом. Але це справа невдячна та невигідна. Більше того - ти перебуваєш у постійній дилемі - сказати чи змовчати. Мовчати не завше виходить, особливо, коли хочеться криком кричати. Говорити - небезпечно. Тож намагаєшся обходити деякі гострі кути - коли натяками, коли мовчанням… Мабуть мовчання - то наймудріше. Але поки ще не дозрів до цієї мудрості.

Більшість аналітики про Сирського, Драпатого та інших, по-перше, ні на що не впливає, по-друге - нікому не потрібна, це висловлювання в пустоту, шум.Бо автори таких текстів здебільшого не дотичні прямо до жодної зі сторін-учасників подій, і не представляють якусь іншу окрему. Цінність будь-яких подібних текстів підвищується, коли відомо що за його автором стоїть якась організована група. Але тоді текст стає сильно заангажованим - у варіаціях від прямої реклами, до акуратних впливів через дозовані вкиди цінної інформації. Історію рухають фракції, клани, ордени, організовані структури. Треба думати, як націоналістам перехопити вплив на новий політичний клас - невоюючу Україну, яка ходить з картонками. Бо зараз це інструмент в руках певних сил. І жодна з націоналістичних організацій не має на нього впливу – навпаки, вони самі ще й здатні засудити за участь чи неучасть в будь-яких подіях. Цих людей багато. Емоції кидають їх від любові до ненависті, а блогер-журналіст направить стихійний порив на щось конкретне. І тим паче, питання - хто за ним стоїть та з ким він погоджує заклики, від кого отримує темники. Опортуністи ж завжди нецікаві, неприємні люди і створюють якісь соромні речі типу фан клубу Скелі. Великий урок для нас.

Коли заходить мова про ядерне роззброєння України, то майже завжди згадують лише про сумновідомий Будапештський меморандум 1994, хоча Україна вперше задекларувала своє бажання бути без'ядерною ще в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990, ще до здобуття державної незалежности. Текст тієї декларації тут: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/55-12#Text У розділі ІХ написано: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї."Чому автори Декларації прагнули до без'ядерности? За однією з версій, в українському суспільстві тоді був "чорнобильський синдром", іншими словами, страх перед усім ядерним. За іншою версією, демонтаж СРСР, так званий "парад суверенітетів" був процесом контрольованим і ядерну Україну могли би просто не відпустити з СРСР. Хай там як, але брак державного досвіду давався в знаки як тоді, так і зараз. Поети не повинні бути політичними лідерами.

"Втрачене покоління." Сучасні українські реаліїЯ цікавлюсь воєнною мемуаристикою, можна сказати, навіть трохи колекціоную такі твори. Тому повз мою увагу не могла пройти тема так званого "втраченого покоління." На цю тему ще до початку війни на Донбасі тодішній народний депутат свободівець Юрій Михальчишин прочитав дуже гарну лекцію. Її легко знайти на ютубі. Класична література "втраченого покоління" - твори Еріха Марії Ремарка, Енреста Хемінгуея та інших авторів. Самі ці автори були учасниками Першої світової війни. Пізніше словосполуку "втрачене покоління" почали вживати і щодо війни СРСР в Афганістані або війни США у В'єтнамі. Якщо зовсім коротко, то оця "втраченість" ветеранів війни полягає у втраті життєвих орієнтирів. Я прочитав майже всі твори Ремарка. Всі його твори про війну чи післявоєнне життя невіддільні від такої думки, що війна була непотрібною, воювали ні за що. Саме це є найголовнішим для розуміння явища так званого "втраченого покоління."А що в Україні зараз, після 12 років війни? Чи буде у нас своє "втрачене покоління"? На мою думку, "втраченого покоління" саме в ремарківському розумінні в нас нема і не буде. По простій причині - у нас майже кожна притомна людина розуміє чому слід воювати і чому не можна здаватись. Не ми, українці, почали цю війну, але нас намагаються зщинити - досить лише поглянути на окуповані території. В нас це розуміють і військові, і цивільні, і ті українці, які перебувають за кордоном. Навіть ухилянти переважно розуміють, що фронт потрібно тримати. І поранений на війні українець-інвалід, якщо він не дурень, ніколи не скаже, що він воював ні за що і воювати не потрібно було. Це - важлива відмінність від реалій Першої світової та міжвоєнного періоду в Європі.Однак, не можна не згадати й про те, що явище "втраченого покоління" люди часто розуміють якось по-іншому. Відтак, мене більше лякає поява в Україні не такого "втраченого покоління", яке буде травмоване війною, а покоління, яке виховають ліберасти, яке вивчиться за міністрів Квіта, Гриневича, Лісового, яке буде відірване від української традиції, яке буде радісно зустрічати мігрантів і відмовиться від України. Я боюсь покоління, яке зможе саме продатись.

Пригадалось, одна жіночка колись казала мені, що "помаранчеву революцію" 2004-2005 , перший український "майдан", задумали, проплатили і організували американці, а в якості аргументу вона навела те, що навіть сама назва того "майдану" має американське походження, адже помаранчевий колір, згідно з задумом, символізує світанок - початок нового політичного життя, от тільки, як вона пояснювала, світанкове небо помаранчевого кольору набуває в Америці, а не в Україні - у нас, начебто, світанкове небо набуває рожевого кольору. Тож виходить, ідеологи "помаранчевої революції" сходи сонця бачили в протилежній від України півкулі і придумали назву для "майдану" в Україні не врахувавши, що у нашій півкулі світанки мають інший колір. Мене ця версія здивувала. Авжеж, це вам не "печиво Нуланд" - тут противниця "майдану" навіть явище природи наводить для підкріплення своєї думки. До такого не додумався жоден антипомаранчевий політик в Україні. Принаймні, я більше ні від кого іншого такої версії не чув.Чи так це насправді? Я цю версію запам'ятав. Хоч скільки років минуло, а інколи я спеціально власними очима, без фото чи відео, спостерігав світанки, аби перевірити це. Спеціально, це не плануючи дивитися світанок відучора, а просто коли була така нагода, то вдивлявся у кольори. Зазвичай я довго сплю і світанків не бачу. З попередніх спостережень за минулі роки я пам'ятаю, що світанкове небо має різнокольорові горизонтальні смуги. Верхня смуга помаранчева, нижня - червоняста або рожева. То яку з цих смуг обрати для назви "майдану"? Сьогодні я знову дивився світанок. Що я бачив? Зверху донизу видовище таке: небо блакитне, нижче смуга жовтого кольору, ще нижче над самою землею широка смуга кольору стиглої абрикоси. Впродовж часу ця смуга трохи змінювала відтінки і насиченість кольорів у різних місцях. Але загалом, беззаперечно, назвати цю смугу помаранчевою було би правильніше, ніж рожевою. Пізніше, коли посвітліло, і жовта, і абрикосова смуги розчинилися в небі, тільки видно було як сонце підсвічує знизу хмари рожевим кольором. Коли сонце зійшло підсвітки вже не було. Звісно, для перевірки цієї версії і сьогоднішній, і попередні світанки я спостерігав не де-небудь, а в Україні.Висновок. Версія про те, що "помаранчева" назва "майдану" 2004-2005 вказує на його американське походження щонайменше непереконлива, бо вона не виключає можливости, що автори цієї назви могли її придумати бачивши світанки в Україні.

Українська таємничість стане відкритою?Кажуть, після 2022, після великої московської навали на Україну, в світі з'явився інтерес до вивчення української мови. Хотілось би знати з яких країн і скільки іноземців почали вивчати нашу мову. Проте, я головне питання тут ставлю так: а це добре чи погано?Є велика потреба в тому, аби повернути до української мови змосковщених українців та українців з діаспори. А що я скажу про іноземців, котрі жодного стосунку не мають до українського народу і України? Направду, українська традиція для таких людей є таємничою, незнаною або, як говорять, герметичною. Чи не всі українські пророки промовляли насамперед до українців. Це зовсім не свідчить про "відсталість" української традиції. Просто потрібно розрізняти своє і чуже.Кожен українець перед чужинцем, який не знає української, є носієм української таємничости. Ця таємничість дає перевагу. Приклад - наші північно-східні вороги. Там, на болотах, українську знають хіба якісь вузькі спеціалісти і втікачі-зрадники з України. Масово московити точно не знають української та погано її розуміють. Вони не вміють думати так, як думають українці. Це - величезний прорахунок для них у війні проти нас і величезна перевага для нас. І навіть без війни, мені до смаку бути носієм української таємничости перед чужинцями. То чому б не берегти цю таємничість? 🤔 Натомість чужинець, який вивчає українську стає на шлях, що може привести його до відкриття цієї таємничости.А що ви про це думаєте? Свої думки можете написати в коментарях.

🇮🇷 Ракетний батько МокаддамНещодавні війни проти Ірану показали, що ракетний арсенал цієї держави, ракети різних типів і швидкостей, - це могутній засіб стримування ворогів і чи не першочергова гарантія свободи для самого Ірану. Тож варто знати і геніїв з цієї галузі.Хасан Теграні Мокаддам. Бригадний генерал. Його називають батьком іранської ракетної програми. Не дарма, адже він стояв за розробкою ракет починаючи з 1980х і до своєї смерти. Тут я не буду писати багато, напишу тільки про одну подію з його біографії. Якось він поїхав до Московії, аби взяти там технології виробництва ракет. Але йому відмовили, сказали, мовляв "московитські технології для московитів". Повернувшись на батьківщину ні з чим він почав молитись і коли молився до нього прийшло інженерне рішення.Дивним чином сьогодні згадки про цю подію з його життя і з історії іранської ракетної програми зачищають з англомовного інтернету, алгоритми пошуку цю подію не видають або видають з недіючими посиланнями. Сам я встиг про це прочитати до того, як це почали зачищати і переказав по пам'яті. Про це не напишуть і на московськомовних проіранських телеграм-каналах.Точно не скажу коли то було, в якому році він звертався до московитів за технологіями, але очевидно, що то було в часи, коли Московія та Іран ще не зблизились, тому переносити те на сучасні відносини неправильно. Це історія.Мокаддам загинув унаслідок ракетного вибуху, обставини якого до пуття не з'ясовані. Існує версія, що таким чином його вбили вороги. Можливо це так, а можливо й ні. Та як би там не було, ракетна програма Ірану далі розвивалася вже без нього і досягла набагато дальшого поступу, ніж за його життя. Дітище стало дорослим, аби жити без батька.#Іранhttps://t.me/OsypLemish/1546

До проблеми мігрантівПроблема мігрантів залежить насамперед від влади, від її рішень і дій. Влада вирішує завозити чи не завозити мігрантів. А хто зараз править Україною?"Майдан" 2013-2014 відбувся значною мірою, хоч і не тільки, зусиллями націоналістичних організацій та активістів. Однак після перемоги "майдану" вони не прийшли до влади, а по суті на своєму горбі завели у владу глобалістів. На виборах 2019, і президентських, і парламентських, націоналісти набрали ще менше голосів, а до влади прийшли, за висловом Степана Хмари, ліквідатори України, які теж служать глобалістам, як і попередня влада.Вирішенням проблеми мігрантів та збереження української нації повинен стати прихід до влади в Україні націоналістів. Далі - фільтрація і депортація небажаних мігрантів. Це все.І не варто казати, що я начебто пропоную легкі рішення складних проблем. У проблемі мігрантів нічого складного немає. Зовсім. Ця проблема створюється на порожньому місці, без необхідности. Суть цієї проблеми в тому, що інтереси глобалістів не збігаються з інтересами корінної нації. Всі, хто вам казатимуть, що без мігрантів нам не обійтися, що економіка їх потребує - від лукавого.Однак складним питанням є те, чи знатні українські націоналістичні рухи прийти до влади?

Журналіст Сергій Мамаєв і московська іноагентка Ольга Романова ведуть розмову про долю українського президента-втікача Януковича після 2014. Янукович живе собі в РФ під наглядом ФСБ і становище його просто жалюгідне порівняно з тим, ким він був в Україні. Це ж саме можна сказати і про його старшого сина. Така доля втікачів-зрадників.Але ж у нього був шанс у кінці 2013! Він міг би відвернутися від Москви і зблизитися з ЄС - європейські еліти його би прийняли, пішли б йому на зустріч. Опозиція в Україні в будь-якому випадку залишалася б сильною, але "майдану" не було б. Що йому чи Україні загалом могла би в такому разі зробити Москва? Почала би захоплювати Крим? Так тоді б ЗСУ під верховним командуванням Віктора Януковича відбивали б зелених чоловічків, чому ні? І хто зна, чи не виявився б Янукович кращим державником, аніж Турчинов. І навіть після виходу на пенсію Янукович і його син могли б жити в Україні щасливо - не те, що зараз під контролем ФСБ наче якісь тваринки.Але Янукович дурний і це його погубило. Це ж і змінило долю України та українського народу.https://www.youtube.com/watch?v=lVZDtXuAuh8

На цьому відео дискусія представників Московії та України в ООН. З одного боку - яничар, який служить Москві і сміє повчати чогось українців. А з іншого - українська дипломатка, яка замість того, щоби вказати йому на його яничарство говорить щось про російську маніпуляцію, дезінформацію, пропаганду і ще говорить щось, що не є прямою відповіддю на його висловлювання. Її відповідь непереконлива.От цікаво, який висновок із цієї розмови може для себе зробити сторонній іноземний спостерігач, необізнаний з важкою долею українського народу? Більш красномовними для нього будуть слова Небензі чи слова Беци?В Московії живе величезна кількість етнічних українців. Суто формально, це найбільша в світі українська діаспора. Я пишу "формально", бо рівень асиміляції українців там найвищий у світі. Дуже багато цих людей українцями себе на вважають, а деякі з них ще й сповідують україножерські погляди. Українські прізвища на -енко, -чук та ін. нерідко трапляють в російських силовиків, офіцерів. Однак, хто служить Москві, особливо під час війни проти України... 😡 Висновки робіть належні. Але ж, чи українська держава зробила щось за ці неповні 35 років для того, аби повернути своїх людей з-за кордону? Проблема, показана на цьому відео, двостороння.Тим українцям, котрі перевертнями не стали, як ця потвора на відео, бракує величі, настирливости і, зрештою, ВЛАДИ.https://www.youtube.com/shorts/nh-TRgy-j1c