Освітня Криївка

12 січня 1909 року народилася Марія Оксентіївна Примаченко — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»), народна художниця України. Її твори дивували мистецький світ й експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, росії, Німеччині та в інших країнах.2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.Батько, Овксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Овксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).З дитинства Марії довелося переборювати поліомієліт. Вона була переконана, що цю хворобу їй наврочили. Три доби вона терпіла біль, потім батько підводою відвіз доньку до місцевої знахарки. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя мацстриня залишилася інвалідом і пересувалася на милицях. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.«Починалося все це так, — згадувала художниця. — Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з найстародавнішим мистецтвом є незаперечними. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних.

**Його вбили не за словаЙого вбили за план України**Юрій Липа не був політиком.Саме тому він був небезпечніший за політиків.Лікар за освітою. Письменник за формою.І стратег за суттю.Він не просто писав тексти — він будував модель держави. У час, коли Україну знову намагалися звести до території, Липа говорив про націю як про суб’єкта: з власною волею, простором, елітою й відповідальністю.Він першим чітко сформулював ідею Чорноморської України — держави, яка мислить себе не окраїною імперій, а центром сили. Він попереджав: народ без державної ідеї завжди стає знаряддям у чужих руках.«Нація, яка не має власної державної ідеї, не має майбутнього».Під час Другої світової війни Липа не сховався за теоріями. Він лікував поранених, допомагав українському підпіллю, писав тексти, що формували світогляд боротьби. Він був лікарем тіл — і лікарем нації.Саме за це його знищили.У 1944 році Юрія Липу заарештувало НКВС. Його катували не за постріл і не за диверсію — за ідеї. Він помер від наслідків катувань.«Держава починається з внутрішньої дисципліни духу».Юрія Липу вбили, але його ідею — ні.Вона живе в тих, хто бачить Україну як державу, а не як територію.Поки ця думка жива — жива й справа, за яку він віддав життя.

Василь Кук був не легендою з підручника.Він був останнім головнокомандувачем УПА — людиною, яка взяла на себе керівництво після загибелі Романа Шухевича, у момент, коли повстанський рух уже добивали всіма можливими методами.Народжений у 1913 році на Львівщині, Кук пройшов шлях від підпільника до генерала-хорунжого. У 1950–1954 роках він очолював УПА та Генеральний секретаріат УГВР — не в час наступу, а в час виживання.Це була війна без ілюзій: конспірація, постійна загроза зради, розуміння, що шансів дедалі менше, але відступати — означає зрадити тих, хто вже загинув.У 1954 році його захоплює МДБ.Без суду. Без вироку.Шість років тюрем Києва й Москви — як «особливо цінного ворога». Радянська система хотіла не просто його ізолювати, а зламати символ.Та найжорстокіший удар був не по ньому.Поки Кук перебував у підпіллі, радянські спецслужби забрали його сина. Хлопчику було три роки.Дитину віддали до інтернату в Маріуполі під іншим прізвищем — Юрій Чоботар.Йому сказали, що батьків немає. Що батько «загинув десь у війні».Йому вкрали не просто родину — йому вкрали походження.Це була типова логіка імперії:якщо не можеш перемогти людину — знищ її майбутнє через дітей.У 1960 році, після звільнення, Василь Кук домігся повернення сина.Юрію було вже 13 років — радянський підліток, вихований на чужій брехні.І батькові довелося зробити те, що важче за підпільну боротьбу: повернути дитині правду й себе.Він не кричав. Не ламав. Не вимагав любові.Він терпляче відбудовував зв’язок — так само, як колись відбудовував підпільні мережі.І виграв.Василь Кук помер у Києві у 2007 році.Без статків. Без почестей імперії.Але з відчуттям, що його сина не вдалося зробити «нічиїм».І, можливо, це була його найважливіша перемога.Бо справжня боротьба за свободу —це не лише про зброю.Це про пам’ять, ідентичність і дітей, яких не дозволили забути, ким вони є.

2 грудня день пам'яті Олексія Штанка - видатного українського художника-графіка, педагога (1950-2000)."Він перший, хто проілюстрував Конституцію Орлика. Що характерно для творчості Олексія - це був справжній українець, він дуже цікавився і самою Україною, й історією України і на цьому побудував свою творчість.", - Василь Чебаник, художник-каліграф. Олексій Штанко був майстром історичного портрету, створив цілу серію портретів гетьманів, діячів української культури. "Запам’ятав його по скромності. Він розвинувся в унікального художника. Мав глибокий підхід до тем, найперше думав про тих, для кого він це робить, а не про те, як би себе уславити у мистецтві. Більше він займався прикладною, книжковою графікою. Малював марки. Це дивовижно для художника - наскільки глибоко він занурювався у тему, коли шукав потрібний матеріал. Він володів демократичним, легким трактуванням форми. До Конституції Пилипа Орлика він зробив цілу серію портретів гетьманів, діячів української культури. Ці образи стали настільки переконливими, що надалі використовувалися й іншими художниками.", - сказав про свого учня художник-графік Василь Перевальський.Народився майбутній митець в селі Пії на Київщині. Походив з роду кагарлицького сотника Опанаса Штанька."Захоплення історією, мабуть, пов’язане з місцем його народження. Він родом з самого серця України, звідти, де зароджувалася трипільська культура – з Київщини. Там виявлено могильник ранньослов’янської зарубинецької культури, залишки городища XI–XII ст. Він увібрав українську історію з молоком матері. Уся творчість Олексія була присвячена українській історії." - сказала про творчість свого чоловіка Катерина Штанко, неймовірна художниця Олексій Штанко закінчив Київський художньо-промисловий технікум і Київський художній інститут, у якому пізніше викладав на факультеті графіки. Вчився у Василя Перевальського, Тимофія Лящука, Василя Чебаника, Андрія Чебикіна. Працював у галузі книжкової графіки, кіноплакату.Викликають захоплення портрети державних діячів часів Київської Русі та Запорозької Січі, світочів української культури роботи Олексія Штанка до книги М.Грушевського "Як жив український народ", до "Конституції Пилипа Орлика".Поштові марки він також створював на історичні теми. Його марка "Князь Данило Галицький" названа найкращою в Україні за 2001 рік.Олексій Штанко отримав безліч нагород за історичні цикли плакатів, перші місця на багатьох конкурсах плакату. Медаль Української Академії Мистецтв за книжки.Щороку в червні вручається премія імені Олексія Штанка, її ініціювали художники Сергій і Олександр Харуки.

Сьогодні день народження Івана Нечуя-Левицького — письменника, без якого українська проза була б зовсім іншою. Людину, яка не просто писала про народ, а дивилася на нього дуже уважно, фіксуючи побут, характери, мову, конфлікти — те, що сьогодні ми назвали б документуванням національного досвіду.Іван Семенович народився 25 листопада 1838 року у Стеблеві на Черкащині в родині освіченого священника. Батько заснував у селі школу й мав велику бібліотеку — саме вона, за спогадами, і стала першим «пусковим механізмом» для майбутнього письменника.Навчався Левицький у духовних закладах — Богуславському духовному училищі та Київській духовній семінарії. Здобув звання магістра богослов’я, але священником не став — обрав шлях учителя. Викладав мови, літературу, історію, географію в різних школах, і саме в цей час почав активно писати.Уже в старшому віці він жив у Києві як справжній «міський самітник»: багато працював, майже ні з ким не спілкувався, дбав про кожен свій текст так уважно, що інколи переписував його повністю.Його творчість — це соціально-побутові повісті, комедії, оповідання, сповнені яскравої мови й деталей. «Кайдашева сім’я» давно стала частиною культурного коду; сьогодні її цитують так, ніби вона написана не у XIX столітті, а вчора.Ще один важливий штрих: Нечуй-Левицький був серед тих, хто працював над перекладом Біблії українською разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм — робота колосальна і значуща для всієї культури.А тепер трохи особистого:У свідомому віці я читала лише «Над Чорним морем», думаю добратися до «Хмар». І, звісно, хочеться перечитати «Кайдашеву сім’ю» — у школі вона мені зайшла, а тепер має сподобатись ще більше. А у вас які стосунки з творчістю письменника?

Потьомкінські Сходи. Найбільша одеська "афера". Для початку давайте чесно: російський князь Потьомкін до цих сходів має такий самий стосунок, як моряк до балету. Тобто ніякого. Князь не будував їх, не гуляв по них, і навіть не мав можливості подивитись, як вони виглядають. Сходи звели у 1837–1841 роках, а назва «Потьомкінські» з’явилася вже у ХХ столітті після виходу відомого фільму "Броненосець Потьомкін". І тоді вся Одеса вирішила: «Ну раз так, хай будуть Потьомкінські. Людям же приємно». Офіційно ж це Бульварні сходи, але кому воно цікаве, те офіційне?А тепер головний одеський трюк.Потьомкінські сходи спеціально створені так, щоб ви не могли їх порахувати. Така собі оптична ілюзія, зроблена з любов’ю і легким одеським підколом. Кожен турист називає свою цифру: 120, 160, 180… і все це виглядає, як гра в лотерею. Однак Одеса знає свою правду: 192, не більше, і не менше!І ось в чому фокус:- Знизу сходи виглядають так, ніби ведуть просто в хмари. Ще трохи і будете просити у архангела зарядку для смартофона.- Згори ж половина щаблів пропадає. Куди? Хто зна. Можливо, їх ніколи й не було насправді.Тобто, архітектори постаралися так, щоб з будь-якої точки вам здавалося: «Та ні, тут щось не те». Та й правильно. Це ж Одеса. Тут навіть сходи небанальні, із своїм вихилясом.

6 листопада минає 57 років з дня відходу у вічність (1968) учасника українського руху опору в срср, воїна УПА Василя Омеляновича Макуха (14 листопада 1927 р., с.Карів, Львівське воєводство - м.Київ). 5 листопада 1968 р. він на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії срср проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, – це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного – вільного життя українців у вільній країні.В 17 років Василь Макух вступив до лав УПА, пораненого в бою з радянськими прикордонниками в 1946 р. його піймали, суд з вироком не забарився: 10 років каторги в сибірських концтаборах.На волю вийшов у 1956 р., але волі не було: постійно перебував під наглядом радянських спецслужб.Про стеження за собою Василь Макух знав, однак безстрашно відкидав можливості зійти з дороги, не боявся у листуванні з родиною і однодумцями завжди написати своє гасло «Слава Україні!». Дружині Лідії родом із Дніпра, з якою познайомився на засланні, Василь Макух якось зізнався: «Нині чи пізніше, віддам своє життя за волю України».Потужний імпульс до боротьби внесли події серпня 1968 р., коли військо так званого «мирного» варшавського пакту окупувало Чехословаччину. Свій вибір Василь Макух зробив без вагань: у жовтні листами розлучився з рідними і друзями, зібрав торбину, в якій, крім яблук, була ще наповнена бензином пляшка, і поїздом зі Львова 5 листопада приїхав до Києва.Василь Макух прагнув привернути увагу сучасників до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив. Охоплений вогнем, мов живий смолоскип, Василь Макух біг центром Києва, безстрашно вигукуючи гасла: «Хай живе вільна Україна!», «Геть окупантів!»Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя.Його вогонь палає й досі. Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. Про героїчний вчинок Василя Макуха, про небувалий у новітній європейській історії український «живий смолоскип» заговорив світ, дізнались про нього і в Чехословаччині. Услід за Василем Макухом встав до бою «за нашу і вашу свободу» 20-річний празький студент Ян Палах. 16 січня 1969 р. він, як і Василь Макух, підпалив себе і смолоскипом пробіг головною Вацлавською площею столиці Чехословаччини, щоб продемонструвати відкритий протест проти радянської окупації. На третій день, 19 січня, в лікарні Ян Палах помер.Щороку в день загибелі Яна Палаха чехи збираються на Вацлавській площі Праги, щоб згадати свого героя, запалюють свічки, кладуть квіти. Згадують чехи і українського героя Василя Макуха, який захищав незалежність України і незалежність Чехословаччини.Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник, протестуючи проти русифікації України.«Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії. Через 10 років після Макуха самоспалення вчинив Олекса Гірник на Чернечій горі у Каневі, протестуючи проти русифікації України радянським режимом», – зазначає голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович.Василь Макух заслужив мати в Празі вулицю свого імені, так само, як поляк Ріхард Сівєц, на вулиці, що несе його ім’я, розташована будівля нашого Інституту. Шкода, що так і залишається невиконаною обіцянка ініціативної групи чеських активістів назвати одну з вулиць у Празі іменем українського героя Василя Макуха.А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику.

🕯 Пам’ятаємо. Сандармох. 1937.З 27 жовтня 1937 року в карельському урочищі Сандармох по 4 листопада НКВС розстріляло представників української інтелігенції.Лише за кілька днів совєтська влада розстріляла 1111 в’язнів Соловецького табору.Серед них науковці, драматурги, письменники, поети, вчителі, інженери, священники. Це Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Марко Вороний, Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших. Цвіт української культури. Люди, які думали, творили, будували були знищені кулею в потилицю.Їх готували до смерті в трьох бараках Медвежої Гори. У першому — звіряли прізвище і роздягали, в другому — зв’язували, а в третьому били по голові дерев’яною «колотушкою», аби втратили свідомість. Потім вантажили на машини і по 40 душ везли в Сандармох. Напівживих скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матєєв стріляв кожному в голову.236 розстрільних ям із захороненими жертвами знайшли лише у 1997 році.На фото урочище Сандармох. Під час вшанування вбитих режимом срср українців. Сандармох, 5 серпня 2012 року. Сьогодні ми знаємо їхні імена.І маємо пам’ятати. Бо Сандармох – це не лише про смерть. Це про правду, яку не вдалося поховати.

͟1͟0͟ ͟ц͟і͟к͟а͟в͟и͟х͟ ͟ф͟а͟к͟т͟і͟в͟ ͟п͟р͟о͟ ͟І͟в͟а͟н͟а͟ ͟Б͟а͟г͟р͟я͟н͟о͟г͟о͟1. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа», у 1925-му працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».2. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір). Втік з заслання і два роки жив в Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).3. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». В конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».4. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.5. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР. Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною». (Уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»)6. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.7. У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в’язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.8. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній через деякий час перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» у США.9. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».10. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».2 жовтня 1907 року народився Іван Багряний

29 вересня виповнюється 180 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) - видатного українського письменника, драматурга, актора, одного з корифеїв українського побутового театру, брата Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. (1845-1907)."Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного немає наша література.", - Іван Франко про Івана Карпенка-Карого.Представники українського старовинного шляхетського роду Тобілевичів зробили визначний внесок у відродження національної ідентичності нашого народу і культурно-мистецького розвитку національного українського реалістичного професійного театру. Четверо дітей Карпа Тобілевича з шести стали видатними діячами українського театру.Майже два десятиліття забрала в Івана Тобілевича служба в різних канцеляріях - від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.Перші твори з’явилися 1883 р. Усього написав 18 оригінальних п’єс, для яких характерними є жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс). За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п’єс різних жанрів. Твори І.Карпенка-Карого поруч з творами М. Кропивницького і М. Старицького стали основою репертуару українського реалістичного театру.Працюючи на сцені з 1889 р. і до кінця життя як професійний актор, він створив ряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру.На честь Івана Карпенка-Карого названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення.