Забутий усіма нами львів'янин-віртуоз гри на скрипці, з яким вважав за честь виступати Ніколо Паганіні...Оцей пристійний й інтелігентний чоловік, якого ви бачите на світлині, жив близько 200 років тому у Львові і своєю грою на скрипці зробив тоді небувалий фурор у всій Європі. Звався він Кароль Ліпінській і більше двох десятиліть прожив у нашому місті працюючи спершу у театрі, однак згодом самопосвятився грі на скрипці..У 1817 році маестро Ліпінський дав серію скрипкових концертів у Львові, а вже наступного року він заприятелював з Ніколо Паганіні, якого тоді вважали найкращим скрипалем Європи. І у 1818 році наш Ліпінській і Паганіні виступили з великим успіхом в італійському П’яченце. Паганіні тоді привселюдно сказав, що "...я не знаю, хто є першим скрипалем, але другий - Ліпінській"..До цього ще мож додати, що львів'янин Ліпінській виконав власний концерт для скрипки перед королівським домом у Лондоні, а крім того Фредерік Шопен допомагав Ліпінському організовувати концерти в Парижі, а у Дрездені Ліпінській виступав разом із Ференцом Лістом... Ті цікавинки про нашого земляка можна ще довго продовжувати. Скажу лише, що навіть Ріхард Вагнер, незважаючи на його виняткову перебірливість щодо музики і виконання, був одним із палких прихильників таланту Кароля Ліпінського..І, на закінчення взагалі дивовижна деталь: саме львів'янин Ліпінській був першим виконавцем в Європі української народної пісні "Їхав козак за Дунай...", з якою тріумфально виступив у Парижі..А, що ж далі..? - спитаєте ви..А далі... Одним словом, коли прийшов його час, то Кароля Ліпінського поховали (1861) у його маєтку в селі Вірлів біля Зборова на Тернопільщині. Гріб з тілом цього славетного, на увесь світ, маестро помістили у спеціально збудований склеп над яким звели поминальну каплицю..Але настав вікопомний вересень 1939 року і у те село Вірлів прийшла радянська влада з її швондерами у шкірянках і зі звіздами на фуражках. .І, перше що зробила ота російськомовна шобла зі Сходу, то дощенту розвалила і сам склеп, і всю каплицю, а труну з кістками маестро Ліпінського викинули у поле... .І зараз на місці колишнього склепу з каплицею, де спочивали тлінні останки одного з найславетніших скрипалів Європи, стоїть самотній, порослий травою, пагорб зі скромним хрестом і небагатослівною меморіальною таблицею...@Микола Бандрівський
Зміїний - острів на якому похований Ахілл.За давньогрецькою легендою, острів підняла з глибин морська богиня Фетіда для свого сина Ахілла. Перша згадка про острів з’явилася у писемних джерелах кінця VII століття до н. е. — там він називався Левка (в перекладі Біла, Білий). Острів також згадується в записах Овідія, Страбона та Геродота.Давні греки називали його «Острів Ахілла», через те, що там було розташовано храм Ахілла і похований сам Ахілл. Сучасні греки називають його Λευκός, Leuce Island («Білий острів»), така сама назва зустрічається і у римлян для цього острова — Alba. Османська імперія називала його як «острів Федонісі», через що острів дав назву Битві при Фідонісі, яка точилася біля його берегів. Інші назви (зокрема і сучасна назва “Зміїний”) пов’язані з тим, що на острові водилось багато змій (вужів), що припливали сюди із гирла Дунаю, у тому числі на деревних гілках, та які жили тут у великій кількості ще в ХІХ сторіччі - Insula Şerpilor на румунській, Yılan Adası; на турецькій, Фідонісі на грецькій мовах.Зміїний мав дуже важливе значення в роки великої грецької колонізації Північного Причорномор’я 8-6 століть до н. е. Сюди причалювали їхні кораблі; мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла-Понтарха, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись Ахіллесу і приносили жертви. Він був одним з численних сакральних елементів культури стародавніх греків.Руїни древнього храму Ахілла (квадратна споруда) були виявлені та описані 1823 року, а згодом значну кількість будівельних матеріалів з цих руїн використали для будівництва на острові маяка.З давніх давен острів Зміїний (острів Ахіла) вважається надпотужним місцем Сили. Практикуючі духовидці відзначають на острові потужну чоловічу енергетику. Перебування на острові є благодатним для спортсменів, військових, для юнаків, які прагнуть набути «чоловічих» якостей – волі, мужності, сили духу, твердості.
Саме завдяки Добрині Володимир (згодом) повернеться до Києва правителем Київської Руси. З юнака зі слабким здоров’ям, мабуть, насміхалися, підлітка кривдили, і дядько не лише захищав племінника, а й вчив, як давати відсіч кривдникам. Вчив не тільки любити, а й ненавидіти. Невдовзі, коли Володимир став князем, ой як це стало у пригоді!Невідомо (для нас у ХХІ столітті), чому Святослав погодився на вигнання коханої, матері його єдиного сина. Згідно з літописам, у 946 році Святослав уже сидів на коні й, навіть, пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6—8 років. Літопис Авраамки вказує, що Святослав княжив 18 років, тобто із 964 р. став незалежним правителем від матері, яка до того була регентом. Одначе у рік народження більшу силу мала мати-регентша. Історики вважають, що Ольга стала першою християнкою Київської Русі. Може, й першою, цього нині не підтвердиш і не заперечиш. Син же її, Святослав лишався язичником, не сприяв новій релігії, і підтвердити вагомий вклад матері у запровадження християнства важко. До того ж, якщо вірити літопису, Ольга померла задовго до прийняття християнства. Ця місія випала сину Малуші-Мали Володимиру. За даними «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Зайняв Київський престол Володимир у 18—20-річному віці. Чи могла Малуша-Малка-Мала відігравати важливу роль у княжінні сина? Цілком. Вихована у княжому дворі, вона добре знала тонкощі спілкування і впливу на можновладців. Імовірно, з матір’ю Володимир їздив-плавав у Візантію, де погодився запровадити християнство (онук київської княгині Ольги, син Малуші увійшов в історію і як батько київського князя Ярослава Мудрого).Як жилося до князівства сина і під час нього, історія не повідомляє. Одначе ще молода, розумна жінка не залишалася поза увагою. Позаяк вокняжіння Володимира та й саме хрещення Русі відбувалося у жорстокій боротьбі, криваво, нелегко знайти нішу для Мали в історії того часу. Малуша Малковна народилася, за різними джерелами, 940 -- 944 року, а померла – 1002 чи 1020-го. Прожила, як на той час, чимало і могла пройти великий, довгий, цікавий шлях. Деякі дослідники вважають, що вона стала волхвом, адже, мовляв, древляни ще довго лишалися язичниками, та, якщо Мала разом з сином побувала у Візантії і син став поборником християнства, імовірніше, проте, інший варіант продовження долі цієї жінки: Мала стала проповідницею нової релігії. У двотомній «Реконструкциї загальної історії» Гліба Носовського та Анатолія Фоменка йдеться, що у Кельнському соборі зберігається ковчег з мощами волхвів-магів. Серед трьох волхвів є жінка по імені Мельхіор. Переконуючи, що Мельхіор – біла європейська жінка, Носовський і Фоменко ідуть далі, досліджують, хто ж цей волхв-жриця. Звертаючись до часу Київської Русі, вони нагадують, що князь Володимир відправляв своїх послів у різні країни, щоб вони дізналися про різні релігії і повідали йому про них. Посли доповіли, що найважливішою, на їхню думку, є християнська віра. Це (звичайно, не тільки це) утвердило його у рішенні хрестити Русь. Разом з мудрецями-волхвами, пишуть Фоменко і Носовський, ходила у далекі країни мати Володимира Малуша, або Малка. Обидва ці дослідники історії пересмикують історію на століття, правда, що то дочка князя нашого чи ні, не стану стверджувати. Але чого в історію не трапляється…От є місто Малин. Всі чинники підказують, що воно носить назву древлянської князівні Мали (Малуші). Одначе не всі вірять.Іван ВОЗНЮКПам’ятник Малі у Малині.
"Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!" Автором цих слів є Олександр Кониський, який народився в цей день 1836 року в Чернігівській губернії.Він був професійним адвокатом, письменником, літературним критиком, викладачем. А також людиною з твердою проукраїнською позицією і брав активну участь у діяльності українських громад. Спілкувався з Костомаровим та Кулішем, писав статті для часопису "Основа". Ще у Полтаві у 60-х рр.. долучився до розвитку української освіти, створював і видавав книжки для недільних шкіл. Саме за це – «малоросійську пропаганду» і більше – за «присвоєний» йому хибний заклик «різати панів» - у 1863 році без суду та слідства його заарештували і вислали у Вологду, а один з написаних творів конфіскували. І саме за українство – вже після смерті – його творчість була під забороною до 80-х років 20 сторіччя.«Наш націоналізм зв’язується з свободою» - пише він у 1875 р. Не стало Олександра Яковича Кониського 29 листопада 1900 року. Він був «речником, будівничим і пророком національної ідеї», - як пише про нього один з дослідників.Його "Молитва за Україну", музику до якої написав Микола Лисенко, стала духовним гімном, який живе без малого вже півтора століття. Боже великий, єдиний,Нам Україну храни,Волі і світу проміннямТи її осіни.Світлом науки і знанняНас, дітей, просвіти,В чистій любові до краю,Ти нас, Боже, зрости.Молимось, Боже єдиний,Нам Україну храни,Всі свої ласки-щедротиТи на люд наш зверни.Дай йому волю, дай йому долю,Дай доброго світу,Щастя дай, Боже, народуІ многая, многая літа.@Валентина Одиниця
Карпенко-Карому було 39, Софії Дитківській – 23. Вони познайомилися у жовтні 1883 року, ще не знаючи, що з того буде. Тоді нова театральна трупа, створена Старицьким та Лисенком й доповнена великим хором, у якому співала Софія, гастролювала у Єлисаветграді. Там до неї приєднався місцевий драматург Іван Тобілевич, що узяв собі сценічний псевдонім Карпенко-Карий. Нещодавно він став вдівцем з чотирма малими дітьми на руках й водночас втратив посаду столоначальника Єлисаветградського повітового поліцейського управління через «неблагонадійність». «Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким Іван розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватися сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним… Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони, думала я, поглядаючи на його самотню постать», – так описує Софія свої перші враження.Спілкуючись, вони ставали все цікавішими одне для одного. Тобілевич любив поговорити з хористкою, і все більше їй подобався: зароблені гроші не тринькав, сам зводив нову простору хату для родини, піклувався про дітей. Отак вона й закохалася.Але… Тобілевич поховав дружину й не збирався більше під вінець. Знаки уваги Софії він ігнорував.А коли вона підійшла до нього й несподівано (може, й для себе) освідчилася в коханні, глянув і сказав: «Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє життя вже віджив». Тож Софія отримала відмову. Однак не здалася… І завдяки своїй наполегливості, своїм почуттям таки стала дружиною корифея. 15 вересня 1907 року його не стало. А могло не стати значно раніше – якби не вірна Софія, його друга дружина, друге дихання його життя. Її історію, історію їхніх стосунків читайте у нашій статті за посиланням:https://ukrainky.com.ua/beregynya-z-harakterom-sofiya-tobilevych/На фото: Софія за кілька років до того, як стати Тобілевич.
1 вересня виповнюється 87 років Миколі Сядристому - видатному українському майстру мікромініатюри, народному художнику України, історрику, письменнику, абсолютному чемпіону України з підводного спорту.Його творчість затвердила появу нового слова "мікромініатюра". Зі своїми роботами Микола Сядристий об'їхав усі континенти. Народився в селянській родині на Харківщині. З дитинства перейняв від тата захоплення майструванням, технікою. Навчався в Харківському художньому училищі і Харківському сільськогосподасрському інституті.Працював агрономом на Закарпатті, інженером в Інституті надтвердих матеріалів.Створенням мікромініатюр займається понад 50 років. Всі мініатюри виконує лише вручну, за своєю неповторною для кожної роботи технологією. Першу свою мікромініатюру створив у 1959 р. - "Підкована блоха".Художні і технічні мікромініатюри Миколи Сядристого розширюють уявлення про людські можливості.Протягом багатьох десятиліть Микола Сядристий займався вивченням історичних витоків людиноненависницьких тоталітарнихполітичних доктрин (нацизму, фашизму, комунізму). "Якщо чесно, то виготовлення мікромініатюр у моєму житті займало порівняно небагато часу. Свої зусилля переважно спрямовував і зараз спрямовую на вивчення нашої драматичної історії - історії тоталітарних режимів. Займаюся цим уже понад п’ятдесят років…", - Микола Сядристий.Він є атором книги "Комуно-мраксизм - пастка диявола для рабів", над якою працював 30 років:і про яку сказав в одному з інтерв'ю: "Вважаю її головною пошуково-аналітичною роботою свого життя. У XX столітті марксистські режими знищили 100 мільйонів людей, а фашистські - 50. Хоч вожді цих держав і були конкурентами у боротьбі за світове панування, але всі вони, без винятку, вважали себе учнями і наступниками Маркса.".Кожну роботу Майстра на виставках ілюструють уривки віршів Миколи Сядристого.
27 серпня 1856 р. народився Іван Франко – український письменник, драматург, перекладач.Шкільні методисти все зробили, щоб відбити бажання у юнацтва читати і розуміти цю потрясну людину.Кілька цікавих фактів про Івана Яковича.1. Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.2. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею.3. У гімназії сидів на останній парті, але міг майже дослівно переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому класі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в німецькому перекладі.4. У гімназійні роки, залишившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його “академією в одній особі”.7. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом “Історії України-Русі”.8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, автор програми.9. Закликав населення Галичини називати себе українцями, а не русинами. ” Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордонів…”, – писав він у листі до молоді в 1905-му.10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою: “Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”.11. Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.12. Його переклад біблійної “Книги Буття” досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була па¬ралізована. Систематизувати та упорядковувати матеріали йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців.15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в “позиченій” ямі на шість домовин..В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 ро¬ків.Андрей Булах
Дівчина, якій Івасюк присвятив пісню "Червона рута", одногрупниця Марія СоколовськаСеред колишніх студентів-медиків є лише одна людина, з якою Івасюк був у найбільш теплих стосунках. Це його одногрупниця Марія Соколовська-Марчук. На курсі майже усі знали, що Володя був у неї закоханий і що «Червона рута» присвячена саме їй. Нині Марія Іванівна працює у Чернівцях лікарем. Фотографії Володі — у її квартирі на видному місці, у шухляді — майже усі газетні статті про Івасюка…* * *Володя підійшов до мене вже у перший день навчання у медінституті: «Ти граєш на скрипці? Значить, будеш грати в ансамблі». Ми були разом з ним увесь час: вдень — заняття, ввечері — репетиції камерного оркестру і оркестрової групи інститутського ансамблю пісні і танцю. Любов до музики і медицини єднала нас. Молодість сама по собі прекрасна, але незрівнянна ні з чим, коли поруч з тобою людина, яка тебе розуміє і підтримує у всьому, зачаровує тебе своєю красою і розумом, дарує тобі ніжну гру чарівної скрипки і свої перші пісні. Я завжди старалася йому допомагати, ми разом здавали сесію, святкували дні народження та весілля своїх однокурсників. Коли збиралися на репетиції, Володя завжди підходив до мене і цілував у щоку. Дуже часто приносив мені пиріжки, які випікала няня Міля. А називав мене лише Марічка або Муся.Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий. Але сам він ніколи не зізнавався мені. Напевно, йому легше було про все сказати у піснях… А які почуття були у нього у студентські роки — не важко здогадатися, адже свої найкращі твори він написав саме під час навчання у медінституті. Якось будучи вже наприкінці 80-их у Львові, я купила там книжку Володимира Івасюка «Моя пісня», в якій була надрукована «Елегія для Марії». І лише тоді, прочитавши, я зрозуміла глибину його почуття до мене:Мадонні незнанійВіками луналиОрганні хоралиВ густі небеса.А я тебе знаю,Тебе я кохаю,Люба Маріє!Ще будучи студенткою, я вийшла заміж за викладача. Володя надіслав тоді вітальну телеграму зі Львова. Мене часто запитують, чому ми не одружилися з Івасюком. Мабуть, не доля… Але свого старшого сина, який теж працює лікарем, назвала на честь Володі. Коли Івасюк помер, я одна з його однокурсників була на похороні. З того часу Володя часто мені сниться: він стоїть на горі у своєму синьому костюмі, а я йду до нього. А якось він привидівся мені на вулиці… Пам’ять про Івасюка — свята для мене: його фотографії, автографи, листівки…
Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.Після цього Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок.Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували більшовики ще під час Другої світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному і його дружині Надії, родині брата Петра.Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…© Ангеліна Андрійчук via Lesya Porutska-Sakovychhttps://slovopravdy.com.ua/malovidoma-donka-vidomogo-pysmennyka#УД_Анна_Франко #УД_Іван_Франко #УД_15_серпня
80 років тому:11.08.1944 – в бою з регулярними частинами Червоної армії загинув Василь Николяк-«Клен; Морський», Дрогобицький обласний провідник ОУН, командир сотні УПА. Вважається, що навчався у Дрогобицькій гімназії (документальних підтверджень немає), вищу юридичну освіту здобув в університетах Австрії та Чехії. Від початку 1930-х замешкав у Львові, член ОУН (перша половина 1930-х). У 1935 Самбірським окружним судом засуджений на 5 років ув’язнення, на волю вийшов з початком Другої світової війни у 1939. На початку липня 1941 у складі ІІІ похідної групи прибув у Дрогобич для відновлення діяльности Дрогобицького обласного проводу ОУН та формування української адміністрації в місті й околицях. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, організаційний референт, відтак референт пропаганди Дрогобицького обласного проводу, заступник обласного провідника А. Шукатка-«Шрама». Один з організаторів народних віч проголошення Акту відновлення Української Держави в Дрогобичі (6.07.1941 за участи понад 20 тисяч людей) та Стрию (20.07.1941, понад 20 тисяч учасників). 15.09.1941 ґестапо заарештувало більшість членів Дрогобицького обласного проводу ОУН, В. Николяк уник арешту та разом з нареченою Мирославою Сисак перебував на нелегальному становищі в Стрию. У 1942 коротко провідник Дрогобицького обласного проводу ОУН. У 1944 командир новоствореної сотні УПА чисельністю 50-60 стрільців, яка дислокувалась у північній гірській частині Дрогобиччини. Наречена Мирослава Сисак очолила санітарний відділ сотні (07.1944). Ймовірно у с. Недільна Старосамбірського району взяв шлюб з Мирославою. З наближенням фронту на початку серпня 1944 на чолі сотні вирушив зі с. Недільна в напрямку Турки. Дорогою сотня потрапила в оточення передових частин Червоної армії. В нерівному бою полягли майже всі стрільці сотні разом з командиром В. Николяком. Поранену Мирославу батьки забрали на лікування до Стрия. Народився на хуторі Бійнич с. Нижні Гаї, нині с. Гаї Бійничі на Львівщині 1912.
TGLIST.COM.UA
