Локальна історія

“Що означало взяти шлюб у селі XVII–XVIII століть? Соціально це підтверджувало дорослість та самостійність. Одружуючись, молодий чоловік переставав бути парубком чи робітником на обійсті свого батька: він сам ставав господарем. Подібно молода жінка, виходячи заміж, з особи в статусі майже прислуги перетворювалася на господиню разом з усіма притаманними її становищу обов’язками та привілеями. Однією з найвиразніших норм подружньої любови в селі була солідарність у праці. Випробуванням взаємного кохання у подружжі було узгоджене й сумлінне виконання своїх обов’язків, домовленість щодо витрат і заощаджень, спільна відповідальність за стан господарства. Саме чоловік був відповідальним за те, щоб вдома було що їсти. Голод, спричинений його безгосподарністю чи безвідповідальністю, ставив під сумнів існування шлюбу.. У 1701 році Григорій Пократка з Чукви невдовзі після одруження на шість тижнів залишив свою дружину, а під її опікою своїх дітей від першого шлюбу, сам же найнявся працювати фірманом. Проте він не приготував для неї достатньої кількості їжі й палива (а це була зима), тому дружина покинула дім (і дітей) та повернулася до свого батька. Сільський суд, звісно, покарав її за те, що покинула пасинків напризволяще, але ще суворіше засудив Пократку, який, «поїхавши на такий довгий час, своїх господиню і власних дітей залишив у великій скруті». Оскільки обов’язком чоловіка було забезпечувати харчами, то дружина повинна була раціонально ними розпоряджатися. Кшиштоф Барлоґ, заможний селянин із Блажової, посварився з жінкою, бо те, «що мала би зберігати [з] праці свого чоловіка, то вона розкидає статки, як [він] виїде в дорогу, тоді вона проводячи зібрання, колядки з музикою приймаючи в домі, […] дійшов до правди, приїхавши з дороги, знаючи, що залишив, і збіжжя, і з мастидла, то все швидко пішло». Як виявилося, за його відсутности дружина вела досить жваве товариське життя в колі сусідів і родичів, використовуючи домашні запаси їжі. Такий брак ощадливости чоловік однозначно сприйняв як явне порушення норм подружнього співжиття”.Якою була модель селянського шлюбу? Дізнавайтеся у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

Огляд княжого періоду в Чернігові можна почати з могил — земляних курганів, якими помережаний Чернігів. Великі стоять і досі. Уцілілі кургани бовваніють в історичній частині на схилах південного в’їзду до міста.Найвідоміший чернігівський курган — Чорна могила. Мав він 42 метри в діаметрі й щонайменше 10 метрів заввишки. Це один із найбільших на територіях, які охоплювала Русь. У таких не ховали абикого, каже археолог Юрій Ситий. Він припускає, що похований мав бути щонайменше військовим ватажком: “Розмір вказує на статус людини, яку поховали. А де статус, там і цінні артефакти”. Археологом, який першим взявся розкопувати чернігівські кургани, був Дмитро Самоквасов. Розкопки були багаті на знахідки: шоломи, кольчуги, мечі, ножі, прикраси, замки, серпи, посуд. Увагу привертали три турячі роги, названі "ритонами" — кубками для пиття. Найбільший був завдовжки 67 сантиметрів, прикрашений зображеннями людей, птахів, тварин і мітичних істот. Вцілілою дістали бронзову фігурку чоловіка, який сидить у медитативній позі і притримує руками бороду. Припускають, що це може бути скандинавський бог Тор. У сусідньому "Безіменному" кургані знайшли 126-сантиметровий меч. Він мав масивне руків’я, прикрашене камінням у декілька рядів. Усі речі, які Самоквасов знайшов у Чернігові, він передав Російській імперії. Сьогодні вони перебувають в історичному музеї біля Кремля.Про чернігівські знахідки читайте більше у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/skarbi-zemli-chernigivskoyi/

“Економіка – це добре, але людина ніколи не буде багата, якщо поряд не буде йти духовність. Поряд з економікою має бути віра – в Бога, в майбутнє, в Україну, в сім'ю, в ЗСУ. Просто віра. З вірою ми переможемо. А зневіра – страшна річ”, – розповідає Григорій Ткаченко.“Зараз я зовсім інша рестораторка, інша шеф-кухарка, ніж до лютого 2022 року. Я стала кращою керівницею. Звісно, я би радше обрала, щоб не було війни, але маємо, що маємо, і робимо максимум. Поки ми можемо підтримати когось – це значить, що у нас ще дуже і дуже великий запас сил”, – каже Ніка Лозовська.Вони живуть у протилежних кінцях України, але мають багато спільного: відданість обраній справі, турботу про спільноту і любов до свого. Григорій Ткаченко – власник господарства “Напорівське”, що на Чернігівщині, Ніка Лозовська – співвласниця одеського ресторану Dizyngoff, шеф-кухарка.Обоє – лауреати нагороди ”Світло Справедливості”, вручення якої відбулося у грудні 2024-го в Центрі Шептицького. Премією щороку з 2010-го відзначають представників різних сфер за моральне та духовне лідерство, які мають визначний вплив в Україні.[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ ]Більше про підприємців, які відновлюють справу і гуртують громади читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ⬇️https://svitlo.localhistory.org.ua/phoenixes

Значний вплив на вибір чоловіка або дружини у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях мали батьки та родичі, які піклувалися про те, щоб нова сім’я була здатна вести господарство. Обидві сторони мусили принести в шлюб відповідний набір майна, який дозволив би створити господарство на рівні, відповідному для їхнього соціального статусу, чи то продовжити працювати на господарстві, перейнятому після батьків.Дівчатам не дозволяли висловити своє невдоволення батьківським вибором, оскільки в подіях щодо заміжжя вони зазвичай залишалися пасивною стороною. Однак навіть у їхньому випадку підпорядкування батьківській волі мало свої межі. У Тинці Якуб Сівек і його дружина вирішили видати доньку заміж за сина Шимона Радохи. Батьки обох молодих людей порозумілися, молодий Радоха почав готуватися до сватання, а Сівкова стала вмовляти власну доньку: «Приневолювала свою дочку безоглядно, бажаючи собі сина Радохи за зятя, і до цього принаджувала по-різному, б’ючи свою дочку, говорячи їй: не кажи, що не підеш, тільки, що підеш, на що дочка ніяк не зважала і йти не хотіла з примусу». Сівкова пробувала заохотити власним прикладом, «кажучи, що і я з-під кия за хлопа пішла», але нічого не добилася. До того ж Сівкам довелося повернути Радохам 46 злотих 18 ґрошів, які молодий Радоха витратив на сватання до Сівковни, довший час обманюючись обіцянками її батьків. Станіслав і Реїна Галушки зі села Сьвінна, побачивши, що їхня донька Катажина, «коли давала руку на заручинах, подавала її з плачем», відмовилися від своїх планів видати її заміж за Томаша Томасіка й розірвали угоду за день до весілля, наражаючи себе на великі фінансові втрати та необхідність виплатити відшкодування нареченому-невдасі.Яких критеріїв дотримувалися у сільській громаді при виборі майбутнього партнера? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

“Про Чернігів треба розповідати щонайменше від великого потопу”, — вважає археолог та науковець Юрій Ситий. Ми прогулюємося найдавнішою частиною Чернігова — Дитинцем. Це виступ над правим берегом Десни, з якого місто власне виникло й розрослося. Юрій — середнього зросту, швидкомовний. Його відчутне "акання" натякає на південніші говірки области. Говорячи про великий потоп, досліднику йдеться про небачені повені під час останнього танення льодовиків: коли зникали крижані масиви, що наростали понад двадцять тисяч років. Так і утворився цей вал у Чернігові.Щоби стати археологом і досліджувати княжий період у Чернігові, треба не так і багато. Юрію вистачило трьох збігів: народитися в Чернігові, тішитися намистиною, знайденою, у чистому зораному полі й наприкінці 1970-х піти до археологічного гуртка, де з дітьми займалися два імениті чернігівські дослідники — Герард Кузнєцов і Олександр Шекун. У 1985-му на розкопках біля колишнього князівського двору Юрій дістав із землі велику брилу: це був шмат суцільної ерозії. Він взявся обтинати ще нічим не примітну знахідку невеличким ножем. Поволі вималювалися дужка, циліндр і зламаний ключ. Це був замок. Дослідники припустили, що він від воріт княжого двору, оскільки їхні залишки також там лежали. Пізніша реконструкція підтвердила це припущення. Замок був свідком монгольської навали 1239 року. “Ймовірно, коли монголи штурмували місто, вони обірвали ланцюг замка, у якому оборонці попередньо зламали ключа, аби не можна було відімкнути. Потім ворота впали, почалася пожежа, впала і свинцева покрівля церкви”, — пояснює Юрій Ситий.Під цим самим завалом під час тих самих розкопок археологи відкопали ще більше: "чернігівський скарб", як його називають у професійних колах. Там були срібні прикраси, а головне — чаші. "Чернігівський скарб" зберігають у Чернігівському історичному музеї. Проте під час війни експонати задля безпеки заховали. Та не всім вагомим чернігівським знахідкам судилося залишитися тут. Дещо вже століттями перебуває в Москві.Читайте більше у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/skarbi-zemli-chernigivskoyi/

“Великі роковини акту злуки кожний з нас святкує тільки в глибині свого серця, своєї думки, свого жагучого стремління. Памятаймо слова великого поета й громадянина про те, що кожний з нас несе на собі відповідальність за міліони, та що кожний наш крок мусить бути продуманий, скоординований під прапором акту 22 січня 1919”.Акт Злуки 22 січня 1919-го часто називають подією символічною і формальною, адже між УНР та ЗУНР були значні політичні й ментальні відмінності. Різниця була і в підходах до державотворення між надністрянцями та наддніпрянцями. Українці по обидва боки Збруча з ентузіазмом сприймали ідею соборності. На жаль, процесу об’єднання завадили зовнішні вороги.Року 1924, у чергову річницю проголошення Акту Злуки, редактори газети "Діло" опублікували історичні документи про знаменну подію: договір про Злуку між УНР і ЗУНР, підписаний у Фастові 1 грудня 1918-го, та сам текст Універсалу Директорії, проголошеного 22 січня 1919-го на Софійській площі в Києві.https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/malo-shcho-lishilosia-z-togo-aktu-dumki-galichan-u-piatu-richnitsiu-aktu-zluki/

"На третьому році повномасштабної війни назріла необхідність реформування Збройних Сил України. Пояснюють це тим, що тривала війна неминуче змінюється протягом свого перебігу, наслідком чого є неминучі зміни в армії. Або ж її знищення, якщо вона відмовляється мінятися. Мова йде про зміни в мобілізації, бойовій підготовці, запровадження нових командно-організаційних структур та поширення нових принципів управління військами.Пригадаймо, що "нереформовані" ЗСУ непогано впоралися з кампанією 2022 року. Спочатку зупинили тиск противника на всіх фронтах, а згодом змусили його відступити з Київщини. Далі провели наступальні операції, які призвели до звільнення більшості Харківської області та значної частки Херсонської. Противник зробив висновки з невдач і вжив необхідних заходів, підвищивши боєздатність своєї армії. Відтак, змінився характер бойових дій та умови поповнення ЗСУ". Чи потрібно реформувати збройні сили, як це відбувалося в арміях світу під час воєн у минулому і чи використовували досвід попередніх битв? Розповідає Роман Пономаренко у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/reformuvannia-armiyi-pid-chas-viini-roman-ponomarenko/

Сільська модель дошлюбних стосунків допускала відносно високий ступінь свободи за умови збереження таємниці, а найбільшим її ворогом була вагітність. Лише тоді сільська думка помічала, що дійшло до «порушення Божої заповіді», і у справу втручався закон. Обом коханцям загрожували фізичне покарання і штрафи, іноді й публічне покаяння, також серйозна шкода їхній репутації, особливо для жінки. Якщо вірити свідченням жінок і чоловіків, притягнутих до суду за народження дитини поза шлюбом, то зазвичай вони мали «спільність» заледве кілька разів упродовж багатьох місяців, а подекуди вистачило їм і одного статевого акту. Наприклад, Марушка Теліщаківна заявила, що батьком її дитини був Данько Костуров, «з яким два рази в його домі був вчинок зі мною, тілесний вчинок, а третій раз на млині, і ні з ким іншим, тільки з ним самим». Якщо вірити іншим свідченням, то сільські дівчата вагітніли після першого, максимум третього статевого акту. На думку істориків, єдиним відносно ефективним методом контрацепції тоді був так званий coitus interruptus, тобто перерваний статевий акт. Питання лише в тому, чи цей метод насправді був широко відомим. Наприклад, Катажина Куб’янка, яку звабив Себастьян Матраш, корчмар зі села Битомсько біля Вісьніча, розповідала, що коли вона відмовилася «скоїти гріх», він запевняв її: «Не бійся, не буде тобі нічого». Однак дійшло-таки до «наслідку» — тому про них і знаємо. Оскільки жінка завагітніли, це означає, що йшлося, найімовірніше, саме про перерваний статевий акт, а не про якусь іншу практику. Жіночі методи контрацепції були різноманітнішими: охоплювали комплекс практик і засобів, які межували з магією і траволікуванням. Проте їх ефективність була радше незначною. Марцін Новаковський у своєму докладному каталозі народних забобонів називає, наприклад: «пальців під себе підкладання, аби дітей не народжувати». У 1610 році сільська дівчина на ім’я Зофья, родом з Кшешовіц, служила в Кракові й завагітніла. Звернулася вона по допомогу до своєї тітки Гелени, яка також служила в цьому місті. Та «варила їй зілля, які вона пила по два рази, але це не допомогло». Натомість коханець Зофьї Бариланки з Дембовця по зілля задля втрати плоду навіть зголосився поїхати до Бєча «до Аптеки». У «Травнику» (Zielniku) Шимона Сиреніуша (1613) як абортивний засіб фігурує цибуля, яка «затримане місячне чищення викликає, сік пити або на лоно пускати той же», а також жіночу папороть. Жінки, які мали небажану вагітність, насамперед намагалися її позбутися на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортивних засобів, як це підсумувала жінка, така собі Круліковичова з Дембовця: «[Дівки] купаються, змащуються і кажуть, що виділення мають, а дітей втрачають». Але чи рослинні абортивні засоби взагалі діяли? Джон М. Ріддл подав цілий каталог трав, відомих у Європі з античних часів, які, на думку сучасної медицини, можуть мати такий ефект. Серед них, поміж іншими, є полин, рута, м’ята блошина і ялівець.Про можливі методи контрацепції селян читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

Жінка у сліпучо-білій сукні на тлі білої стіни у літній полудень. Її обличчя губиться в тіні капелюха з чорними перами. Такою зафіксувала на портреті свою сестру Ольгу художниця Олена Кульчицька на початку ХХ століття. Старша сестра Ольга була улюбленою моделлю художниці, а також духовним приятелем. "Портрет сестри в білому" 1912 року написаний на пленері, передає портретовану майже у повний зріст. Ольга тримає у руках тростину, глибокі сіро-голубі тіні контрастно мерехтять на її білій сукні. Художниця відтворила на полотні мінливі світлові ефекти у лаконічній живописній манері. Колорит портрету: поєднання білого з білим, вказує на її захоплення імпресіонізмом. Олена Кульчицька працювала над створенням цього полотна декілька років, перебуваючи у родинному домі у Косові на Гуцульщині. Про працю над цим портретом художниця залишила такі спогади: "[…] в особі сестри Ольги я мала прекрасний модель. Вона ніколи не відказалася позувати, хоч би це й було в найтяжчій позиції".👉 Більше про творчі доробки художниці у матеріалі → https://bit.ly/40kONzx

Соціально дозволені способи залицяння у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях передбачали поплескування, щипання, міцні обійми, затягування об’єкта почуттів у ліжко, перекидання на сіні. Зазвичай саме чоловіки були стороною, яка ініціювала залицяння і проявляла активність, але й жінки не обмежуватися лише захистом своєї «цноти». Навпаки, вони також часто дозволяли собі сміливу поведінку щодо об’єкта своїх почуттів. У селі Сіцинек під Вомбжезьном якогось Станіслава Овчарчика звабила Яґнешка, яка служила у дворі: «Коли напився, то влігся на корчмарському ліжку й заснув, а вона прийшла до нього до ліжка, сиділа біля нього і цілувала його сплячого». Дочка Анджея Раковича із Кривки в Самбірській економії закрутила відразу два романи — з Павлом Кедишем та Анджеєм Сікоричевим. Одного разу дівчина «наказала обом згаданим вище в одну ніч для розпусти прийти, де Павло Кедиш, заставши сина Сікоричевого, зарізав його», після чого завбачливо втік із села. Ба більше, за тогочасними уявленнями активність жінок у цій (і не тільки в цій) сфері часто реалізовувалася у надприродних діях. Вважали, що молоді жінки, намагаючись завоювати прихильність чоловіка, використовували різноманітні магічні практики. У дворі Станіслава Порембського в селі Луковіце служила «якась Зофья Бачонка, зграбна, […] про яку казали люди, що причарувала боярчика, який служив тому ж пану Станіславові Порембському, що її взяв за дружину, а перед тим застали її у стайні в того ж пана Порембського. І топили її в Дунайцю, а коли випливла, взяв її вже той боярчик. І говорили: то знати, що вона його добре причарувала». Натомість Маріанна Чубатка з-під Коніна «зіпсувала» чарами Томка з Ліхеня, сина кметя Щенсного, бо «до дівки залицявся, я йому в цьому заздрила». Безсумнівно, що деякі жінки таки справді вдавалися до використання любовної магії. Під час судових процесів, які стосувалися чарів, допитувані розповідали про різні практики: трав’яні ванни або любовні напої з додавання сечі або місячної крові — на рівні з господарськими забобонами.👉 Які залицяння були прийняті в польських громадах? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I