Konkretyka

Ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини? Глобальні тренди невтішні: рівень свободи у світі знижується 19-й рік поспіль, а 72% населення планети сьогодні живе в автократіях. Здається, що головна загроза для Заходу — це зовнішній тиск, але насправді всі загрози, як завжди з середини. Публікація у відкритому доступі: Чому ліберальна демократія створює пасивних громадян і як це руйнує систему зсередини? Спираючись на дослідження американського політолога Ларрі Бартелса та європейську соціологію, можна виділити кілька важливих моментів. Зокрема, як насправді зникають демократичні режими: 🧩 Ерозія починається «згори», а не з громадян. Прихильників радикальних рухів в Європі не більшає — цей показник стабільний роками. Демократії слабшають (як це було в Угорщині чи раніше в Польщі) не тому, що народ раптом захотів «сильну руку». Вони руйнуються, коли системні еліти порушують правила гри та легально узурпують владу, підпорядковуючи суди та медіа. 🧩 Пасивність. Це небезпечний фундамент ліберальної демократії, перетворив державу на сервіс. Виборець делегує управління «професійним політикам», діючи лише як ретроспективний суддя: росте економіка владу переобирають, криза значить карають. Громадяни фактично готові заплющити очі на демонтаж інститутів, якщо влада забезпечує їм матеріальний комфорт.Ще кілька цікавих спостережень: 🧩 Зміна поколінь більше не гарантує толерантності. Довгий час вважалося, що кожна наступна генерація стає більш відкритою. Але свіжі дані змінюють цей тренд: у Франції, Польщі, Словенії та Угорщині саме молодь (покоління Z та міленіали) все більше схиляться до консервативних ідей та цінностей ніж старші покоління. 🧩 «Алгоритми» навʼязують ідеологію. Праворадикали виявилися найбільш ефективними у залученні нових поколінь через масові інвестиції в соц мережі. Зокрема, алгоритми TikTok та X дозволили їм обійти традиційні медіа, адаптувавши пропаганду для молоді і тим самим почати нарощувати свою підтримку в багатьох країнах Заходу. В кінці додам, ще цікавий парадокс Євросоюзу, з одного боку рекордні рейтинги, а з іншого вразливість. Попри всі кризи, довіра до ЄС сьогодні на історичному максимумі — 52%. Але ця стійкість тримається не на ідеологічній відданості демократії, а на прив'язці до «соціальної держави». З одного боку це додає стійкості (праві чи ліві не будуть експериментувати з економікою, як та ж Мелоні в Італії) з іншого це відкриває нові ризики. Бо еліти і громадяни без стійких переконань вразлива конструкція. Цікаві додаткові публікації:"Матерія" проти "Змісту". Мудрість Гіпатії Александрійської: чому ми іноді помиляємося у виборі пари?Що таке Мальтузіанська пастка? Чому занепала Римська імперія і як інститути Середньовіччя гальмували прогрес.

Політика Трампа: Неороялізм як нова архітектура світового порядкуЧи є політика президента Трампа лише тимчасовим відхиленням, чи ми спостерігаємо народження нової системи?Професори Стейсі Годдард та Абрахам Ньюмен у свіжій статті для Cambridge University Press стверджують: світ дрейфує від ліберального порядку до неороялізму. Вони застерігають від ілюзії, ніби президентство Трампа — це тимчасова історія, яку можна «виправити» наступним виборчим циклом.Публікація у відкритому доступі: Занепад Ліберального міжнародного порядку та сходження Неороялізму: що будує Дональд Трамп? Техно-олігархи та їхня ідея.Насправді ми спостерігаємо спробу переходу від панування правил до панування особистої лояльності. Всі ці зміни є прямим наслідком зростаючої нерівності (формула в дії: r>g), яка зумовлює концентрацію ресурсів у руках дедалі вужчого кола людей — осіб, чиї амбіції вже давно вийшли за межі національних законів та кордонів суверенних держав.Неороялізм руйнує стару систему прозорих процедур, трансформуючи її в залежність від так званих роялістських клік — закритих мереж, зосереджених навколо суверена. У цій моделі влада не делегується інститутам, а концентрується у вузьких групах, де головним є не компетентність, а особиста відданість лідеру, себто суверену. До складу таких клік входять:📌 Члени сім’ї суверена, які виступають «спеціальними посланцями» в обхід професійної дипломатії чи бюрократії. Їхня роль — інтегрувати державні інтереси з приватними інтересами родини та їхнього кола.📌 Техно-олігархічна еліта: Глобальні капіталісти (Пітер Тіль, Ілон Маск, PayPal мафія і тп.), які надають суверену інструменти контролю над інформацією, інфраструктурою та фінансами в обмін на вплив.📌 Лоялісти: Політичні призначенці, обрані на основі особистої вірності. Вони заміщують професійну бюрократію, перетворюючи державний апарат на виконавчу службу кліки.Як цей порядок змінює світ? Автори підкреслюють, що неороялізм — це зміна, як самої природи міжнародних відносин так і просування архаїчних ідей легітимізації влади:📌 Впровадження «данини»: Зовнішня політика перетворюється на збір ресурсів через тарифи, договори та особисті домовленості, хто скільки платить за доступ до ринку сюзерена чи його союзників/конкурентів (як з NVIDIA).📌 Персоналізована безпека: Статус країни тепер визначається не підписом під міжнародним договором чи членством в альянсі, а рівнем особистих стосунків її лідера з сувереном. Фінська «гольф-дипломатія» — яскравий симптом цієї деградації.📌 Легітимація через винятковість: Замість конкуренції ідей приходить міфологія «обраності». Наративи про «божественне врятування» після замахів або унікальну здатність лідера особисто «вирішити все» підміняють собою закон.У певному сенсі (зі значним припущенням) ми спостерігаємо ситуацію, подібну до кризи пізньої Римської республіки: супереліти (в оточенні Трампа та ін. суверенів) стали настільки великими, що претендують на те, щоб самим встановлювати правила по яким буде жити весь світ або його частина…

Меритократія. Ти бідний бо дурний? Коли “друге пришестя” Цезаря? Частина ІІ.У другій частині циклу я розбираю, як формуються переконання у еліт. Для цього я використав роботи професора Гарварду Майкла Сендела та професора Колеж де Франс П’єра Бурдьє.Книга Сендела (2020) - це опис нашому часу, тоді як праця Бурдьє (1989) розглядає французьку еліту другої половини XX століття. Парадокс, який ви побачите в публікації, вражає: попри дистанцію у 30 років і різні країни, обидва мислителі описують дуже схожі майже ідентичні процеси набуття елітами своїх переконань в стінах елітних навчальних закладів.Публікація у відкритому доступі: Меритократія. Як еліта набуває своїх переконань? Коли “друге пришестя” Цезаря?Ми живемо в епоху найбільш освіченої еліти в історії Заходу. Ніколи раніше уряди та корпорації не були настільки укомплектовані випускниками Ліги плюща, Сорбонни чи Оксфорда. Формально, сьогодні керують «найкращі та найрозумніші». Рівень їхньої компетенції, підтверджений і є без іронії високим.Але погляньте на результати їхнього правління за останні 40 років. Цей період «тріумфу інтелекту» став епохою стагнації зарплат, зростання нерівності, фінансових криз та підйом автократій по всьому світу. Для порівняння: у 1940–1980 роках, коли Заходом керували люди зі значно скромнішими дипломами (а іноді й без них), світ побачив перемогу над нацизмом, відбудову Європи, надрив комунізму та створення сильного середнього класу.Виходить, що наявність диплома Гарварду майже гарантує високий IQ, але зовсім не гарантує того, що Арістотель називав «практичною мудрістю». Сучасна еліта потонула в гордині і тому щиро вірить, що її влада є заслуженою, а бідність своїх громадян просто наслідок їхньої власної «неконкурентоздатності» та інтелектуальної обмеженості.Саме ця зверхність та сліпота до загроз і провокує появу нового Цезаря. Коли громадяни бачать, що «експерти» їх зневажають, а «розумні реформи» не поліпшують життя, вони перестають шукати кращих менеджерів. Вони починають шукати месника, який прийде не для того, щоб писати закони, а для того, щоб спалити цю «ідеальну» систему дотла.Тож питання не в тому, чи прийде Цезар. Питання в тому, як довго меритократична еліта своєю сліпотою буде мостити йому дорогу до Риму Вашингтону-Лондону-Парижу-Берліну.

Правила встановлюють сильніші. Частина І: Ілюзія впливу громадян.Чи справді громадяни керують державою? Чи це лише заспокійливий міф? У новій публікації я звертаюся до “невтішної емпірики” – сучасних політологічних досліджень, які ледь не підтверджують цинічні прогнози сторічної давнини самого Вільфредо Парето.🧩 Дослідження Гілєнса та Пейджа, що спирається на масштабний масив даних, доводить: вплив пересічного громадянина стає статистично незначущим саме тоді, коли його позиція розходиться з інтересами еліт та організованих бізнес-груп (бізнес-лобі і тп).🧩 “Європейський виняток”. Дослідження Інституту Макса Планка (Німеччина) та дані з Нідерландів і Норвегії показують: навіть у Європі система все одно має системний ухил у бік топ 10%-1% найзаможніших груп. 🧩 Пастка часу. Еліти мають ресурс "уваги" через медіа. Громадяни мають дефіцит часу та апатію, тому політична обізнаність стала розкішшю.Публікація у вільному доступі: Правила встановлюють сильніші. Ілюзія впливу громадян на політику? Частина І.Одна з тем публікації, яка несе у собі головний виклик, про який часто забувають – це фактор часу. Пересічні громадяни мають лише 24 години на добу, значну частину з яких забирає робота та буквально життя з його викликами та проблемами. Очікувати, що в таких умовах втомлені громадяни самоорганізуються, розберуться аби зробити “якісний” вибір – це небезпечна наївність.На фоні цього, мені згадується трагедія Гая Гракха (публікацію про якого ви можете знайти тут). Він був тим рідкісним представником еліти, який запропонував народу реальні, складні структурні реформи. На це правляча еліта (оптимати), відправила до народу свою маріонетку — Марка Лівія Друза, який замість продуманих реформ просто почав обіцяти більше, швидше і безкоштовно.Народ, виснажений бідністю та нездатний розібрати запропонований їм дизайн реформ, зрадив Гракха, обравши солодку брехню Друза. В результаті, у мить відчаю перед загибеллю Гай Гракх кинув слова, які занотував Плутарх (Життєпис Гракхів, 37):Гай прокляв римський народ, благаючи, щоб як відплату за свою зраду та чорну невдячність він навіки залишився в рабстві.Однак, ця зрада була закономірною. Як і в Римі, так і сьогодні: люди, що живуть в складних життєвих умовах, часто фізично не мають ресурсу, аби відрізнити «Гракха» від «Друза». І саме цим користуються ті, хто встановлює правила.Нерівність (в першу чергу економічна), криза освіти та засилля інформаційного простору різного роду «Лівіями Друзами» створюють колосальний бар'єр для усвідомлення викликів, які перед нами стоять. Тому в таких умовах домінування еліт є закономірним. І саме від якості їхньої волі та рішень, хочемо ми цього чи ні, залежатиме майбутнє держави.Тому в наступних публікаціях ми поговоримо про те, чим відрізняються еліти-могильники від еліт, які стають «Батьками-засновниками». Розберемо, як формуються їхні переконання (тут нам допоможе гарвардський професор Майкл Сендел і його праця) та підсумуємо найцінніші уроки з мого римського циклу.З прийдешніми святами вас, дорогі друзі! Будемо сподіватися, що 2026 рік дасть нам більше приводів дивитися в майбутнє з оптимізмом.

Громадяни виграли війну, а еліта заселила їхню землю чужинцями.Історичні аналогії — аргумент оманливий і часто слабкий. Тому, я розгляну деякі “політичні патерни” — ті самі невблаганні закономірності занепаду (або, як це називав Макіавеллі, "корупції"), які описав професор Джон Покок в "Момент Макіавеллі". Йдеться про момент, коли економічні інтереси еліти вступають у смертельний конфлікт із самим фундаментом республіканського устрою – вильними громадянами.Нові публікації у відкритому доступі:📌 Гай Гракх. Протистояння еліті і змарнований шанс для Республіки. Частина ІІ. 📌 Важливість незалежності виконавчої влади. Консули та трибуни в грі Народних зборів та Сенату. На початку II столітті до н.е. Римська республіка, розгромивши Карфаген та елліністичну Селевкідську імперію (згодом і Македонію) досягла піку могутності. Лише “контрибуції” у сумі становили десятки тисяч талантів срібла — тобто сотні тонн дорогоцінного металу. Цей потік воєнної здобичі був настільки потужним, що після 167 року до н.е. Рим на певний час припинив стягувати tributum (прямий податок з громадян).Однак, Катон Старший (публікація) вимовив пророчі й похмурі слова, щодо успіхів Республіки: “Ми увійшли до Греції та Азії — місць, сповнених усілякими спокусами розпусти, і ми торкаємося скарбів царів… Боюся, що ці речі захоплять нас, а не ми їх”.Трагедія полягала в тому, що Катон, будучи суворим моралістом, боровся із симптомами (розкішшю), а не з хворобою (зростаюча нерівність і нові економічні реалії). Він не створив дієвих механізмів для боротьби з економічною нерівністю і фактично спостерігав, як еліта, що стала головним бенефіціаром військової здобичі, почала масово вливати ці кошти в Італію.Як зазначає професор Девід Стоктон (джерело публікацій про Гракхів), нове багатство шукало інвестицій, а найдоступнішою, найбезпечнішою і гідною для “джентльмена” інвестицією була нерухомість, і особливо земля. Римська еліта почала скуповувати земельні наділи, витісняючи дрібних фермерів і перетворюючи Італію на країну латифундій, що й заклало фундамент для майбутнього соціального вибуху.Ба більше, вони через різноманітні схеми захоплювати державну землю (ager publicus), цинічно ігноруючи давній закон, який обмежував індивідуальне володіння. Для обходу цих обмежень еліта часто вдавалися до хитрощів, наприклад, здійснювали фіктивну передачу землі на ім'я родичів або підставних осіб. У багатьох випадках вони діяли ще жорсткіше, витісняючи дрібних власників із суміжних ділянок частково грошима, а частково силою (у таких родин, чоловіки могли бути на службі в легіонах).На місце витіснених вільних фермерів нові власники завезли рабів, потік яких забезпечували постійні переможні війни Риму. Це рішення було продиктоване простою економічною вигодою: дешева робоча сила рабів, робила працю вільних селян не конкурентоспроможною, а великі латифундії були більш стабільним постачальником і мали кращу ціну для зростаючих міст. У результаті італійські ферми перетворювалися на величезні маєтки, які оброблялися виключно рабами. Саме це вразило Тіберія Гракха, коли він проїжджав через Етрурію: на безкраїх полях він не міг знайти вільних римських громадян — лише чужоземних невільників.Наслідком цього стало масове збіднення громадян. Втративши землю, вони втрачали й економічну незалежність, перетворюючись на клієнтів, залежних від подачок еліт. Через це народ ставав легкою здобиччю для демагогів, яких часто використовувала сама еліта — як це сталося з Марком Лівієм Друзом проти Гая Гракха, аби підірвати реальні спроби реформаторів поправити систему, бо вони посягали на сферу їхніх інтересів.Епілог. Еліта, нащадки тих, хто створив Римську Республіку, не встояла перед спокусою багатства, навіть "батьки вітчизни" продали майбутнє Республіки за фінансову вигоду, то що казати про людей, які отримали свої статки не у спадок і не через великі перемоги, а просто тому, що вчасно "хапнули"? Пута статків часто куди сильніші за будь-які ідеї та чесноти...

Сини своєї матері – Брати Гракхи. Як еліта прикриваючись “консерватизмом” втратила Республіку? Тіберій Гракх. Частина І.Приблизно 450 сестерціїв на рік або саме стільки отримував римський легіонер, який платив за Імперію кров'ю. 1 500 000 сестерціїв саме такий "скромний" статок залишив після себе один із сенаторів.У II столітті до н.е. Римська Республіка захлиналася від багатсва переможених ворогів, але її громадяни біднішали. Еліта ж багатішала і скуповувала землю, витісняючи вільних фермерів рабами, і вперто ігнорувала прірву, що росла під боком. Нобілітет вважав, що такий стан речей триватиме вічно, а проблеми плебсу — це турботи виключно самого плебсу. У разі ж проблем вони завжди могли прикритися авторитетом "звичаїв предків" (mos maiorum), щоб захистити свій привілейований статус. У разі чого, завжди можна звинуватити опонента, що він хоче стати царем...Однак, на політичну сцену вийшов новий політик – Тіберій Гракх. Герой для багатьох римлян, бо своїми діями врятував десятки тисяч громадян від вірної смерті. Але незважаючи на свою сильну індивідуальну virtu та правильний діагноз проблем Риму, він запустив ланцюгову реакцію, що згодом знищила Республіку. Це історія про те, що стається, коли еліта ігнорує проблеми, а реформатори готові на все заради перемоги, це історія про “Момент Макіавеллі”, коли правила перестають працювати, а політичний діалог замінює насильство, штовхаючи Республіку у прірву.Публікація на основі цікавих академічних джерел у відкритому доступі: Сини своєї матері – Брати Гракхи. Як еліта прикриваючись “консерватизмом” знищила Республіку? Тіберій Гракх. Частина І.Наступні публікації (незабаром):📌 Конфлікт інститутів Римської республіки: Народні збори vs Сенат.📌 Гай Гракх. Останній шанс Римської республіки. Частина ІІ.

Як об'єднати різні народи? Уроки Римської Республіки.Не тільки ООН, але й для багатьох із нас очевидно, що до кінця століття Україна через свою демографічну кризу може змінитися до невпізнання. Бізнес-асоціації вже сьогодні відкрито через ЗМІ лобіюють активне залучення мігрантів в економіку, і цей тиск буде тільки зростати. Це створює фундаментальний виклик: як інтегрувати іноземців так, аби не просто уникнути "успіху" ЄС, а й зберегти українське суспільство?Відповідь, як не дивно, можна знайти в історії однієї з найуспішніших республік — Риму. Рим століттями не просто завойовував, а перетворював ворогів на лояльних громадян. У чому ж полягав його секрет?Секрет успіху — не лише у якісних інститутах (верховенство права, захист права власності), які робили його громадянство бажаним, а в унікальній системі інтеграції. Рим створив "школу громадянства" — систему, де права заслуговувалися через виконання обов'язків.Потенційні громадяни проходили через градацію статусів:🧩 "Громадянство без права голосу" (civitas sine suffragio): головний обов'язок — служба в легіонах пліч-о-пліч з римлянами. Це був найпотужніший інструмент для виховання лояльності через спільну справу.🧩 "Латинське право" (ius Latii): статус союзника, відкривало для місцевих еліт шлях до повного громадянства через службу у своїх громадах.🧩 та інші статуси, як Муніципій.Повне громадянство було не стартом, а фінішем довгого шляху в десятиліття. При цьому римляни не вимагали відмовлятися від власної ідентичності, а пропонували концепцію "двох батьківщин": одну за походженням, іншу за громадянством.Це приклад не тільки для України, але й для старіючої Європи: щоб не розчинитися, а зміцнитися, нам потрібна не механічна роздача паспортів, а продумана стратегія створення нових громадян, для яких служба спільній справі (Res Publica) стане основою їхньої нової ідентичності.Детальніше про те, як саме працювала ця унікальна система і які уроки ми можемо винести з неї сьогодні — читайте в моїй новій публікації: Римське громадянство або справжне джерело могуті вічного міста. Як Рим обєднав різні народи? Концепція “Дві батьківщини”.Про джерело: Ця публікація створена на основі класичної праці видатного історика античності А. Н. Шервіна-Вайта «The Roman Citizenship». Уперше видана 1939 року, вона й досі залишається фундаментальним дослідженням про Римське громадянство.

Спадок вирішує все? Римська інфраструктура.Сьогодні розглянемо дослідження Dalgaard, Kaarsen, Olsson та Selaya (2021), яке вивчає, як інфраструктура Римської імперії вплинула на економічний розвиток її колишніх провінцій.Один з цікавих висновків роботи є те: що важливим фактором сьогоднішнього процвітання Європи є не просто початкова наявність давньої інфраструктури, а її безперервне використання та модернізація.Щоб довести це, автори використали свого роду «природний експеримент»: вони порівняли довгостроковий вплив римських доріг у Європі та на Близькому Сході й у Північній Африці (регіон MENA). Це порівняння особливо цікаве, адже за часів імперії провінції Єгипту, Сирії чи Карфагену були значно заможнішими за Галію чи Британію.Однак після ісламських завоювань у регіоні MENA відбувся фатальний історичний поворот — «відмова від колеса». Місце колісного транспорту зайняв верблюд, який виявився значно ефективнішим для нових економічних реалій та пустельних умов.Від себе додам, що цей "поворот" відбувся через руйнування арабами римських інститутів, аграрної системи (іригаційна система) та торговельних зв'язків з Європою, що трансформувало місцеву економіку до невпізнання (моя цікава стаття про Африку, як перлину імперії). У цій новій реальності, орієнтованій на пустельні шляхи, верблюд став фактично безальтернативним засобом пересування і тому потреба в дорогах відпала.Відповідно, в цьому регіоні інфраструктурний спадок імперії був втрачений, на відміну від Європи, де він став фундаментом для подальшого розвитку, що можна побачити по її головних столицях — Лютеції (Париж) та Лондініумі (Лондон).У їхньому досліджені ці столиці наведені як потужна візуальна ілюстрація спадкоємності. Автори поєднали дві карти: перша — це мережа римських доріг, яка показує, що Лютеція та Лондініум ще тоді були важливими транспортними вузлами. Друга — це сучасні супутникові знімки нічного освітлення, де яскравість світла прямо вказує на рівень економічного розвитку (чим сильніше освітлення тим вищий економічний розвиток на тій чи іншій території).І результат вражає: густа сітка римських доріг майже ідеально збігається з найяскравішими вогнями сучасної Європи. Це наочно демонструє, що місця, які були ключовими центрами дві тисячі років тому, зберегли цей статус і сьогодні є осередками процвітання.Також можна згадати й інші міста, зокрема Ліон, де намісник Марк Агріппа (кінець І ст. до н.е.) розпочав масштабне будівництво доріг, зробивши Лугдунум (Ліон) центральним вузлом у Галії, що з'єднував південь, Атлантику, Північне море та Рейн.Завдяки своєму стратегічному положенню в новій мережі доріг місто почало стрімко зростати, затьмаривши навіть старі грецькі колонії на півдні (Массалія), і на два століття стало головним римським містом у Галії. Сьогодні ж Ліон є третім містом Франції та значним її політичним та культурним центром. Висновки:🧩 Інфраструктурна спадковість надзвичайно стійка. Регіони з вищою щільністю римських доріг сьогодні мають значно вищу щільність сучасної дорожньої мережі. Це свідчить про те, що інвестиції в інфраструктуру мають довготривалий, майже тисячолітній ефект (за умов, що її і далі використовують).🧩 Давня інфраструктура корелює із сучасним добробутом. Щільність римських доріг є надійним індикатором вищого економічного розвитку сьогодні.

Китай "зламав" ВВП: Чому його зростання приносить у жертву добробут громадян?У минулій публікації Ви могли побачити, що добробут громадян вимірюють не за ВВП, а за цілим набором соціально-економічних показників. Це не означає, що від ВВП можна відмовитись; він все ще є непоганим індикатором економічного розвитку. Донедавна його стабільне зростання сигналізувало, що економіка зростає, а отже, і рівень добробуту має підвищуватися.Проте Китай «зламав» цю логіку. Його історія довела, що стабільне економічне зростання впродовж десятиліть не означає, що економіка є здоровою. Нова пубілкація: Імперія Александра Македонського - одна держава для всіх. Що в його образі може надихнути республіканців?Економіст Вей Сюн та колега назвали китайську модель «Мандариновою», оскільки в її основі лежить система мотивації для місцевих чиновників, яких в добу імперії називали «мандаринами». У своєму дослідженні вони показують, як встановлена система стимулів спочатку створила «китайське диво», а потім почала його спотворювати.Суть моделі проста: Комуністична партія оцінює роботу місцевих чиновників переважно за економічними показниками регіону. Це в свою чергу спонукає їх активно інвестувати в інфраструктуру (дороги, аеропорти, промислові зони), щоб прискорити зростання ВВП і відповідно власні шанси на кар'єрне підвищення. Автори дослідження розділяють два чіткі періоди цієї моделі:📌 Епоха успіху (до 2008 року): Коли боргові обмеження для місцевої влади були жорсткими, кар'єрні стимули працювали непогано. Чиновники шукали корисні для економіки регіону обєкти та напрямки для залучення державних інвестицій. За оцінками авторів, ця система відповідальна за половину економічного зростання Китаю в той період.📌 Епоха деградації (після 2008 року): Світова криза 2008 року стала переломним моментом. Щоб підтримувати цільові показники зростання ВВП, Партія дозволила місцевим урядам активно набирати борги і саме в цей момент модель почала давати збій. Коли до кар'єрних стимулів додався майже необмежений доступ до кредитів (+мякі бюджетні обмеження для державних компаній), почалися руйнівні процеси. Ідея багатьох проєктів звелася до принципу будувати будь-що заради зростання економіки довіреного регіону, що призвело до появи міст-примар та бульбашки на ринку нерухомості. Але глибинні проблеми значно серйозніші:🧩 Зростання боргу. Сукупний борг провінцій зріс з 10,5% ВВП у 2007 році до 67,4% ВВП у 2022 році. Це колосальне навантаження, яке створює системні фінансові ризики.🧩 Високі кредитні ставки для бізнесу. Масові державні запозичення створили шалений попит на гроші, кредити стали дорожчими для всіх, але найбільше постраждав бізнес, якому стало важко конкурувати з державними проєктами за капітал. 🧩 Деградація управління. Чиновники, зацікавлені у швидкому підвищенні, обирають проєкти, що дають миттєвий ефект для ВВП, ігноруючи їх довгострокову рентабельність. Це призводить до надмірних інвестицій (18-20% ВВП інвестиції в будівництво), себто марнотратства ресурсів.Висновки: Найбільш цікавий висновок дослідження полягає в тому, що «Мандаринова модель» у її нинішньому вигляді знижує загальний добробут населення, навіть попри зростання ВВП.Це відбувається через «надмірні інвестиції», себто чиновники замість переросподілення ресурсів на користь споживання (медицину, освіту, соціальне забезпечення) "інвестують" в умовні міста примари аби досягнути "красивих показників".Автори в свою чергу змоделювали сценарій, де метою у чиновників є не максимальний ВВП, а максимальний добробут громадян. Результати вийшли цікавими в «ідеальному» сценарії уряд та люди споживали б більше, але при цьому ВВП був би нижчим за той, що генерує поточна економічна модель.

Як впливає погана демографія/старіння населення на соціально-економічні показники країн? Одного ВВП недостатньо аби оцінити добробут в тій чи іншій країні (Чому ВВП "поганий" показний писав – тут). Тому автори дослідження (охоплює 160+ країн за 71 рік) Бредшоу та Макдермотт (Bradshaw & McDermott), яке я розглядаю, шукали вплив демографії на економіку через кілька ключових соціально-економічних показників: Багатство (Domestic Comprehensive Wealth Index), рівність (коефіцієнт Джині), продуктивність (патенти, витрати на R&D), людський капітал, якість інститутів (Індекс сприйняття корупції) та здоров’я (тривалість життя). Результати їхнього дослідження дещо несподівані, а саме вони спростовують поширену тезу, що старіння чи скорочення населення завжди веде до погіршення соціально-економічних показників. Більше того, дані показали протилежне: країни з низьким приростом населення або його скороченням в середньому показують кращі результати за всіма індикаторами, які аналізувалися. Навіть аналіз даних окремих країн показав, що у більшості результати покращувалися в міру старіння населення. Країни зі старішим населенням у середньому є: 🧩 Багатими. Дослідження виявило, що багатство на душу населення (Domestic Comprehensive Wealth Index) зростало в країнах з вищою часткою літніх людей.🧩 Більш продуктивні. Усі три індекси продуктивності — витрати на R&D, кількість патентних заявок та індекс людського капіталу демонстрували сильний позитивний зв’язок зі старінням населення.🧩 Менше нерівності. Країни зі швидшим зростанням населення показали вищу нерівність доходів (вищий коефіцієнт Джині). Натомість повільне зростання або скорочення корелювало з меншою нерівністю доходів.🧩 Якісні інститути. Рівень корупції знижувався, а рівень свободи зростав у міру збільшення частки літнього населення.🧩 Здоровішими. Як очікувана тривалість здорового життя, так і Індекс людського розвитку (PHDI) були вищими в країнах зі "старішою" демографічною структурою. Чому дані суперечать поширеним страхам? Автори наголошують, що довгострокове процвітання залежить не від кількості людей, а від того, як держава інвестує в «якості» громадян: освіту, технології, систему охорони здоров’я, програми адаптації пенсійних систем і тп.Можна згадати, що навіть "старі" класичні економічні моделі (наприклад: модель Солоу) також підкреслюють важливість технологічного прогресу (освіта), а не загальної чисельності населення. Якщо країна має капіталомісткі виробництва, інвестує в освіту (+програми перекваліфікації на біржі праці), обсяг виробництва на душу населення може зростати, навіть коли населення скорочується.Що стосується "дефіциту робочої сили", то автори стверджують, що це не проблема нестачі людей, а проблема "неадекватної імміграційної політики", яка обмежує переміщення кваліфікованих працівників.Додам від себе: Держави мало уваги приділяють демографії, яка б теж зробила внесок у вирішення проблем ринку праці. На мою думку, проблема багатьох програм стимулювання демографії полягає в їхній примітивності. Вони не вирішують ключових проблем, що стоять перед родинами, головним з яких є відсутність доступного житла та інфраструктури для дітей. Епілог. Однак варто зауважити, що частина успішних країни з дослідження ще задовго до своїх демографічних проблем інвестували в освіту, розвивали інститути та будували свою економіку навколо капіталомістких індустрій. Все це зробило вагомий внесок аби зараз вони мали час на пошук рішень для вирішення своїх проблем. Саме тому, я не раз на каналі писав, що освіта та якісні інститути це фундамент успішної держави навіть в умовах старіння населення. Але для успішних реформ потрібна працююча Республіка, відчуття «спільної справи» у громадян та еліт, аби зробити бодай перший крок до змін.