BookМагія

​#прочитане2026Ірен Роздобудько – «Прилетіла ластівочка»Видавництво «Нора-Друк», 2018р.Є книжки, які читаються швидко, а осідають надовго.«Прилетіла ластівочка» Ірен Роздобудько — саме з таких. Вона не кричить про себе, не намагається вразити формою чи сюжетом, але поступово й дуже вперто пробирається під шкіру.На перший погляд, це камерна, тиха історія — про пам’ять і життя, яке розсипається на фрагменти. Про минуле, що постійно втручається в теперішнє, і про спробу зібрати себе з уламків — спогадів, страхів, недомовленостей. Тут немає різких сюжетних поворотів, зате є постійне відчуття внутрішнього руху, ніби героїня весь час іде — не вперед і не назад, а крізь себе.Особливо мене захопили розділи, пов’язані з постаттю Миколи Леонтовича. Так, це художній, авторський погляд Ірен Роздобудько на біографію композитора, але саме тому він і звучить так живо й переконливо. Через цю лінію роман дуже делікатно нагадує про нашу історію, про видатних українських діячів і їхній непростий, часто тернистий шлях — без пафосу, але з глибокою повагою.Окреме місце, звісно, посідає «Щедрик» в обробці Леонтовича. У цих епізодах радіє душа — за нашого талановитого генія, за музику, яка й сьогодні лунає в різних куточках світу, особливо напередодні різдвяно-новорічних свят. Під час читання був момент, коли «Щедрик» ніби зазвучав у виконанні хору Київського національного університету, і це одразу викликало асоціацію з хором «Гомін», концерт якого мені пощастило почути у Львівському органному залі. Це той рідкісний випадок, коли музика з книжки виходить за межі тексту й продовжує жити у власному досвіді.Роздобудько дуже точно працює з образами. Ластівочка — не просто символ, а радше стан: щось крихке, неспокійне, таке, що з’являється зненацька і так само може зникнути. У цьому романі взагалі багато про крихкість — пам’яті, жіночої ідентичності, відчуття дому. Про те, як легко загубитися у власному житті й як важко знову в нього повернутися.Мені особливо відгукнулась інтонація тексту. Вона стримана, майже відсторонена, але за цією стриманістю ховається сильна емоційність. Це не та книжка, яка змушує плакати на кожній сторінці, але вона залишає після себе тихий біль — не різкий, а знайомий. Такий, з яким живеш і який іноді дає про себе знати без видимої причини.Герої не ідеалізовані — і це одна з найбільших чеснот роману. Вони роблять помилки, вагаються, тікають від відповідей, іноді дратують своєю пасивністю. Але саме завдяки цьому виглядають живими. Їхні внутрішні монологи, спроби зрозуміти себе й своє минуле звучать дуже правдиво — ніби підслуховуєш думки, які зазвичай не озвучують уголос.«Прилетіла ластівочка» — це книжка про самотність, але не гучну, а внутрішню. Про пам’ять, що болить, але водночас рятує, бо без неї неможливо зрозуміти, ким ти є. І водночас це роман, який дуже чітко нагадує про наше — українське. Про те, що його варто цінувати, про нього говорити й нести далі, де б ми не знаходилися.Після читання залишається відчуття легкої порожнечі — ніби історія вже закінчилась, а думки ще довго блукають між рядками. І, мабуть, це головне: ця книжка не відпускає одразу. Вона тихо живе всередині, як та сама ластівочка — з’являється раптово і нагадує про себе у найнесподіваніші моменти.Для мене це текст не про відповіді, а про чесність із собою. Іноді цього більш ніж достатньо.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 1, логіка – 3, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша #Клякса…

#Фільм Потяг до Різдва (2025)Навіть не думала, перший пост в новому році буде не про книжку, а про фільм. Так, початок цього року видався для мене складним. Я довго не могла почати писати, не вела свій канал і майже втратила відчуття, навіщо взагалі хочу ділитися своїми враженнями. Було багато тиші, внутрішньої втоми й сумнівів. І саме в такому стані я подивилась «Потяг до Різдва» — фільм, який несподівано повернув мені бажання знову писати, дивитися уважніше й відчувати глибше.«Потяг до Різдва» — це як теплий плед у холодну зимову ніч: просте, щире й дуже приємне кіно. Напередодні Різдва абсолютно різні люди опиняються в одному потязі — зі своїми страхами, невирішеними проблемами, надіями та втратами. І ця випадкова подорож поволі перетворюється на маленьке різдвяне диво, де незнайомці стають майже родиною.Сюжет змушує повірити, що навіть випадкові зустрічі можуть створити свято і різвяний настрій для людини. Особливо мене зворушила сцена спільної різдвяної вечері у вагоні: у ній стільки тепла й єдності, що на мить здається — ти сама їдеш цим рейсом, слухаєш колядки дитячого хору поруч з собою, і відчуваєш, як зникає самотність.Окремо хочеться відзначити акторську гру. Станіслав Боклан у ролі провідника — це втілення спокою, доброти й тієї тихої мудрості, яка не нав’язується, а просто є поруч. Антоніна Хижняк дуже делікатно передає внутрішню вразливість своєї героїні, а Михайло Хома лише кількома епізодами додає історії щирості та світлої, ненав’язливої теплоти. А в історії персонажки Поліни Василини я раптом упізнала власну. Мабуть, саме тому її лінія зачепила мене найбільше. Шкода лише, що в моїй історії поки немає такого світлого фіналу, як у персонажу Поліни — але цей фільм тихо підказує, що він усе ще можливий. Та й взагалі, усі персонажі тут живі й впізнавані, без зайвого пафосу. Я дуже люблю фільми, які не лише розважають, а й залишають після себе відчуття сімейності та надії. «Потяг до Різдва» — саме з таких. Це кіно не кричить про дива, але тихо нагадує: іноді достатньо просто опинитися поруч із «своїми» людьми, щоб знову повірити в Різдво — і в себе.А ви вже дивився фільм Потяг до Різдва? Я не змогла подивитись його в кінотеатрі, і дивилась його на сервісі sweet.tv. Тому і Вам рекомендую! https://link.sweet.tv/yhFxv116RsTlЩиро Ваша #Клякса.

#Колонка_леді_КляксиВітаю «мій любий читачу…»Ну що ж, ще один рік перегорнуто — сторінка за сторінкою, книжка за книжкою.Цей рік був різним: виснажливим і теплим, тривожним і заспокійливим, таким, у якому інколи рятували не плани й не обіцянки, а саме читання. Книжки були поруч тоді, коли хотілося втекти від реальності, і тоді, коли навпаки — подивитися їй просто в очі.За цей рік було прочитано багато всього: історії, які ламали ілюзії, тексти, що змушували думати довше, ніж тривало саме читання, і ті самі «тихі» книжки, які нічого не доводять, але залишаються з тобою надовго. Були романи, які хотілося цитувати, були такі, на які хотілося бурчати, і навіть ті, що читалися з роздратуванням — але й вони стали частиною цього читацького шляху.Я вдячна цьому року за знайомства з новими авторами, за повернення до улюблених тем, за тексти, які змусили сумніватися, переосмислювати й трохи дорослішати. За вечори з книжкою замість сну, за сторінки, прочитані «ще один розділ — і точно все», і за відчуття, що читання досі здатне бути прихистком.Тож вітаю вас із Новим роком — роком нових історій, нових книжкових закоханостей і, можливо, кількох розчарувань (без них нікуди). Нехай у 2026-му книжки знаходять вас вчасно, полиці не лякають кількістю непрочитаного, а кожна історія залишає щось важливе — навіть якщо це просто емоцію.Читайте. Відчувайте. І не бійтеся не дочитувати те, що не відгукується.З Новим роком!!!Щиро Ваша #Клякса.

​#прочитане2025Адачі Хірокі – «Хорімія»Видавництво «Nasha idea», 2024-2025 р.Скажу вам по секрету: я дуже люблю читати манґу. Хоча в моїй бібліотеці її зовсім небагато. Причина банальна — вона мені не по кишені. А читати піратські версії в мережі з недолугими перекладами й низькою якістю сканів якось бридко й неприємно. Та цього Різдва мені пощастило: на кілька днів до моїх рук потрапили одразу п’ять томів манґи «Хорімія». І я просто розчинилася в ній…Манґа «Хорімія» на перший погляд здається простою й навіть банальною. Шкільний сетинг, романтика, побутові сцени — ніби щось таке я вже бачила десятки разів. Але «Хорімія» належить до тих творів, які не кричать про почуття, не тиснуть драмою і не намагаються здаватися «глибшими, ніж вони є». І саме тому раптом виявляються напрочуд чесними.На поверхні все виглядає доволі просто. Хорі — популярна, розумна, зібрана дівчина, яка в школі здається майже ідеальною. Та поза її межами вона зовсім інша: втомлена, домашня, відповідальна, доглядає за молодшим братом і тягне на собі родинний побут, про який ніхто з однокласників навіть не здогадується.Міямура ж у школі — тихий, майже непомітний хлопець. Але варто йому зняти шкільну «маску», як перед нами постає інша людина — з татуюваннями, пірсингом і внутрішнім світом, що явно глибший за образ сором’язливого аутсайдера.І саме тут «Хорімія» починає говорити про головне — про подвійність. Про те, як легко ми звикаємо бути кимось одним для світу й зовсім іншим — для себе. Про те, що справжня близькість починається не з романтичних жестів, а з моменту, коли тебе бачать без прикрас — і не відвертаються. Мушу зізнатися, ця тема для мене надзвичайно близька, бо я теж така: в мережі — одна, а в житті — зовсім інша…Але повернімося до манґи. «Хорімія» не вибудовує ідеалізованого кохання. Стосунки Хорі та Міямури розвиваються швидко, іноді навіть несподівано просто — і саме це або захоплює читачів, або збиває їх з пантелику. Та в цьому й криється сила історії: любов тут не як кульмінація, а як процес. Не «і жили вони довго й щасливо», а «і тепер вони вчаться жити поруч».Окрема насолода — другорядні персонажі. «Хорімія» не замикається лише на головній парі, а поступово розгортає цілу галерею характерів: незграбних, смішних, іноді дратівливих, але живих. Кожен із них має свої страхи, комплекси й маленькі трагедії, які ніколи не скочуються в пафос. Тут немає зайвих сюжетних ліній — є лише відчуття, що ти підглядаєш за чужим, але дуже знайомим життям.Особливо мені сподобалася атмосфера спокою. «Хорімія» не виснажує. Вона радше нагадує теплу розмову пізно ввечері, коли вже не потрібно вдавати когось іншого. Саме тому після прочитання залишається дивне, трохи сумне відчуття — ніби ти щойно закінчила школу й ще раз попрощалася з людьми, яких більше ніколи не зустрінеш, але пам’ятатимеш довго.І, мабуть, найважливіше: «Хорімія» — це історія не стільки про підліткове кохання, скільки про прийняття. Про те, як важливо бути побаченим і дозволити іншому побачити тебе справжнього. Без ролей, без очікувань, без страху не відповідати чиємусь уявленню про «нормальність».Окремо зазначу, що історія для мене поки не завершена: я прочитала лише перші п’ять томів, а їх, як підказує Вікіпедія, всього сімнадцять. Тож я сподіваюся рано чи пізно дійти до самого фіналу. І дуже хочу вірити, що кохання, яке відчувають головні герої, не згасне до останніх сторінок.Як висновок додам: «Хорімія» — тиха, ніжна й дуже людяна манґа. Вона не намагається змінити світ, але цілком здатна змінити внутрішній стан читача. Це історія, яка не залишає гучного післясмаку, зате надовго оселяється десь усередині — у спогадах, відчуттях і впізнаваних емоціях. Іноді саме такі книжки залишаються з нами найдовше.Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 3, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 11 з 12Щиро Ваша #Клякса…

​#Колонка_леді_КляксиВітаю «мій любий читачу…»Не скажу, що проводила якесь спеціальне дослідження, але після кількох десятків прочитаних романтичних історій лише за цей рік, і ще бодай сотню переглянутих через анотації та відгуки - можу вважати себе своєрідним «експертом» у романтичній прозі. Вийшло це цілком випадково, просто такий жанр не перевантажує мій і так виснажений навчанням мозок. Він дає можливість розслабитися, переключитися з щоденного стресу, відпочити від тягучого потоку тривожних новин, нічних обстрілів і постійної фінансової напруги.Хто давно читає мій канал, той знає про мою непросту історію зі снами. Так ось десять-двадцять сторінок класичного «їбліту» перед сном — і я засинаю без зайвих думок, без кошмарів, зі спокійними «ванільно-рожевими» снами. Тому так - романтичної прози я читаю багато. І навіть більше, ніж сама від себе очікувала.Нещодавно я впіймала себе на думці, що аналізуючи прочитане, мені не дає спокою одне питання. Чому так виходить, що американські та європейські «любовні історії» регулярно вибухають популярністю, а подібні сюжети українських авторів і авторок часто виглядають блідими та неживими? І знайшла одну дуже показову різницю — образ головної героїні.Чомусь у нас майже всі головні героїні — це типові «бідосі»: вічно виснажені, сумні, безхарактерні, часто безініціативні. Навіть коли вони роблять нібито сильний вчинок, він здається неприродним, ніби на героїню просто натягнули «супергеройський плащ», який їй не пасує. Бо якщо дві третини книжки вона — розмазня без позиції, то фінальне «перевтілення» у Supergirl виглядає не драматично, а фальшиво.У той час як західні романтичні героїні здебільшого інші: сильні, самодостатні, з чіткими кордонами та власними бажаннями. Вони можуть мати свої слабкості, але не дозволяють світові розмазувати їх по підлозі. У роботі чи у стосунках — вони відстоюють себе. Навіть програють красиво, з гідністю, а не тихо схиливши голову. І, що логічно, такі персонажки викликають більше симпатії, бо їхні історії виглядають живішими, драйвовішими, справжнішими.Чому так? Можливо, у нас досі живе підсвідомий стереотип про «тих, що терплять». Про жінок, які повинні зносити удари долі, мовчати, чекати, сподіватися, замість того щоб діяти. Можливо, це тінь радянської традиції «скромної та правильної» жінки. А можливо, просто автори пишуть з того досвіду, який бачили довкола — з досвіду поколінь, де жіноча сила була не про голос, а про мовчазну витривалість.Але час, здається, змінюється. Ми вже бачимо перших живих героїнь, які не бояться бути сміливими, вразливими, амбітними, з характером і хребтом. І хочеться вірити, що українська романтична проза теж поступово рухатиметься до цих нових образів — живих, глибоких, об'ємних. Тих, які не лише шукають кохання, а й самі здатні на нього впливати.Бо сильні жінки — це не тренд. Це реальність, у якій ми вже живемо. І хочеться бачити це в наших книжках так само яскраво, як і в житті.Щиро Ваша #Клякса

​#прочитане2025Ханна Ґрейс – «І спалахне пожежа»Видавництво «Vivat», 2025 р.«І спалахне пожежа» продовження серії про «гарячих» хокеїстів з Мейпл-Гіллз від Ханни Ґрейс. На перший погляд починаються як легке продовження знайомої історії. Але в якийсь момент авторка ніби намагається «підняти тиск» своїм читачам роблячи несподіваний поворот, додавши до «теплої» історії, значно більше драматизму, хаосу, почуттів і… так, знову тих самих «перерв на фізичну близкість», але про це згодом.У центрі сюжету — Расс і Аврора, парочка, яка могла б бути ходячою рекламою взаємного потягу, нервових зривів і приголомшливої хімії. Вони обидва красиві, вперті, талановиті й трохи нестерпні — і саме тому неймовірно цікаві. Бо це той тип героїв, що за якими хочеться слідкувати, адже їх почуття такі палкі ніби степова пожежа в засушливий сезон. Додайте до цього всього атмосферу літнього табору з елементами «фансервісу», пісні під вогнище, спільні ночівлі, таборні жарти і спортивні ігри. Друзі, команда, буденні дрібниці, маленькі перемоги — усе це створює те саме відчуття «комфортного хаосу», за який багато хто й любить цю серію.Але не потрібно забувати, що психологічний аспект у цій книжці набагато глибший: тут і травми, сімейні таємниці, проблеми з батьками, недомовки та недовіра, а головне страх самотності, який герої ретельно приховують під шарами гумору й впертості. І чесно кажучи — це прекрасна частина роману. Динаміка героїв щира, нервова, дратуюча й боляче реалістична. У певні моменти ти хочеш їх обох обійняти, у інші — стукнути головами, щоб вони нарешті почали говорити словами, а не поглядами.А тепер… настає традиційний момент огляду «зони 18+». Так, такі сцени є. Так, їх багато. І так — у певні моменти хочеться кричати: «Люди, ви можете хоч раз вирішити якусь проблему без того, щоб негайно перевіряти фізичну сумісність?!» Деякі епізоди справді зайві — не тому що вони погано написані, а тому, що вони повторюють те, що й так уже зрозуміло: між героями є пристрасть. Велика. Очевидна. Оголошена на увесь текст. Але кожного разу, коли сюжет нарешті починає розкриватися, коли герої роблять важливі кроки, коли назріває цікава емоційна точка — бах, знову сцена. Це місцями збиває ритм, а подекуди — просто краде потенціал у сильних драматичних моментів.І це трохи прикро, бо роман насправді значно цікавіший за свій «розважальний» компонент. Це історія про самовартість, про те, як важко вчитися довіряти, про пошуки стабільності в собі, а не в комусь іншому. У «І спалахне пожежа» є сцени, що емоційно б’ють набагато сильніше за будь-яку пристрасть — просто їм інколи не дають достатньо простору.Але попри це — книжка захоплює. Вона смішна, гостра, тепла і драматична, рівно настільки, щоб не відірватися. І так, інколи хочеться менше «пожеж на ліжку», але більше «пожеж у серці». Проте саме за ці хаотичні, живі почуття багато хто й полюбив авторку.Якщо ти любиш ромкоми з відчутним темпераментом, високою емоційністю і героями, які поводяться як два полум’яні знаки зодіаку в одному коворкінгу — «І спалахне пожежа» тебе точно не розчарує. Ну, хіба що місцями трохи роздратує. Але у хорошому сенсі.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 3, логіка – 1, обкладинка – 0(шкода що не можна поставити «в мінус»), оригінальність – 0, зачепило – 0Оцінка: 6 з 12Щиро Ваша #Клякса

​#прочитане2025Ханна Ґрейс – «І зійде крига»Видавництво «Vivat», 2025 р.Є книжки, які ти відкриваєш заради тепла і відпочинку, а отримуєш ще й цілу «польову інструкцію з сексу в непристосованих для цього умовах». «І зійде крига» Ханни Ґрейс — саме з таких. І що найкумедніше: історія тут настільки приємна, свіжа й жива, що їй зовсім не потрібні ці нескінченні «перерви на фізику». Справді, іноді роман нагадував спортивну драму, розбавлену детальними методичками з камасутри.У центрі подій — Анастейша, талановита фігуристка з характером і амбіціями, яка стикається з викликами нового університетського життя. Випадкове знайомство, і її «парнером у ліжку» стає хокейний чемпіон Нейтон — золотий хлопчик, настільки правильний, що навіть трохи дратує - капітан команди з трастовим фондом, і освітньою програмою спортивна медицина. Але в цій правильності є шарм: він терплячий, уважний, добрий, і саме з ним Анастейша вчиться не боятися довіряти. Їхня хімія працює блискуче — від дотепних сварок до ніжних моментів, які чіпляють значно сильніше, ніж будь-які постільні сцени.Атмосфера студентського життя — один із найбільших плюсів роману. Тут є і тренування, і вечірки, і дружні посиденьки, і товариські прикольчики, і маленькі перемоги, які роблять героїв по-справжньому близькими. Це той випадок, коли ти читаєш і ловиш себе на усмішці, бо все подано з гумором і теплом.А тепер про головне «але». Авторка явно вирішила, що «ромком» без десятка гарячих епізодів — це не «ромком». І в результаті текст місцями виглядає так, ніби герої просто не встигають пожити — вони весь час або тренуються, або займаються сексом, і все... Інше життя, навчання до якого герої досить сумлінно відносяться. Що досить дивно для двох спортивних «зірок». Це все лишається за кадром. Найсмішніше, що сексуальні сцени не додають нічого нового до сюжету, окрім повторюваної демонстрації хімії, яка й так чудово відчувається в їхніх діалогах. У якийсь момент мені хотілося крикнути: «Люди, ну поговоріть ще трохи!»І тут ми підходимо до парадоксу: історія Ханни Ґрейс набагато цікавіша за ті сцени, що мали б «додати перчику». Бо це книжка про довіру, дружбу, підтримку, про пошук власного місця й уміння відкритися іншій людині. Про жорстокий світ спорту, де особисті стосунки, самопочуття і навіть здоров’я героїв стоють на друге місце після результату.А головне, ця книжка про те, що навіть найміцніший лід може розтанути, якщо поруч є хтось, хто готовий чекати й тримати тебе за руку. І якби цих щирих моментів було більше, а о постільних сцен — менше, «І зійде крига» могла б стати ідеальною «ковдрою для душі і відпочинку».Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 1, обкладинка – 0, оригінальність – 0, зачепило – 1Оцінка: 7 з 12Щиро Ваша #Клякса

​#прочитане2025Пітер С. Біґл – «Остання з однорогів»Видавництво «Апріорі», 2024 р.Часто ми сприймаємо казку як жанр для дітей — простий, повчальний, із щасливим фіналом. Але є казки, які неможливо назвати дитячими, навіть якщо вони написані мовою див і чарів. Це те, що називають «казкою для дорослих»: історії, де під фантастичними образами ховаються складні й болючі теми, де магія існує не для втечі від реальності, а для того, щоб підсвітити її темні й тендітні грані. Я досить обережно ставлюсь до цього жанру. Мене завжди відлякувало те, чи зможу я зрозуміти приховані сенси, чи зрозумію я приховану ідею твору. Адже тут чудо — це спосіб говорити про те, що ми часто боїмося назвати прямо. Саме такою є «Остання з однорогів» Пітера Біґла.З перших сторінок перед нами відкривається цілий світ — ніжний, магічний, трохи похмурий та сумний, але водночас світлий. «Остання з однорогів» Пітера Біґла, визнана класика фентезі, але водночас, це глибоко філософська притча про красу, яка зникає, і про пошук себе у світі, що давно втратив віру в дива. А також про те, що дива можуть бути поряд, просто більшість перестали їх бачити. На перший погляд, сюжет простий: остання однорог вирушає на пошуки своїх зниклих побратимів. Класичний фентезійний сюжет, коли герої вирушають у мандри за ради великою мети приховує в собі зовсім інший сенс – страх самотності, невміння людей цінувати прекрасне, про невідворотність втрат. Біґл пише так, що казковість майже не відділяється від реальності: його образи — ніжні, музикальні, в них відчувається і поезія, і біль, і страх, і розпачГерої книжки — не лише однорог, а й чарівник Шмендрік, дівчина Моллі, принц Лір, навіть лиховісний червоний бик — уособлюють щось набагато більше за власні ролі. Вони символи: надії, розчарування, людської втоми, прагнення вірити у диво навіть тоді, коли світ здається зруйнованим. І саме ця багатошаровість робить роман таким живим і актуальним. Це книжка, яка залишає слід в середині тебе. Вона не про гучні перемоги, а про тихі усвідомлення. Про те, що краса завжди вразлива. Про те, що навіть вічність не рятує від самотності. І що, зрештою, ми всі — трохи однороги у світі, який часто відмовляється нас помічати.Окремо відзначу переклад: він витриманий у поетичному тоні, що дуже пасує тексту. Деякі фрази звучать майже як пісня, і це додає читанню особливого відчуття магії. Я додам, що не зразу усвідомила про що ця книжка. А коли усвідомила, ще довго не могла з нею попрощатись. Знадобився час, щоб віднайти в собі сили написати цей відгук. Це книжка, яка болить, залишає осад і водночас дарує надію: бо якщо одноріжка може знайти шлях у світ, де його більше не чекають, то, можливо, і ми здатні віднайти своє місце, навіть якщо здавалося, що втратили його назавжди.Оцінки: цікавість – 3, динаміка – 2, логіка – 3, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 10 з 12Щиро Ваша #Клякса

​#прочитане2025Мені Мюріел Дові – «Дівчина Карпатах»Видавництво «Апріорі», 2020 р.Давно хотіла прочитати цю книжку, але постійно відкладала. Та цього року, побувавши в Карпатах, зрозуміла: мені захотілось як можна довше зберегти в собі цей вайб, це щире захоплення горами і карпатською природою. І тоді я відчула, що прийшов час для цієї книжки.Читати «Дівчину в Карпатах» Мені Мюріел Дові — це ніби відчиняти старий альбом мандрів, сторінки якого пахнуть сіном, смолою смерек і трохи — чужим подивом. Наприкінці XIX століття ця смілива, емансипована шотландка вирушила в подорож Карпатами сама, без супутників. Вона їхала кіньми вузькими гірськими дорогами, ночувала в пансіонатах і сільських хатах, записувала спостереження про побут гуцулів, дивувалася їхнім звичаям і зачаровувалася величчю гір.Її текст — це водночас і цінний етнографічний документ, і живий тревелог. Вона бачила Карпати чужими очима, часто плуталася в історичних і політичних реаліях, не завжди розуміла мову чи культуру. У її нотатках відчувається зверхність, антисемітизм і навіть якесь ідеалізування Польщі. Проте все це не применшує головного — щирого захоплення красою нашого краю. Її описи природи, їжі, ярмарків і кольорового гуцульського вбрання — соковиті, яскраві, майже відчутні. Саме тому книжка не втрачає цінності навіть тепер.Окремо мене зачепив феміністичний аспект цього тексту. Героїня навмисно, протиставляє свої дії тодішнім правилам, доводячи що може і буде робите те, що в той час могли робити тільки чоловіки, вона палить цигарки, носить бриджі і револьвер. Подорожує виключно самостійно наймаючи провідників, при тому, що самотня мандрівниця у 1890 році виглядала для європейського суспільства майже скандально. Громадськість обурювалася самим фактом, що жінка може бути щасливою сама по собі, не прагнути шлюбу, а тим паче — подорожувати одна. І авторка, яка одягалась як чоловік, не боялася гірських потоків і ведмедів, своєю поведінкою ламала ці стереотипи. Вона не лише досліджувала новий для себе край — вона проживала власну свободу.Читаючи, я ловила себе на дивному відчутті близькості. Цього літа я їхала майже тим самим маршрутом: Коломия, Яремче, Микуличин. І хоч між нами більш ніж століття, я бачила ті самі гори, відчувала подих рік, вдихала аромат сіна й чорниці на узліссі. Можливо, саме тому ця книжка так мене зачепила: я ніби йшла поруч із нею — такою молодою, зухвалою, незалежною.Звісно, не можна оминути і недоліки сучасного видання. Переклад слабкий, без належної літературної вичинки, тому текст втрачає частину своєї енергії. Обкладинка виглядає випадковою, а найгірше — відсутність наукових чи культурологічних коментарів. Читачеві складно розібратися, де авторка плутає поняття, чому називає українців то «русинами», то «малоросами», чому згадує Польщу там, де йшлося про Галичину. Це та книжка, яка обов’язково потребує професійного супроводу, щоб сучасний читач краще розумів контекст.Як висновок, додам, у цій книжці багато суперечливого: вона щиро описує страви, але може сказати, що вони несмачні; вона дивується гуцулам, але бачить їх крізь призму стереотипів; вона уміє відверто сміятися й захоплюватися, але й легко впадає в пихатість. І все ж, у цій відвертості й полягає сила книжки. Вона не маскує своїх почуттів, не прагне сподобатися — вона просто живе у своїх враженнях. Ця книжка дозволяє нам не лише зазирнути в минуле, побачити Карпати й Гуцульщину кінця XIX століття, а й зрозуміти, як нас бачили інші. Це дзеркало, у якому відображаються не тільки наші гори, але й чужі уявлення про нас. І хоча воно криве, часом образливе чи наївне — без нього картина буде неповною.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 1, логіка – 2, обкладинка – 0, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 7 з 12Щиро Ваша #Клякса.

​#прочитане2025Мона Авад – «Зайчик»Видавництво «Жорж», 2024 р.Поглянувши на «короткий список» осінньої премії книжкових блогерів, я майже одразу визначилася з фаворитом. Це «Зайчик» — моторошно-ванільна проза Мони Авад. Книжка, яка перед виходом буквально розірвала українську блогосферу. Видавництво «Жорж» провело вдало продуману рекламну кампанію, і про роман говорили ледь не всі топові блогери. Як результат, більшість маркетингових оглядів виявилися, даруйте, «притягнутими за вуха». Бо це не горор, не трилер і точно не єбліт. Тут немає ані моря крові, ані палких секс-сцен, ані містики. І, до речі, головні герої — не підлітки. Мене здивувало, що багато оглядачів навмисне підкреслювали ті моменти, яких у книжці майже немає, підлаштовуючи її під смаки своєї аудиторії. Окремо хочу відзначити переклад: попри дрібні нюанси, він зроблений якісно. Трохи збивала з пантелику невизначеність із «зайчиками-кроликами», але, мабуть, по-іншому й не обіграєш це солодко-липке звернення «Зайчику!»Що найбільше мене зачепило, це те, як легко сюжет перетворює знайому реальність на щось абсурдне й моторошне. Здавалось би, все просто: Саманта, молода письменниця, вступає до магістратури й намагається знайти своє місце серед нових знайомих. А є ще «зайчики» — дівчата з однаковими зачісками, однаковими сукенками й однаковим маніакально-милашим «хіхіканням». Вони ніби зі світу глянцю: багаті, красиві, солодкі й однакові до відрази. На перший погляд — банальна історія про «клуб, куди тебе не кличуть». Але Авад робить із цього щось значно складніше.Кожен розділ занурює глибше у химерність. Магістратура творчого письма тут нагадує алхімічну лабораторію — місце, де експерименти з текстами перетворюються на експерименти з людьми. А самі «зайчики» вже не виглядають просто гуртком дівчат — вони стають сектоподібною спільнотою, яка поглинає тих, хто потрапляє в її поле тяжіння. І ця метафора працює безвідмовно: прагнення бути прийнятим може виявитися смертельно небезпечним. У певний момент Саманта вже не знає, де закінчується її власне «я», а де починається віддзеркалення чужих бажань.Ще одна сильна сторона — стиль. Авад пише так, що й сама героїня, і ти разом із нею постійно сумніваєшся: це справді відбувається чи це лише галюцинації, породжені самотністю, наркотиками чи зламаною психікою? Атмосфера балансує між сатирою і жахом, сміхом і відразою. У одному абзаці ти хихочеш, у наступному вже відчуваєш холодок уздовж хребта. Цей роман буквально викидає з зони комфорту.Для мене «Зайчик» став дуже особистою книжкою. У першу чергу — це роман про самотність. Про ту порожнечу, коли всі довкола мають «своє коло», а ти залишаєшся осторонь. Про спокусу належати до чогось більшого і готовність віддати за це власне «я». Я не раз ловила себе на думці, що відчуваю те саме, що Саманта: коли ти зайва, але страшенно хочеш стати частиною. І саме тоді стає найбільш небезпечно — можна легко втратити себе.По-друге, це роман про творчість. Про її темний, руйнівний бік. Про ціну, яку ми платимо, аби нас почули. У «Зайчику» дуже добре показано, як на літературних курсах ламаються авторські голоси, коли викладачі нав’язують «єдино правильне бачення» і вбивають індивідуальність. А колективний тиск — це майже окремий персонаж. І від нього мороз по шкірі.«Зайчик» — це не розвага, не легке чтиво «на вечір». Це роман, який провокує, лякає й дратує, але водночас змушує чесно подивитися в дзеркало. Це історія про самотність і про небезпечне прагнення бути «своїм». Про колектив, що поглинає. Про творчість, яка може зруйнувати. Це книжка, що болить, залишає після себе осад і нагадує, іноді, залишатися собою — надзвичайно важко, майже неможливо.Оцінки: цікавість – 2, динаміка – 2, логіка – 2, обкладинка – 1, оригінальність – 1, зачепило – 1Оцінка: 9 з 12Щиро Ваша #Клякса.