Легкість приходить так: вплітається у подих тиші, яка в цей час звучить музикою, підкрадається з відчинених вікон, виростає у горщику з квіткою на підвіконні, чаїться в одному рішенні, на яке не зважувались так довго, але от – нарешті – розуміють, куди і як. Легкість приходить так: розв’язує тісні вузли, про які думалось, щоб вони все тримають укупі – а насправді знерухомлювали. Здавалось, мали би обвалитись з брязкотом, щоб аж пройшовся стінами гул – та спадають шовково, нечутно, а ледь торкнувшись землі – обертаються вишневим цвітом. Легкість приходить так: вдих тепер на одну секунду довший, ребра розштовхують клітку сонячного сплетіння – лоскотно і вагомо. Птахи, що зимували там розправляють блакитні крила, розлітаються з-під пальців. Ось тобі кольорові ключі. Зелений: постояти на траві босоніж, а тоді пробігтись. Вийти на сонце у короні зі смарагдовим камінням в центрі. Привітати перший зелений росточок на дереві так, як привітав би кращого друга, якого зустрічаєш в аеропорту вперше за довгий час. Жовтогарячий: розсмішити принцесу-несміяну. Торкнутись віями до найяскравішої квітки, яку побачиш в саду. Прилаштувати на небо нове сузір’я (якщо зробити все правильно – усім здаватиметься, що воно там завжди й було!). Сапфіровий: об’їхати озеро на велосипеді. Кидати на фіалки погляди, наче знаєш їх секрет, але нікому не будеш розказувати, бо ти ж їм друг. Відправитись на прогулянку в найдивнішому вбранні, щоб люди, яким зустрінешся сприйняли тебе за хороший знак. Нехай стане легко – легко. Видихай. Відпускай. Бери.
Моя бурштинова здійсненність, моє неможливе диво. Ти є – і це більше, ніж я просив. Але в мене й до тебе прохань ще вдосталь. Будь домом собі, будь собі горою, будь лісом, містом і океаном. Будь найуважнішим своїм глядачем, найлагіднішим критиком. Ніхто ззовні не підійде на цю роль краще. Я так довго виборював тебе з осердя твоїх печалей, що тепер, коли ти розплуталась і зазвучала, почуваю себе дотичним до цієї музики, цієї тиші. Втім, це лише початок. Ти зможеш чесніше, гучніше, вище – перескласти сузір’я, граючись, перевинайти радість, котячі вуса або кісточки у солодущих вишнях. Я писав би тобі картини чи вірші, якби вмів писати картини чи вірші. Але я вмію тільки свідчити і бажати. Сніп нетутешньої радості. Сонячні зайці, що розбігаються з-під твоїх вій. Мушлі, пронесені зі сну контрабандою і на ранок знайдені під подушкою. Дорога, котра виникає у лютому бездоріжжі, варто тобі лише створити намір і зробити крок. Сміх, який розбиває кригу (під нею – уся глибина небес).Одивлення, як спосіб дивитися так, що світ бере за руку й веде показувати свої дива. (Дещо з цього списку я просто свідчу, а дещо – бажаю пристрасно, а значить, що незворотно.)Вибігаєш на вулицю, наяву летиш. Це значить, що ти ростеш.
Кожну весну і кожне літо я готую коробки світла. Складаю в них усе те, що має допомогти впоратися з іншою стороною року. Зараз час відкривати їх. Це не дуже легко, бо пальці зовсім замерзли. Ось, що було в першій коробці: галявина кульбабок, яку я одного дня виявив на задньому дворі свого будинку; веснянки з щік і носа декого, кого обожнюю; сережки з бруньок; день, коли ти розпустила волосся, щоб спіймати спраглий весняний вітер. Починається крижаний дощ. Я продовжую розглядати зібране. Сік шовковиці. Фарби, які ти змішувала, щоб намалювати мою спину. Хруст розламаного, нетерпляче-стиглого абрикоса. М'якоть персика, яку язиком притискаєш до піднебіння. Ковпачок від сонцезахисного спрею, весь у піску. Сузір’я Кассіопеї. Не страшно бути в місті, яке вкривається шаром криги. Гірше – бути в місті, у якому я не можу покликати тебе кататись на ковзанах. Сіль на шкірі, коли виходиш з моря. Чорничний пиріг вечірнього неба. Твій голос у мушлі мого вуха. Листя трави, яке залишає відбитки на шкірі, коли довго сидиш на землі. Звук, з яким лід падає у склянку з м’ятною водою. Сонне пообіддя. Там де зійде сніг, виросте улюблене моє море. Приїжджай набутися біля хвиль.
Моя прекрасна мандрівнице, я тримаю тебе за руку – не щоб вести тебе, щоб йти з тобою поруч. Я хочу бачити те саме, що бачиш ти. Хочу, щоб мої ноги відчували той самий рельєф, що відчувають твої. Хочу втомитися з тобою. Хочу принести тобі виноград, коли ми сядемо відпочивати. Хочу, щоб вітер, який дужчає з кожним днем – залишив на нашій шкірі однаковий запах. Моя преласкава пташка, магістерка нетутешніх див. Хочу йти – крок в крок. Не випереджаючи, не відстаючи. Хочу одночасно з тобою завмирати від краси. Приходити в захват від неможливого, коли воно наперекір всьому бере й стає можливим. Хочу обтрусити твою сукню від вулканічного попелу. Хочу з молодого місяця зробити тобі підвіску. Хочу з шуму листя сплести амулет від тривожних снів. Хочу навчити тебе відчувати власне коріння – що сягає глибоко під землю; високо за небо. Хочу від тебе навчитись супити носа й хмурити брови, коли щось йде не так, як задумувалось спочатку (дивним чином після цього все якщо і не починає іти як слід – то, принаймні, докладає усіх зусиль). Казати: “ну, з мене цього досить” і давати ще один шанс – безрозсудливо, милосердно і прекрасно. Діяти без жодної впевненості в результаті, присвячуючи всю себе – лише тому, що серцю від цього стає красиво, а з всім іншим рахуватись не обов’язково. Моя золота подорожня, ніжність моя до тебе немає меж. Авжеж я знаю, що це взаємно.
Ми собі придумали – працювати знаками удачі. Хтось точно це запропонував перший, але я вже не пам’ятаю хто, та це й не важливо. Важливо – не стояти, йти, бути, відчувати, проходити – щоб наче повз, але не повз, а так, щоб торкнутись радістю – ну плутати з “торкнутись радісно”, бо знаю, декому тільки дай дозвіл, щоб торкатися. З першого разу мало в кого виходить. Але нам вдається майже одразу. Можливо тому, що ми не ставимось до цього, як до справи всього життя – бо це справа кількох життів, хаха! – а можливо тому, що ми просто такі і були завжди. Нам би тільки не стояти, йти, бути, відчувати, входити у звучання – спершу обережно відгукуєшся, а потім сам задаєш ритм. Ми працюємо знаками удачі – всюди, зі всіма, зі всім, чого торкаємось поглядом – тільки не поглядом; для всього, до чого говоримо голосом, тільки не голосом. Це відповідально? Шалено. Красиво? Це ви скажіть. Не подумайте, що це тепер все, чим ми зайняті – ніхто не скасував жодну іншу нашу роботу, в нас, як і раніше, триста тисяч справ, і від протягів шморгає ніс, і кота, якщо ми не погодуємо – ніхто не погодує, а він не те, щоб сильний полювальник…Повно відповідальності, і саме тому нам потрібно не стояти, йти, бути, відчувати, перекладати з неможливого на здійснене. От іще один добрий знак:кожен, хто нас хоча б раз зустрів – вміє тепер теж так.
Не шукаю балансу. Шукаю внутрішнього вогню. Хто переконав, що потребуєш спокою? Коли ти – сніп із іскор, безперервна електростанція, всеосяжна пристрасть. Коли ти – імпульс, рух і танець. Що з тобою сталось, що ти ставиш це все під сумнів? Не закриваю вух, щоб провалитись в тишу. Хочу чути. Коли кличуть. Коли просять допомогти. Коли діляться тим, що ледь вміщається у слова. Це так багато – наважитись зазвучати, знайти висоту свого голосу. І так важливо, щоб були ті, хто це все розчує й не розчарується, а навпаки. Кому це: “якраз потрібно”, “ти сказав – і в мені щось стало на місце”, “дякую, що сказав”. Покірність зменшує, стишує і приглушує. Ми ростемо на сміливості і зухвалості.Це не завжди вдається (мені – так точно). Часом я собі здаюсь Бастіоном Безсилля, Найвищою Баштою у Фортеці Смутку. І в мене немає інструкцій, як пошвидше із цього вийти, але часом дійсно достатньо лише наміру (або гарного сну, або однієї зустрічі, або сто тисячі кроків – і щоб кожен звучав освідченням у любові). Не шукаю баланс. Шукаю внутрішній вогонь – серед непевності і рішучості. У центрі міста і далеко за містом. В імпульсивних рішеннях. В послідовних діях. У тому, що вдалось, й тому, що – не. Він красиво осяює все живе.
Я знав одного хлопця, який грав на скрипці посеред вулиці – і місто ластилось до його рук, а кожен, хто чув цю музику, раптом розумів, що серце в грудях – цілісіньке. Я знав одну дівчину, яка сама вирішила всім здаватись дівчиною, а насправді була – вихор яблуневого цвіту в травні. Вона не могла всидіти на одному місці, постійно кудись летіла. Та коли починала танцювати – то це світ літав довкола неї. Хто бачив, ставав закоханим на все життя. Я знав одне дерево, яке дарувало кожному, хто до нього підходив – відчуття своєї міці і свого коріння. І коли людина вміла взяти цей подарунок – дерево на радостях гілками розчісувало хмари, а всі знають: дощ з вичесаних хмар найдобріший в світі. Я знав одного поета, який не написав жодного вірша, та, на щастя, це і не обов'язково. Він вмів так ходити, що кроки його римувались з серцебиттям дракона, що колись оберігав це місто з висоти; робить це і зараз, але з виворотньої сторони.Я хотів би тебе познайомити з ними, та певно це буде лишнім.Ти, схоже, одна із них, живих.
Я не можу відвести від неї погляд, але чесно буде сказати, що і не хочу. Лицарка кульбабового поля, королева лісу, приборкувачка спеки і абрикосів. Яка вона красива, коли хмуриться, коли сміється, коли розчісує комариний укус, коли пальці від ожини витирає об свої шорти, коли засмучується, як тільки хтось говорить про Велике Місто. Як щоразу, коли я берусь про неї щось розповісти – слова виходять незграбні і хибні, та я все одно намагаюсь ще. Як починається дощ і вона біжить по ковзкій траві босоніж. Як залазить на дерево, щоб почитати книжку й записати в блокнот секрети. Як в мене болять щоки від сміху, коли ми разом йдемо в похід лісом, річкою чи горою. Як легко з нею бути самим собою. Як вона сперечається з усієї сили. Як йде – і в мене пустка всередині, бо я думаю, що це назавжди, а вона повертається за пів години з букетом ромашок і ще такими квітами, назви яких я, звісно, не знаю, але відтепер помічатиму всюди – і відчуватиму себе, як в обіймах. От би їй завжди було вдосталь тепла, сонця, нектаринів і добрих див. Ми біжимо чимдуж. Якщо дивитися згори, видаватиметься, що летим.
Поки вона спала, він придумав, що вишня має мати кісточку. І що її можна посадити в землю, і тоді виросте ще сто, або навіть двісті, точно, нехай двісті! Двісті і ще тисяча, ось так – вишень. Поки він лежав своїм животом на животі океану, вона придумала, що всі обов’язково мають між собою спілкуватися. Потім вона трішечки подумала, і вирішила, що не обов’язково, а тільки з сильного бажання. “Спілкуватися – це піклуватися про зв’язок”, – подумала вона. “Я хвилююсь, бо всередині мене океан”, – подумав він. Поки вона шукала сіль для надто солодкого місяця, він придумав, що одні слова можуть римуватися з іншими, що кожен, кого він любитиме, ніколи не зникатиме безслідно, і що листя дерев мінятиме свій колір, коли дерево хотітиме відпочити або поспати. Поки він налаштовував радіо, вона придумала, що тіло знатиме, як загоювати подряпини, як танцювати, плавати, стрибати, тягнутись і впізнавати серед всього, що є твоє. Поки вона гладила кота, він придумав дружбу. Поки він збирав суницю, вона придумала, що якщо щось не виходить, можна спробувати ще. Поки вона гладила кота (вже іншого), він придумав близько 12 мільйонів видів хмар. Поки він мив руки, вона придумала, що все щось означатиме, окрім штук, які не будуть значити нічогісінько. … Поки вони придумували все це, сонце придумало і собі – величезне серце. Розділило між ними, вихопило між сміхом і снами. Так вони й стали – нами.
TGLIST.COM.UA
