Я не можу відвести від неї погляд, але чесно буде сказати, що і не хочу. Лицарка кульбабового поля, королева лісу, приборкувачка спеки і абрикосів. Яка вона красива, коли хмуриться, коли сміється, коли розчісує комариний укус, коли пальці від ожини витирає об свої шорти, коли засмучується, як тільки хтось говорить про Велике Місто. Як щоразу, коли я берусь про неї щось розповісти – слова виходять незграбні і хибні, та я все одно намагаюсь ще. Як починається дощ і вона біжить по ковзкій траві босоніж. Як залазить на дерево, щоб почитати книжку й записати в блокнот секрети. Як в мене болять щоки від сміху, коли ми разом йдемо в похід лісом, річкою чи горою. Як легко з нею бути самим собою. Як вона сперечається з усієї сили. Як йде – і в мене пустка всередині, бо я думаю, що це назавжди, а вона повертається за пів години з букетом ромашок і ще такими квітами, назви яких я, звісно, не знаю, але відтепер помічатиму всюди – і відчуватиму себе, як в обіймах. От би їй завжди було вдосталь тепла, сонця, нектаринів і добрих див. Ми біжимо чимдуж. Якщо дивитися згори, видаватиметься, що летим.