Легкість приходить так: вплітається у подих тиші, яка в цей час звучить музикою, підкрадається з відчинених вікон, виростає у горщику з квіткою на підвіконні, чаїться в одному рішенні, на яке не зважувались так довго, але от – нарешті – розуміють, куди і як. Легкість приходить так: розв’язує тісні вузли, про які думалось, щоб вони все тримають укупі – а насправді знерухомлювали. Здавалось, мали би обвалитись з брязкотом, щоб аж пройшовся стінами гул – та спадають шовково, нечутно, а ледь торкнувшись землі – обертаються вишневим цвітом. Легкість приходить так: вдих тепер на одну секунду довший, ребра розштовхують клітку сонячного сплетіння – лоскотно і вагомо. Птахи, що зимували там розправляють блакитні крила, розлітаються з-під пальців. Ось тобі кольорові ключі. Зелений: постояти на траві босоніж, а тоді пробігтись. Вийти на сонце у короні зі смарагдовим камінням в центрі. Привітати перший зелений росточок на дереві так, як привітав би кращого друга, якого зустрічаєш в аеропорту вперше за довгий час. Жовтогарячий: розсмішити принцесу-несміяну. Торкнутись віями до найяскравішої квітки, яку побачиш в саду. Прилаштувати на небо нове сузір’я (якщо зробити все правильно – усім здаватиметься, що воно там завжди й було!). Сапфіровий: об’їхати озеро на велосипеді. Кидати на фіалки погляди, наче знаєш їх секрет, але нікому не будеш розказувати, бо ти ж їм друг. Відправитись на прогулянку в найдивнішому вбранні, щоб люди, яким зустрінешся сприйняли тебе за хороший знак. Нехай стане легко – легко. Видихай. Відпускай. Бери.