Сьогодні після прогулянки мила лапки песику, а кінологиня спостерігала за моїми діями.Каже: Ну звісно, він забирає лапку. Ви ж торкаєтесь там, де йому лоскотно.А я ж начиталася всієї можливої інформації: де, як і чим мити лапки. Але в жодному джерелі не йшлося про те, що песику може бути лоскотно.У багатьох собак є ділянки на лапах, особливо між пальцями, на подушечках і ближче до зап'ястка, які дуже чутливі. Це може викликати автоматичний рефлекс - песик забирає лапу. І я зрозуміла, що в нашого одна лапка чутливіша за інші.Я дуже ціную спостереження людей, які передають не лише теоретичні знання, а й практичний досвід. Які вчать не тільки того, що робити, а й спостережливості та чутливості.Бо за інструкціями й протоколами можна правильно зчитати сигнал, але невірно його відкалібрувати. Можна не помітити самого досвіду того, з ким взаємодіємо.Ми можемо прочитати десятки книжок про те, як правильно підтримувати дитину, партнера, друга чи клієнта. Але найважливіше питання іноді звучить не: «Що?», а: «Як саме в як саме зараз це відчуває інший?»Бо можна все робити дуже щиро й правильно, але торкатися саме того місця, де саме цьому конкретному Іншому лоскотно.Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз
Я сьогодні працювала над описом квітки, яка знов мене вразила. Ясенець.Він отримав свою назву через листя, що схожі на листя ясена. Але найбільше його знають під іншою назвою - неопалима купина. У спекотні дні рослина виділяє так багато ефірних олій, що навколо неї утворюється невидима ароматна хмаринка. Якщо піднести відкритий вогонь, ці пари можуть на мить спалахнути блакитним полум'ям. Сама рослина при цьому не горить і не пошкоджується. Уявіть, вогонь навколо неї, а вона залишається неушкодженою.Ясенець росте на сонячних схилах, луках і узліссях ,може десятиліттями рости на одному місці. Великі квітки - білі, рожеві або бузкові з темними прожилками - виглядають дуже ніжними, але сама рослина надзвичайно витривала. Усе її тіло вкрите залозками з ефірними оліями: стебла, листя, плоди. Вона пахне вся, а не лише квітками. При всій її ніжності - доторкатися до рослини в сонячний день небезпечно: сік може спричинити опіки шкіри, які проявляються лише через кілька годин.Мене вразила і сама здатність рослини не згорати. І те, як ніжність може поєднуватись з такою захисною силою.Нехай жоден вогонь - у всіх сенсах - нас не торкається. І всі ми, як і квітка, зможемо казати: не наближайся! і захищати свої межі.Доброї безпечної ночі і вихідних ❤️ До понеділка#роздуми@stijkist Світлана Ройз
Я сьогодні думала, як важливо мати поруч тих, кому довіряєш. Тих, хто чесно скаже: «Тебе поплавило. Ти зараз робиш фігню». І тоді в тебе є шанс вчасно зупинитися й не зруйнувати себе або те, що для тебе справді важливе. У мене є кілька друзів, яких я спеціально попросила давати мені саме такий зворотний зв'язок. І час від часу нагадую їм про це.Я сьогодні думала про «деформацію відповідальністю». Коли ми відчуваємо величезну відповідальність за безпеку, добробут чи рішення інших людей, нам може бути дуже важко сказати: «Я не знаю». Невизначеність в цей момент стає майже нестерпною, і нам починає здаватися, що ми маємо знати відповіді на всі запитання. Бо це ж відповідально. Саме тут надмірне відчуття відповідальності і може створювати ілюзію експертності. Ми можемо починати плутати моральну відповідальність із професійною компетентністю.Хоча насправді відповідальність дуже часто означає інше: спиратися на знання людей, які є фахівцями саме в цій сфері, попросити поради, прислухатися. Мені здається, що справжня експертність майже завжди йде поруч з усвідомленням власних меж знань, можливостей і впливу.Є поняття «інтелектуальна скромність». Це коли ми чесно визнаємо межі того, що знаємо. І водночас не відмовляємося від відповідальності: навчатися, сумніватися, перевіряти свої висновки і пам'ятати, що ми теж можемо робити фігню.І саме тому так потрібні люди поруч, які можуть дозволити собі сказати це вголос.У вас є такі?Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз
Сьогодні ми говорили про зміни. І про те, що в психології називають життєвими переходами.Є момент, коли ми перестаємо думати: «Так було колись, у моєму "минулому житті"», і починаємо спокійно говорити: «Зараз у моєму житті так».Мені здається, це один із найважливіших моментів адаптації. Усі важливі події змінюють не лише наш спосіб життя, а й відповідь на питання: «Хто я?». Переїзд, народження дитини, розлучення, початок навчання дитини в школі, нова робота... У кожній із цих ситуацій ми не просто облаштовуємо своє нове життя. Ми поступово вживаємося в нову роль.Наш мозок постійно звіряє нову реальність зі своєю старою, давно створеною внутрішньою картою. Саме тому адаптація - це не просто звикання, як часто думають. Це перебудова уявлення про те, як тепер влаштоване наше життя.Нейробіологи говорять про те, що мозок постійно будує прогнози. Він намагається передбачити, що буде далі, які наслідки матимуть наші дії, що тепер є нормою.Коли життя різко змінюється, старі прогнози раптово перестають працювати.У цей час мозок ще не автоматизував нові дії. Зазвичай ми не помічаємо, скільки всього робимо автоматично. Але під час змін доводиться постійно приймати рішення, перебудовувати режим дня, режим спілкування, режим відповідальності, стосунки, звички. Різко зростає кількість непередбачуваних ситуацій, і мозок витрачає набагато більше енергії на прогнозування. Лише після багаторазового повторення нові ситуації стають знайомими й очікуваними. Повторю ще раз: чим більше ми повторюємо дії, реакції, проходимо ситуації – тим менше енергії ми на них витрачаємо. Але в змінах завжди змінюється не лише побут. Поступово змінюється наша внутрішня історія про себе - і в дорослих, і в дітей. Ми звикаємо не тільки до нових умов. Ми звикаємо до того, що ми самі стали іншими.Поступово людина перестає постійно порівнювати теперішнє життя з минулим. Не тому, що забула минуле. А тому, що нова ідентичність стала достатньо сильною.Психолог Вільям Бріджес описував цей процес як перехід через три етапи. Спочатку ми прощаємося з тим, що було. Потім опиняємося у своєрідній «нейтральній зоні», коли старі способи вже не працюють, а нові ще не стали природними. Саме тоді ми можемо відчувати більшу втому, розгубленість, іноді навіть хаос чи безвихідь. І лише з часом настає новий початок, коли нова роль стає частиною нас.А далі - ми можемо сумувати за життям, яке залишилося в минулому. Але водночас - жити далі.Я сьогодні подумала, що вже майже не пам'ятаю життя до війни. Майже не пам'ятаю себе до народження дітей. Моє життя стало іншим. І я стала іншою.Я сумую за життям, у якому було більше захищеності й менше болю. Але цей дивний час теж став моєю реальністю. І, хоч я цього б ніколи не обирала, він теж став частиною мене.Ми всі з вами з вами проходимо свої життєві переходи. Нехай вони даються легше. Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз
Сьогодні в наших «2 хвилинах для себе» #практика для роботи з апоневрозом. Прочуханки. :-)Нагадаю: Апоневроз голови - це щільна структура, яку ще називають сухожильним шоломом (galea aponeurotica). Він охоплює майже всю поверхню черепа під волоссям і з’єднує лобовий, потиличний та скронево-тім’яний м’язи. Через це він впливає на міміку й рухливість шкіри голови, а ще взаємодіє з м’язами обличчя, шиї та фасціями.Шкіра голови дуже чутлива до дотиків і напруги - там багато нервових закінчень. Вона реагує на стрес, втому, емоції і навіть неправильну поставу. При довготривалому стресі може з’являтись відчуття стиснення, ніби на голові справжній шолом, головний біль, загальне зниження чутливості, відчуття, що шкіра голови стала «нерухомою» чи ніби застигла.Напруга в цій зоні може підтримувати реакцію небезпеки в нервовій системі, а розслаблення - навпаки, створювати відчуття спокою та безпеки.Час від часу варто перевіряти, наскільки шкіра голови рухома, чутлива до дотиків. При тривалому напруженні вона може здаватися нерухомою.Такі дотики одна з найпростіших і найдоступніших практик для розслаблення та відновлення Чухаємося і відновлюємося ❤️ @stijkist Світлана Ройз
Сьогодні в наших «2 хвилинах для себе» #практика для розвитку міжпівкульної взаємодії ☀️ про нашу крутизну та спроможність. Я складно відновлююсь після обстрілу, щоб активізувати мозок, роблю подібні вправи. Нагадаю, як вони працюють дітей та дорослих.Під час переживання травматичного досвіду змінюється активність мозолевого тіла - воно інтегрує роботу півкуль. Робота мозку стає буквально «асиметричною».Права півкуля зазвичай бере на себе більшу частину навантаження: вона фіксує відчуття страху, можливий тілесний спазм, зорові й аудіальні образи травми - усі сенсорні подразники.Ліва півкуля, пов’язана з логічним осмисленням, мовою, послідовністю дій, часто «вимикається». Ось чому людина після травми не може чітко описати, що сталося, або згадує подію фрагментарно.Подібні вправи дають можливість інтеграції емоційного (права півкуля) та логічного (ліва півкуля) компонентів спогадів.А ще - ми стимулюємо утворення нових нейронних зв’язків, це допомагає мозку в роботі з «переписування» травматичних спогадів.І повертаємо відчуття контролю – обов’язковий етап роботи з травмою.Пам'ятаєте, що подібні вправи не варто робити перед сном. Удачі! І відновлення! ❤️ @stijkist Світлана Ройз
Я зараз працюю над новою розробкою, пов’язаною з квітами. Вам вже трохи розповідала про неї. Є квіти, які ми постійно бачимо і можемо не знати, скільки в них неочікуваної сили. Уявіть, Магнолія - одна з найдавніших квіткових рослин на Землі: її рештки датуються понад 90 мільйонами років. Вона з'явилася набагато раніше за бджіл - її запилюють жуки. Саме тому квітки магнолії мають міцну будову й витримують дотик комах, які значно важчі за сучасних запилювачів. А назва Нарцис пов’язана з грецьким narke - «заціпеніння, оніміння» - через сильний запах і те, що квітка отруйна. Це одна з небагатьох цибулинних рослин, яку рідко пошкоджують гризуни: вона містить алкалоїди. Сама рослина існувала задовго до того, як закріпився міф про Нарциса як символ самозакоханості. Я чомусь не знала, що шафран - найдорожчу пряність у світі, отримують з одного з видів Крокусу. Для одного кілограма потрібно зібрати десятки тисяч квіток вручну.Збираю інформацію про квіти і відчуття, що сама вкорінююсь.Доброї безпечної ночі ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз
Я зараз читаю книгу Данила Лубківського «Подвиги Геракла. Стратегія перемоги у міжнародних відносинах». Пан Данило - дипломат-міжнародник. І ця книга не про міфологію, а про міжнародні стосунки, але побудована на міфах про подвиги Геракла.Я вирішила пригадати сам міф: Геракл був сином бога Зевса і смертної жінки Алкмени. У самому його імені закладено сенс його життя та всіх його подвигів. Ім'я Геракл буквально складається з двох частин: Hera - ревнива зла дружина Зевса, і kleos - слава, прославлення. Тобто буквальний сенс імені: «той, хто прославляє Геру». Геракл був позашлюбним сином її чоловіка, і Гера ненавиділа й переслідувала його все життя.Давні греки вірили, що в імені закладено долю. Навіть якщо Гера його ненавидить, він усе одно «належить» до її історії. А вона - до його....Ми так часто пов'язані з тими, кого ненавидимо, і з тими, хто ненавидить нас. І іноді наші «подвиги» можуть бути саме для того, щоб нас прийняли «до Олімпу». Прийняли ті, хто нас ненавидить.І так важливо стежити за тим, щоб ми не присвятили все життя «славі наших ворогів».Після всіх своїх 12 подвигів і після смерті Геракл стає безсмертним і підноситься на Олімп. Там відбувається несподіване: Гера більше не ворогує з ним. За деякими версіями, вона навіть приймає його як свого сина й віддає за нього заміж свою доньку Гебу.…Якби не її переслідування, Геракл, можливо, так і залишився б просто дуже сильним напівбогом.І для мене тут дві важливі полярності: не жити заради визнання ворога. І - іноді саме ворог запускає твій розвиток.Я думаю, що ця стерво Гера, можливо, - наша внутрішня фігура. Уособлення голосів наших внутрішніх критиків, які мучать нас зсередини. Іноді саме вони спонукають нас шукати свій справжній голос і ставати героями у власному житті, щоб уже не залежати від їхньої оцінки. Щоб ставати самим собі богами на власному Олімпі.Доброї безпечної ночі. З власною силою і славою ❤️ #роздуми@stijkist Світлана Ройз
Сьогодні в наших «2 хвилинах для себе» нова #практика для м’язів шиї. І не тільки. У цій вправі важливий не лише рух шиї. А ще й поєднання руху, дотику, дихання й уваги.Видих - торкаємось чола, вдих - потилиці. Починаємо з видиху, щоб одразу активізувати парасимпатичну нервову систему. Чоло часто асоціюється з нашими думками, планами, турботами. Потилиця - з відчуттям простору, опори та контакту з тілом. Переміщуючи руку від чола до потилиці й супроводжуючи цей рух диханням, ми ніби створюємо місток між думками і відчуттями. Водночас працюють м'язи шиї. При нахилі голови розтягується її задня поверхня. При русі назад залучається передня поверхня шиї, і зокрема платизма, про яку ми вже говорили. А скеровування уваги при переміщенні рук повертає нас і до тіла, і до відчуття поточного моменту. Наша техніка безпеки: спочатку готуємо м’яз до роботи, всі рухи і доторки повільні та комфортні. Наступний тиждень присвятимо жувальним м’язам і щелепній групі.Відновлення ❤️ @stijkist Світлана Ройз
Сьогодні була цікава тема з дитиною, яка боїться лісу. Тут переплелися навіть дві теми: страх великих об’єктів, який є у багатьох дітей і дорослих, та страх загубитися.Страх великих об'єктів називають мегалофобією - від грецького megas - великий. Людину можуть лякати дуже великі предмети, будівлі, дерева, пам’ятники, величезні іграшки, навіть новорічні ялинки, і люди в костюмах ростових ляльок.Мозок відчуває невідповідність масштабів. Людина ніби раптом усвідомлює власну незахищеність поруч із чимось величезним. І це може загострювати відчуття вразливості та небезпеки.Нейропсихологи припускають, що наш мозок постійно оцінює розміри об'єктів щодо власного тіла. Коли об'єкт надзвичайно великий, системи просторового сприйняття можуть сигналізувати: «Це небезпечно». І тоді у нас виникають реакції, схожі на реакції на стрес.Для дітей страх великих об'єктів часто має ще кілька причин: незрілість системи оцінки небезпеки, новизну та їхню прекрасну уяву. Часто такий страх є частиною нормального розвитку. Звісно, слова «не бійся» не працюють. Краще допомогти дитині у відчутті захищеності поступово дослідити те, що лякає.Щоб було безпечніше, ми спочатку створили Хранителя, який супроводжував дитину в лісі. Він був приблизно таким, як на малюнку. Сила, що захищає, має бути не меншою за «силу загрози».А потім ми малювали дерева, вигадували імена лісу та його рослинам. А далі уявляли, скільки зростів дитини чи дорослого може вміститися в одному дереві. :-) Так ми залучали префронтальну кору та просторове мислення.Наша задача - не позбутися страху, а перетворити його на цікавість. Допомогти мозку перейти з режиму «це капець як страшно» в режим «а що ж це таке?».Якщо говорити дуже спрощено, замість реакції, пов'язаної зі стресом і кортизолом, ми намагалися активувати цікавість, дослідження і дофамін.Ну і Хранитель прекрасний 😊 Доброї безпечної ночі! З Хранителями ❤️ #роздуми @stijkist Світлана Ройз
TGLIST.COM.UA
