Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження- Іноді під час фармакотерапії у клієнта з психопатичним/антисоціальним спектром відбувається не полегшення, а навпаки - активація: внутрішнє кипіння, дратівливість, ажитація, імпульсивність. Лікарі з досвідом взагалі-то намагаються уникати препарати стимулюючої дії для пацієнтів з розладами особистості. Але бувають виключення, бо лікар не встиг розпізнати особливості особистості, орієнтуючись лише на зовнішні симптоми.
- Іноді найтерапевтичніше у роботі з антисоціальним розладом - ставити рамку безпеки: прямі питання про загрози/плани/зброю/тригери, чіткий план при ескалації, контакт із психіатром як обов’язкова частина системи допомоги.
- Іноді терапія виконує роль не стільки спростувати/довести діагноз, скільки побачити, яку "місію" той діагноз виконує у системі: кого захищає, кого зв’язує, кого звільняє від відповідальності.
- Іноді хочеться знайти чарівну фразу, після якої клієнт усе зрозуміє, виправить і заживе правильно. Але таких фраз нема.
- Іноді найкраща терапевтична позиція - не в тому, що сунути чарівну пігулку клієнту, а допомогти усвідоміти: “я поруч, я бачу, я називаю, але я не живу замість тебе”.
- Іноді клієнт приносить настільки принизливі сексуальні перверсії, що сама хоробрість їх вимовити - уже межа можливого. Після цього може настати заціпеніння: “я сказав - і ніби помер усередині”, без сил на подальшу вербальну обробку.
- Іноді важливо не тиснути “проговорюй далі”, а повернутися до контейнера: дозування, стабілізація, опора на тілесні маркери, межі, темп. Дати психіці право не йти швидше, ніж вона здатна.
Вчора розбирали кейси військових та про травматичний досвід молодих дівчат у сексуальній сфері.Наступна інтервізія - за тиждень.19 січня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
П'ю гарячу каву сьогодні і міркую про те, що світло, чиста білизна, гаряча вода - це не тільки комфорт. Це стан нервової системи. Бо мова йде про підвищений кортизол (стрес від відчуття "несвіжості"), зниження самооцінки ("я не вартий піклування про себе"), втрату відчуття контролю ("я не можу впоратися ні з чим, навіть з базовим").То щедро наливаю всім зранку гарячої кави і наполягаю швиденько випивати, бо холоне вона зараз миттєво.Ну і читнути трохи:- Про зв'язок між тепловим комфортом і кортизолом - другий залежить від температури повітря та часу експозиції. При некомфортній температурі кортизол значно вищий.- Про особисту гігієну, яка має наслідки для сенсорної системи. Ароматизоване мило, відчуття води на шкірі або комфорт чистої постільної білизни активують соматосенсорну кору та лімбічну систему, які тісно пов'язані з регуляцією настрою та пам'яттю. - Про світло, яке впливає на поведінку, пов'язану з настроєм.То кому ще долити кип'ятку? Мені тут пишуть, що кава з чорним перцем добре гріє ☕️ ☕️☕️☕️☕️
Рубрика "Військовий малює"."Туман" та "Все хороше і все погане".Малював військовий, Леонід. Як на мене - це ну дуже талановито.Зверху - майже монохромний пейзаж: холодні сірі, блакитні, зелені тони. Простір відкритий, але порожній. У тумані проступає напівпрозора фігура - скелет тварини (самі бачите, якої).Мені це - про дисоціацію і втрату суб’єктності.Туман - класичний символ психічного стану після травми: знижена чіткість меж "Я", заглушення афекту, відчуття, що реальність ніби існує, але не торкається повністю.Фігура виглядає радше як привид.І робота сама по собі - дуже атмосферна. До речі, це типово для етапу травми, коли не подія лякає, а порожнеча після неї. Для терапевта, який бачить такий живопис - це прям маркер стану клієнта.Ну і знизу робота.У центрі - скупчення страхів, катастроф, руйнування. Практично контейнер для травми, бачите? І це дуже показово, коли людина не розмазує жах по всьому простору, а локалізує його, визнає: "Ось тут - мій біль, мій страх, моя війна". По краях (у рамці аркушу) - всяке хороше: близькість, віра, космос, символи сенсу. Особливо показово, що хороше не витісняє погане і не перекреслює. Воно просто існує поруч, як окрема реальність.Цікаво, дуже цікаво!Дякую Ользі Герасименко за поєдання кількох місць роботи та мерцання зіркою у нашому волонтерському проєкті з військовими, у психлікарні імені Павлова.Оля! Дякую!Про наш волонтерський арттерапевтичний проєкт.
Тим часом The New York Times опублікував тренди піклування про психічне здоров'я у 2026 році.З цікавого - тут є ідея колеги Олі Герасименко щодо терапевтичних лісових прогулянок. Оля давно і з захопленням про них говорить, то як буде збирати групу - ви ж тепер не пропустіть, бо бачте, сам NYT це просуває.Друге - є рекомендація для іншої моєї колеги Ірини Б., яка пише наразі диплом про самоспівчуття. У статті як раз згадується важливість розпізнавання емоцій, потреб власної, найбільш страждаючої частини та повторення собі: "Це нормально - відчувати це" та "Ти робиш усе, що можеш".Ну і третє. У статті є прикольна техніка "когнітивного тасування" для міцного сну. Треба почати з випадкового слова - наприклад, "Плутон". Потім подумати про якомога більше слів, які починаються з тієї ж першої літери: "План, пудель, парубок, персики", при цьому виділяти пару секунд на кожне слово, щоб його уявити. Коли закінчаться слова на "П" - переходьте до наступної літери початкового слова (у даному випадку - "Л") і робіть те саме. NYT обіцяє після цієї вправи міцний сон. Тож присвятимо цей абзац військовому Дмитру Я., який майже не спить кілька місяців.З вами був пост про опосередковане бачення своїх у навколишньому світі у статті The New York Times.А, до речі: "своїх" довго шукала ще одна моя колега - Світлана Р. І нещодавно наче знайшла.Всім привіт.
П’ятдесят друга інтервізія 2025-го року відбулася вчора.Знов напишу, що ми працювали без жодного пропуску або переносу. І це, мабуть, звучить як дрібниця якась. Та якщо подивитися на те, скільки по небу весь рік гоцало ракет і БПЛА, скільки горя і виснаження навколо - це геть не дрібниця. А диво, взагалі-то.Дякую колегам за відсипання мішків власного досвіду щодо кожного клієнтського кейсу.За підтримку і прийняття один одного. За відчуття спільного човна серед шторму. За цинічний (хірургічний) чорний гумор у курилці, без якого ми всі давно з’їхали б із рейок.Знаю, що зараз пишу банальне дякую-передякую.Але знаю й те, що не бачила жодного інтервізійного формату, який у війну тримається щотижня півтора року поспіль. Зі сталим ядром і відкритим форматом, куди завжди можна зайти новим колегам. Де учасники не конкурують кількістю дипломів і не трясуть регаліями один перед одним. Де всі в рівній позиції: "Я не знаю, що з цим робити".Дякую за те, що щоразу ми спускалися з вами не просто в глибину матеріалу, а в Маріанську впадину людського досвіду – туди, де темно, тісно і страшно.Дякую за те, що тримали ліхтарики.на фото - Маріанська впадина нашої інтервізійної групи
Чудовий фільм подивилася зранку. Ідеальний для цих святкових днів із замовляннями бажань."The Place" ("Місто зустрічі").Фабула проста: у кав’ярні за одним і тим самим столиком сидить Незнайомець. До нього приходять люди з життєвими катастрофами і проханнями: завагітніти, зцілити, повернути кохання, почути Бога тощо. Він відкриває товстий записник і пропонує угоду: твоє бажання здійсниться, якщо ти виконаєш завдання. І завдання майже завжди проходить по межі етики: підірвати ресторан, зґвалтувати, вкрасти, вбити, здійснити злочин. Психоаналітично фільм взагалі не про містичну силу Незнайомця. Він про ціну бажання і про те, як люди уникають відповідальності за власну темну сторону. Яка звичайно ж пробиває собі шлях під час виконання завдання.Весь фільм – один простір, одне місце. Камера майже не виходить за межі кав’ярні. Цей замкнутий простір можна читати як метафору психіки.Цікаво, що в титрах Незнайомця позначають як Uomo ("чоловік", італ.). Частина героїв вважає його дияволом, інші – посередником, третіх цікавить лише результат.Психоаналітично його зручно читати як зовнішнє втілення СуперЕго:- Він знає, чого людина насправді хоче;- Він веде облік у записнику, який виконує функцію "бухгалтерії" гріхів;- Він не відповідає, коли його питають "А ви хто?", переводить увагу: "Не це важливо. Важливо те, чого хочеш ти".Головний меседж фільму - "Хочеш здійснити бажання – готуйся до ціни і відповідай за наслідки здійснення".Для терапевтів це про те, коли ми пропонуємо клієнту завдання зустрітися зі своїм матеріалом, а далі він все вирішує і робить власноруч.Для клієнтів – про особисте питання, яке ставить Незнайомець: "Наскільки далеко ти готовий піти заради свого “хочу”.І головне: як далі жити з результатом, отриманим геть неідеальним способом. Бо ідеального не існує.
Наче і чекаємо від свят радості, теплих зустрічей, добрих новин. Але у багатьох всередині - порожнеча, виснаження. І вина того, хто вижив. І сором, бо які свята посеред горя.Очікування від себе святковості - тебе ж самого й розчаровує, бо всередині важко. Одна з причин різдвяної депресії - це міф про те, що всі інші (усі, крім тебе) прямо зараз проводять час у люблячих сім'ях. А ти, саме ти - почуваєшся самотньо.Причина номер два - фінансовий тиск. Бо тривога веде до витрат, витрати поглиблюють фінансові проблеми, а це посилює тривогу. В українських реаліях війни цей стрес посилюється багаторазово.Третє - натовп людей та гучні звуки, які можуть тригерити. А ще - порушення рутини, бо на свята інший розклад дня. Це руйнує відчуття безпеки. І зустрічі з родичами, з якими пов'язані складні спогади, токсична комунікація, необхідність приховувати справжні почуття.Далі є така штука, як САР (сезонний афективний розлад) - депресія, пов'язана з нестачею сонячного світла взимку. Бо менше світла = менше серотоніну = гірший настрій. А в нас тут ще й блекаути, із постійною тривогою, повний комплект.Багато людей не можуть святкувати так, як звикли - хтось далеко від дому, хтось переміщений, хтось втратив близьких.Думала, що я можу зробити для вас напередодні Різдва.То вирішила покликати на канал декого... Щоб звернувся до вас зі словами підтримки...
У пам’яті - довгі корені.Навіть якщо завтра війна закінчиться, "четвертий рік повномасштабної" вже у тонких прошарках психіки - нашої й наступних поколінь. Працювати з цим доведеться десятиліттями, як з наслідками Другої світової, Голокосту, інших затяжних конфліктів.Знайшла свіжий (2025) систематичний огляд досліджень про вплив міжпоколінної травми на нащадків другого покоління.Тут є цікаві висновки:- У дітей німецьких біженців часів Другої світової загальний рівень психопатології сильно залежав не стільки від факту ПТСР у батьків, скільки від того, наскільки важким вони самі відчували їхній досвід втечі;- ПТСР матерів підвищує ризик ПТСР у дітей незалежно від стану батька; коли ПТСР мають обоє батьків, ризики зростають ще більше;- Важливі не тільки симптоми, а й контейнування травми в сім’ї: чи говорять про травму, чи вона замовчується; чи є насильство; який стиль виховання й передача наративів ("ми – жертви" чи "ми – ті, хто вижив");- Якість післявоєнної політики, програм підтримки ветеранів і родин, а також відкритість/закритість суспільного діалогу про війну будуть прямими факторами трансгенераційних наслідків.Кажу ж, у пам’яті - довгі корені.
І про ще один інсайт з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - про свідчення.Коли історія отримує свідка - вона не тільки краще усвідомлюється оповідачем, а й трансформується у сприйнятті. Перетворюючись із рани - у досвід.Відома нам усім Джужіит Герман у своїй класичній праці "Травма і відновлення" пише про свідчення - як центральний елемент одужання від травми:"Травма ізолює; група - відтворює почуття належності. Травма соромить і стигматизує; група - свідчить і підтверджує. Травма принижує жертву; група - піднімає її. Травма дегуманізує жертву; група - відновлює її людяність".Крім того, Герман наголошує, що свідок не залишається нейтральним. Він або підтримує оповідача, або підтримує кривдника: "Коли травматичні події створені людьми, той, хто свідчить, опиняється у конфлікті між жертвою і кривдником. Залишатися нейтральним морально неможливо. Спостерігач змушений обрати сторону".То ми на курсі, ясна річ, чию сторону обираємо.А ще Rimé (2007) пише про емоційний клімат спільноти, що формується через поділ емоцій. Коли історія отримує не одного, а багатьох свідків (як на курсі), вона:- Перестає бути "моєю ненормальністю";- Стає частиною колективного досвіду;- Отримує соціальне визнання.Вищезгадана Герман називає це "breaking silence" - розривом мовчання. Свідчення - це акт опору.Це повернення власного голосу.Це відновлення суб'єктності: "Я не об'єкт, якому щось зробили. Я суб'єкт, який може розповідати свою історію".Це дійсно працює.
Спілкувалися з колегою - учасницею курсу "Психотравма трансгенераційної травми" щодо концепції Адлера про ранні спогади, які впливають на сценарій життя.Точніше - про твердження деяких людей щодо спогадів про себе у 0-6 місяців від народження. Хтось навіть стверджує, що пам'ятає момент самого народження.То відповідаю.Ключова структура для пам’яті - гіпокамп. До 1-го року він активний, але виключно для накопичення вражень і досвіду. Тому в цей вік можлива тільки імпліцитна (процедурна/емоційна) пам'ять: як хапати, їсти, відчувати базові потреби.Це можуть бути емоційні й тілесні сліди раннього досвіду - стани безпорадності, холоду/тепла, напруження; тілесні схеми "мене тримають/відштовхують" тощо. Це не спогад у наративному сенсі, де присутня Я-концепція. Скоріше - моделі чуттєвого реагування, які формуються дуже рано.Щодо повноцінної автобіографічної пам'яті, то вона формується у 3-7 років. Спогади про події у момент народження або у 2-3 місяці, коли людина має про це красиву розповідь зі свідомими подробицями пережитого - науково неможливі. Якщо людина розповідає про те, як дивилася акушеру в очі та/або крутила йому вуса під час власного народження - варто перевірити гіпотезу про психічне здоров'я оповідача. Адже це будуть:- або псевдоспогади (помилкові спогади про подію, яка не відбувалася, або спогад, що істотно відрізняється від реальної події);- або конфабуляції (власні фантазії, які межують з маячнею і відносяться до патологічних станів, причому з органічних/неврологічних причин). Я, наприклад, пам'ятаю дещо з 12 місяців - дослідження 2025го року доводить, що це можливо: "Діти від 12 місяців здатні формувати короткочасні епізодичні спогади". Але до року - це нереально.Інші дослідження:- дорослі повідомляють дуже специфічні деталі дитячих подій (погода, одяг, думки людей), але ці деталі зазвичай є реконструкціями, а не справжніми спогадами;- високий рівень нейрогенезу в гіпокампі немовлят призводить до перебудови нейронних мереж, що стирає сформовані спогади.
TGLIST.COM.UA
