Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереженняПо кейсу №1.Іноді дитина "прикіпає" до жорстокого члена родини. Частіше - до батька. Це може виглядати як "він поганий, але я все одно на його боці".У психоаналізі це часто "ідентифікація з агресором" (Анна Фройд), а взагалі-то феномен відомий як "стокгольмський синдром". Суть одна: якщо я стаю схожою на того, хто страшний - я ніби отримую контроль над страхом.
По кейсу №2.Іноді клієнт не розуміє, як працює тригер. А працює це просто: психіка упізнала щось, що свідомість не помітила. Голос, інтонацію, профіль, запах, манеру жартувати, навіть темп кроку - і підняла з підвалу пам’яті цілий пласт.Це ще називається "афективна пам’ять", "несвідоме нагадування", "трансфер" або навіть "реактивація втрати": людина схожа на когось, кого вже немає, і тоді лють/туга/паніка виникають як реакція на стару діру у прив’язаності.
Вчора так склалося, що зібралися кейси про доньок і татусів. Про їхні стосунки і особливості зв’язку.У таких історіях завжди два пласти.Перший - родинна історія: що батько робив, як був присутній, як зникав, як любив, як лякав, як мовчав. Другий - символічний: тато - як перша велика фігура зовнішнього світу, як образ закону, сили, дозволу, межі, захисту. Якщо цей образ зламаний або двозначний - донька все життя може шукати відповідь на питання: "хто і як мене любитиме, як жінку?".Ще одна велика тема вчорашньої інтервізії - проживання втрат.Говорили про різницю між "швидкими" і "довгими" смертями. Швидкі - це шок, розрив реальності, "не встиг/ла". Довгі - про тривале виснаження, амбівалентність, провину за втому, сором за полегшення, коли все закінчується.Згадували, кому і як допомагала професійна підготовка. Які захисти вмикає психіка, аби заперечити смерть і не прожити скорботу сповна.Поревли трохи.Побули не тільки фахівцями, а й людьми, які втрачали і втрачають. Які несуть власне горе і тільки у такій безпечній обстановці можуть про це розповісти.Наступна інтервізія - за тиждень.9 лютого 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Ви теж бачите ці підручникові приклади інформаційних маніпуляцій?Дивіться.АНТИ-.Так, технічно коректний термін, але з маніпуляцією. Використовується префікс “анти-”, свідомо розраховуючи на його негативне сприйняття, бо психологічно він активує негативні асоціації (антигерой, антихрист, антитіла тощо). Не всі читачі розуміють різницю між циклоном та антициклоном, тому можна було написати просто про "низьку температуру". Але акцентована додаткова конотація протистояння.З БОКУ РОСІЇ.Це Азійський (або Сибірський, Центральноазійський, Монгольський) антициклон. Але використане політично навантажене формулювання “з боку Росії". Насправді ж він з Центральної Азії, проходить через територію рф як частину свого природного маршруту. Але тут спеціально посилений контекст.СТРАШНИЙ.Слово належить до лексики первинних емоцій (страх - базова емоція виживання). Активує амігдалу - частину мозку, відповідальну за реакцію “бий-тікай-замри”. Створює когнітивний контекст: метеорологічне явище описується як суб’єкт зі злим наміром.НАСУВАЄТЬСЯ.Тут - техніка антропоморфізації: атмосферне явище отримує суб’єктність і агентність. Дієслово руху з відтінком загрози (порівняйте: “наближається” і “насувається”). Створює відчуття неминучості та безпорадності. Комбінація “страшний антициклон із рф насувається” створює фрейм ворожого вторгнення, а не погодного явища. Погодне явище отримує національність.Альтернативний нейтральний заголовок: "Азійський антициклон принесе морози до -27°C: прогноз на тиждень”.З вами був розбір стратегії медіа для утримання уваги через загрозу.Сумний приклад експлуатації воєнної травми аудиторії для підвищення кліків.І такого - щодня, торбами.Психіка вже тріщить по швах.
Давно не розповідала вам про аспірантуру.Та спочатку треба пояснити, що у своєму житті я зазвичай абсолютно, категорично, стовідсотково впевнена щодо неможливості певних хороших подій. Які потім беруть й відбуваються.А потім ще одні, "абсолютно нереальні". І ще. І ще.Мільйон разів я була "впевнена на всі сто" щодо найгірших сценаріїв, які старанно вирощувала в уяві. Тим часом вони здійснювалися за власним (не моїм, поганим) сценарієм.Вчора до цього списку додався екзамен з академічної/наукової англійської (хто розуміє - знає, який то специфічний звір міжнародного масштабу). Та важлива навіть не отримана оцінка "95/100" (хоча приємно, чого вже). А те, що ця лякачка "не здам, піду пасти гусей" вкотре виявилася даремною.Страх - дуже талановитий сценарист. Він вміє катастрофізувати так, ніби має бюджет Netflix.Тим часом реальність продовжує бути не чорно-білою. Містити ймовірності, поправки, дрібні похибки, людський фактор, нормальні питання, нормальну втому, збіг обставин. Бути місцем для “не ідеально, але достатньо”.Переважна більшість “неможливого” виявляється просто новим досвідом. Новою роллю. Новою висотою, на яку ти ще не ставав. А психіка часто плутає “нове” з “небезпечне”, бо не має карти місцевості.Мабуть, найважливіше в тому всьому - нагадувати собі, що може бути як завгодно.Не тільки так, як ти себе залякуєш.Бо ми вже тут всі майстри жаху спорту.
Якщо в батьків і старших родичів був досвід втрат, насильства, еміграції, війни, сорому або мовчання - він ніколи не завершується там, де стався.Навіть якщо про це не говорили, все вже давно минуло і взагалі у родині є правило "не згадувати погане".Але психіка так не працює. Непережите не зникає, воно просто переїжджає в інші форми:- у інтонації;- у заборони;- у звички;- у тілесні реакції;- у стиль стосунків.Або у мовчазно підняту бров батька, коли він чув про "зайві" витрати і тремтяче підборіддя мами, коли вона не знає як правильно їх пояснити.Як пов’язані трансгенераційна передача і трансгенераційна травма?Передача - то механізм.Травма - то матеріал.Трансгенераційна передача - це процес, через який психічні елементи переходять між поколіннями: образи, сімейні сценарії, правила виживання, заборонені теми, витіснені почуття, невимовлені історії.А трансгенераційна травма - це те, що часто їде цим “транспортом”: болісний досвід, який не був перероблений, оплаканий, названий.Коли травму не вдалося психологічно прожити, вона лишається сирим матеріалом. Тою частиною психіки, яку важко присвоїти як свою, бо вона занадто страшна, соромна або руйнівна. І тоді вона зберігається в сімейному несвідомому як щось чужорідне, що впливає, але не має слів.Досліджуємо це на курсі "Психотерапія трансгенераційної травми".Групи вже майже укомплектовані.Але бажаючі ще можуть встигнути.___Другий потік стартує 6 лютого 2026.Зареєструватися.
Чому ті, хто страждає від нарцисичного насильства - не йдуть зі стосунків?1. Когнітивний дисонанс.Людина бачить дві реальності:- Реальність 1: "Він мене любить. Він обіцяв змінитися";- Реальність 2: "Він мене принижує. Він знищує мене емоційно".Мозок не може утримувати дві протилежні істини. І часто обирає ту, яка менш болюча: "Він любить, просто в нього важкий період".2. Невідновна втрата."Я вклала 5 років у ці стосунки. Якщо піду зараз - усе було даремно". Людина інвестувала стільки емоційної енергії, що розрив здається програшем.3. Ізоляція.Нарцис систематично ізолює жертву від друзів, родини, підтримки. "Вони тобі заздрять. Тільки я тебе люблю". Коли жертва нарешті усвідомлює токсичність - вона виявляє, що залишилася сама.4. Економічна залежність.У багатьох випадках жертва фінансово залежна від нарциса: "Куди я піду з дітьми? Як я виживу?".5. Надія."Він іноді буває таким добрим. Можливо, якщо я буду старатися сильніше...".Дуже непросто працювати з такими запитами. Та найперший крок - усвідомлення. Вкрай важливо побачити насильство. Назвати його. Людина часто думає: "Ну він же не б'є мене".Але психологічне насильство - це насильство.
Психологічна війна - той тип війни, де ціль не тіло, а настрій, віра, рішення і поведінка. Коли не перемагаєш фактично - достатньо збити з рівноваги: посіяти сумнів, розхитати довіру, деморалізувати, зробити так, щоб люди почали діяти проти власних інтересів.Як зазвичай описують у довідкових джерелах, психологічна війна - це набір стратегій, спрямованих на вплив на психічні стани противника і населення, часто через пропаганду та інформаційні психологічні операції.У ХХ столітті ми бачили психологічну війну як листівки, радіо, плакати, певні наративи. У ХХІ столітті додалася когнітивна площина, де б’ють по сприйняттю і здатності мислити адекватно. Через медіа, цифрове середовище й “атаки на довіру”. Бо сумнів як зброя масового ураження - дуже економна технологія.Психологічна війна рідко торкається філософії. Вона часто б'є по базовим речам: безпека, сором, гнів, відчай, відчуття контролю.І тут є неприємна правда: психологічний ефект може бути успішнішим, ніж суто військовий. Бо коли люди починають жити в режимі “зі мною може статися будь-що будь-коли”, руйнується здатність функціонувати взагалі.Ще одна проблема - наслідки часто довші за саму кампанію. Недовіра, цинізм, поляризація, деградація публічної мови, злам соціальної тканини "живуть" довго.Тому найсильніший захист від психологічної війни - у можливості думати і витримувати невизначеність.Не продаючи душу кожному побаченому повідомленню.
Є один популярний міф про дітей ветеранів: ніби вони або стають крихкими, або навпаки - автоматично виростають “залізними”. Реальність, як завжди, значно менш кіношна.Дивлюся статтю Rosenheck & Fontana, яку найчастіше цитують у цьому контексті. За її даними 35% дітей військових, які служили у В'єтнамі, у майбутньому обрали військову кар’єру, 42% - пішли в екстремальні професії.Там досліджується зв’язок між участю батька у війні та поведінковими особливостями дітей 6–16 років. Те, як війна “заходить додому” через стосунки, напругу, симптоми, сімейну атмосферу - і як дитина починає це носити всередині себе.То чому діти можуть “довоювати” за батька?У контекстуальній сімейній терапії є поняття невидимих лояльностей: у родині існують негласні борги, контракти, вірність системі, навіть коли ніхто їх не підписував. Дитина може бути лояльною навіть не до слів, а до мовчання. Не до історії, а до діри на місці історії.Якщо батько не може говорити про війну, у дитини з’являється дивна внутрішня робота: “Добре, якщо тобі важко - тоді я буду тим, хто це нестиме”.Іноді це виглядає як тривожність. Іноді як ризикована поведінка. Іноді як вибір професії на межі. Бо все таке знайоме: адреналін, контроль, дисципліна, сором боятися...Про цю концепцію та інші говоритимемо за 3 тижні на курсі-практикумі "Психотерапія трансгенераційної травми" (з 6 лютого 2026).Час знижок завершився.Та лишилася можливість оплати частинами.___"Психотерапія трансгенераційної травми":- почитати про курс;- зареєструватися.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження- Іноді під час фармакотерапії у клієнта з психопатичним/антисоціальним спектром відбувається не полегшення, а навпаки - активація: внутрішнє кипіння, дратівливість, ажитація, імпульсивність. Лікарі з досвідом взагалі-то намагаються уникати препарати стимулюючої дії для пацієнтів з розладами особистості. Але бувають виключення, бо лікар не встиг розпізнати особливості особистості, орієнтуючись лише на зовнішні симптоми.
- Іноді найтерапевтичніше у роботі з антисоціальним розладом - ставити рамку безпеки: прямі питання про загрози/плани/зброю/тригери, чіткий план при ескалації, контакт із психіатром як обов’язкова частина системи допомоги.
- Іноді терапія виконує роль не стільки спростувати/довести діагноз, скільки побачити, яку "місію" той діагноз виконує у системі: кого захищає, кого зв’язує, кого звільняє від відповідальності.
- Іноді хочеться знайти чарівну фразу, після якої клієнт усе зрозуміє, виправить і заживе правильно. Але таких фраз нема.
- Іноді найкраща терапевтична позиція - не в тому, що сунути чарівну пігулку клієнту, а допомогти усвідоміти: “я поруч, я бачу, я називаю, але я не живу замість тебе”.
- Іноді клієнт приносить настільки принизливі сексуальні перверсії, що сама хоробрість їх вимовити - уже межа можливого. Після цього може настати заціпеніння: “я сказав - і ніби помер усередині”, без сил на подальшу вербальну обробку.
- Іноді важливо не тиснути “проговорюй далі”, а повернутися до контейнера: дозування, стабілізація, опора на тілесні маркери, межі, темп. Дати психіці право не йти швидше, ніж вона здатна.
Вчора розбирали кейси військових та про травматичний досвід молодих дівчат у сексуальній сфері.Наступна інтервізія - за тиждень.19 січня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
П'ю гарячу каву сьогодні і міркую про те, що світло, чиста білизна, гаряча вода - це не тільки комфорт. Це стан нервової системи. Бо мова йде про підвищений кортизол (стрес від відчуття "несвіжості"), зниження самооцінки ("я не вартий піклування про себе"), втрату відчуття контролю ("я не можу впоратися ні з чим, навіть з базовим").То щедро наливаю всім зранку гарячої кави і наполягаю швиденько випивати, бо холоне вона зараз миттєво.Ну і читнути трохи:- Про зв'язок між тепловим комфортом і кортизолом - другий залежить від температури повітря та часу експозиції. При некомфортній температурі кортизол значно вищий.- Про особисту гігієну, яка має наслідки для сенсорної системи. Ароматизоване мило, відчуття води на шкірі або комфорт чистої постільної білизни активують соматосенсорну кору та лімбічну систему, які тісно пов'язані з регуляцією настрою та пам'яттю. - Про світло, яке впливає на поведінку, пов'язану з настроєм.То кому ще долити кип'ятку? Мені тут пишуть, що кава з чорним перцем добре гріє ☕️ ☕️☕️☕️☕️
Рубрика "Військовий малює"."Туман" та "Все хороше і все погане".Малював військовий, Леонід. Як на мене - це ну дуже талановито.Зверху - майже монохромний пейзаж: холодні сірі, блакитні, зелені тони. Простір відкритий, але порожній. У тумані проступає напівпрозора фігура - скелет тварини (самі бачите, якої).Мені це - про дисоціацію і втрату суб’єктності.Туман - класичний символ психічного стану після травми: знижена чіткість меж "Я", заглушення афекту, відчуття, що реальність ніби існує, але не торкається повністю.Фігура виглядає радше як привид.І робота сама по собі - дуже атмосферна. До речі, це типово для етапу травми, коли не подія лякає, а порожнеча після неї. Для терапевта, який бачить такий живопис - це прям маркер стану клієнта.Ну і знизу робота.У центрі - скупчення страхів, катастроф, руйнування. Практично контейнер для травми, бачите? І це дуже показово, коли людина не розмазує жах по всьому простору, а локалізує його, визнає: "Ось тут - мій біль, мій страх, моя війна". По краях (у рамці аркушу) - всяке хороше: близькість, віра, космос, символи сенсу. Особливо показово, що хороше не витісняє погане і не перекреслює. Воно просто існує поруч, як окрема реальність.Цікаво, дуже цікаво!Дякую Ользі Герасименко за поєдання кількох місць роботи та мерцання зіркою у нашому волонтерському проєкті з військовими, у психлікарні імені Павлова.Оля! Дякую!Про наш волонтерський арттерапевтичний проєкт.
TGLIST.COM.UA
