Ви хотіли інсайти з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - то ось.Сьогодні - про те, як кожного разу я придумую щось нове.На минулому потоці для кожного учасника створювала особисті "кабінети", де можна було складати спогади, інсайти, сновидіння тощо - про власну історію. Як у коробку.На позаминулому - ми створювали плей-листи з особистими саундтреками і робили творчі артефакти ліній життя.Цього разу - анімую дитячі фотографії учасників курсу.Бо хочеться, щоб у процесі роботи над трансгенераційною травмою ми бачили не тільки історію родини. Не тільки ба, пра, батьків та інших родичів. Хочеться, щоб кожен побачив ще декого дуже важливого - Свою Внутрішню Дитину.Ту, яка колись була цілком реальною маленькою людиною. Яка сприймала за правду все, що відбувалося навколо. Яка вірила. Сподівалася. Чекала. Любила своїх дорослих з усього дитячого серця, навіть тоді, коли вони робили їй боляче, страшно, самотньо або незрозуміло.Всередині кожного серйозного аналізу дат, історичних подій і геносоціограм і колективних травм - є ота малесенька фігурка. Мені дуже хочеться її побачити.І показати учасникам теж.p.s. На фото - маленька Таня досліджує соснову шишку. Дефіцит іграшок чудово розвиває символічне мислення.
Спитали в директі, чи працюю я з військовими. Відповідь дублюю тут.___Так, працюю.Але робота з військовими є дуже різною. Це не одна універсальна категорія “військовий = травма = терапія”.Щоб зрозуміти, чи зможу я бути корисною вашому військовому, мені важливо спочатку уточнити:- з чим саме людина звертається - ПТСР, тривога, сон, втрати побратимів, агресія, провина вцілілого, адаптація після бойового досвіду, залежності, криза в родині, демобілізаційна порожнеча, залежність, суїцидальні думки, втрата сенсів тощо;- чи це діючий військовослужбовець, ветеран або людина після поранення;- чи є зараз психіатричний супровід / медикаментозне лікування;- який формат потрібен - коротка консультація, кризова підтримка, регулярна терапія або скерування до іншого фахівця.Тільки після цього я зможу чесно сказати, чи можу взяти людину у платну терапію зараз, чи варто зачекати місце по безкоштовній квоті, чи краще одразу шукати інший формат допомоги.Я дуже обережно ставлюся до таких звернень, бо не набираю хлопців всліпу, а намагаюся спочатку зрозуміти, яка саме допомога потрібна.І що в мене для того є.
(продовження)Тепер - про різницю між двома війнами.Перше - залученість.Перша світова була війною листів, затриманих новин, цензури, довгого незнання. Наша - війна миттєвої участі. Ми одночасно вдома і на фронті.Телефон приносить війну нам в ліжко, на кухню, у ванну, в дитячу, в супермаркет, у терапевтичний кабінет. Ми бачимо наслідки ударів майже в реальному часі. Знаємо назви ракет. Розрізняємо на слух шахед від ракети, ППО від грому.У Першу світову цивільний не знав, що відбувається з його близьким на фронті. Сьогодні цивільний може знати занадто багато, більше, ніж здатен перетравити. Це інша якість травматизації.І ще: в нас тилу немає. Відновлення потребує точки, де небезпека закінчилася. То географічно такої точки в Україні не існує.Друге - технологічна інтимність смерті.Перша світова дала нам травму окопу. Наша війна додає травму екрана. Дрони і ракети зробили війну близькою і дистанційною одночасно. Той, хто вбиває, може бути далеко. Той, хто помирає, може бути видимий на екрані. Той, хто спостерігає, може бути вдома з кавою.Третє - психіатрія війни.Солдат Першої світової мав доводити, що він не боягуз, коли його психіка ламалася. Наш військовий теж може почути "зберися", але в нас уже є слова: ПТСР, моральна травма, гостра реакція на стрес, травматичне горе, вина вцілілого. Солдат 1916-го вважав, що збожеволів він один. Ми принаймні знаємо, що реагуємо нормально на ненормальне.Четверте - спадок.Травма Першої світової не була пропрацьована. Вона мовчки перейшла в покоління, яке зустріло революцію, громадянську війну, Другу світову... Сьогодні ми досліджуємо трансгенераційну передачу травм столітньої давнини і паралельно формуємо матеріал для досліджень наших онуків. Питання не в тому, чи відбудеться передача. Вона відбудеться. Питання, що саме ми передамо: лише жах, чи ще й способи впоратися.П'яте - сенс.Перша світова для мільйонів була катастрофою імперій: люди гинули, не завжди розуміючи, за що. Наша війна - війна за право бути собою. Тому психологічно тут є не лише травма. Є сенс. А сенс - як ми знаємо ще від Франкла, головний протектор психіки в нестерпних обставинах.То Перша світова подарувала психології теорію травми. Хочеться, щоб ця війна подарувала теорію відновлення.Матеріалу, на жаль, достатньо.
Ні, я не залишу вас без антидота до плоского протоколу МІ.Якщо мотиваційне інтерв’ю не спрацьовує - це може означати, що його намагаються застосувати поза травма-інформованою моделлю. А читання моралі не цікаве дорослим людям з покоцаним життям. Якщо алкоголь або ПАР виконують для людини функцію виживання, то просто “підвищувати мотивацію до відмови” - клінічно наївно.МІ має питати не стільки: “Чи готові ви змінювати поведінку?”. Бо відповідь буде "та пішов ти, звичайно ні". МІ має питати глибше: “яку роботу алко/ПАР для вас виконує?”.Для цього існує протокол COPE (Concurrent Treatment of PTSD and Substance Use Disorders Using Prolonged Exposure).Де ми не спочатку прибираємо залежність, а потім колись, можливо, підходимо до травми. І не спочатку розбираємося з травмою, роблячи вигляд, що вживання не руйнує життя. А водночас бачимо обидва процеси.МІ в такій роботі має мотивувати до зменшення вживання і допомагати наблизитися до роботи з травмою. Одночасно. Через дуже обережне розширення можливостей психіки.І ще тут добре лягає модель FRAMES:- Feedback - вмикання об’єктивних даних без оцінки (замість “ви себе руйнуєте” - “давайте оцифруємо/перелічимо, що відбувається"). - Responsibility - відповідальність залишається у клієнта, як право не бути об’єктом чужого впливу.- Advice - порада можлива, як професійна пропозиція.- Menu - меню варіантів, які дуже важливі при ПТСР, де контроль і вибір знищені травмою.- Empathy - клінічна здатність витримати правду: так, іноді симптом справді рятує.- Self-efficacy - віра у здатність до змін, але через малі кроки. Не "нове життя з понеділка", а “щось додати, щоб психіка трималася не лише за алкоголь/ПАР?”.Без всього цього вимога відмовитися від вживання може звучати для клієнта як вимога вийти з бункера під обстріл.Так, бункер сирий, там темно і затхле повітря. Але якщо назовні досі летить, людина не вийде тільки тому, що терапевт красиво пояснив їй шкоду перебування всередині.Спершу треба зробити хоча б кілька невеличких отворів назовні. Для кисню.Оце і є травма-інформоване МІ.
Ну і третій момент.Щодо сентенції про те, що предки вижили - значить в нас є ресурс вижити.Наче й логічно, адже ми всі тут, бо наші вижили. Змогли. Але, дивіться.По-перше, "вижити" фізично і вижити як особистість - не одне й те саме. Дехто вижив, втративши здатність відчувати. Дехто - ціною зрад і злочинів. Дехто - запхавши правду у шафу і викинувши ключ в річку. Дехто заплатив за те виживання зламаною долею - своєю, дітей або онуків. Тобто виживання має ціну, і часто чималу. Яку частіше сплачують нащадки. Тому вижили - не означає перемогли долю.По-друге, "вони змогли - тепер це наш ресурс" непомітно навішує обов'язок бути і тобі молодцем. А якщо не виходить?Третє. Це знімає з нас право на власний масштаб болю. Якщо їм було гірше - ми зобов'язані триматися. Але порівняння травм не лікує, навпаки - ховає провину: чому ж я не можу, коли вони змогли. Це змушує страждати тихіше, а це набагато гірше.Ну й нарешті.Узагальнення про всіх - них і нас - стає способом не зустрічатися з тим, що насправді відбувалося і відбувається з тобою персонально. Це не дуже справедливо.Предки/батьки "вижили" і "мали резильєнтність, яку передали мені" - то велика різниця.А ще іноді нам може передатися ціна їхнього виживання. І це не завжди "щастя-здоровля".Та про то вже якось наступним разом напишу.
То так, моя психоаналітична освіта дає взнаки.У мене дві магістерські освіти в цьому полі: магістратура з психоаналізу і магістратура з сексології в психоаналітичному підході. Нажаль, обидва дипломи здобуті у країні 404, але нострифіковані, тобто офіційно визнані МОН України.З магістратурою з клінічної психології вийшла окрема історія. Підтвердити попередню освіту не вдалося, тому я наздогнала її вже в Києві, під час війни.Підняла дві.Бо не змогла обрати.Клінічна психологія є найближчою до психоаналізу за глибиною уваги до психічної організації людини. Вона дає мову діагностики, симптомів, розладів, межових станів, травматичних наслідків, клінічного мислення.Це дуже допомогло мені у навчанні з військової психології. Оминути яку було неможливо, бо всю повномасштабну я працюю в Києві. А там, де війна, поранення, смерть, провина, моральна травма, агресія, дисоціація, ПТСР, залежності, психози, суїцидальний ризик і руйнування попередньої ідентичності - потрібні спеціальні налаштування мозку.Трансгенераційна психологія - ще одна гілка на тому дереві. Тут зійшлися особисті причини і професійна цікавість: як саме несвідоме працює не тільки всередині однієї людини, а й у родинному та колективному полі.З цього виросла тема дисертації, адаптація методики, міжнародний нетворк. І винайдена авторська модель, про яку я ще вам тут не розповідала, бо не встигаю, але стаття вже вийшла на рецензування у виданні рівня Scopus.Тому професійна ідентичність виглядає в мене так, як на картинці.Тому психоаналіз час від часу крапає на каналі.Бо ця лінза, одного разу вставлена в око, вже не знімається.І, чесно кажучи, я не дуже хочу її знімати. Тому дякую, що вам вона теж подобається.
Дивлюся статистику суїцидів в армії США і думаю, чому ці цифри завжди з лагом.Наприклад, ці данні - за 2023, але опубліковані тільки у лютому 2026.Знайшла такі пояснення:1. Верифікація свідоцтв про смерть. Кожен випадок потребує офіційного підтвердження причини через судово-медичну експертизу. Це займає місяці.2. Збираються дані з цивільних реєстрів, страхових баз, медичних установ, це теж довго.3. Виключаються сумнівні випадки. Частина смертей спочатку класифікується як нещасний випадок і потребує перекласифікації.4. Статистична обробка. Перед публікацією завжди робиться внутрішній аудит та узгодження методології.Та повертаючись до звіту.Ключові цифри:- 6 398 суїцидів серед ветеранів у 2023 році, це 17,5/день;- 61% ветеранів, які загинули внаслідок суїциду, не отримували терапію протягом останнього року життя;- рівень суїцидів зріс і серед чоловіків, і серед жінок;- підвищений ризик - у ветеранів 18–34 років;- найчастіше ідентифікованим фактором ризику був саме хронічний біль.Вірогідно, подібні реальні цифри по Україні з'являться через роки, якщо взагалі з'являться у такому форматі.
Нарешті.Вийшла книга, яку я науково редагувала. І звичайно редагувала. І писала переднє слово. І переписувала його разів десять. І скорочувала все у три рази. А потім розширювала в два. Потім знову скорочувала. Потім подумки викидала у вікно. Потім діставала з-під вікна, бо текст хороший, просто в мене характер. І сумніви. І війна. Карен Горнай.«Невроз і зростання людини. Тернистий шлях самореалізації».Якби мої редакторські коментарі можна було видати окремою книжкою, вийшла б ще одна. Але, дякувати видавництву, коментарі наукового редактора вставляються маленькими літерами. Це дуже гуманно. І до читача, і до наукового редактора.Отже, що в нас тут.Маємо чудовий переклад відомого Євгена Мирошниченка, який наразі у лавах ЗСУ. Натхненний вплив на якість текстів (і контекстів) - його чарівної дружини Ксенії. Маємо красивий персиковий у поєднанні з чорно-сірим. Тверду обкладинку. 544 сторінки білосніжного паперу, приємного для пальців.Маємо підтримку Зігмунд Фройд Університету Україна і роботу Єгора Буцикіна, відповідального за серію «Психологія».Маємо еталон терпіння і наполегливої праці - Оксану Шевченко, керівницю напрямку класичної літератури видавництва Verba.І маємо зв’язаного гачком Фройда. Який дивиться на Карен і, здається, думає: "Ну добре, Карен. Можливо, я дещо недодивився".Карен дивиться на нього так, ніби відповідає: "Зігмунде, дорогий, не дещо".Коротше, вийшла книжка Карен Горнай про невроз. Про ідеалізоване Я. Про тиранію "треба". Про внутрішню вимогливість, яка не просто штовхає людину до розвитку, а перетворює її життя на нескінченний іспит.Вона про всіх нас - тих, хто "ще трохи допрацює", "ще трошки підтягне", "ще раз перепише", "ще раз себе доб’є, але зробить".Добіжу до пропозиції придбати книгу, поки не купуйте.Придумаю, що до неї докласти, щоб вам було приємніше.Бо просто купити книжку - це, звісно, добре. Але купити її і отримати ще щось від людини, яка над нею трохи, ні, не трохи, ладно, трохи, ой, все страждала, - стане для вас особистою терапією.Зачекайте кілька днів.
Якось пропустила (минулої зими) оновлення протоколу рескрипції за схема-терапією.Це прям подія-подія, бо протокол не змінювався 25 років.Оновлена версія розроблена для роботи з ПТСР внаслідок дитячої травми.Що змінилося:- Тепер перші 6 сесій терапевт сам "переписує" травматичний спогад у уяві пацієнта. Останні 6 - це робить уже пацієнт. Чому такий порядок? Якщо одразу просити людину з важкою травмою впоратися самій, її або накриває дитячими емоціями, або вона починає в уяві сварити "маленьку себе", мовляв, сама винна. Замість зцілення виходить ще одне поранення. Тому спочатку терапевт показує, як це робиться, а пацієнт переживає, що хтось нарешті за нього заступився.- "Переписувати" спогад починаємо не до моменту травми, а в найважчий момент. Якщо обірвати спогад раніше - змінювати, по суті, нічого. Найболючішу точку треба спершу торкнутися, а потім перевертати її новим сценарієм.- Терапевт працює за стандартним списком питань, який повторюється по колу. У найважчий момент додається питання: "Що тобі зараз потрібно?" І ще одне нове питання - про тіло: "Де ти це відчуваєш у тілі?" Це допомагає не застрягти когнітивно, а пройти переживання повністю.- Терапевт прямо каже дитячій частині пацієнта: "Ти не винна. Сором - не твій, він належить тому, хто це робив". Якщо кривдник - це батько чи мати, терапевт не каже "вони погані люди". Він каже, що у них були свої емоційні проблеми, через які вони так поводилися. Бо ніхто не хоче усвідомити себе дитиною монстра, це руйнує ідентичність. А от бути дитиною людини з проблемами - це можна витримати і з цим можна жити далі.- Сесія завершується чимось приємним в уяві. Дитину (тобто маленьку частину пацієнта) питають, що б їй хотілося зробити приємного - поїсти улюбленої їжі, побути з кимось рідним, погратися з котом, подивитися мультик. І це теж переживається в уяві, як справжнє. Дослідження показали, що у таких випадках позитивний ефект тримається довше.- Прибрали домашнє завдання слухати аудіозаписи сесій між зустрічами. 25 років його давали, і виявилось, що користі немає. Пацієнти або не слухають, або слухають фоном, поки роблять щось інше. Тепер уся робота - на самій сесії, без домашок.Кому потрібен дослівний протокол - ось він.
Вчора готувала консультацію для нової кінострічки режисера Владислава Робскі.Його документальна серія "Народжені, щоб жити" про особисті історії чотирьох ветеранів з інвалідністю - є на Київстар ТБ.То консультувала щодо синдрома затяжного горя.Як драматургічно його показати, щоб сцени відображали дійсність. Бо як ми з вами знаємо, в кіно трапляється багато клінічної плутанини.І ті, хто пережив втрати - дуже дратуються від неправди. Наприклад, від військових часто чую зневагу до кінобутафорії. Але не тільки.То повертаючись до СЗГ - синдрому затяжного горя.Як це виглядає за DSM-5 та МКБ-11 (сумарно):1. Час. Горе затяжне - то мінімум 12 місяців після смерті близької людини (DSM-5-TR) або від 6 місяців (МКБ-11). До цього порогу це горе, не розлад. І це принципово, бо в кіно зазвичай показують перші тижні і пишуть про "затяжне горе" в анотаціях.2. Депресія.Реальне затяжне горе виглядає, чесно кажучи, не кінематографічно. Людина не може зранку встати з ліжка. Не відповідає на дзвінки. Перестає мити голову. Сидить у кімнаті померлого і нічого не робить. Не їсть і не плаче, просто якось існує. Це фотографічно нецікаво, тому в кіно цього майже немає.3. Ризик суїциду. При СЗГ він значно вищий, ніж при нормативному горі. Це той пункт, який треба тримати в голові, коли робиш матеріал для вразливих аудиторій.4. Нездатність уявити майбутнє. Буквально людина не може думати про сьогоднішній вечір. Майбутнє стає неможливим як категорія. У кіно це показати важко, але саме це - найхарактерніше.5. Ядро. Постійний інтенсивний потяг до померлого або поглинутість думками про нього. Майже щодня. Людина застрягає всередині цього стану.До ядра додається щонайменше три з восьми ознак (DSM-5-TR розписує детально, МКБ-11 описує групою):- порушення ідентичності, відчуття "ніби частина мене померла з ним/нею";- стійка недовіра в те, що смерть сталася;- уникнення нагадувань про те, що людина мертва;- інтенсивний емоційний біль — гнів, гіркота, скорбота, провина;- нездатність повернутися до стосунків і діяльності, які були до смерті;- емоційне зніміння;- відчуття, що життя втратило сенс;- гостра самотність.Коротше кажучи, СЗГ - це коли людина довго, місяцями і роками, не може жити. Не "не хоче", а не може.
TGLIST.COM.UA
