Є один популярний міф про дітей ветеранів: ніби вони або стають крихкими, або навпаки - автоматично виростають “залізними”. Реальність, як завжди, значно менш кіношна. Дивлюся статтю Rosenheck & Fontana, яку найчастіше цитують у цьому контексті. За її даними 35% дітей військових, які служили у В'єтнамі, у майбутньому обрали військову кар’єру, 42% - пішли в екстремальні професії. Там досліджується зв’язок між участю батька у війні та поведінковими особливостями дітей 6–16 років. Те, як війна “заходить додому” через стосунки, напругу, симптоми, сімейну атмосферу - і як дитина починає це носити всередині себе. То чому діти можуть “довоювати” за батька? У контекстуальній сімейній терапії є поняття невидимих лояльностей: у родині існують негласні борги, контракти, вірність системі, навіть коли ніхто їх не підписував. Дитина може бути лояльною навіть не до слів, а до мовчання. Не до історії, а до діри на місці історії. Якщо батько не може говорити про війну, у дитини з’являється дивна внутрішня робота: “Добре, якщо тобі важко - тоді я буду тим, хто це нестиме”. Іноді це виглядає як тривожність. Іноді як ризикована поведінка. Іноді як вибір професії на межі. Бо все таке знайоме: адреналін, контроль, дисципліна, сором боятися... Про цю концепцію та інші говоритимемо за 3 тижні на курсі-практикумі "Психотерапія трансгенераційної травми" (з 6 лютого 2026). Час знижок завершився. Та лишилася можливість оплати частинами.___"Психотерапія трансгенераційної травми":- почитати про курс;- зареєструватися.