Володимирівна 👩‍🎓

Не встигла я розслабитись, що, здається, ми як пара пережили приїзд моїх дітей, другий ремонт і другий переїзд, як на перший план вийшло оце нове руде довговухе випробування)) День через день хтось з нас втрачає рівновагу, трясе покусаною рукою чи порваними штанами і кричить "я більше не можу". Якимось дивом інший з нас в цей час більш-менш ресурсний і забирає собаку з очей першого, та ще й взмозі заспокоїти того, першого, який плюється.Що буде, як раптом ми обоє будемо "вже не можу" - то навіть не хочу думати, бо вже схоже, що як пара ми все одно виживемо, а от всі інші навколо нас - не факт.Мій німецький лексикон (без запиту з мого боку) поповнився такими важливими одиницями:ригати - kotzenекскремени - der KotPipi machen = kleiner (bzw großer) Erfolgякщо всі ерфольги вже робить не вдома - Stubenreinповодок - die Leineлапки - die Pfotenхвіст - der Schwanzнюхати - schnüffelnйти на прогулянку - Gassi gehenгівно мале - Scheißerlieцуценя - der Welpe собака дівчинка - die Hündinсобака хлопчик - der Rüdeгавкати - bellen Ну і переписка наша з германовичем вже не та, ой не та..Десь на днях у нас вже три роки сумісного життя і майже 4 - разом. Обожнюю. Мій perfect match з іншої планети. Вдячна долі кожного дня за цю зустріч і за цей досвід, за мій спокій, за його стовідсоткову підтримку і віру в мене. За мою свободу, за його неодмінне "поруч". За наші розбіжності, відсутність ілюзій, терпіння та розуміння.За крила, які у мене за цей час виросли.

Коротше, приїхала свекруха в свої 80 сама за кермом за 450 км. Привезла повну машину подарунків (абсолютно всім, і навіть кожному з моїх дітей також, окремо загорнутий і підписаний), свого власного варення, новорічного печіва, грошей (!), собі одягу 2 валізи на 5 днів, а головне - неймовірного оптимізму та життя. Зазвичай вона завжди зупинялась у старшого сина, і ось вперше - у нас. Я страшенно переживала, прибирала, продумувала меню (бо вона не їсть глютену) і програму. "Дитино, не переживай, я вже не така активна як раніше, мені і посидити вдома не страшно.. Хіба що я от на Фельдбергу (найвища гора Таунусу) ніколи не була, з'їздимо?".. "Тю, звичайно пішки, сину, зупинись десь подалі, щоб ми пройшлись".. "О, глінтвейн.. чудово. Така холодина, Марино, давай ще по одному".Сходили ми з нею також в новий музей у Візбадені. Я стільки чула про відкриття, але навіть не потрудилась дізнатись що він взагалі таке. Виявилось - сучасного мистецтва. Нареготались там досхочу. "Шкода, що ніяких флаєрів немає. Хоч би дізнались, що у цих людей в житті сталось, що вони отаке.. Хоча я тобі скажу - фантазію розвиває дуже, oder?"А ще вона свистить. Свекруха. Ходить по дому в своїх домашніх капцях на підборах і шовковому халаті і насвистує всілякі новорічні джингл белзи. Я коли вперше почула, то не могла повірити своїм вухам і пішла дивитись. Стою в дверях кімнати, і дивлюсь, як вона порхає наче пташка, прибираючи свої речі - і свистить! Вона дуже сміялась, коли побачила мої квадратні очі. Каже, раніше трохи краще виходило.Я не знаю як вона це робить, чесно. Просто хапаюсь за це натхнення, поки воно тут ще не розчинилось в моїй перманентній тривожності. І страшенно бажаю собі і вам, щоб в наші 80 нам не лише фізично моглось, а - хотілось! на Фельдберг, пішки. Там - ще по одному глінтвейну. А вдома ходити в шовковому халаті і свистіти мелодії.

Останній робочий тиждень перед різдвом, коли була розпланована кожна хвилина - я, зрозуміло, на декілька днів звалилась з температурою під 40.Крізь грипозний жар я в тумані чула, як телефонувала свекруха і говорила, щоб я поправлялась, а вона приїде на декілька днів пізніше ніж планувала, бо хворій людині гості не потрібні. Як у германовича пройшов день народження, а я не те шо торт не спекла, а ледь змогла його на словах привітати. Як він замість мене взяв свою дочку на концерт Zaz, квитки на який я купила десь приблизно рік тому, і які вони прийшли звідти щасливі і натхненні. Як ніхто не помер, що я не готувала і не носилась по дому контролюючі всіх співмешканців і роздаючи вказівки - це взагалі в дуже густому тумані, бо повірити (і змиритись) в то неможливо.З приємного - собака виявився ідеальним компаньоном в проєкті "Не вилазити з ліжка декілька днів поспіль". Ми прям подружились. Це було дуже затишно і тепло. І не самотньо 🐕🙏Свекруха приїхала пізніше, була з нами декілька днів і вже поїхала, залишивши мене як завжди в заздрощах і натхненні.. у неї домашні капці на підборі, дівчата. Свої домашні капці, свій шовковий халат, три косметички бог знає з чим..

"Немає такого слова - НЕ ХОЧУ, є слово - ТРЕБА!" не втомлювалась повторювати нам, нерозумним, класна керівниця і вчителька української мови і літератури Людмила Михайлівна.Людмила Михайлівна була самотня і нещасна людина, а тому єдине, чого вона нас навчила - від щирого серця ненавидіти свій предмет: сіпатись на словосполучення "Чорна Рада" та мати рвотний рефлекс від імен українських письменників. Бо це було - ТРЕБА, і жодного разу не ХОЧУ, і їй самій в першу чергу.Вона не знала, (тому і сама нещасна була, і нас не могла навчити), що ХОЧУ - то паливо для ТРЕБА.Коли у ТРЕБА немає свого власного ХОЧУ, яке його народило, воно (навіть найправильніше) починає живитись іншими нашими бажаннями і мріями, приправляючи їх рум'янцем з нашого обличчя, а на десерт- зжирає вогонь з очей та посмішку.ХОЧУ без ТРЕБА теж безглузде і нецікаве. Це як їсти лише солодке - швидко набридає і стає зовсім несмачно. Лежати на дивані і нічого не робити - то не щастя, ви це знаєте. То страх та уникання відповідальності.Справжнє ХОЧУ допоможе винести будь-яке ТРЕБА. А зусилля і втома можуть бути задоволенням.