Telegram statistics channel - @otakoiandrew

Відкрив я для себе сучасну турецьку літературу і ще одного класного автора – лауреата Нобелівської премії Орхана Памука. Його роман «Нове життя» – вишукане інтелектуально-меланхолійне чтиво у східних традиціях. Здавалося, ніби одночасно читаю Льосу й Муракамі.Оповідь ведеться від імені 22-річного студента Османа, якого книгою зваблює вродлива, неприступна і загадкова Джанан. Книжка ця докорінно змінює Османа і його життя, навіваючи самоту та смуток, а якийсь божевільний наказує вбивати кожного, хто серйозно зацікавиться книжкою.Одним з її читачів є й Мехмет – виявляється, вони з Османом в одне дівча закохані. Осман намагається знайти і ліквідувати Мехмета, аби здобути серце Джанан. Автор маніпулює іменами: здається, Мехмет – той же Осман. Тим часом Джанан зникає, ніби її ніколи й не було...Дуже химерна й екзотична історія, в якій течуть річки кольору ртуті, пливуть ревниві хмари в очах, туман є безголоссям нещасної душі, а очі коханої іскряться, аж здається, що в них от-от закипить велетенська сльоза.

🌲 Виявляється, ялинка символізувала райське дерево, а звивисті гірлянди на ній – змія-спокусника. Тож не дивно, чому ялинки зазвичай прикрашали яблуками. Схоже, вперше прикрашену ялинку вдома на Різдво встановив батько протестантизму Мартін Лютер, і з Німеччини ця традиція поширилася світом.Головний дарувальник українців – Святий Миколай мав звірину, водно-метеорологічну і навіть алкогольно-кулінарну іпостасі! Образ Діда Мороза не був вигадкою радянської влади, а існував іще задовго до її появи. Та під час Другої світової війни обох дарувальників використовували з пропагандистською метою.А ще з книги «Під подушку чи під ялинку?» фольклористки й антропологині Дарії Анцибор дізнаєтеся, як називається феміністична версія дарувальниці з Італії, як Ґете (ага, той саме Ґете!) зі своїм другом влаштовував різдвяні вечірки для... собаки, як більшовики заборонили Різдво і намагалися видумати нові версії важливих обрядів, які ялинкові іграшки були популярними в різні часи і ще багацько всього цікавезного.

«Над прірвою в іржі» – художній репортаж, який Павло Стех написав під час подорожі Україною приміськими потягами – від Харкова через північ, захід, південь і схід. Уперше ця книга з'явилася 2019-го, тепер її перевидали з новим розділом – його автор дописав цьогоріч у війську.Вона пронизана іронією, вайбом електричок та вокзалів із таксистами, яких усі ігнорують, безхатьками, ромами, торчками, божевільними, місцевими алкоголіками, музикантами з акордеоном і торбою для грошей, подорожніми, котрі діляться своїм безумством із незнайомцями.Стех підкреслює, що «іржа є головним складником ландшафтів Укрзалізниці», втім, у книзі немає песимізму чи занепадництва. Поміж галасу електричок він чує внутрішні ритми України, ловить народну мудрість, електричка тут як дзеркало держави. Таке собі ориґінальне соціологічне дослідження сучасного українського суспільства без пафосу і з колоритними метафорами.Найкраще книжку характеризують слова Сергія Жадана: «Я люблю цю країну навіть без кокаїну». Дуже раджу її прочитати!

📚 «Родаки» Дмитра Кешелі давно стали народним бестселером. Химерністю і притчевістю цей роман нагадав мені «Ирій» Володимира Дрозда, атмосферністю – «Зачаровану Десну» Олександра Довженка.Халамидник-збитошник Митрик згадує власне дитинство і своїх родаків, себто родичів – задерикувату бабу Фіскарошку, яка горою стоїть за своїх, флегматичного діда Соломона, заклопотаного ненька (татуся), мамку Анцю, котра малює музику й говорить із небесами. Типажем Митрик нагадує Швейка – прихований бунтар, його вважають телепнем, та саме він є найадекватнішим у цій круговерті.Через призму Митрикових спогадів бачимо колоритних селян Закарпаття в першій половині ХХ століття, яких не здатна зламати жодна влада. Тут багато соковитого гумору, філософських міркувань, містики, фаталізму, біблійної символіки, гострої антирадянської сатири, закарпатської екзотики й цілком зрозумілої місцевої говірки.🍎 На сторінках «Родаків» яблука сміються дівочими щоками, очі співають солов'ями, а смерть коханої пахне перезрілими абрикосами.

Книга «Містерії долі» Сергія Тримбача – не лише про життя і творчість видатного українського актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. А й про Українське Міфопоетичне Кіно, про особистостей, які залишили відбиток у долі Миколайчука: зокрема про Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Богдана Ступку, Ніну Матвієнко, про те, як кіномитці обходили цензуру радянської влади.Іван Миколайчук був четвертою дитиною в гуцульській сім'ї з 10-ти дітей. Мав музичну освіту й відмінний слух, одружився в 21 рік. У дитинстві часто навідувався у психдиспансер у панському маєтку, цікавився психічними зрушеннями, міг стати психіатром – це вплинуло на його світовідчуття і мислення, йому геніально давалися персонажі химерної вдачі, які балансували на межі життя і смерті.«Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» – кіношедеври, позначені генієм Миколайчука. Він розповідав небилиці, ніколи не сердився, експериментував. Мав безліч неординарних ідей, та через онкологію його життя обірвалося у 47 років...

Сьогодні 75 років мало би виповнитися Олегу Лишезі – поету-новатору, талановитому прозаїку, драматургу, перекладачу, художнику, різьбяру. 10 років тому Лишега відійшов у засвіти...Його життя – це ориґінальна багатоголоса метафора. Неуважний до побуту і рутини, мінімаліст у житті і творчості, геніально дивакуватий, шляхетний, шалено щирий, лагідний, енергійний, дитя Природи, не терпів обмежень, любив багато їсти, але завжди був худорлявим і струнким, ловив рибу руками, робив стійку на руках у помешканні Івана Малковича, визнаний радянською владою неблагонадійним.2019-го у «Піраміді» вийшла друком об'ємна книга спогадів про Олега Лишегу «Полум'я відігріє пам'ять..» Про Лишегу і середовище львівської богеми 1970-их, так зване «витіснене покоління». Класне видання з чималою кількістю унікальних світлин.Твори Лишеги переповнюють первісні символи й стихії. Обожнюю його новелу «Квіти в темній кімнаті» (інша її назва «Море») про Самість Людини. Зазирніть у його тексти! Раптом і вам вони сподобаються? 😉

А ви знаєте, що Соломія Крушельницька любила азартні ігри і кермувала машиною, Іван Франко потратив посаг дружини на будівництво будинку, Михайло Грушевський був нудним викладачем, Хрущов їздив Львовом у відкритому авто, львівська ратуша завалилася у 1826-му році, а в ній поруч із маґістратом містилася в'язниця?Про це у своїй книзі «Країна Галичина: місця, події, люди» розповідає журналіст і дослідник історії Денис Мандзюк. Вийшла вона 10 років тому.Автор опрацював чимало різних джерел – книг, періодики, архівних, бібліотечних, музейних матеріалів – і помістив на трьохстах сторінках багацько цікавинок про Галичину періоду від XVII століття й до наших днів. Мені дуже зайшли формат і стиль написаного – під цією обкладинкою зібрані короткі, максимально насичені пізнавальною інформацією статті, які Денис писав у 2007-2014-му роках для «Газети по-українськи» і журналу «Країна».Реально жива історія! Читалося, наче захопливий авантюрний роман. До того ж книжка ілюстрована безліччю унікальних світлин 😎

Завершити серію дописів за спогадами Юрія Смолича про український літературний побут 1920-1930-их хочу згадкою про унікального письменника Леоніда Малошийченка, який друкувався під псевдонімом Чернов.Дотепний, іронічний витівник, шалений мрійник, життєлюб, фантазер, задирака і штукар. Смолич пише про нього в «Розповідях про неспокій»: «був Льонька вічно в когось закоханий, в коханні невгамовний та навіжений і взагалі – жив в атмосфері закоханості. Очевидно, саме через таку схильність Леоніда закохуватися та створювати атмосферу закохуваності серед інших, а ще через його веселу, життєрадісну, напрочуд оптимістичну вдачу, – так легко й гаряче закохувалися і в нього жінки».Листів до коханих жінок Чернов написав більше, ніж літературних опусів у всіх жанрах. Він продав улюбленого мотоцикла і вирушив у навколосвітню подорож джунґлями Індії та островами Індонезії. Там захворів на туберкульоз, від якого помер у 34 роки...📌 «Чудаки прикрашають світ» – найповніше зібрання прози Чернова в серії «Наші 20-ті».

«Розмови з Максимом Тадейовичем! Вони були такі різні і такі багаті. Він умів жартувати й пустувати, казати нісенітниці й дурниці, міг захопитися в творчій суперечці, виказуючи притому рідко подибувану ерудицію, вмів заглибитися в інтим, умів зосередитися на гіркому, болісному і трагічному», – згадує Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій» класика укрліту Максима Рильського.Спогад про Тадейовича найзатишніший у книзі. Смолич пише про нього як наймолодшого з «неокласиків», дивуючись, чому радянська влада вважала їхню творчість ворожою. До речі, очільника «неокласиків» Зерова він називає особистістю високої ерудиції, напрочуд простою людиною товариської вдачі.Кажуть, Рильський вільно володів 13-ма мовами! Дружина Рильського Катерина (так, це вона на фото із сином Богданом, а на задньому плані – письменник Михайло Стельмах) була старшою від Максима Тадейовича на 9 років. Смолич згадує, як пані Рильська нагримала на них за те, що вони з Максимом цілу ніч не спали й за розмовами спорожнили плящину міцненького.

Валеріана Підмогильного Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій» називає «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним» письменником серед своїх сучасників.Смолич пише: «З Валеріана взагалі був надзвичайно цікавий співрозмовник: його ерудиція була величезна, зацікавлення світом якнайширше, думання зірке, точка зору завжди оригінальна. До того ж йому притаманне було тонке почуття гумору, а похідно від нього – іронічне ставлення до себе».Третину кімнати Валеріана в письменницькому будинку «Слово» займав письмовий стіл, завалений книжками, третину – Валеріанів велосипед. У цьому вузькому, тісному просторі він жив із дружиною і сином.Підмогильний чудово володів французькою – його переклади французьких класиків видають дотепер.1934-го року Підмогильного арештували зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії», а в листопаді 1937-го розстріляли в урочищі Сандармох...