🎭🍷ОТАКОЇ, АНДРІЙКУ! 🍷🎭

Виявляється, дві третіх цієї книжки Дмитра Кешелі, яка нещодавно вийшла друком у видавничому центрі «Академія», складають історії з його книги «Доживемо до зеленої травички». Тільки тут вони дещо скорочені і в іншому порядку. Та й не все з того видання ввійшло сюди.Все ті ж улюблені герої з «Родаків»: метка баба Фіскарошка, фантазер дідо Соломон, їхній онук – дотепний мрійник Митрик і колоритні закарпатці зі своїми духовними багатствами й недоліками. Ті ж карколомні пригоди, народна мудрість і соковитий гумор, закарпатський діалект, магія гірських краєвидів і безмежна любов до людей.Свіженьким бонусом щойно виданої книги пана Кешелі є «Небоголові» – майже 200 сторінок оповідок про жителів закарпатського села Прирічне. Химерна чарівна проза, за стилем ніби мікс «Кайдашевої сім'ї» Нечуя-Левицького і «Лебединої зграї» Земляка з нотками Гоголя. Поєднання сумного й комічного меланхолійного і карнавального. Тут усе має душу: не лише люди, тварини та нечиста сила, а й гори, дощ, ріки і дерева.

З цієї історії вийшло би непогане кіно, – подумав я, дочитавши дебютний пригодницький роман Олега Нападія «Ножове у Сент-Етьєні». Тут є інтрига, яка зберігається до фіналу, неочікувані сюжетні повороти, динаміка, драма, щаслива й водночас печальна love story, вишукані, не вульгарні інтимні сцени.Головні герої – двоє підлітків зі Львова, які у складі ансамблю приїхали до Франції виступати на фестивалі, але випадково загубилися в чужій країні. Халепа за халепою – і їм доводиться з них вибиратися. Один день змінює їх назавжди.Це роман про чоловічу дружбу, загартовану випробуваннями, про розхристану юність, яка залишає шрами на дорослому житті, про те, чому важливо зустріти свою людину.Мова жива, а текст дихає силою та добротою. Сюжет в'яжеться органічно, із періодичними стрибками в майбутнє, без занудства і переливань із пустого в порожнє, мимоволі стаєш учасником описаних подій. Щоправда, іноді, як на мене, губиться динаміка.Якщо любите ненапряжне чтиво з яскравими емоціями – то це те, що вам треба! 😎

«Усі спалені домашні бібліотеки Сараєва не можна ні переписати, ні запам'ятати. Та й нема заради кого. Але як пожежа всіх пожеж і вогонь усіх вогнів, як фінальний міфічний попіл і прах, пам'ятається доля сараєвської університетської бібліотеки, знаменитої Вечниці, чиї книжки горіли цілий день і цілу ніч. Вона спалахнула – отак, після свисту і вибуху – рівно рік тому. Можливо, саме в чергову річницю ти читатимеш це. Погладь ніжно свої книги, незнайомцю, і пам'ятай, що вони – тлін» «Темпора» перевидала «Сараєвські "Мальборо"» Мілєнка Єрґовича, які 2013-го року виходили у книзі «Історії про людей і тварин». Можна замовити на сайті. Зворушлива коротка проза про людяність під час війни. Про життя і смерть, любов і ненависть. Подружні пари, друзі, коханці, батьки й діти чи просто незнайомці, яких звела разом потреба вижити, ховаються у бомбосховищах, утрачають власні бібліотеки, улюблені бари, поспіхом уміщують усе своє життя в туристичні наплічники і вперто намагаються зберегти крихітні уламки нормальності.

Для горішків від лауреатів Нобелівської премії треба мати міцні читацькі зуби. Та це не про автора слів до національного славня Норвегії Б'єрнстьєрне Б'єрнсона, який у 1903-му році першим зі скандинавів отримав Нобелівку з літератури.Його оповідання зі збірки «Небезпечне сватання», що вийшла 1986-го року в моїй улюбленій серії «Зарубіжна новела» у перекладі Ольги Сенюк, насичені глибоким психологізмом і тонкощами людських взаємин, але читаються легко й цікаво.Вони – наче написані короткими реченнями уламки родинних саг із безліччю живих діалогів, особистих таємниць, яскравих метафор й алегорій. Наприклад, залицяння молодиць до несміливого парубка змальовано як розказування своїх снів, з яких парубок має обрати найкращий.🎯 «Тоді відьма засміялася, і йому здалося, наче гори заспівали. Він посадовив її собі на коліна. Яка ж гарна! От якби йому таку дружину!»Ще тут багацько норвезької атмосфери: одухотвореної природи з безкінечними лісами, засніженими горами, гучними водоспадами й розлюченими ведмедями.

Доречніше сказати, що книгу спогадів «Homo Feriens» поетки Ірини Жиленко я не прочитав, а прожив, адже кожне слово в ній пульсує. Ця мемуарна епопея на понад 800 сторінок містить її написані у 1960-1980-их щоденники та листи до свого чоловіка – письменника Володимира Дрозда, що переплетені міркуваннями з погляду 1990-их – початку 2000-их.Авторка тут і філософ, і лірик, і фея карнавалу з елементами хуліганства. Вона наче спілкується зі своїм минулим.Через щирі особисті історії Жиленко емоційно вихлюпує радощі, болі й трагедії бунтівливого покоління шістдесятників, представницею якого є, – творчих авантюристів і руйнівників совєтського маразму. Згадує, як вони жили і творили всупереч тиранії ідіотизму. Жиленко болісно переживає арешти друзів, тогочасні репресії щодо інтелігенції, ранній відхід із життя Василя Симоненка й загадкову смерть Алли Горської.Попри підступи долі шістдесятники не втрачали іскри Homo Feriens – людини святкуючої, смакуючої пристрасть творчості, світло добра, людяності й оптимізму.

Ірина Жиленко свідчить, як у 1960-70 совєти утискали нашу інтелігенцію й русифікували Київ:➡️ «На концерті більше психувала, ніж тішилась. Більшість співаків виконували сучасні українські пісні... російською мовою. І звучать вони бридотно»➡️ «У Києві пахне чорним із жовтим, пахне божевіллям – всі нервові, надірвані, істерично-галасливі; це страшно, бо їм не по двадцять років, і вони розуміють, що життя їхнє вбито...»➡️ «Перехожі здалеку починали крутити носами, завваживши наші пустощі, і лаштувалися переходити на другий бік вулиці, але варто їм було зачути українську мову, як одразу заспокоювалися і посміхалися до нас. Бо і київській дитині відомо, що хулігани українською мовою не розмовляють»➡️ «Інтелігенція хворіла на сексотоманію. Кожен у кожному бачив стукача і боявся сказати сміливе слово»➡️ «Бідолашні ми, бідолашні. Ну, чому нам судилося жити побіля такої держави-монстра, як росія? Де кінець нашим кривдам? Це ж тільки вдуматися: за ґрати садовлять найкращих, найблагородніших, найрозумніших...»

🥰 Радість бути жінкою зі щоденника Ірини Жиленко:«Давно вже нікого не бачила, то прихорошилась, обшила чорним мереживцем стару квітчасту блузку (от і обновка!), вкоротила спідничку, капрон, туфельки – у мене ж бо дуже непогані ніжки, крихітні і граційні. Там скрізь великі дзеркала (у Клубі Ради Міністрів), і я бачила себе в них і дуже собою тішилася. Сидячи вдома, я вже навіяла собі, що старію. А тепер у всіх дзеркалах бачила маленьке і тендітне створіннячко, в чорних мереживцях і з величезними сірими очима, до яких дуже пасувала моя сивіюча гривка. І було у нього молоде-молоде личко з дитячими губками. І дуже жіночна посмішка була у того створіннячка, і пахло од нього гарними ризькими парфумами «Троянда». Чоловіки оточували мене, як мур, казали компліменти, шанобливо схиляли сивіючі і лисіючі голови (така я молода серед усього цього доходячого письменництва!). Кокетували, тисли ручку, зазирали в очі, коротше – падали штабелями мені в ноги, а я по них ступала своїми маленькими ніжками на високих підборах»

🎬 Поринув я знову в гущу українського кінематографу 1990-их – у фільм «Кому вгору, кому вниз». Як же тут класно змішано кримінальну драму з абсурдом, містикою, фантастикою, пародією на лихі 90-ті, з нотками кабаре та химерного реалізму!В головних ролях Петро і Богдан Бенюки, Анатолій Хостікоєв, Олексій Горбунов, а саундреки – від рок-гурту «Кому вниз» із текстами Андрія Середи! Не обійшлося й без карколомних переслідувань і легкої еротики 🔥За сюжетом Петро Бублик виходить на роботу і з 1979-го потрапляє у 1992-ий рік, де в Києві перетинається з нетиповими для так званого «розвиненого соціалізму» авантюристами, шарлатанами, чаклунами, мафіозі й намагається витягнути з цієї гріховної вакханалії свою юну дочку Женю.Мої найулюбленіші цитати з цього фільму:🎯 – Що з вами?– Лікарю, я починаю ненавидіти людей.– Важкий випадок.Приготуйся до клізмочки, бабусю!Вся ніч пройшла для Петра Бублика спокійно. І настав ранок: 18 вересня 1979-го року. До комунізму залишався один рік і три з половиною місяці.

1960-1970-ті роки, Ірина Жиленко у книзі «Homo Feriens» згадує друзів-шістдесятників:📝 Учора була у Ліни. Воістину, в цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. (...) Довкола неї витає аромат талановитості. Адже якщо в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний, то Ліна Костенко завжди поетеса – і в поезії своїй, і в зовнішності, в погляді, в манері розмовляти, в способі життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку. Вона – ніби в хмарині таланту, як левиця-аристократка в парфумах.📝 «Ти маєш рацію, – сказав Григір (Тютюнник), – я теж сумний і злий у київському оточенні і бадьорий серед простих людей». Господи, хіба я цього не знаю? Григір добрий і веселий, коли пише, коли мандрує і розмовляє з людьми. Але у Спілці письменників я майже ніколи не бачила його веселим і... тверезим. 📸 На фото (зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Борис Олійник.

Значна частина спогадів Ірини Жиленко про шістдесятників складається з її написаних у середині 1960-их листів до свого чоловіка – прозаїка Володимира Дрозда. Молодята щойно розпочали спільне життя, а Володю забрали на три роки до війська за тисячі кілометрів.Цими листами, які вона називає епістолярним любовним романом, Ірина заповнювала порожнечу розлуки й самотності, маневруючи в текстах між творчістю, саморозвитком і побутовими клопотами.🎯 «Зараз піду в фотоательє, заберу фотокартки і вишлю тобі. Тоді зроблю манікюр і підфарбую вії. Накуплю квітів і буду ходити гарною і безалаберною. Щось у мені захуліганило сьогодні»🎯 «Вчора ввечері, коли вже голова відмовлялась перетравлювати філософію, так надраїла підлогу, що нині вікно із садом аж відбивається в ній. Добре, що немає мого чоловіка і нема кому нещадно руйнувати зведену мною фортецю чистоти»🎯 «Посилаю тобі уривок із Драчевого сценарію. Пробач, що в такому вигляді – загортала в нього редиску. І Драчик хай простить. Гіршим сценарій від того не став»