Telegram statistics channel - @nevpokiy

ЖінкиХамді Аль-Ґаззармоя оцінка:3/5✨Час від часу я цікавлюсь іншими культурами, особливо якщо вони так відрізняються від нашої. Тож коли випадково знайшла електронку про жінок Каїру – вирішила що мені це потрібно. З анотації:Роман переносить нас до центру Каїра в період з 70-х років до кінця ХХ століття. Оповідач на ім’я Саїд зростає у теслярській родині, з дитинства намагаючись долучитися до батькового ремесла. Попри суворе чоловіче оточення, його особистість формують жінки, що супроводжують героя на кожному етапі життя. Двадцять глав – двадцять жінок, з якими його пов’язує любов, дружба, кохання, обов’язок. Написано доволі спрощено, я би сказала навіть сиро. Враження, що читала чернетку, але разом із тим було цікаво. Автор очевидно не є релігійним фанатиком, але звичаї своєї країни описує. В першій главі з розповіддю про Рухейю, він описує себе у віці 4 років. І так з кожною главою він дорослішає та з дитини перетворюється на дорослу людину. Що здивувало, відкрито пише про свої сексуальні переживання та секс впринципі. До кожної жінки головний герой має певні почуття, але дивитись на них з його призми доволі неприємно. Бо з віком він ніби втрачає здатність бачити в них людей, і починає ділити на «о у нас був секс», «о у нас не було сексу, але міг би бути», і «ну вона не сексуальна». А ще відсутня якась адекватна комунікація, Саїд майже ніколи не може пояснити чого він хоче від жінки. Ще автор торкається теми жорстоко ставлення до дитини, і це найважчий розділ, але чомусь далі зовсім не розвиває цю історію. Вона залишилась якоюсь дуже обірваною. Якщо хочете почитати щось про Каїр – то це непоганий варіант. Але не очікуйте прям багато) #відгук@nevpokiy

Зі мною насправді ВСЕ ДОБРЕМоніка Гейзі моя оцінка:4✨Відразу скажу що багато хто буде плюватись на книгу, бо головна героїня бісяча. Але вона і має бути бісячою, бо має виражений нарцисизм. Не нарцисичний розлад, але перевагу таких рис в характері. Книга про те, як Меґґі (28 рочків) одного дня каже чоловіку «а давай розійдемось», а він такий «а давай». Ну і далі буде про те як вона переживає розлучення. І от чому мені була цікава ця книга – бо Меґґі переживає розлучення як нарцисичну травму, а не як втрату. Те що чоловік так легко її відпустив сильно вдаряє по її его, і вона намагається знайти спосіб полікувати поранене самолюбство. Способів вона знаходитиме багато, але жоден не допоможе. Нарцисична травма то як чорна діра, що туди не кинь – все зникне. Можна тільки навчитись з тим жити, навчитись жити в світі де для всіх інших ми не є центром всесвіту, і вони не повинні нам постійно щось давати і ставити наші інтереси вище за свої. Меґґі дуже важко з цим змиритись, тому більшу частину книги вона багато потребує від друзів, постійно шукає підтвердження своєї привабливості, знецінює багато класних людей, і відверто користується хорошим ставленням до себе. Вас таке бісить? А от мені з позиції професії дуже цікаво😅Але якщо дочитати до кінця то можна побачити доволі реалістично описані трансформації Меґґі. Вона піде до психотерапевтки і це мій улюблений розділ. Я так хіхікала як її дратує психотерапевтка та психотерапія в цілому. Але разом із тим вона вчиться користатись цим процесом в найкращу розумінні цього слова. Це і відрізняє клінічний нарцисичний розлад від нарцисичного характеру. Коли у людини розлад – вона не здатна взяти щось хороше від інших, коли вони самі те дають, бо мають величезну заздрість, що хтось може давати, адже самі так не можуть. Тому будуть знецінювати. Якщо вам цікава тема взаємодії дуже неідеальних людей – то раджу! #відгук@nevpokiy

Мій рік відпочинку та розслабленняОттесса Мошфегмоя оцінка:4,8/5✨Готуючись до клубу по цій книзі, я прочитала кілька інтервʼю авторки. Тому кілька слів про Оттессу:•має змішане походження – тато з Ірану, мама з Хорватії •батьки є музикантами, каже що навчилась читати ноти раніше за тексти •задумалась над карʼєрою письменниці після 30 років, до того мала величезний досвід різної роботи, наприклад працювала в Китаї вчителькою англійською мови, а потім відкрила панк-бар•живе в Каліфорнії, бо в Нью-Йорку завелика концентрація письменників і це створює конкурентне напруженняА тепер про книгу. Мені дуже подобається як авторка показує травмованих людей. Я читала її книгу Ейлін, там також головна героїня має купу дитячих травм. І ми звикли, що образ травмованих людей в літературі викликає багато співчуття, а може й жалості. Героїням книг Мошфег доволі складно співчувати, і це дуже круто, бо більше відображає реальність, де постраждалі люди можуть бути різними і НЕ виглядати жертовно. Стосовно головної героїні цієї книги – я співчуваю їй. З нею нелегко дружити, треба мати достатньо мазохізму для цієї дружби😂Але я можу зрозуміти чому так. У її досвіді зовсім не було любові. Вона просто не знає як розпізнати дбайливе ставлення до себе, і як віддавати любов. Ми не народжуємось із здатністю любити, ми її здобуваємо в процесі буття з кимось, хто любить нас. Сама ідея Року відпочинку – дуже цікава. Це ідея переродження через небуття. Ідея – що якщо достатньо довго бути в несвідомому стані – то вийде позбутись всіх тяжких почуттів і болю. До речі, частину ліків авторка вигадала. В тому числі той препарат, який таки дає головній героїні бути в несвідомому стані більшість часу. І кінцівка ніби дає нам відповідь, чи це є можливо. Але я в інтервʼю натрапила на інтерпретацію авторки цієї кінцівки, яка мені імпонує більше. Що ліки в таких дозуваннях і таких комбінаціях спрацювали як лоботомія. Майже хірургічно вирізали ту частину мозку, яка відповідає за нашу особистість. Тому вона звільнилась від себе. Головна героїня тут постає красивою та привілейованою. І я бачила відгуки, що таким складно співчувати. Які проблеми можуть бути, якщо ти багата та красива. Але, як психотерапевтка, я знаю що біль, який відчуває людина, яку психічно покинули батьки, не можливо виправити грошима. Так, без спадку, їй велось би ще гірше, ймовірність суїциду була б більшою. Але, і з усіма привілеями, вона думає про закінчення свого життя. Бо пусто всередині, бо тривожно і не зрозуміло. Так, вона надміру егоїстична, але чи дає їй щось її егоїзм? Чи приносить душевний спокій? Та ні.Більше того, я не думаю що вона має нарцисичний розлад особистості, радше гістріонний (істеричний). Якщо вам подобається неоднозначні герої та експерименти із психікою – то раджу до прочитання! #відгук@nevpokiy

Хочу покласти всьому край Єн Рід моя оцінка:4/5✨Тут буде відгук, який не зовсім відгук про книгу, а радше те що я в ній побачила. В психоаналізі є термін Інший. Отак, з великої букви. Інший – це всі ті люди, які не я і з якими я не перебуваю у злитті. Тобто мама перші місяці життя не сприймається як Інший, бо дитина відчуває її як частину себе. Зустріч з Іншим завжди супроводжується страхом. З часом при нормальному розвитку психіки зʼявляється ще й інтерес, який пересилає страх. Чому страхом? Бо Інший несе загрозу нашому внутрішньому світу своєю інакшістю. Він може не поділяти наші почуття, інтереси, бачення, погляди. Він може знищити частину нашого внутрішнього устрою. Ви могли за цим спостерігати в собі, або інших, коли одній людині сподобалась книга, а іншій ні. І для когось це може бути приводом агресивно доводити, ображатись, або взагалі припинити спілкування. А хтось може поцікавитись думкою іншого, і залишитись собі зі своєю, але збагаченою поглядом Іншого. Коли наше Его є доволі сильним, то ми можемо витримувати Інакшість. Можемо збагачуватись об неї. А коли Его слабке і не інтегроване то будь-який прояв Інакшості сприймається як загроза. І я побачила в цій книзі саме цю історію. Це світ шизоїдної людини. Центральний конфлікт шизоїдної людини полягає в прагненні стосунку і поруч із тим – страх поглинання Іншою людиною. Цей страх сягає кожного куточка їх особистості. Тому в книзі так багато мови про стосунки і…повна відсутність стосунків. Цей страх Іншого на кожній сторінці, у нас постійно є відчуття що нам щось не показують і не договорюсь. Це параноїдальний страх, який і відчуває шизоїдна людина в стосунках. Не знаю, чи такого відгуку на книгу ви очікували, але що маємо😂#відгук

Ребекка Дафна дю Морʼємоя оцінка:4⭐️Ох ну і вайбова ж книга. Авторка дуже майстерно втягує тебе в маєток, втягує в голову молодої невротичної дівчини і привид Ребекки відчувається десь поруч. Мені сподобалось, не дивлячись на те що герої цієї книги сильно бісили на початку. Не те щоб вони якось змінились потім, просто до них легко звикнути і перестати помічати дратуючі риси характеру. В книзі часто згадувався маєток Менлерлей і як всі були в захваті від нього. Так от, я закохалась в опис Мендерлею. У всі ці кімнати, зали, сходи, квіти і чагарники, у море і його похмурі звуки. Я уявляла собі що сижу під каштаном, як головна героїня, і читаю книжку. Уявляла як прошу слуг принести мені чай з булочками у сад. Як бігаю з собакою по гаю. Як сиджу біля каміна у бібліотеці і споглядаю дощ у вікно. Як на мене ці описи - це найкраща частина книги🌸Сам сюжет дуже повільно розгортається і сподобався мені вже менше. Мабуть, на той час (кінець 30-их) то була доволі провокуюча і шокуюча ідея, яка могла спровокувати багато роздумів. На наш час, думаю, сприймається вже інакше. Можливо, якщо би характер Ребекки розкрили повніше - то сюжет був більш цілісним, але вже як є. А можливо мені просто була доволі скучна головна героїня і хотілось чогось більш живого) Думаю, в книзі можна простежити доволі цікаві психологічні феномени. Наприклад, переживання головної героїні (до речі, в книзі чомусь не вказане її імʼя і з цього приводу теж маю фантазії) з-приводу попередниці. Її страждання та ревність. Враховуючи, що чоловік їй годиться в батьки, а попередниця була приблизно його віку - можна здогадатись про що подумає психоаналітикиня😃Але я ще й подумала що Ребекка і неназвана головна героїня - це насправді один персонаж. Є таке поняття як розщеплення - коли людина не здатна сприймати когось цілісно і має окреме враження про людину в залежності від випадку. Так діти сприймають маму, наприклад. Як хорошу - коли вона грається з ними, і як погану - коли сварить. Тут може бути щось схоже. Але це так, мої фантазії на тему. Взагалом - мені сподобалось, раджу! А ви читали? Які враження/теорії маєте?

не можу перестати думати про книгу •Доки я тебе не знайду•власне тут є людина (гендеру не буду називати, щоб не заспойлерити), яка лікується в психіатричній лікарні лікарі не можуть цій людині поставити діагноз, але вона добровільно погоджується залишатись в лікарні, тож її лікують із медикаментозних призначень - тільки два антидепресанти із симптомів: • різкі зміни настрою, надмірна емоційність (емоційні вибухи), часта роздратованість •публічне оголення, коли є певні слова-тригери•навʼязливе бажання займатись діяльністю, якою ця людина займалась все життя, не дивлячись на фізичний біль •споживання недостатньої кількості їжі •надмірна педантичність ось цікавий уривок (змінюю трохи, щоб не був зрозумілий гендер)«Ти бачиш цю людину? — запитувала людина, дивлячись у дзеркало на саму себе, хоча говорила так, немов з ними до туалету хтось хтось третій.— Ця людина мала дуже важке життя. У її минулому ховаються нелюдські страждання»після гримас в дзеркалі, ніби то різні обличчя, у супутника виникає відчуття що то «третя людина» була в дзеркалі і після цього супутник помічає що людина впісялась що думаєте? відповіді я не знаю, просто чомусь думаю про це)

коли береш книгу на відпочинок біля моря😅мені залишилось 100 сторінок і я далі маю протилежні враження мені цікаво і нудно одночасно сподіваюсь хтось зробить по ній клуб і я зможу доєднатись)) а поки тримайте цитату, яка мені дуже естетична «У цей момент їй дозволено заплющити очі, а він досягає тієї межі, коли він із нею, але водночас і не з нею. Безперечно, він тут. І все ж він десь в іншому місці. Його обличчя стає невпізнанним у ті моменти, коли Лукреція втрачає пильність і розплющує очі — тоді вона бачить над собою гротескну маску люті, рішучості, непохитної потреби. Вона гадає, що в такі моменти він забуває про неї. Усе, що їй залишається, — чекати, відраховувати хвилини. Річковий бог виконує свій нічний ритуал, спраглий віднайти таємниче і необхідне полегшення, задовольняючи свою нагальну потребу в єднанні з людиною, штовхаючись і штовхаючись, ніби прагнучи залишити у ній свій відбиток. На його шкірі проступають краплі річкової води, стікають на ней, ніби всередині нього вирують замулені підводні течії, ніби все, чого він хоче, — це вихлюпнути їх у Лукрецію, щоб і вона стала примарою з води, дівчиною- русалкою.»

Освічена Тара Вестовермоя оцінка:4/5⭐️Освічена - це мемуари Тари. Тут вона згадує та намагається реконструювати свою історію та історію своєї сімʼї. Її сімʼя - мормони за віруванням, але справа не в цьому. Справа в тому, що її батько трактує писання на свій манір і суворо дотримується правил, що навіть в цій общині вважають дивними. Тара найменша з семи дітей. Вона народилась вдома і ніхто не памʼятає точної дати. Свідоцтво про народження вона отримає в девʼять років. А про навчання в закладах освіти дізнається тільки в сімнадцять. Перші щеплення та медичну допомогу отримає, коли їй буде вже за двадцять. Та згодом Тара потрапить і до Кемриджу і на програму в Гарвард. Тарі є що розповісти. В книзі є багато насилля. Написана вона доволі сухо, тому її страждання не сильно зачіпають, поки це насилля не побачить її друг, не дотичний до сімʼї. З його реакції на побачене та з Тариної реакції на те, що вона побачила чужими очима, ми починаємо відчувати наскільки Тара ізольована. Ізольована від світу, від поняття нормального, від себе, від своїх переживань.Якщо щось в сімʼї вважається окей - значить це добре, якщо щось вважається не окей - значить це погано. Твої відчуття не мають значення та стосунку до цього.А визначає що окей та не окей батько. У батька є очевидні психіатричні проблеми. Але він майстерно створює цей магічний реалізм довкола себе. Він не божевільний, він пророк. То була ціна, яку мене вимагали заплатити, тепер я це розуміла. Батько хотів вигнати з мене не демона, а мене саму.Враховуючи ізольованість їх сімʼї від інших, відсутність нерелігійних книг, відсутність доступу до знань про навколишній світ - це дійсно неймовірно, що Тара вирвалась з того магічного реалізму і була відкрита до іншого світу. Я думаю, що на момент написання книги, авторка ще в процесі прийняття себе теперішньої та себе минулої. Надто великий розрив між ними, який Тара, певне, буде зшивати все подальше життя. Читали? Діліться враженнями)#відгук

Колекціонер Джон Фаулз «Я знаю, він - Диявол, який показує мені світ, котрий міг би бути моїм.»моя оцінка:5/5⭐️Перші сторінок 70 мені було нудно, головний герой дратував тим, що мені було байдуже на нього. Він не викликав ніяких осмислень.Але далі вже складно було спинитись. Книга стала живою. Це історія нічим не примітного хлопця Фредеріка. Єдина його особливість - він колекціонує метеликів, у всьому іншому він безликий. Фред спостерігає за сусідською дівчиною неймовірної вроди - Мірандою, і робить нотатки цих спостережень в свій щоденник. Виглядає не дуже здорово, бо ці нотатки - це сухий стислий виклад спостережень, як роблять в наукових дослідженнях. І ось Фред виграє значну суму грошей, купляє будинок в тихому місці та увʼязнює в підвалі Міранду. З цього моменту починається борьба життя супроти смерті.Чи смерті супроти життя. Фреду складно зрозуміти спонтанність та свободу життя, у нього просто нема таких структур в психічному апараті. Він покладається на свої структурні, чіткі та незмінні уявлення про те, як все має бути. Міранда натомість намагається далі вивчати себе та свої прояви, переосмислюючи життя та свою особистість.Яскраве супроти безликого. Мені було дуже цікаво читати роздуми про митців та їх твори в цій книзі. Автор дає нам широке поле для роздумів, наділяючи різними поглядами кожного персонажа. Тут є багато згадок визначних художників, композиторів.Якщо їх ґуґлити то можна відчути різне - від насолоди до відчуття огиди. Та ця книга, разом із цим, сповнена жорстокості. Жорстокості не грубої, а більш витонченої - не бачити в людині людину. А коли єдина жива істота, контакт з якою тобі доступний, не бачить в тобі людину - як зберігати у собі щось людське? В коментарях я залишу деякі свої роздуми про персонажів із спойлерами. #відгук