🚨 Ізраїль усувають від перемовин: як криза на Близькому Сході б'є по українській ППОДиректор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос в ефірі «Польського радіо для України» проаналізував різке загострення ситуації на Близькому Сході та прямі наслідки ескалації для глобальної безпеки.• Ізоляція Ізраїлю. США фактично відсторонили Тель-Авів від рішень щодо перемир'я. У Вашингтоні вважають, що ізраїльський уряд втягнув Америку у велику війну, надавши занадто оптимістичні розвідувальні дані на старті.• Нафтові прибутки для РФ. Якщо переговори зірвуться, Ормузька протока залишиться перекритою. Така нестабільність тримає високі ціни на нафту, що дає Росії прямий прибуток і ресурси на продовження агресії.• Дефіцит ракет для України. Близькосхідна криза змушує американців концентрувати ресурси в Перській затоці. Через це Вашингтон змушений обмежувати постачання ракет для українських зенітних комплексів.• Зв'язки з Москвою. Відносини Ізраїлю з Росією залишаються стабільними — ізраїльтяни так і не відкликали свої ліцензії на виробництво БПЛА на території РФ.Повний текст та розбір ситуації читайте на нашому сайті.Посилання на сайт - https://uames.org.ua/izrail-usuvaiut-vid-peremovyn-a-zatiazhna-vijna-na-blyzkomu-skhodi-trymaie-vysoki-tsiny-na-naftu-na-koryst-rf/#БлизькийСхід #глобальнабезпека #uames
Справжній виклик для Білого дому зараз - чи спроможний Вашингтон одночасно рухатися до компромісу з Тегераном і утримувати Ліван від перетворення на наступний тригер неконтрольованої регіональної ескалації. Головна вразливість американського плану полягає в тому, що Вашингтон намагається управляти двома процесами одночасно - угодою з Іраном і стримуванням Ізраїлю - не маючи жодного прямого важеля впливу на такого третього ключового гравця, як сама «Хезболла». Організація не є стороною американських дипломатичних зусиль і не пов'язана жодними зобов'язаннями перед США.Ба більше, сьогодні під великим питанням опиняється ступінь слухняності «Хезболли» самому Тегерану. Після того, як організація зазнала критичних втрат у вищому командному складі та дістала серйозні удари по системі внутрішнього зв'язку, її структура неминуче зазнала децентралізації. В умовах порушеної вертикалі управління на перший план виходять польові командири середньої ланки на місцях. Їхня мотивація часто диктується не глобальними геополітичними маневрами Ірану, а логікою виживання, помсти та необхідністю доводити свою легітимність у вогні. Навіть якщо з Тегерана прийде умовний сигнал «стоп», «Хезболла» у Лівані може продовжити рух за власною інерцією, руйнуючи крихкі розрахунки американських дипломатів.Висновок виходить за межі Близького Сходу. Намагання закрити багаторівневу, соціокультурну та конфесійну кризу Леванту через інструменти класичного двостороннього бізнес-контракту - це головна концептуальна пастка нинішньої американської стратегії. Намагаючись діяти швидко в рамках одного дипломатичного циклу, Вашингтон ризикує зіштовхнутися з реальністю, де периферія «осі опору» виявиться набагато менш керованою, ніж здається з вікон Ситуаційної кімнати. Та сама логіка відтворюється і щодо російсько-української війни: пошук «угоди» з Москвою передбачає, що Кремль є єдиним і достатнім контрагентом для завершення конфлікту - ігноруючи те, що війна давно набула власної структурної динаміки, яку неможливо зупинити одним дипломатичним розчерком пера без урахування суб'єктності тих, хто веде екзистенційну боротьбу на землі.Ігор Семиволос
Дочекався! Марко Рубіо висловлює «глибоке і праведне обурення» з приводу того, що Організація Об’єднаних Націй може виявити себе абсолютно марною, якщо вона відмовиться засудити Іран за підрив суден у Ормузькій протоці.Далі цитата: "Яка мета ООН?! ООН мала бути місцем, де можна мирно розв’язувати глобальні конфлікти... Зараз у вас є країна, яка незаконно, злочинно та протиправно захоплює міжнародний водний шлях, підриває комерційні судна та встановлює міни у воді..."На хвилиночку, йдеться про інституцію, яку його ж адміністрація роками системно множила на нуль.Пробачте, звісно, а як там поживає Рада Миру, яка, за словами Трампа і Рубіо, мала замінити абсолютно непотрібну ООН? Кажуть, ніхто не дав і пені... А чого так? Може, проблема в тому, що мало хто готовий зараз вкладатися в ідею перетворити глобальну безпеку на акціонерне товариство, де розмір внеску визначає право голосу? Варто, напевно, нагадати пану держсекретарю відомий вислів про Ксанфа, який обіцяв випити море.Ігор Семиволос
Я розумію, що Трамп хоче отримати бодай крихту перемоги, але твердження, що він має сумніви, чи підписувати угоду з Іраном без приєднання ОАЕ, Саудівської Аравії та Катару до Авраамівських угод, - це вищий пілотаж некомпетентності. «Я думаю, що ті країни винні нам це. Я не впевнений, що ми маємо укладати угоду [з Іраном], якщо вони не підпишуть. Ви хочете знати правду. Якщо вони не підпишуть, щоб приєднатися до Авраамових угод». Просто нагадаю: ОАЕ приєдналися до угод ще у 2020 році.Тут хотілося б сказати щось емоційне на адресу розумових здібностей Трампа, але, враховуючи, що мене читають різні люди, залишуся в межах політично коректного аналізу.Припустимо, Трамп насправді не знає, хто там підписав угоду, і його це, за великим рахунком, не цікавить. Цілком можливо. Трамп працює з образами й емоціями, а не з деталями. «Авраамські угоди» для нього - це бренд, перемога, картинка підписання. Хто саме підписав і коли - це вже нижче рівня його уваги.Або інше - свідомий тиск. Він знає, але свідомо створює нову умову для країн Затоки. Мовляв: «Підпишіть ще щось, розширте угоди, дайте мені новий трофей». Саудівська Аравія досі нічого не підписала і вже офіційно заявила, що робити цього не буде.Ну і куди ж без знаменитого трампівського транзакційного хаосу. Трамп постійно вкидає нові умови в переговори: іранська угода, Авраамські угоди, країни Затоки - все це він змішує в один котел. Це створює керований хаос, де всі залежать від нього як від єдиного арбітра.Але незалежно від мотивів - це катастрофічна заява в контексті іранських переговорів. Він щойно публічно сказав Тегерану: «Моя позиція залежить від того, що зроблять треті сторони, над якими я не маю контролю». Іран читає це так: угода ще більш непевна, ніж здавалося. І це дає їм аргумент не поступатися з ядерного питання - навіщо, якщо американська сторона сама не знає, чого хоче?Тобто він суттєво ускладнює роботу власним переговірникам, хоча тим не звикати.Що тут скажеш - маємо суміш некомпетентності з транзакційним хаосом, що в цьому випадку працює проти його ж цілей. Просто геній) І не розказуйте мені про план))) Ігор Семиволос
Хотів написати щось про так звану «Ісламабадську декларацію», яку планують підписати Іран та США, а потім вирішив, що не буду поспішати. Суть не в тому, що це реальний крок до деескалації і США, скоріше за все, погоджуються із цим напрямком через сильний тиск регіональних арабських союзників. Проблема в тому, що вона ще виглядає «фата-морганою»: з одного боку, є розуміння, що подальша ескалація не призведе до досягнення початкових цілей війни, а з іншого - варто визнати, немає реального контуру угоди, яка б задовольняла ключових регіональних гравців одночасно - Ізраїль, Саудівська Аравія та Єгипет мають дуже різні ієрархії пріоритетів зараз.Ну і окрема історія - майбутнє так званих «Авраамських угод»: цей формат у попередньому вигляді закритий. МБС після жовтня 2023-го висловився досить однозначно: нормалізація без чіткого треку до палестинської державності знята з порядку денного. І це не просто риторика на публіку - це реальне відображення того, що відбулося з внутрішньою легітимністю режиму. Навіть авторитарні монархії Затоки мусять рахуватися з настроями вулиці, коли йдеться про такий символічно заряджений контекст.Але до цього додався ще один важливий елемент, якого не було раніше. До жовтня 2023-го формувався наратив, що Ізраїль може бути якорем стабільності проти іранської дуги. Зараз цей наратив зруйнований. Дії в Газі, а потім і в Лівані, дві війни з Іраном зробили Ізраїль у сприйнятті арабських столиць непередбачуваним актором, який генерує нестабільність незалежно від іранської поведінки. Це і є, мaбуть, найглибший провал американської політики - не тактичний, а архітектурний. Вся конструкція «регіональна інтеграція Ізраїлю як стабілізуючий фактор» виявилася нежиттєздатною при першому серйозному стресі. І це проблема не лише уряду Нетаньягу, а будь-якого майбутнього ізраїльського уряду. Стигма вже прив'язана до держави, а не до політика. І жодні вибори в Ізраїлі цього не змінять.І тут ми знову повертаємося до декларації: навіть якщо США та Іран щось підпишуть, незрозуміло, на якому фундаменті будувати нову регіональну архітектуру, коли ключовий американський союзник став частиною проблеми. Ігор Семиволос
Скандал з Бен-Гвіром, партія якого є наріжним каменем ізраїльської окупаційної політики та насильства на Західному березі, нагадав мені нещодавню подію, яка відбулася 11 травня 2026 року. У цей день ЄС одностайно погодив нові санкції - проти лідерів ХАМАСу і проти ізраїльського поселенського руху на окупованому Західному березі. Санкції включають заморожування активів і заборону на в'їзд. Голова європейської дипломатії Кая Каллас прокоментувала: «Ми виходимо з політичного глухого кута, який тривав дуже довго. Насильство й екстремізм мають наслідки».Пакет спрямований проти трьох конкретних ізраїльських поселенців і чотирьох поселенських організацій, однак імена підсанкційних осіб публічно не розкриті. Це вже третій пакет санкцій ЄС щодо поселенців - перші два були ухвалені в 2024 році, ще за адміністрації Байдена. Трамп скасував американські санкції проти поселенців у перший день свого президентства в січні 2025-го, після чого сумнозвісний Орбан заблокував продовження європейського курсу.Прийняття санкцій стало можливим після того, як новий угорський прем’єр-міністр Пітер Мадяр зняв вето своєї країни.За твердженнями Times of Israel, цей пакет насправді більше спрямований проти тих, хто просуває де-факто анексію Західного берега, ніж проти безпосередніх виконавців насильства над палестинцями, що є помітним відхиленням від первісного формулювання.Правозахисники вважають ці заходи недостатніми: пакетні санкції проти окремих осіб не можуть серйозно вплинути на поселенську політику Ізраїлю, тоді як лише на Західному березі вже понад 500 тисяч поселенців. Частина міністрів закликала до ширших кроків - зокрема, заборони продуктів з ізраїльських поселень - але консенсусу з цього питання серед членів ЄС поки немає, зокрема, з боку Чехії.Це рішення має пряме значення для України щонайменше з двох причин: по-перше, того ж дня ЄС і Велика Британія оголосили окремі санкції проти російських чиновників за депортацію українських дітей - тобто два пакети йшли паралельно, і ігнорування одного при висвітленні другого є редакційним вибором. По-друге, прецедент санкцій за окупацію і поселенство - це юридичний і політичний інструментарій, релевантний для будь-якої дискусії про окуповані українські території, де кількість російських переселенців постійно збільшується. Скромне і суто інформаційне висвітлення цих подій в українських медіа, м'яко кажучи, не служить українським інтересам, у тому числі в арабській аудиторії.Ігор Семиволос
Є речі, які при мінімальному здоровому глузді просто не вкладаються в голову. Однією з таких речей є вчорашня стаття «Early War Goal Was to Install Hard Line Former President as Iran’s Leader» в «Нью-Йорк таймс».Про що там йдеться? Журналісти стверджують із посиланням на неназваних американських чиновників у Вашингтоні, що Ізраїль напередодні війни розробив план зміни режиму, який передбачав встановлення колишнього президента Махмуда Ахмадінежада лідером Ірану.Цей таємний план, розрахований на зміну режиму після ліквідації вищого теократичного керівництва Ірану, зазнав краху в перший день війни - ізраїльські ВПС завдали удару по резиденції Ахмадінежада у східному Тегерані. Тактична мета полягала в нейтралізації охорони КВІР, яка утримувала його під домашнім арештом. Удар знищив охоронний пост, однак сам Ахмадінежад отримав поранення. Я навіть про цей удар на початку війни писав.Власне, сам план зміни влади передбачав кілька етапів і координувався переважно ізраїльською розвідкою: масштабні удари з повітря, знищення вищого командування Ірану, одночасне курдське повстання проти іранських військових та масштабні інформаційні операції для використання внутрішньої нестабільності в країні.Відверто кажучи, на перший погляд такий план виглядає як повна нісенітниця. Почнемо з джерел: американські анонімні чиновники - а не документи чи директиви. Твердження журналістів практично неможливо верифікувати, а вибір на роль верховного лідера людини, яка публічно закликала знищити Ізраїль, виглядає як катастрофічний прорахунок навіть для логіки розвідки. Ну і врешті-решт, NYT останнім часом публікувала кілька матеріалів про внутрішню кухню ізраїльсько-американського планування, що може бути цілеспрямованим зливом інформації з певною метою.З іншого боку, Ахмадінежад до початку війни вже кілька років перебував у жорсткій опозиції до Хаменеї - його не допускали до виборів, тримали під домашнім арештом, він публічно звинувачував режим у корупції. Тобто він був ворогом чинного керівництва, що робило його потенційно «придатним» для зовнішніх гравців.Плюс можна простежити аналогію - США підтримували Гуайдо у Венесуелі проти Мадуро, не надто переймаючись його ідеологічним профілем. Логіка та сама: «хто завгодно, аби не поточний режим».До речі, статус Ахмадінежада зараз невідомий. Колишній президент не з'являвся публічно після інциденту, його стан та місцезнаходження залишаються невідомими.Який міг би бути мій висновок, якщо припустити, що диму без вогню не буває? Описаний у статті фактаж - це нісенітниця не з точки зору фактів, а з точки зору здорового глузду. Але саме такими часто бувають реальні провальні розвідувальні плани.Ігор Семиволос
Цікавий розвиток подій навколо інтриги: чи відвідував таємно прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньягу Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ) і чи зустрічався з Мохаммадом бін Заєдом?Нагадаю, вчора, 13 травня, офіс Нетаньягу сам підтвердив, що під час ізраїльсько-американської війни з Іраном ізраїльський прем'єр-міністр таємно відвідав ОАЕ і зустрівся з президентом Мухаммадом бін Заєдом. Зустріч, як стверджують, відбулася 26 березня поблизу кордону з Оманом. Офіс Нетаньягу назвав це «історичним проривом у відносинах між Ізраїлем та ОАЕ». У відповідь МЗС ОАЕ зробило єдине, що могло - публічно відмежувалося.Я схильний вважати, що точка зору Тель-Авіва ближча до реальності. Про це свідчать уже практично підтверджені ізраїльські комплекси ПРО «Залізний купол» з, імовірно, ізраїльськими розрахунками на еміратській землі. Подібне рішення навряд чи могло бути прийняте без особистої зустрічі або цілої низки зустрічей між керівництвом двох країн.На підтвердження цього варто згадати нещодавні публічні заяви двох знакових фігур регіональної політики. Колишній прем'єр Катару Хамад бін Джасем - людина, яка десятиліттями формувала зовнішню політику Дохи - публічно прирівняв Ізраїль та Іран як однакові загрози для регіону і закликав до «Затокового НАТО», натякнувши, що воно може стартувати без ОАЕ, якщо Абу-Дабі продовжить курс на зближення з Ізраїлем. Колишній голова саудівської розвідки Турки аль-Фейсал, у свою чергу, написав що Ізраїль намагався втягнути Затоку у війну з Іраном - і якби це вдалося, регіон був би в руїнах, а Ізраїль залишився б єдиним гравцем.Обидва - не офіційні особи, але саме тому їхні слова читаються як сигнал: вони артикулюють те, що уряди Катару і Саудівської Аравії не можуть сказати публічно. Тренд очевидний - курс на ізоляцію ОАЕ всередині Затоки.Але головне питання - мотивація Бібі. Навіщо він оприлюднив інформацію, яку ОАЕ явно хотіли приховати? Шанс, що він збрехав або видав бажане за дійсне, невеликий. Швидше за все, переговори велися, але ОАЕ не були готові до публічності на тлі Гази, а Нетаньягу «засвітив» їх без дозволу. Грубе порушення дипломатичного протоколу. Іншими словами, Бібі підставив МБЗ - свідомо, щоб показати власній аудиторії, що він не ізольований міжнародно. Внутрішньополітичний хід за рахунок партнера напередодні виборів, які в Ізраїлі вже фактично розпочалися.Заява офісу Нетаньягу - це не дипломатія. Це передвиборча реклама, де МБЗ використаний як реквізит: дивіться, я веду таємні переговори, я будую альянси, я переможець.Іранській пропаганді в цій історії нічого не треба вигадувати. Ось готовий наратив: «ОАЕ воювали проти нас разом з Ізраїлем, ховали це від власного народу, а тепер змушені брехати публічно. Авраамові угоди - таємна зрада арабського світу. МБЗ - маріонетка Тель-Авіва». І найприкріше - це не пропаганда у звичайному сенсі. Це факти, подані у вигідному для Тегерана світлі. Спростувати важко, бо підстава реальна.Плюс це подарунок для всіх арабських режимів, які чинять опір нормалізації з Ізраїлем без вирішення палестинського питання. Вони тепер можуть показувати на ОАЕ: ось що буває, коли довіряєш Нетаньягу. Він тебе продасть заради одного новинного циклу.Один безтурботний «злив» - і геополітичні наслідки на роки вперед. Ігор Семиволос
Наразі більшість палестинських аналітиків схиляються щодо переваги аль-Шейха. Він має тісні зв'язки з Ізраїлем і США, але страждає від негативного публічного іміджу. Аббас офіційно призначив аль-Шейха заступником і видав «Конституційну декларацію», яка чітко встановлює: після того, як Аббас залишить посаду, його замінником на перехідний період буде аль-Шейх. Але громадська підтримка аль-Шейха перебуває на рівні статистичної похибки - 1–3%.Втім, ключовою наразі є довіра регіональних і міжнародних стейкхолдерів. Аль-Шейх є ключовим актором у нинішній структурі: він вже розпочав попередні консультації з арабськими державами щодо відбудови Гази і майбутньої ролі ПА там і позиціонує себе як обличчя наступного етапу. Його призначення відображало відповідь Аббаса на тиск арабських держав, насамперед Саудівської Аравії, а також США. Тобто за аль-Шейхом стоять Ер-Ріяд, Вашингтон і мовчазне схвалення Ізраїлю. Це колосальний зовнішній ресурс.Якщо підсумувати, то аль-Шейх скоріше за все виграє конференцію і стане тимчасовим президентом. Але він ніколи не стане легітимним лідером у очах палестинської вулиці. І саме ця прірва між формальною владою і реальною легітимністю є найбільшою загрозою для стабільності ПА в епоху після Аббаса.Ігор Семиволос
Схоже, ми щойно отримали один із найважливіших публічних текстів про справжню причину нинішньої війни на Близькому Сході.Принц Туркі аль-Фейсал - колишній генеральний директор саудівської розвідки та колишній посол - оприлюднив статтю про нинішній стан геополітичної ситуації в регіоні. Це не просто «ще один принц із позицією». Це людина, яка очолювала розвідку Саудівської Аравії протягом двох десятиліть, особисто будувала відносини з афганськими моджахедами, ЦРУ, пакистанською ISI. Людина, яка знає регіональну «кухню» зсередини краще за будь-якого академічного аналітика. І те, що він пише в офіційному саудівському медіа - це не приватна думка, а ретельно зважений сигнал. Вона варта того, щоб розглянути її детально.Стаття починається з фіксації факту: з моменту початку американо-ізраїльської війни проти Ірану 28 лютого 2026 року в регіоні та в західних медіа посилилися голоси, які ставлять під сумнів позицію Саудівської Аравії в конфлікті, якому вона спочатку намагалася запобігти, а потім доклала інтенсивних зусиль для його дипломатичного врегулювання. Стаття, відповідно, є відповіддю на критику - тобто така критика реально існує і є достатньо гучною, щоб людина рівня принца Туркі взяла перо.Ключовий аргумент: «Коли Іран та інші намагалися втягнути Королівство у горнило руйнування, наше керівництво вирішило терпіти болі, завдані сусідом, щоб захистити життя і майно своїх громадян. Якби Королівство захотіло - а воно здатне на це - відповісти Ірану знищенням іранських об'єктів та інтересів, наслідком могло стати знищення саудівських нафтових установок та опріснювальних заводів уздовж узбережжя Перської затоки і навіть углиб Королівства».Це надзвичайно відверте для саудівської публічної комунікації визнання: Ер-Ріяд свідомо утримався від удару у відповідь - і тут вперше публічно пояснює чому. Це вразливість, яку Туркі визнає, але подає як мудрість.Далі: «Якби ізраїльський план розпалити війну між нами та Іраном увінчався успіхом, регіон занурився б у руїни. Тисячі наших синів і дочок загинули б у битві, в якій у нас не було жодного інтересу. Ізраїль досяг би нав'язування своєї волі регіону і залишився б єдиним актором у нашому оточенні». Ось справжня суть статті. Туркі прямо звинувачує Ізраїль у спробі розпалити саудівсько-іранську війну у власних інтересах - щоб залишитися «єдиним актором» на Близькому Сході. Це серйозне публічне звинувачення, яке в арабській пресі зазвичай формулюється куди обережніше.«МБС не дозволив Ірану розколоти братні держави Затоки. Він підтримав і виявив солідарність з усіма лідерами Затоки, і поставив торгові та фінансові маршрути Королівства - через його дороги, аеропорти і порти - на службу їм та їхнім народам». Тут - пряма відповідь на критику щодо ОАЕ. Після іранських ударів по ОАЕ питання стояло: чому Саудівська Аравія не відповіла симетрично на захист союзника? Туркі каже: ми зробили все, що потрібно - логістика, солідарність, дипломатія. Це і є саудівська підтримка.Завершення: «Разом з Пакистаном [Королівство] зараз гасить вогонь боротьби, допомагаючи запобігти ескалації і даючи прихильникам миру надію». Надзвичайно важлива деталь - Пакистан згадується поруч із Саудівською Аравією як партнер у миротворчих зусиллях. Враховуючи, що Пакистан є ядерною державою з традиційно близькими відносинами одночасно з Ер-Ріядом і Тегераном - це натяк на конкретний дипломатичний канал, який зараз працює за лаштунками.Цікаво, що стаття написана у двох реєстрах одночасно - дипломатично-аналітичному (раціональне пояснення саудівської стриманості) та емоційно-поетичному («нехай собаки гавкають» та арабський вірш наприкінці). Це свідомий вибір - Туркі звертається одночасно до зовнішньої аудиторії (Захід, союзники) і до внутрішньої (саудівський громадянин, якому потрібно пояснити, чому Королівство «не воювало»).
TGLIST.COM.UA
