Це AMES: коментарі, оцінки, погляди

Ігор Семиволос:Буквально декілька годин тому Reuters повідомив, що Пакистан підготував і передав Ірану та США рамкову угоду. Вона передбачає двоетапний підхід: негайне припинення вогню з відкриттям Ормузької протоки, а потім 15–20 днів на фіналізацію ширшого документа, який умовно називають «Ісламабадська угода».Начальник армії Пакистану фельдмаршал Асім Мунір всю ніч підтримував контакт із віцепрезидентом Венсом, спецпосланцем Віткоффом та міністром закордонних справ Ірану Арагчі.Тегеран підтвердив отримання пропозиції і повідомив, що розглядає її, але не прийме жодних дедлайнів або тиску. Іран не погодиться відкрити Ормузьку протоку в обмін на «тимчасове» припинення вогню, вважаючи, що США не готові до постійного миру. Фінальна угода, як очікується, включатиме зобов'язання Ірану не розробляти ядерну зброю в обмін на зняття санкцій та розморожування активів.Це важливий нюанс у формулюванні. Не «відмова від збагачення урану», а рішення «не розробляти ядерну зброю». Це принципово різні речі: відмова від ядерної зброї - це те, що Іран формально декларує і так, а відмова від збагачення - набагато жорсткіша вимога, якої Тегеран категорично не приймав навіть у межах ядерної угоди 2015 року. Саме на цьому питанні свого часу зламався JCPOA: Іран готовий обмежувати збагачення, але не відмовлятися від нього повністю. Якщо «Ісламабадська угода» вимагатиме повної відмови - Тегеран її не підпише. Це пояснює їхню відповідь: «розглядаємо, але без дедлайнів».Якщо умови фінального врегулювання справді виявляться м’якшими за довоєнні (що ще не факт, цілком можливо угода зірветься), випливає кілька неприємних висновків:По-перше, Іран фактично виграв стратегічно, навіть якщо програв тактично. Він витримав удари, продемонстрував здатність закрити Ормуз і виходить із переговорів без капітуляції по ядерному питанню.По-друге, Трамп отримав катастрофічно дорогу військову операцію (економічні збитки від закриття протоки, ціна на нафту, витрати на кампанію) заради угоди, яку міг підписати дипломатично ще у 2025-му без жодного пострілу.По-третє, Ізраїль не у виграші: він ініціював ескалацію в розрахунку на знищення іранської ядерної програми, а отримає фіксацію права Ірану на збагачення.Якщо прибрати конспірологію, найпростіше пояснення полягає в тому, що Трамп хотів швидку, видовищну «перемогу» до внутрішньополітичного дедлайну. Вдарили. Іран закрив Ормуз - відповідь, якої, схоже, не очікували. Нафта злетіла, ринки посипались, союзники в Затоці запанікували. І тепер доводиться погоджуватися на умови, які були доступні без війни.Це не змова. Це класична некомпетентність у стилі «не подумали на два ходи вперед», якої в історії американської близькосхідної політики достатньо: Ірак 2003, Лівія 2011, Афганістан. Трамп мислить транзакційно і короткостроково - це імпульсивне рішення без прорахунку наслідків, яке тепер доводиться рятувати пакистанськими посередниками.

Ігор Семиволос:Візит Зеленського до Туреччини - явище не унікальне, але зараз питання, що обговорюються, набувають нового звучання, особливо на тлі подій на Близькому Сході. На що тут варто звернути увагу:Безпекове співробітництво. Формулювання навмисно розмите («експертиза, технології, досвід»). Це може означати що завгодно: від БПЛА до навчання особового складу. Туреччина вже давно є ключовим партнером України в оборонці (Bayraktar), тож мова, мабуть, про поглиблення вже існуючих треків.Газова інфраструктура і родовища. Це геополітично цікавіше. Йдеться, найімовірніше, про шельф Чорного моря. Туреччина має технології та досвід морського видобутку, Україна - потенційні родовища. Після війни це може стати одним із драйверів відновлення.Зустріч також має особливий присмак після публікацій про присутність українських військових фахівців у Лівії. Тут присутність українських фахівців разом із турецькими вказує на співпрацю не лише декларативну, а й операційну - на третіх територіях. Це набагато серйозніший рівень довіри, ніж просто спільні заяви.В цілому, Туреччина грає свою гру - балансує між Росією і Заходом, але Україна для неї - цінний партнер і як противага Росії в Чорномор'ї, і як джерело технологій (особливо в ОПК). Зеленський це розуміє і пропонує те, що Ердогану цікаво - не просить, а торгується. Тон заяви підкреслено рівноправний, що саме по собі є сигналом.

Сергій Данилов:На мою думку, сам факт розмови президентів України і Єгипту – це українська перемогаОфіційна позиція (за заявою речника президентства Єгипту) Розмова Зеленського і ас-Сісі відбулася сьогодні. Основні теми обговорення• Останні регіональні та міжнародні події (з акцентом на Близький Схід).• Російсько-українська війна — Сісі наголосив на необхідності політичного та дипломатичного врегулювання якомога швидше, пріоритеті діалогу та мирного вирішення.• Харчова безпека, економіка та торгівля.• Двосторонні відносини — домовилися посилювати співпрацю в торгівлі, інвестиціях та економіці.Сісі також підкреслив необхідність зниження ескалації в регіоні, відмову від агресії та повагу до суверенітету держав (зокрема, засудив іранські атаки на арабські країни).Як розмову подають головні єгипетські медіа? Тон нейтрально-позитивний. Єгипет позиціонує себе як посередника, який завжди виступає за мир і стабільність:Al-Ahram, Youm7, Al-Dostor, Extra News, ON TV, Al-Gomhor та інші — майже ідентичні заголовки:• «Президент ас-Сісі отримав телефонний дзвінок від президента України Зеленського»• «Сісі і Зеленський обговорили останні регіональні події та шляхи деескалації»Практично всі підкреслюють, що Сісі закликав до швидкого політичного рішення в Україні та припинення ескалації в регіоні.Деякі видання (наприклад, Asharq News) додатково виділяють відмову Єгипту від будь-яких «агресій» проти арабських держав., подяку Зеленського Єгипту за послідовну позицію щодо мирного врегулювання.В єгипетських медіа наголос на практичній частині, посиленні торгівлі та інвестицій між Єгиптом і Україною (зокрема, у сфері продовольства).Єгипет не займає сторону у війні, а продовжує лінію «нейтрального посередника», Позиціонування Єгипту - підтримує дипломатію, турбується про наслідки для глобальної економіки та продовольчої безпеки, захищає свої регіональні інтереси (особливо щодо Ірану).Ніякої емоційної підтримки чи критики на адресу Росії чи України — сухо, офіційно і прагматично.

🌍 Трамп у пастці «довгої війни», а Україна стає донором безпекиДиректор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос в ефірі «Суспільне Новини» проаналізував місяць масштабного зіткнення між Ізраїлем, США та Іраном. Попри очікування швидкого результату, регіон опинився у точці незворотних змін.Основні тези розмови:• Стратегічний прорахунок Вашингтона: Адміністрація Дональда Трампа проігнорувала експертні попередження, опинившись без «плану Б» після закриття Іраном Ормузької протоки. Брак системного аналізу втягує США у виснажливу операцію, де головним ворогом Трампа стає час.• Стійкість режиму аятол: Попри «стратегічний шок» та внутрішні протести, багаторівнева система управління Ірану виявилася готовою до війни. Мирне повалення режиму в умовах повномасштабних бойових дій наразі є малоймовірним.• Суб’єктність України в Затоці: Україна стає унікальним донором безпеки для арабських монархій. Наш досвід протидії іранським дронам відкриває Києву двері на закриті ринки озброєнь Перської затоки, де раніше домінували США.• Геополітичне фіаско РФ: Війна продемонструвала неспроможність Росії впливати на події в регіоні без іранських наземних сил. Москва втрачає важелі впливу, тоді як роль України як технологічного партнера зростає.Стаття та відео за посиланням:https://uames.org.ua/tramp-u-pasttsi-dovhoi-vijny-a-ukraina-staie-donorom-bezpeky-analiz-sytuatsii-navkolo-iranu/

Ігор Семиволос:І трохи про війну в Ірані та ситуацію з Ормузькою протокою. На тлі зростаючих чуток, що Трамп начебто то хоче вийти з війни, то, навпаки, все розбомбити, то веде успішні переговори, то їх імітує перед дзеркалом, виникає питання: а що буде далі? Для ілюстрації цієї невизначеності наведу вам приклад із заявою Трампа про 20 танкерів. На борту Air Force One він заявив, що Іран «подарував» США 20 танкерів з нафтою як «знак поваги».Насправді Іран не подарував нафту США. Тегеран дозволив пройти кільком танкерам - за наявними даними, під пакистанським прапором - через протоку, яку він сам же заблокував. Цифри у Трампа, до речі, постійно змінювалися: спочатку 8, потім 10, потім 20. Незалежної верифікації руху цих суден не було. Але і це не найважливіше.Важливіше, як на мене, - це семіотика події. Кожен танкер, який проходить «з дозволу Тегерана», посилює іранський наратив: ми контролюємо протоку і вирішуємо, хто і коли через неї проходить. Іран не зробив поступку - він, навпаки, зробив заяву про силу. Трамп прочитав її як жест доброї волі, тому що потребував перемоги. Іран надав йому саме стільки, скільки потрібно для внутрішнього споживання, і нічого більше.Вибір пакистанських танкерів є окремим розрахованим сигналом. Пакистан - ядерна ісламська держава, яка підтримує відносини і з Вашингтоном, і з Тегераном. Пропустити саме їх означає: ми захищаємо «своїх» і при цьому уникаємо прямої конфронтації зі США.Але глибша проблема полягає навіть не в тому, що Трамп неправильно інтерпретував сигнал. Вона - у стратегічній сліпоті. Ормузька протока була відкрита на початку конфлікту. Її закриття не є природним станом речей - це прямий наслідок війни, яку розпочали без плану захисту найважливішого енергетичного вузла планети. Через протоку в мирний час проходить близько 20 мільйонів барелів нафти на добу - чверть світового морського експорту. Brent зараз торгується на рівні $115 - зростання майже на 60% від початку війни.На жаль, немає простого виходу з цієї пастки. Військове «повторне відкриття» протоки є ілюзорним - географія і фізика на боці Ірану. Навіть при захопленні ключових точок поблизу островів Іран зберігає здатність завдавати ударів по танкерах із відстані через безпілотники, ракети і військово-морські проксі-системи. Захоплення островів змінить тактичну картину, але не позбавить Іран можливості нав'язувати витрати здалеку - і ризикує подальшою ескалацією без гарантії відновлення морської безпеки.Дипломатична альтернатива має власну ціну. Будь-яка угода щодо Ормуза фактично легітимізує іранський контроль над міжнародним водним шляхом, що є прецедентом із далекосяжними наслідками для міжнародного морського права.І тут виникає ключовий парадокс. Іран зробив крок, який важко повернути назад, не сплачуючи певної ціни. Навіть якщо Тегеран захоче деескалації - він не може просто відкрити протоку без того, щоб це не виглядало як капітуляція перед американськими погрозами. Тому «заморожування» є реалістичнішим результатом, ніж угода - воно не вимагає від жодної сторони публічно визнати поразку.В результаті Трамп отримав «20 танкерів» і назвав це перемогою. Іран отримав підтвердження, що контролює протоку і що світ це мовчазно визнає. Обидва можуть сказати своїй аудиторії, що перемогли. Це не деескалація, а рівновага страху, у якій Іран утримує структурну перевагу, поки переговори тривають.Нинішня криза пов'язана не лише з діями Ірану. Вона пов'язана з провалом стратегічного передбачення - з тим, що операцію розпочали, не подумавши, що робити з протокою. І «20 танкерів» Трампа є симптомом саме цього провалу.

Сергій Данилов:Іранські медіа, що підтримують реформаторів або займають помірковано позицію (наприклад, Etemad, Shargh або Entekhab), висвітлювали візит Зеленського до країн Затоки в іншому ключі, ніж державні ресурси. Їхня риторика була менш ідеологізованою і більше зосередженою на геополітичних наслідках для самого Ірану.Критика "дипломатичного вакууму" ІрануРеформаторські медіа використовували цей візит як привід для критики зовнішньої політики власного уряду.Основна теза полягає в тому, що поки Тегеран перебуває під санкціями та в частковій ізоляції, Україна активно заповнює ніші безпеки та технологій у регіоні, який Іран вважає своєю зоною впливу.Shargh зазначало, що візит Зеленського та підписання безпекових угод свідчать про те, що монархії Затоки (особливо Саудівська Аравія та Катар) більше не покладаються лише на Захід або локальних гравців, а готові купувати реальний бойовий досвід в України для протидії іранським технологіям.Занепокоєння через "експорт антидронових технологій"На відміну від погроз КВІР, помірковані видання аналізували візит з погляду втрати Іраном технологічної переваги.Видання Entekhab звертало увагу на те, що Україна пропонує країнам Затоки унікальний продукт — системи перехоплення дронів-камікадзе, які пройшли перевірку в реальних боях. Для Ірану це означає зниження ефективності його головного інструменту стримування в регіоні.Роль посередництва та нейтралітету ЗатокиРеформаторські журналісти детально розбирали, чому арабські країни приймають Зеленського з такими почестями.Etemad писало про те, що Ер-Ріяд та Доха намагаються балансувати, бо вони не хочуть прямого конфлікту з Іраном, але візит Зеленського дає їм важіль тиску на Тегеран. У статтях зазначалося, що "Київ став важливим елементом у складній грі Затоки за регіональне лідерство".Якщо державні медіа писали про "змову", то реформаторські — про "втрачені можливості". Деякі автори наголошували, що Україна, навіть перебуваючи у стані війни, примудряється домовлятися про стратегічні інвестиції з боку суверенних фондів ОАЕ та Катару. Це подавалося як приклад ефективної дипломатії, якої, на думку авторів, бракує сучасному Ірану через його жорстку антизахідну позицію.Реформаторські медіа намагалися уникати прямої підтримки України (щоб не потрапити під цензуру за "антидержавну діяльність"), але їхні тексти були значно об’єктивнішими. Вони визнавали Україну як суб’єкт, що впливає на баланс сил на Близькому Сході, а не просто як "маріонетку", як це робила консервативна преса.Для іранських реформаторів візит Зеленського став дзеркалом, у якому вони намагалися показати іранському суспільству ризики від самоізоляції та технологічного відставання, що може виникнути через протистояння з Україною на ринку оборонних технологій Затоки.

Ігор Семиволос:Згідно з розвідувальними даними, оприлюдненими президентом В. Зеленським в інтерв'ю NBC News, зафіксовано безпосередню участь РФ у підготовці іранських ударів по стратегічних об'єктах США. Російське супутникове угруповання здійснило три серії детальних знімків авіабази Принца Султана - 20, 23 та 25 березня 2026 року, що підтверджує виявлену Україною закономірність: перший знімок означає підготовку, другий - симуляцію, а третій свідчить про напад протягом наступних 24–48 годин. Хоча редакція NBC News зазначила, що не змогла самостійно верифікувати ці дані, події 26–27 березня, коли Іран завдав удару 6 балістичними ракетами та 29 БпЛА, стали жорстким підтвердженням прогнозу. Внаслідок атаки було пошкоджено літак АВАКС E-3 Sentry, кілька заправників KC-135 та поранено до 15 американських військовослужбовців, що дозволило Зеленському оцінити рівень російської допомоги Тегерану в цій операції як стовідсотковий.Москва фактично перетворилася на стратегічного інтенданта Тегерана, забезпечивши його критичним озброєнням ще до початку активної фази війни 28 лютого 2026 року. Основним елементом цієї підтримки став контракт на постачання 48 винищувачів Су-35, причому перші борти надійшли до Ірану ще наприкінці 2024 року, а основні поставки тривають паралельно з бойовими діями. Окрім цього, з 2024 року було поставлено щонайменше одну ескадрилью навчально-бойових літаків Як-130, а до січня 2026 року Іран отримав до шести ударних гелікоптерів Мі-28. Особливу увагу привертає швидкість реакції російського ВПК: 22 лютого 2026 року, всього за шість днів до початку великої війни, було підписано угоду на постачання ПЗРК «Верба» вартістю 500 мільйонів євро, а на озброєнні підрозділів КВІР зафіксовано російські снайперські гвинтівки Orsis T-5000M.Російська стратегія базується на отриманні максимальної вигоди за мінімальних ризиків без прямого вступу у війну. На розвідувальному рівні це надання супутникових знімків у режимі реального часу, на технологічному - присутність російських експертів для вдосконалення іранських дронів, а на дипломатичному - забезпечення «парасольки» в ООН через утримання під час голосувань за резолюції, що засуджують агресію Ірану. Логістичний рівень забезпечується через канали постачання під виглядом гуманітарних вантажів - зокрема зафіксований канал постачання 30 тонн медикаментів та таджицький конвой вагою 3 610 тонн, імовірно пов'язаний з іранським заводом з виробництва дронів Абабіл-2 у Душанбе. Британський міністр оборони Джон Хілі 12 березня офіційно назвав таку діяльність РФ «прихованою рукою» конфлікту.Завдяки чотирирічному досвіду протидії російсько-іранським технологіям, Україна стала єдиним суб'єктом, здатним надати дієву контрзброю монархіям Затоки. Підписані Зеленським угоди із Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром базуються на реальній ефективності українських FPV-перехоплювачів, які демонструють 70-відсоткову успішність у знищенні модернізованих Росією «Шахедів». Україна володіє картами руху російських супутників та алгоритмами іранських БПЛА, що робить її незамінним партнером у захисті нафтової інфраструктури регіону. Для Кремля ж війна на Близькому Сході - це засіб виживання власної економіки, де тривалий конфлікт гарантує високі ціни на нафту та можливість обходу санкцій в Індійському океані. Росія намагається керувати хаосом, залишаючись у затінку, проте суб'єктність України зміцнилася: вона більше не є лише реципієнтом допомоги, а виступає постачальником перевірених рішень для захисту регіону Затоки.

Отже, маємо юридичну рамку для подальших контрактів. Зеленський чітко розписав логіку: спочатку документ, потім контракти, далі - технологічна співпраця та інвестиції. Це класична B2G-угода, де держава входить через МОУ, а потім відкриває ринок для промисловості. Сподіваюся, після цієї угоди обмеження для українського MilTech будуть зняті.Формулювання «безпековий донор» - не випадкове. Зеленський свідомо перевертає традиційний наратив: Україна не реципієнт допомоги, а постачальник безпеки. Це має пряме значення для переговорів із Трампом про мирну угоду: якщо Україна є безпековим донором для союзників США в регіоні, то аргумент «Україна коштує Америці грошей» стає значно слабшим.Найцікавіша фраза у всьому повідомленні: «Саудівська Аравія має те, у чому зацікавлена Україна». Що саме? Є три варіанти: нафтодолари для фінансування оборонної промисловості; технології та компоненти, яких немає в Україні; дипломатичний вплив на США через саудівський канал. Найімовірніше - усе три одночасно.Згадка про Росію та допомогу Ірану - це дипломатичний сигнал Ер-Ріяду: Москва і Тегеран є союзниками, тож саудівська проблема з Іраном та українська проблема з Росією є частинами одного конфлікту. Зеленський пропонує спільну рамку.Це найбільш конкретний результат дронової дипломатії за весь час. Не заява про підтримку, а підписаний документ. Не обіцянки, а рамка для контрактів.

Оцінюючи перспективи переговорів з Тегераном, важливо уникати пастки сприйняття Ірану як моноліту. Найбільш точний публічний портрет ключової фігури нинішнього моменту - Мохаммада Багера Галібафа - дає журналіст Мазіар Бахарі, який знає систему зсередини.За Бахарі, Галібаф - це не ідеолог і не реформатор. Це «хамелеон», який вижив у системі саме завдяки відсутності незмінного ідеологічного ядра. Жодна фракція йому не довіряє, але всі з ним працювали, коли це було вигідно. Його статус єдиного «viable option» у пост-Хаменеї Ірані - це не випадковий сигнал, а свідома інвестиція в майбутнє, яку його радники почали маркетувати у світових столицях ще в червні 2025 року.Проте здатність Галібафа домовитися впирається у внутрішню архітектуру КВІР, де чотири структури мають принципово різну логіку виживання.Командний корпус КВІР. Для цієї категорії прагматичний відступ означає збереження щонайменше своїх економічних позицій. Вони орієнтовані на великі інфраструктурні проєкти та легалізацію капіталів - санкції для них критично здорожчують логістику. Це традиційна база Галібафа, суттєво ослаблена після загибелі Саламі та Пакпура. Ахмад Вахіді намагається консолідувати залишки впливу, але процес не завершений. Їхня позиція найбільш прагматична - переговори через Галібафа для них є меншим злом, і в цьому питанні їхня логіка збігається з логікою Трампа. Натомість публічного «так» очікувати не варто - максимум мовчазна толерантність через страх перед радикалами.Джебхе Пайдарі (Фронт стійкості). Найнебезпечніший опонент. Для них угода з «Великим Сатаною» - це не політична поразка, а теологічна зрада. На відміну від генералів КВІР, ця група контролює тіньові потоки та контрабанду - тобто економічно нічого не втрачає від санкцій і не має стимулу йти на компроміс. Вони контролюють ідеологічну індоктринацію та внутрішній терор. Їхнім патроном вважається Моджтаба Хаменеї, чиє тритижневе мовчання створює вакуум визначеності. Можлива реакція на переговори - активний саботаж, медійні витоки та потенційна фізична ліквідація переговорників.Сили Кудс. Зацікавлені у продовженні конфлікту, адже будь-яка угода означає кінець їхніх зовнішніх операцій і втрату впливу. Есмаїл Каані, хоча і живий, перебуває під підозрою у зраді й намагається продемонструвати лояльність публічними заявами. Міністр закордонних справ Арагчі фактично визнав, що частина підрозділів Сил Кудс діє «незалежно та ізольовано». Їхня реакція найбільш непередбачувана - вони здатні зірвати будь-яке заморожування однією ракетою або терактом без санкції згори.Басидж. Силова вертикаль внутрішнього контролю, чиє виживання залежить від рівня репресій. Ідеологічно близькі до Пайдарі, але прагматично здатні пережити угоду - якщо вона не зачепить їхні внутрішні повноваження та фінансування на придушення протестів. Найімовірніша реакція: готові прийняти заморожування за умови перенаправлення ресурсів із зовнішньої експансії на внутрішній терор.Якщо переговори таки відбудуться і Галібаф зможе підписати заморожування, він не здатен гарантувати його виконання - бо не контролює всі чотири структури одночасно. Саме тому неформальне припинення вогню є реалістичнішим за повноцінну угоду: воно не вимагає публічного підпису, який став би для Пайдарі та Сил Кудс сигналом до атаки.У цій грі Галібаф виконує роль сапера-смертника. Система виштовхнула його вперед, щоб він розчистив шлях. Він ходить по лезу - і лише амбіціями можна пояснити його можливу участь у переговорах.Аналітика від Ігоря Семиволоса.

Раптове повідомлення Дональда Трампа про переговори з Тегераном та синхронні витоки з ізраїльських джерел щодо постаті Мохаммада-Багера Галібафа поставили перед аналітиками фундаментальне питання: ми спостерігаємо реальний дипломатичний прорив чи чергову ілюзію, покликану заспокоїти нафтові ринки?Щоб зрозуміти суть гри, варто вийти за межі офіційних спростувань і зазирнути в архітектуру іранської влади, яка зараз переживає найбільш турбулентний період за останні десятиліття.Голова іранського парламенту Галібаф не є типовим теократичним апаратником. Це людина системи, але з виразним технократичним профілем. Він генерал КВІР часів ірако-іранської війни отже має силовий ресурс. Він був шефом поліції та мером Тегерана протягом 12 років (адміністративний досвід). Його заяви в Давосі про непотрібність ядерної зброї для ісламу та критика заперечення Голокосту свідчать про те, що він розглядає ідеологію не як догму, а як інструмент.Для Вашингтона Галібаф - ідеальна «упаковка». Трампу потрібен партнер, якого можна продати американському виборцю як «прагматика, з яким можна домовитись», на противагу «безумним фанатикам».Питання про роль Галібафа неможливе без відповіді на інше: що сталося з Моджтабою Хаменеї? Відсутність будь-якого сигналу від новопризначеного Верховного лідера протягом трьох тижнів в умовах екзистенційної кризи - поведінка нераціональна. Можна виділити три сценарії:Повна недієздатність або смерть: Іран керується колективним органом (КВІР, Рада з доцільності, Парламент). Галібаф у цьому сценарії - не просто переговорник, а головний претендент на лідерство. Його контакти з США - це інвестиція у власне майбутнє та запит на американський нейтралітет.Часткова дієздатність: Моджтаба санкціонував певні кроки, але не може з'явитися публічно. Галібаф діє як уповноважений посередник з мандатом, але без права фінального підпису.Свідоме приховування: Використання невизначеності як ресурсу для маневру. Однак три тижні мовчання роблять цей варіант найменш імовірним.Більшість непрямих ознак вказують на перший або другий сценарій. А це означає, що єдиного центру прийняття рішень в Ірані зараз не існує.Офіційне спростування Галібафа щодо переговорів не повинно вводити в оману. В іранській політичній культурі публічне заперечення контактів є частиною самих контактів. Це протокол безпеки: ніхто не визнає діалог з «Великим Сатаною», поки не зможе презентувати результат як перемогу. Згадайте Оманський канал 2013 року - таємні перемовини тривали місяцями під канонаду офіційних заперечень.Для Трампа «підсвічування» Галібафа - це підготовка до угоди (deal). Якщо він хоче виходу з конфлікту без публічної капітуляції, йому потрібен прийнятний партнер. З іншого боку, ізраїльський витік про ці контакти може бути як правдою, так і спробою «спалити» цей канал, зробивши його публічним і тим самим ускладнивши маневр для обох сторін.Незважаючи на оптимізм Трампа, фундаментальні проблеми залишаються. По-перше, це горезвісний ядерний фактор. 440 кг збагаченого урану нікуди не зникли. Будь-яка угода без вирішення цього питання буде неприйнятною для Ізраїлю та американських «яструбів».По-друге, це внутрішня нестабільність. Якщо Галібаф лише претендент, будь-яка його домовленість може бути саботована КВІР у процесі боротьби за владу.Ймовірність «заморозки» конфлікту (припинення активних ударів через виснаження) на мою думку оцінюється десь у 50-60%. Це, як ви розумієте, не мир, а тактична пауза. Ймовірність повноцінної угоди з вирішенням питань Ормузу та ядерної програми значно нижча - лише 20-25%.Справжня зміна режиму через повстання, на яку розраховували раніше, зараз виглядає найменш імовірною (менше 10%). Іранська система демонструє здатність до силового утримання контролю навіть у стані паралічу верхівки. Припускаю, що для внутрішньополітичних подій в Ірані зупинення війни буде лише початком кризи. Але це окрема тема.