Це AMES: коментарі, оцінки, погляди

Сергій Данилов:Близький Схід: чи повернеться Арабська весна під гуркіт нової війни в ЗатоціВійна проти Ірану запустила низку негативних процесів на Близькому Сході. Арабські країни Перської затоки та Йорданія опинилися під ударами іранських ракет і безпілотників. Невибіркове застосування Іраном сили проти цивільних об’єктів сусідніх країн зупинило або пошкодило важливі індустріальні підприємства, на яких працювало багато вихідців із Єгипту та Йорданії. Перекриття Ормузької протоки та ураження нафтовидобувної інфраструктури призвело до значного підвищення цін на пальне. В регіоні зупинилася реалізація гігантських промислових та інфраструктурних проєктів, постраждала авіаційна галузь, яка стала однією з візитівок регіону, туризм, порти й морські перевезення. Фінансовий і банківський сектор Еміратів та Саудівської Аравії перебувають під значним тиском, так само як і численні девелоперські проєкти в ОАЕ та КСА. Підрахунок прямих і опосередкованих втрат іще триває, але зрозуміло, що збитки дуже значні навіть для найбагатших країн.Поки всі оцінюють ефективність перехоплення іранських ракет і дронів, іще один розлом утворюється у бідніших арабських державах. Конфлікт у Затоці стає для регіону «чорним лебедем», який змінює траєкторії розвитку держав, чия легітимність і без того трималася на хиткому балансі між дотаціями та репресіями.Прогнозоване зростання рівня бідності в країнах Леванту вже зараз оцінюють у 5%. Це втрата мільйонів робочих місць у регіоні, загроза ерозії середнього класу й маргіналізація певних прошарків населення. Держава за цих умов перестає бути гарантом стабільності, і її легітимність розмивається. Востаннє схожа ситуація складалася 15 років тому…https://surl.li/cnhuwz

Ігор Семиволос:Після рішення Трампа продовжити перемир’я виникла стратегічна пауза, яка характеризується двома головними опціями: Іран не сяде за стіл переговорів, поки морська блокада залишається в силі, а США не готові повертатися до активної військової ескалації.Цей стан, і в першу чергу блокада, тисне на всіх - включно із союзниками у Перській затоці, - але не створює умов ані для іранської капітуляції, ані для дипломатичного прориву.З огляду на всі сигнали з Вашингтона, видається правдоподібною підготовка Трампом ґрунту для одностороннього виходу з конфлікту - без визнання поразки. Вибір між ескалацією без чіткого результату і компромісом із втратою обличчя він поки що замінює затримкою.Парадокс у тому, що час може працювати проти обох сторін одночасно: Іран дедалі більше переконаний, що може перетерпіти тиск, але всередині країни - 99% інфляція на продукти та мільйони голодуючих. Нове керівництво КВІР, виковане в умовах кризи, потребує не лише стратегічної стійкості, а й легітимності всередині системи. Капітуляція під тиском знищить їх швидше, ніж продовження конфлікту, але і нескінченна війна без перемоги - теж.Медіатори виграли час. Але без більшої гнучкості з боку Вашингтона та архітектури угоди, яку обидві сторони зможуть подати своїй аудиторії як перемогу, дипломатія не зрушить із місця.Поки що затримка краща за ескалацію без стратегії. Але «краще за найгірше» - це не стратегія. Це управління наслідками прорахунку.

Ігор Семиволос:Я знову про своє. На тлі провалених переговорів, подвійної блокади та стратегічного глухого кута в іранській війні змушений повторювати: «Стратегія повинна передувати діям». До лютого 2026 року закриття Ормузу було елементом стримування - загрозою, яка мала цінність саме тому, що її ніколи не застосовували. Як тільки табу було зламано і ринки, страхові компанії та флоти відреагували - ця карта назавжди змінила свою природу. Вона більше не є «ядерною кнопкою», яку страшно натиснути. Вона стала інструментом, який уже використали й пережили. Тепер Іран має доведену здатність, яку раніше позиціонував лише як теоретичну загрозу.Іранський режим набув нових ознак, і за своєю суттю це новий режим - Ісламська республіка 3.0. У чомусь Трамп правий, коли говорить, що він «змінив режим». Проблема в тому, що не в кращий бік.Парадокс консолідації тут проявляється в тому, що хоча військовий та економічний тиск зазвичай має послаблювати систему, у цьому випадку він дав «оновлене відчуття мети». Це не новий феномен: так працювала іранська система з 1980-го по 1988-й, так було у 2019-му після вбивства Сулеймані та після ударів по ядерних об'єктах у 2025-му. Зовнішній тиск активує механізм «облогової ментальності», який консолідує базу режиму навколо ідеї виживання.Але «3.0» - точне визначення ще й тому, що це не просто та сама система під більшим тиском. Це система з якісно новим керівництвом: КВІР як домінуючий актор, Моджтаба Хаменеї як потенційний спадкоємець - і з новою операційною рамкою, яку описував Наср: готовність ескалувати й готовність говорити одночасно.Іран дуже добре рахує витрати та вигоди - просто його функція корисності інша, ніж у раціонального актора західної системи. Виживання режиму важить більше за добробут населення. Ідеологічна легітимність важить більше за економічну ефективність. Це не відсутність розрахунку - це інший розрахунок. Ця різниця принципово важлива практично: якщо розрахунок є, то він піддається впливу. Якщо його немає - немає і переговорного простору.Можна погодитися з цілою низкою експертів, які стверджують, що США зараз перебувають «у гіршому становищі», ніж до початку війни. Раніше США та Ізраїль могли погрожувати ескалацією як важелем тиску. Але зараз ескалація вже відбулася - і Іран вижив, закрив протоку й отримав нові важелі. Погроза «ми вдаримо ще раз» тепер звучить менш переконливо, бо перший удар не досяг декларованих цілей.Це класична пастка ескалаційної логіки: кожен наступний крок вгору або потребує ще більших ресурсів, або демонструє неспроможність. Іран це розуміє - звідси і нова готовність до розмов паралельно з готовністю до ескалації.Те, що «срібної кулі» у цій війні немає, здається, зрозуміло всім зацікавленим сторонам. Але залишається відкритим питання: яка архітектура угоди дозволить кожній стороні подати її своїй аудиторії як перемогу? Для США - «ми зупинили ядерну програму». Для Ірану - «ми вистояли, закрили протоку і тепер отримуємо гарантії». Ця асиметрія у визначенні «успіху» і є реальним переговорним простором - якщо хтось зуміє його використати.

Сергій Данилов:Основні тези з великого інтерв'ю спікера парламенту Ірану Галібафа Очевидно, що ворог зазнав поразки, але це відрізняється від твердження, що ми знищили їхню армію. Коли ворог не досягає своїх цілей, це означає, що він зазнав поразки.Ворог мав намір ввести контрреволюціонерів до країни через наші західні та східні кордони, щоб створити хаос всередині, але це не вдалося, і він зазнав поразки.Усі зусилля ворога полягали в тому, щоб нав’язати нам свої вимоги, і важливо, щоб ми відстоювали свої права; тому тут переговори є методом боротьби.Захист прав нації повинен бути нашою головною метою, і будьте впевнені, що в дипломатичній арені не буде капітуляції.Я наголошую, що ми завжди прагнули нормалізувати транзит через Ормузьку протоку і досі цього прагнемо; якщо це зупинилося зараз, то тому, що припинення вогню в Лівані не було повністю встановлено.Якщо ми вели переговори з США на той час, коли Трамп так сказав, то чому було стільки ультиматумів? Чому вони погрожували ударами по нашій інфраструктурі?Ми не проводили жодних переговорів до 48 годин перед припиненням вогню. Трамп є майстром брехні та психологічної війни. Вчора він опублікував 8 твітів, 7 з яких були брехнею.Наші переговори розпочалися в суботу, коли ми прибули до Пакистану, і до того, лише в останні 48 годин війни, що призвела до припинення вогню, обмінювалися повідомленнями через Пакистан.Наш підхід полягав у тому, що наше входження в 10-пунктовий рамковий план переговорів відбудеться, коли буде встановлено припинення вогню в Лівані та розблоковано заморожені активи Ірану.По суті, наша перша зустріч з паном Асімом Мунір як посередником тривала 2 години 15 хвилин в Ісламабаді, зосереджена на припиненні вогню в Лівані. Його перша зустріч з американцями також стосувалася цієї теми. Звідти ми побачили, як почалися їхні зусилля щодо досягнення припинення вогню, і вони реалізували припинення вогню неповністю.Наразі у нас також є розбіжності з кількох питань, пов’язаних з ядерною справою та Ормузькою протокою. Звісно, суть переговорів полягає в порозумінні, але в нас є наші принципи.Сіоністський режим і Америка постійно мали цикл війна — припинення вогню — мир, і цей цикл потрібно розірвати, а усталеного миру потрібно досягти з гарантіями, що війна більше не відбудеться.Ми дійшли висновків з деяких питань, але не з інших, і були внесені інші пропозиції; ми все ще далекі від остаточного обговорення.Ми наполягаємо на деяких питаннях, які для нас є незаперечними, і їхня кількість становить одну чи дві, а інша сторона також має подібні пункти.Підсумовуючи, ми досягли прогресу в переговорах в Ісламабаді, але розбіжності значні, і деякі фундаментальні моменти залишаються.Ми намагалися врахувати досвід минулих періодів і недовіру до США, і (у разі угоди) наша політика також полягатиме в покрокових діях; не повинно бути так, щоб ми виконували свої зобов’язання, а вони — ні; у разі угоди ми робимо один крок, а вони також повинні зробити один крок.

Ігор Семиволос:Цікава думка Валі Насра, одного з найкращих знавців іранської стратегічної культури. Я у себе на сторінці переказував зміст його нещодавньої книги «Велика стратегія Ірану». Він зазначає, що «Іран сьогодні очолює керівництво, особливо в КВІР, яке не вірило, що стриманість Хаменеї та стримування попереднього покоління лідерів КВІР, яке усунув Ізраїль, насправді захищало Іран. Вони вважають, що Хаменеї помилявся і що його позиція спровокувала нинішню агресію, з якою вони стикаються. Вони більш схильні до ризику. Вони готові робити те, що раніше не робили, і, по суті, кажуть: "Ви ескалуєте - ми ескалуємо, або ми ескалуємо ще більше...“. Вони більш небезпечні, але водночас ми бачимо, що вони не проти говорити. І, можливо, навіть більш готові до розмов, ніж Хаменеї, який мав стратегію „без розмов і без війни“. Нове керівництво, по суті, каже: ми не боїмося війни, але ми також не боїмося розмов».З цим я повністю погоджуюся: Хаменеї десятиліттями будував доктрину «стратегічного терпіння» - уникати прямої конфронтації, накопичувати важелі через проксі, тримати ядерну програму як страховку, але ніколи не давати США та Ізраїлю формального casus belli для тотальної війни. Ця стратегія мала внутрішню логіку, але вона ж і породила власну слабкість: Іран роками демонстрував, що його можна бити без симетричної відповіді. Вбивство Сулеймані, серія ударів по ядерних об'єктах, знищення командирів КВІР - щоразу відповідь була обережною і символічною.Нове керівництво КВІР, яке описує Наср, дійшло висновку, що ця обережність не стримувала ескалацію - вона її заохочувала. З їхньої точки зору, Хаменеї своєю стриманістю фактично сигналізував: «Нас можна бити безкарно». І вони мають підстави так думати - хронологія подій це підтверджує.Парадокс, який Наср формулює дуже точно: нове керівництво є одночасно більш небезпечним і більш прагматичним. Це не суперечність, а скоріше інша стратегічна логіка. Хаменеї уникав розмов, бо вважав, що будь-який діалог зі США легітимізує тиск і веде до поступок. Нові лідери КВІР, схоже, думають інакше: готовність до ескалації - це не альтернатива переговорам, а передумова для них. Якщо ти демонструєш, що не боїшся війни, твоя переговорна позиція сильніша.Це класична логіка «переговорів з позиції сили», але застосована до актора, який ще вчора демонстрував стриманість. На практиці це означає, що провал переговорів в Ісламабаді пов’язаний зі старими уявленнями американців про іранську стратегічну логіку - Венс вів переговори зі «старою моделлю» Ірану в голові.Разом з тим, якщо Наср має рацію, то ця нова еліта КВІР потенційно більш схильна до угоди, ніж здається, - але угоди, яка виглядає як «ми вас зупинили», а не «ми поступилися». Питання не в суті, а у формі.Нова еліта, можливо, є більш непередбачуваною в короткостроковій перспективі. Хаменеї можна було прорахувати - він десятиліттями демонстрував одні й ті самі рефлекси. Вахіді та нове покоління командирів ще не мають такого публічного послужного списку рішень у реальних кризах.Втім, залишається питання: чи є це справді новою стратегічною культурою, чи ситуативною реакцією на конкретні обставини - знищення Хаменеї, тиск зсередини, необхідність продемонструвати легітимність нового керівництва? Те, що виглядає як нова доктрина, може бути просто «адреналіном» перших місяців.

Сергій Данилов:Згідно з даними мого моніторингу за період з 14 по 17 квітня 2026 року, у регіоні Перської затоки зафіксовано такі ключові події:З 8 квітня 2026 року між США та Іраном діє угода про припинення вогню. Після масованого удару Ірану по енергетичній інфраструктурі країн Затоки (окрім Оману), що стався 8 квітня, активні бойові дії вщухли.Країни РСДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Затоки) 9 квітня привітали угоду. Станом на 16 квітня, країни регіону демонструють єдність щодо збереження перемир'я та відновлення свободи судноплавства у Ормузькій протоці, хоча між ними існують суттєві розбіжності щодо довгострокових гарантій безпеки.У квітні 2026 року уц Раді Безпеки ООН під головуванням Бахрейну заплановано брифінг щодо посилення співпраці між ООН та РСДПЗ у сферах медіації та запобігання конфліктам.15 квітня 2026 року США підтвердили втрату безпілотника MQ-4C Triton вартістю близько $240–250 млн. Інцидент класифіковано як «Class A mishap». Хоча спочатку повідомлялося про збиття іранськими силами, офіційне зведення Naval Safety Command від 9 квітня вказує на «падіння» (crash) без уточнення локації з міркувань безпеки (OPSEC).За даними звітів (цитованих CBS), з 1 квітня 2026 року США втратили 24 безпілотники MQ-9 Reaper. Загальна вартість цих втрат оцінюється в $720 млн.Після періоду майже повної блокади, станом на середину квітня, прохід суден через Ормузьку протоку поступово відновлюється під «контрольованим доступом».Станом на 15 квітня, з’явилися звіти (зокрема Financial Times) про використання Іраном китайських супутників для ведення розвідки та коригування ударів по військових базах США та комерційних суднах у попередні тижні конфлікту.За останні дні тривають оцінки збитків промислової зони Рас-Лаффан (Катар), де знаходяться одні з найбільших у світі заводів з виробництва ЗПГ, що постраждали від іранських атак наприкінці березня - на початку квітня.Регіон став полігоном для випробування систем ППО (THAAD, Patriot PAC-3) проти масованих запусків ракет та дронів типу Shahed. Зафіксовано 90% перехоплень

Ігор Семиволос:Американці остаточно вивели свої війська із Сирії. Останні підрозділи залишили територію цієї країни через Йорданію. Пояснення такого маршруту, наскільки я розумію, пов’язане із уникненням загрози атак іранських проксі на іракській території.Сам вихід уже викликав низку коментарів у соціальних мережах, де, серед іншого, обговорюють як причини виходу, так і маршрути. Загалом варто зазначити, що уряд аш-Шараа демонструє реальну операційну спроможність: контроль над територією, координація з міжнародними партнерами, функціонуючі інститути безпеки. Як відомо, Сирія офіційно приєдналася до міжнародної коаліції проти ISIS.Очевидно, що час виходу збігся з активною війною проти Ірану, тож американське командування перерозподіляє ресурси. До цього варто додати, що Трамп давно хотів цього виходу ідеологічно, ще з часів свого першого президентського терміну. Те, що маршрут виходу пролягав через Йорданію, а не через Ірак, означає, що США досі не контролюють безпечний наземний коридор через країну, де вони 20 років вкладалися у розбудову інститутів держави. І в даному випадку це не тріумф Сирії, а провал Іраку.Іронія цієї події, як на мене, полягає в тому, що США витратили трильйони на «державне будівництво» в Іраку й Афганістані - і обидва рази отримали нестабільність і залежність від зовнішньої підтримки. Сирія при аш-Шараа робить це органічно, без американських грошей і з власних мотивів. Можливо, урок полягає в тому, що нав'язане ззовні державне будівництво принципово не працює.

До чого тут Аргентина? Справа в тому, що, за версією аргентинського прокурора Альберто Нісмана, Вахіді у 1993 році брав участь у зустрічі в Мешхеді, де було ухвалено рішення про атаку на єврейський громадський центр у Буенос-Айресі. Саме він відстоював вибір Аргентини як цілі. Після обрання об'єкта політичне керівництво операцією перейшло до міністра розвідки Фаллагіяна, а оперативна координація - до Вахіді як командувача «Кудс». Тоді загинуло 85 людей, понад 300 отримали поранення. До речі, 18 січня 2015 року Нісмана знайшли мертвим у його квартирі в Буенос-Айресі - за день до того, як він мав представити Конгресу висновки з імовірно компрометувальними доказами проти президентки Крістіни Фернандес де Кіршнер щодо меморандуму з Іраном.Вахіді покинув посаду міністра оборони у серпні 2013 року - саме тоді, коли оманський бекченел набрав повних обертів після обрання Роухані. Це збіг дат, але не випадковий. Людина з активним «червоним повідомленням» Інтерполу, яку щойно вигнали з Болівії на очах у всього світу, - це структурна проблема для будь-якої дипломатичної операції, що вимагає дискретності. Іран 2013 року намагався виглядати як помірна держава, готова до діалогу. Вахіді як обличчя Міністерства оборони був прямою протиріччю цьому наративу.Тому «вихід у тінь» 2013–2021 років - дослідницький центр, університет - це не покарання. Це класичне іранське «збереження» людини, яка надто відома міжнародно, але надто цінна внутрішньо, щоб її позбутися. Система тримає його в резерві - і повертає у 2021 році, після того як Трамп у 2018-му виходить з ядерної угоди, а внутрішні протести вимагають жорсткої руки.Отже, це не просто черговий командувач КВІР, а людина, спроможна на радикальні дії, яка має залізну волю нав’язати іранському істеблішменту своє бачення.

Вашингтон стоїть перед декількома варіантами розвитку подій - і всі вони проблематичні:Відновлені переговори без зміни рамки просто відтворять ту саму динаміку. Якщо жодна зі сторін не змінить свого базового сприйняття, новий раунд буде продовженням провалу, а не виходом з нього.Завершення конфронтації без угоди ризикує сигналізувати про слабкість - і підірвати американське стримування не лише щодо Ірану, але й у ширшому регіональному контексті.Військова ескалація є найризикованішим шляхом. Удари по іранській інфраструктурі можуть накласти реальні витрати на режим, але навряд чи завдадуть нокаутуючого удару. Іран має і здатність, і готовність розширити конфлікт горизонтально - атакуючи інтереси США, Ізраїль і регіональних партнерів, а через хуситів - загрожуючи і протоці Баб-ель-Мандеб, через яку проходить ще 10% світового нафтового транзиту.Окремо варто розглянути морську блокаду, яку Трамп публічно обговорює як «венесуельський сценарій». Ідея виглядає привабливо: США встановлюють контроль над Ормузькою протокою і островом Харг, задушуючи іранський нафтовий експорт і одночасно відрізаючи Китай та Індію від ключового джерела нафти. Але аналогія з Венесуелою виглядає хибною.По-перше, географія: Іран контролює північний берег протоки з розгорнутою там ракетною і військово-морською інфраструктурою, а також стратегічні острови над судноплавними смугами. Венесуела не мала нічого подібного.По-друге, симетрія загроз: іранська відповідь на блокаду - це не просто закриття протоки у відповідь, а удари по нафтовій інфраструктурі Саудівської Аравії, ОАЕ і Кувейту.По-третє, ціна для самих США: нафта вже торгується вище $110 за барель під час перемир'я. Блокада в умовах уже напруженого ринку означала б шок, порівнянний з одночасним повторенням криз 1973, 1979 і 2002 років разом. Блокада як стратегія виглядає сильніше в соціальних мережах Трампа, ніж на оперативних картах Пентагону.Є й четвертий варіант, який ніхто публічно не називає: прийняти нову стратегічну реальність і шукати угоду, яка легітимізує частину іранських досягнень в обмін на обмежені, але верифіковані поступки. Але це вимагає тверезішої оцінки того, чого можна досягти тиском.Пару слів щодо Венса, який балансував між вірністю Трампу і своїм іміджем скептика інтервенцій. Він опинився у класичній ситуації «win or lose, you lose». Якщо Трамп ескалує - Венс мав рацію щодо ризиків, але стає частиною провальної команди. Якщо Трамп шукає угоду - Венс уже спалив мости, назвавши пропозицію «фінальною». Єдиний варіант, де він виграє - якщо Іран несподівано прийме американські умови. Але з огляду на те, що іранська сторона вже заявила про відсутність планів на новий раунд - це малоймовірно

Ігор Семиволос:Схоже, враховуючи склад делегації, іранський режим ставиться до нинішніх переговорів із високим ступенем серйозності, розглядаючи їх як потенційну можливість просування свого набору з десяти керівних принципів, щодо яких адміністрація США дала зрозуміти, що готова розглядати їх як основу для діалогу.З точки зору Тегерана, це не просто дипломатичний процес, спрямований на деескалацію, а радше стратегічна можливість сформувати умови ширшої угоди, яка включатиме не лише обмеження, але й суттєве економічне полегшення, якого Іран терміново потребує. Важливо зазначити: Іран не сприймає ці переговори як опцію щодо припинення ворожнечі як такої. Скоріше вони розглядають їх як засіб для консолідації та формалізації нової стратегічної реальності, заснованої на тому, що Тегеран вважає своїми досягненнями під час конфлікту.Що тут важливо зафіксувати - Іран веде переговори не з позиції реальної військової переваги, адже його збройні та командні можливості серйозно підірвані. Справжній козир Тегерана - в інституційній стійкості режиму, збереженій ядерній програмі (при всій умовності цієї опції) і контролі над Ормузькою протокою як інструменті економічного тиску. Іншими словами, Іран прибув до Ісламабаду не як переможець на полі бою, а як держава, яка вижила і зберегла головне - і саме це дає йому переговорну суб'єктність. Про це ми вже говорили раніше.Іранське керівництво, схоже, оцінює, що поєднання цієї стійкості та нинішньої зацікавленості адміністрації США в угоді створює рідкісне вікно можливостей. Це дозволить забезпечити суттєві економічні поступки, водночас підтверджуючи статус Ірану як ключового регіонального актора у Перській затоці.Але це вікно є «вузьким» для обох сторін - і це головна напруга переговорів. Якщо Іран висуне надто максималістські вимоги і переговори зайдуть у глухий кут, наступний раунд відбуватиметься за значно гірших для Тегерана умов: економіка продовжує деградувати, військові можливості не відновлені, а внутрішньополітичний тиск зростає. Вікно можливостей відкрите, але це буквально мить.