Lelyk Anna

Привіт Травневе, пʼятничне, леопардове. Леопардові лосіни, супер коротка спідниця та декольте. Бажано усе одразу і побільше. Впевнена, що незабаром я теж буду все це носити. І тільки зараз я розумію - це не про те щоб когось звабити. Це про те щоб робити те, що хочеш.Бо одного дня ясно відчуваєш: перегорнуто сторінку, що ділить книгу життя навпіл. Півкниги життя це не про вік. Вона може бути на десятій сторінці, а може на 499 з 500. Може бути у тридцять років, а може у сімдесят один. Половина книги життя це про стан. Друга половина книги в хорошій літературі не про страхи та бажання подобатися. Це про особисті сенси та здатність бути щасливою людиною хай там що. Можна і леопардові лосіни, шампанське зранку а каву на ніч, спати в новий рік, і не спати тоді коли не спиться. Робити ремонт посеред війни, заводити собаку коли світ летить у прірву. Дозволити собі любов, коли кажуть, що зараз час не любові, а зброї. Можна не шукати сенс у книзі чи фільмі, які не заходять. Бо сенс важливий, але час життя більше. І в людях не прагнути знайти щось, якщо не твої. Можна що завгодно. Назвати все своїми іменами, послати на три, піти або залишитися. Все можна, якщо всередині є любов. Бо любов знищує страх. Це база. Без любові до життя книга стає просто довідником або інструкцією по виживанню. Щоб там у житті не було, але стан жертви більш не приваблює. Звинувачувати більш не треба, і злою, капризною дитиною бути теж. Не цікаво. Чомусь впевнена, що головний екзамен життя це екзамен на щастя. І щастя неможливе коли воно брудне. Але з леопардовими лосінами чому б ні? _

У підлітковому віці був серіал і дуже мені подобалася одна «анти-героїня». І так мені хотілося бути на неї схожою. Я намагалася зі всіх сил: різко розвертатися під час розмови і йти, гупати дверима, спалювати поглядом. Зовнішнє я чимось була схожа, але мої вчинки виглядали як цирк на дроті. Аж ніяк не виходило в мене бути стервом. Бо я була зручною дитиною, тією що не видає зайвих звуків, бажань, рухів. Я була стіною - зливалася з будь яким антуражем, щоб не дай боже, комусь не було дискомфортно. Доля тієї героїні була важкою,і жахи її дитинства були зціленні тим, що в її дитинстві була людина, що прикривала їй спину. У мене такої людини не було. Як у багатьох дівчат та хлопців. Захищати себе я не вміла. Я вміла «захищати» інших, а точніше - бути реактивним рятівником. Бо хто не вміє захистити себе, той … ну ясно.На день народження мій психолог (перекреслено) вчитель з балету побажав ближче пізнати свою тінь. Я відповіла що все норм, ми знайомі. А потім думала - хіба є «предел совершенству»? Зазвичай Тінь розуміють, як щось страшне і гидке в людині.Насправді, Тінь це те, що ми про себе не знаємо. Те що в тіні нашої свідомості, приховане від нас. Вчитися захищати себе вже багато років для мене знайомством зі своєю тінню. Стільки там всього: гнів, розпач, безсилля, зневіра, відчай, страх не догодити, не сподобатися, бути відкинутою, не стати «своєю», піти на конфлікт або просто піти. Згадувати, бачити, плакати, гніватися та падати на дно болю. А потім піднятися на ноги та відчути їх силу і тверду землю під ногами. Силу голосу і силу духу. Ніби перша людина у світі. Проявити себе, своє існування. Тоді може вийде по-справжньому захистити іншого. І цьому можна вчитися вічно - там стільки про мужність бути. Моя терапевт коли бачила, що замість захистити себе я як «хороша дівчинка» раціоналізую, робила міну і казала «бе-бе-бе». Сміялися. Захистити це непросто. Бо ми або рятуємо, або граємо у жертву та смирення, або лубцюємо всіх навколо, або заплющуємо очі на насилля поряд, бо страшно, бо не вміємо захищати та захищатися. Отже, побажання від вчителя балету - Знайомтеся з своєю Тінню. Щоб це для вас не було.

Новина друга 🤓🕊️Але для мене вона найочікуваніша і несподівана для менеХочу зустрітися з вами для бесіди про екзистенціалізм Це буде відкрита лекція, куди прийти може кожен бажаючий незалежно від того чи ви філософ,Психотерапевт, бухгалтер, мама у декреті, електрик, військовий, вмієте ви промовляти слово «екзистенціалізм» чи ніяк не виходить. Бо бесіда (не хочу слово «лекція») буде на актуальну тему Я планую зробити цикл таких відкритих бесід Але дату першої можете внести у свій календар 19 травня 18:30-20:00 за київським часом Отже я назвала ці зустрічі так «Інструкцію до життя не видали. Що робити з цією свободою?» Така вступна бесіда про те що взагалі той екзистенціалізм і нащо він нам потрібен і чому я так його люблю. Буде цікаво і формат буде з можливістю задавати питанняЦе прекрасна нагода зрозуміти чи потрібно вам до нашої Екзистенційної школи бо набір вже незабаромЗапис на бесіду також через реєстраціюПосилання на реєстрацію найближчим часом опублікую тут До зустрічі мої екзистенціалісти 🤓

Всім привіт Звертали увагу (!) на те, як змінилася наша увага за останні роки? Я памʼятаю ще ті часи коли «лонгрід» у фейсбуці то було нормою. Зараз мені моя донька каже що іноді не вистачає уваги навіть всі фотки подивитися у каруселі інстаграм. Звичка просто листати рілси в яких немає особливого змісту - стала просто якоюсь «хворобою». Вчора говорили зі знайомою. Каже - «не можу ні читати, ні фільми дивитися - в мене дефіцит уваги та гіперактивність. Раніше такого не було. А зараз я пʼять хвилин не можу спокійно сидіти, постійно відволікаюся. Що про дітей говорити, якщо я ніяк не можу зосередитися». Закономірність така. Зараз все, от буквально все полює на нашу увагу. Увага людини стала просто головною здобиччю. Вже що тільки не існує заради привернення уваги та утримання її. Ми тратимо її хтозна як. Увага є видом психічної діяльності. Необхідні складові уваги - зосередженість, спрямованість, вміння абстрагуватися від решти всього в цей момент, і звісно ж - це ще сила волі. Клієнтка нещодавно казала, що єдине місце за весь тиждень де вона спрямована, цілком сфокусована та забуває про всі існуючи «чати» - це наша зустріч. Бо на роботі, під час спілкування з дитиною чи друзями утримувати увагу вона не може. Я все це до чого? Хочеться закликати - зберігаймо, рятуймо нашу увагу! На неї постійно полюють. Ми самі теж полюємо на увагу інших. Ми як вампіри - вибачте за узагальнення. Чомусь впевнена, зберігаючи свою увагу, ми менше поглинаємо інших. Так ніби ця нескінчена гонка на виживання трохи сповільнюється. Згодом поділюся, як я рятую свою увагу. Пишіть чи вам цікава тема уваги і як у вас з нею?

Все частіше чую від людей, що хочеться нічого не робити, ні з ким не зустрічатися, а тільки сидіти вдома, зберігаючи сили. І навіть весна не зворушує з цієї точки. Я всіма руками за усамітнення. Але ж…Але все частіше, в себе знаходжу ознаки саме такої аутизації, коли будь яке спілкування надто гучно, надто близько, надто…Відчуваю, що іноді потрібно просто за волосся витягувати себе з дому, в люди. Бо інакше - це шлях до соціофобії чи навіть мізантропії. Ми неодноразово говорили з колегами, що йде нова ера терапії де саме спілкування в колі людей буде найбільш цілющим. І лікування небажання спілкуватися - як би то не здавалося дивним - це якісне спілкування. Задача психолога - створити простір та атмосферу. Це можуть бути клуби, групи, практичні семінари або арт-терапія.Чим далі тим більше я відчуваю, що Екзистенційну Школу у 23-му році я створила власне заради цього. Щоб в нас було заради чого збиратися разом, говорити про себе та життя, вчитися знаходити в цьому абсурді особисті сенси, проживати не засуджуючи себе і інших, приймати інаковість та різноманітність всього. Але і суттєва складова - ми обовʼязково щось вивчаємо, досліджуємо, дізнаємося. Ми вивчаємо найцікавіші філософські ідеї, вникаємо у суть екзистенціалізму, читаємо неймовірно круту терапевтичну літературу та дивимося кіно. І заодно так отримуємо психологічну допомогу.З вересня стартує новий рік у нашій школі. Для всіх, хто з нуля - буде курс «введення в екзистенційну перспективу». Він триватиме три місяці в зручний час в двох форматах - онлайн та Київ. Для тих, хто вже в школі - в нас попереду рік присвячений темі ДІАЛОГУ та ризику говорити та чути. Думаєте це легко? Та ні. Думаєте просто? Та ну. І чого тільки не буде. Згодом напишу. Теж Київ та онлайн. Для тих, хто вперше 👶🏼- спочатку введення далі нумо разом 🤓

Недільного доброго ранку 🌱🌤️Дівчата, якщо ви щиро потребуєте жіночого кола та теплого діалогу та простору де можна просто бути, от нічого не робити, не досліджувати, не лікувати, а просто бути - приходьте на наш жіночий клуб. Ми зустрічаємося у Києві один раз на сезон - цієї весни зустріч 29.03 - це неділя з 12:00 до 17.00Онлайн ми зустрічаємося двічі на місяць по понеділках 18:30-20:30Найближча зустріч 16.03Щоб обʼєднатися навколо чогось ще рік тому я придумала читати разом книгу, доволі цікаву хоча й просту - про грецьких богинь та те, як ці всі жінки в нас відображені. Давні греки були неймовірно філософськи та психологічно обізнані. Отже вони описують своїх богів на Олімпі по суті ніби нас усіх. Залишається тільки рушати в цю цікаву подорож. У Києві на нас чекає зустріч з одним з найцікавіших образів - Персефоною. Улюблена та єдина донечка своєї «депресивної мами»(і трошки маніакальної )Та що пішла заміж за самого Аїда. Ну і ще багато чого цікавого. Отже будемо говорити про те, як це бути донькою. Тобто тема близька кожній - бо всі ми доньки своїх мам. На онлайн зустрічах ми продовжуємо розпізнавати архетип Гери. Тої самої ревнивої дружини Зевса, яку усі боялися. Ну і із цікавого. Як греки вважали - і як не погодитися з ними - що увесь цей Олімп є в душі кожної людини. Але щось проявлене, щось подавлене. Тому цікавого в собі чимало можна знайти. Запис триває. Кількість місць обмежено. За подробицями пишіть Наталці+380 (98) 311 11 52Приходьте до нас, у нас тепло і затишно 🧘🏼‍♀️💃🏼🤸🏼‍♀️

Всім привіт Сьогодні хочу про мрію, ванну та Вовіка Тут таке діло. Про ванну хочу розказати. У 2019 я була в Аргентині на всесвітньому конгресі по екзистенційній терапії. Залишилася там ще днів на десять. Зняли маленьку квартиру у центрі Буенос-Айреса. На балконі квартири просто неба ванна. Ніяких загорож. У квартирі був ще душ. І ось ця ванна на четвертому з пʼяти поверхів старого будинку в мегаполісі. Я про неї усі ці роки постійно думаю. А вчора на прийомі. Вона каже:- не мрію, бо нащо витрачати час на те, чого не буде? А ще це боляче - мріяти і знати, що цього не буде. Плаче. Часто буває: про мрії дитинства з радістю. А потім «більше не мрію» і сльози.В дитинстві я мріяла стати стюардесою та космонавткою. Мрія та мені досі дає радість і силу. А ще я мріяла про німецьку ляльку. Кажуть, що зараз люди не вміють бажати та мріяти бо можуть отримати все тут і зараз. Не можеш оригінал, купуй репліку. Немає грошей на репліку, купуй Китай.У моєї однокласниці була німецька лялька розміром з річну дитинку. Її звали Вовік. Вона кожного дня приносила його в школу. Перший клас, продльонка та денний сон. Під час сну я брала Вовіка собі. То був наш із ним час: я прикладала його до грудей, гладила по волосячку і казала, що я його справжня мама, а ця «тьотя» ні. Ввечері перед сном мрії про Вовіка уносили в солодкі сни де я щаслива мама. Вовіка в мене так і не було. Але якою щасливою мамою я була. Ніби готувалася до свого материнства. Щасливого материнства. Отже. Аргентина. Я так і не прийняла ту ванну. Мрії про якісь там спа не втішають мене так як мрії про ту обшарпану ванну.Я мрію знов приїхати в Буенос-Айрес. Зняти ту саму квартиру. І прийняти ту вану просто неба. Я мрію поїхати туди з Сашею. А це означає, що війна скінчилася. І світ ще існує, а літаки летять за океан. Ми будемо дихати тим прозорим повітрям міста «гарного повітря». Поки я у ванній - Саша сидить поряд і пʼє терпкий мате.Світ все більше орієнтований на володіння. Мрія це «безглуздо, безкорисно та боляче» у прагматичному світі. Для неї майже немає місця. Бо мрія це про буття. Мрія це життєствердне я є і хочу бути. Іноді здається що тільки мрія і має сенс. Щоб було в нас завтра. І ми в ньому.

Хай там як, а я люблю цей день з різних причин Бо обожнюю мімозу та тюльпани. Нарциси теж люблю, але виключно у вигляді квітів. Люблю як пахне весною свіжим огірком. Хоча зараз огірки цілий рік можна купити. Але ж запах оцих перших і весняного салату на святковий стіл - це насолода. Доречі, про огірки. Зараз відправлю ще одну партію книжок.Нещодавно, в інстаграм дівчина так написала: можна замовити книгу про огірки 🥒?Як я тішилася та сміялася 👯‍♀️Цей день - не те щоб свято. Скоріше дата. Памʼятаю був період коли мені казали - фу, то свято феміністок, що хотіли бути як мужики.Боже який брєд - розумію зараз. радію, що живу тоді коли не треба виборювати, доводити, хотіти бути поміченою, тільки тому що жінка Завжди була щаслива що народилася жінкою. Але чи була б так само цьому рада якщо б народилася сторіччя два тому ? Отже, дівчата - прекрасні часи - не треба бути більше «другою статтю». Так що читаємо Симону де Бовуар (доречі про неї теж є розділ у книзі) і співаємо оце - фьорст, бі е вумен.

У дитинстві, коли мені зима набридала остаточно, з першим промінням сонця я йшла допомагати весні. То був елемент магічного мислення. Я ходила вдовж доріг де крижані глиби вже перетворювалися на воду і розчавлювала їх ногами. Крижаний сніг змішувався з струмками талої води і я сповнена відчуттям важності своєї місії йшла додому. Сьогодні мені наснилося, що Пабло Пікасо продає якісь свої курси по всьому світу. Я спитала у організаторів чи є щось подібне в Україні? Мені відповіли - так звісно, в Україні його нога теж продає свої курси. Нога була мертвого кольору, але якось через AI віддавала накази. Перепрошую, але я живу тверезо, гриби не їм, нічо не курю. Звідки такі фантазії я хз. Бо я такого навіть як захотіла б не змогла придумати. Отже нога мертвого геніального Пабло Пікасо продає свої курси і весь сон я дуже хочу на них потрапити але водночас не хочу. Яскраві почуття уві сні: огида, страх, навіть жах, цікавість і якась невизначена смута. А ще розгубленість. Бо щось всередині мене, якась моя здорова справжня частина каже: «Аня ну ти що, камон, ну навіть якщо це геній і навіть, якщо його нога сама вміє продавати себе, але ж він мертвий». Що за брєд?Я не пам’ятаю чим все закінчилося уві сні. Зранку ми пішли з Хьюго виконувати свою важливу місію. Ми ходимо по парку і перетворюємо крижаний сніг на жижу, яка стає водою. Роботи в нас багато. Ми допомагаємо весні. Я приголомшена цією весною, як ніколи. Як ніколи раніше відчуваю настільки потужну, вічну її силу. І такі маленька я перед нею. І в цей момент, перед силою непереможної весни - мені вкрай подобається бути маленькою, незначущою людиною, краплею в океані и що там ще. Бо весна мудра, добра, вірна. А ми… ми ховаємо 171 дівчинку.Тут має бути якесь гасло чи мораль. Її немає. Але ж. Давайте обирати Весну.

Не збиралася нічого писати про цей день і була впевнена, що на мене синдром річниці аж ніяк не впливає. Але. Сьогодні вночі чогось погано спала, бачила тривожні сни, прокидалася. Може я в нього не вірю, а він, проте, в мене так. Сенсу писати про це не бачу. Бо ті хто тут, все знають. Ті, хто далеко - нащо їм це читати?Пишу більш для себе. Щоб вкотре відпустити. Життя триває. Невизначеність, хаос і втрата - стали невідʼємною складовою життя. Присмак смерті постійно. Живемо оце все екзистенційне - смерть, самотність, сенс, вибір, провина, свобода, абсурд. Коли був той ранок, о пʼятий, я подумала, що зараз ми всі помремо. Бо з дитинства була тільки одна асоціація зі словом війна - смерть. Але згодом стало ясно, що війна це форма життя. Збочена, антигуманна, жахлива, створена людьми проти людей. Але все ж таки це життя. І моє ще триває. Спочатку рахуєш загиблих, рахуєш тих, хто тепер назавжди далеко, рахуєш втрати. Рахуєш нездійснені мрії і безсонні ночі. А потім перестаєш рахувати. Бо це став теперішній час, що триває. І мені дедалі більш здається, що це з нами … надовго, хай буде це слово. Смерть не стала звичним, вона як і раніше вривається у життя і робить страшно боляче. Навіть коли гинуть незнайомі. Бо як ніколи відчуваєш взаємозвʼязок з кожним. Втрачаю опори і знов їх відшукую. Хитаюся і втрачаю рівновагу, знов шукаю. Втрачаю сенси, шукаю. Вчусь додавати дійсно важливе, вічне у повсякдення і рутину - іноді виходить. Як днями - печу млинці, як завжди на нашу велику родину. Проте діти далеко, Саша служить, будемо їсти їх вдвох з молодшою. Трошки дамо Хьюго. Звичайна рутина - а відчуваю що кожен млинець - це розмова, діалог, сповідь. Щось я пішла в якись пафос. Вибачте. Є у мене така молитва всередині. Хочу миру. Перш за все в душі. Бо скільки там війн…Хочеться миру один з одним, бо тут страшне що між нами. Хочеться миру в країні.Хочеться нездійсненого - щоб усі війни світу хоча б на день зупинилися. І ми всі отямилися - як це прекрасно - жити. Як у вас? Відчуваєте синдром річниці?#заходьте_ще