Lelyk Anna

В кожного є свої редфлаги є такий і в мене. Поділюся. Людина яка «завжди говорить правду». Це мій особистий - стоп. Зазвичай я беру дистанцію, і відходжу максимально подалі. Хотіла написати про клієнтів, але перебираючи в памʼяті зрозуміла - такі люди вкрай рідко звертаються за допомогою до психолога, або якщо звертаються, то тільки щоб «легалізувати» свою правоту і отримати підтвердження що інші «погані». Людина що «завжди говорить правду» має труднощі з емпатією та глибокою рефлексією - тому в кабінеті психолога не затримується. Уся рефлексія зводиться до того, щоб знаходити помилки та гріхи інших і думати, як це можна «виправити своєю правдою». Отже «я завжди говорю правду»! В цьому вислові неправдою є все. По-перше, як показує практика - завжди зовсім не є завжди. Це «завжди» зазвичай зʼявляється там, де треба встановити свою владу. Стати суддею, роблячи підсудним того, кому ця «правда» говориться. По-друге, «говорю правду» це якщо придивитися є «говорю те, що зараз думаю». І зазвичай з ціллю розчавити. Людина каже те, що вона сприймає за правду (хоча і це під питанням), скоріше видає за «правду». Замінивши у своїй свідомості «кажу те що хочу» на «кажу правду», людина дає собі зелене світло домінувати та принижувати. Будь яка правда без емпатії - це ознака психічно незрілої людини. Така прямолінійність - часто є ознакою побутового садизму. При тому файно прихованого - бо тут є слово «правда» яке сприймається як «чеснота». Той кому ця «правда» дістається часто відчуває себе обеззброєним. Ну і третє, улюблене, філософське. Навіть не «що є істина», а хоча б «що є правда?». Платон колись намалював образ печери у якій усі ми живемо. Там назовні є світ, але ми бачимо лише його тіні. Думати що тіні це і є весь світ, це так… сумно, вузько, обмежено та страшно. Що як знати, нагадувати собі, вивчати «периметр» своєї печери, вірячи, що світ завжди набагато ширше, глибше, вище будь яких наших уявлень про нього? Мені здається, що десь тут і народжується бажання шукати правду більше ніж її казати. І перш за все свою, внутрішню правду. І думати кому, коли і як її сказати. І може частіше промовчати.А ми на нашій екзистенційній школі чимало часу приділяємо дослідженню «периметру своєї печери»: своїх упереджень, вірувань, цінностей. І це так захопливо. І стільки питань. І запис на наступний навчальний рік відкрито. Запис у Наталки+380 (98) 311 11 52

Тьотя Ліда була маминою подругою: спортсменка, відмінниця і комсомолкою теж встигла. Як з обкладинки 80-х стрункі ноги, груди «плюс сайз», блакитні очі (хоча хто там вже на них дивиться), волосся кольору пшениці, з модною зачіскою боб-каре. Вона одягалася як актриси американських фільмів і була місцевою іконою стилю.На неї оглядалися усі: старі, молоді, діти, жінки, чоловіки. І вона посміхалася у відповідь.У тьоті Ліди було два сини, чоловік та коханець. Пишу про це так відверто, бо всі про всіх знали. Взагалі уся ця історія відбувалася на виду у всіх. Всі страшенно страждали. Чоловік, коханець, сини, хвора тьотьлідина мама, подруги і навіть діти цих подруг (це я про себе). Бо тьотя Ліда була буревієм. Коли страждала вона, хмара накривала усіх. Думаю усі хто потрапляв в її коло ставали залежними від неї. В неї закохані були всі: чоловік, коханець, сини, подруги і навіть я. Я дивилася на неї (мені було тоді років 10) і мріяла щоб вона була моєю мамою в водночас мріяла бути нею. Були 90-ті, був Донецьк, а в неї вдома завжди щось смачненьке (вона чемно збирала обід на роботу чоловіку, а потім чекала вдома на обід на коханця). Вдома смачно пахло: їжею, парфумами, цигарками. Курила вона червоний l&m і курила багато. Після школи я шукала якийсь привід і ішла до неї.Вона ставила на стіл тарілку з гречкою та котлетою, запалювала цигарку і розмовляла зі мною як з дорослою. Від неї пахло с/ексом та парфумами climat. За десять років на моїх очах зі здорової жінки з фігурою Афродіти вона перетворилася на жінку хвору на астму, цукровий діабет, з зайвою вагою і страшенними приступами істерії. Їй не було ще сорока років, як вона обмежила все своє життя ліжком: весь день спала або розгадувала кросворди. Вставала щоб покурити та приготувати все ще смачний обід. Чоловік та коханець змінювали чергування біля її ліжка. Вона ніби підкорилася своїй Тіні. Давно хотіла написати про неї, але страшно було наблизитися. Нарешті цю історію дописано. Це була моя подорож і до своєї Тіні.Я пишу історії близьких мені жінок. Конфіденційно, не порушую їх таємниць. Вони увійдуть у книгу, а деякі вам знайомі з моновистави @Lenny_Kravets “Можна я просто посиджу»#заходьте_ще

У день закоханих мені подобається те, що стільки всього пишуть про любов І якось само по собі виходить що задаюся питанням - а що для мене зараз є любов. За моє життя що я тільки не називала любовʼю 🫣Все змінюється . Я теж. Кидаю Саші посилання на чохол для ноутбука, бо мій розвалився. Приходить повідомлення, що подарунок їде до мене, а там приписка: «нас просили передати особливий меседж «ти моє сонечко». Замовляю Саші сумку для зброї. Яке життя такі і подарунки. Зранку Саша пише, що вдалося випити найсмачнішу каву. А я - що бачила дивний сон. Ввечері Саша питає - ти вже вдома? А я - ти щось поїв? Коли бачу щось гарне то хочу показати йому. Як знаходжу цікавий фільм - не дивлюся - подивимося разом. Після тренувань хвалюся своїм пресом, і сварюся, що він забуває пити зранку воду. Мені вже не треба, щоб мене розуміли та приймали від А до Я, бо я сама вчусь себе так приймати та розуміти. Мені не потрібен чоловік, щоб стрибнути «на ручки», бо коли ненавиджу та відкидаю сама себе, то нічиї ручки мене не врятують. Мене не треба рятувати від самотності, бо у мене всередині океан самотності, я вчуся в ньому плавати. Мені не потрібна пристрасть до клацання зубів, це виснажує. Справжня пристрасть інша - від неї не тремтіння, а щаслива посмішка зранку. Мені не потрібен чоловік, щоб вирішував побутові проблеми. В решті решт вже з усім можу справитися сама, а де не можу - кличу майстра. В цілому, я вмію прекрасно жити сама. Але мені потрібен свідок мого життя. Я відчуваю вічність коли пишу Саші:- як я задовбалася.- Сонечко моє - відповідає Саша. І я цілую телефон. Бо знаю, що йому теж важко. Любов - це коли хтось помічає життя разом з тобою. Коли є свідок твого життя. Коли життя іншого по-справжньому цікаво і важливо.Це, вибачте за філософію - екзистенційне ТАК, ствердження «ти є, ти існуєш». Це про будь які відносини, не тільки чоловіка та жінки. У цього «ти є» є два вороги - очевидність та належність. Коли «ну це ж очевидно, що я тебе люблю». Та коли сприймаєш іншого як належне: «куди ж ми один від одного». Так втрачається ніжність, трепет та радість. Все менше хочеться казати - «диви яке сьогодні сонце». Бо це ж очевидно. Не скажеш «як мені важко» - бо «всім важко». В цьому можна бути поряд, але не разом. Це руйнує любов. Ніколи неясно і неочевидно, що буде далі. Ніхто нікому не належить. Ми один одному дар. Бережіть себе та один одного.

Пʼятниця - підсумкиКнигу здано у друк. Перед тим як казати «пуск» шлють файл: перевіряйте. Коли книгу готують у друк там сторінки хтозна як. Хай там що, ми втрьох - я, коректор та дизайнер сто разів вичитали. Все одно буде якась помилка. Ми дівчата з гумором, у процесі, на сторінках писали що попало, навіть анекдоти. Ну типу «ці слова тут як в анекдоті». Ну і далі анекдот. Кажу коректору- Валя, головне, щоб там не залишилося нашого листування.А сьогодні бачила сон. Моя книга, а на обкладинці помилка. Ще й у слові ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ. Фрейду було б цікаво. Зранку перевіряю файл з обкладинкою. Пишу своїй команді - «заспокоюсь тільки коли побачу вживу». Бо хтозна, може книга сама себе виправить. Все у дусі екзистенціалізму.На ринку купила букет лаврового листя. Пахне як дорога парфюмерія. Згадала, що майже у всіх моїх улюблених парфумах є або лавр, кедр або дуб. Приготувала борщ. Пишу доньці: Машик, я приготувала найсмачніший борщ (і тут хочу написати «у житті») але згадую, що «обіцяли» сьогодні нічні атаки. Най буде просто найсмачніший борщ. Світло дають на дві години на добу. Опалення від світла. Спасає бабусіна гуня, її чорнобривці в чай та хз що ще.Дали на годину, я бігом пиріг з мандаринами на завтрашню зустріч екзистенційної школи. Поки пиріг печеться, я у душ. Короче щось встигаю. Моя знайома що багато років працює в іншій країні з ШІ і постійно отримує стіпендіі та нагороди каже «вже майже усі ведуть сторінки з допомогою Ші, тексти пишуть ним, а не вручну як ти, тобі нема на шо час витрачати?». Я не хочу ним користуватися навіть жартома. Не треба мені полегшення життя, бо «якби я мав витратити 53 хвилини, я просто пішов би до струмка» (маленький принц). Я люблю робити те, що роблю. Якщо на обкладинці книги буде помилка принаймні ви знатиме, що це не Ші. Хочу бути не штучною, а живою. З помилками і здатністю їх виправляти. Різні стадії всього. Зараз не лють, не злість, а глибокий біль - як це можна жити, і хотіти щоб хтось не жив? Коли насправді любиш життя хіба таке можливо?Коли геть сумні думки або сиджу в тиші та молюся або качаю прес. Зайвим не буде. Монахиня-ісіхаст-бодібілдер - нічо варіант. Сумую за Сашею, чекаю…

Сьогодні, у перший понеділок лютого мав відбутися перший в цьому році Жіночий клуб онлайн. Я так чекала на нього, бо там компанія така крута і весело і так надихаюче.Проте. Майже дві доби без світла (в нашому селі це і без тепла). Разрядилося усе що вміє заряджатися. Пункт незламності виявився доволі зламаним у нашому селі, а в чаті села взагалі встало питання куди ділися гроші на інші пункти, які мали тут бути. Виїхати у Київ, щоб десь зарядити екофло не можу - машина просто купа льоду. Таксі коштує як білет у Варшаву (це не метафора, а так і є). Тож, думаю, може у Варшаву краще? Ну і здоровʼя вже немає цю фіговіну тягати. Потім світло стало зʼявлятися, проте вибірково. В нас - ні. В чаті села (моє джерело натхнення та люті) пишуть, що як гнів підступає то тре кляти йо…ну ру_сню. А мені хочеться кляти сільраду, якої діла немає і до якої ніхто додзвонитися не може. А дтек каже - то ваш голова має писати заяву про порив на лінії. Ну короче - замкнене коло. От я пишу повідомлення, мозок мій промерз, шкіра та кості вже давно. Серце ще ніби калатає. Пишу повідомлення дівчатам клубу, що зустріч переноситься. А сама згадую слова свого знайомого - «що ти за психолог як в тебе ще немає приватного будинку, генератора та грубки з дровами». А я хз, що я за психолог. Ще одне замкнене коло. Я розумію, що зараз, виживаючи в Україні я торкаюсь дна (у множинні і у всіх сенсах). І робота, школа, жіночий клуб, консультації, книга - це те, що тримає і не дає завмерти та замерзнути серцю. Але, що я за психолог, як відміняю клуб, переношу дату, веду школу ледь пригадуючи, що мала сказати, і чуть не випустила книгу з помилкою на обкладинці. Я вже нічого не знаю. Проте хочу подякувати кожному, хто бере участь у моїх, наших проєктах. Кожному, хто звертається по допомогу вірячи у мій професіоналізм. Ця частина життя - залишається прекрасною. Попри усі поверхи дна пекла. Я точно знаю, що роблю все чесно і наскільки можу віддано. Не халтурю. Дякую і вірю в найкраще. Головне, як мені побажала давня знайома - не дати замерзнути собі всередині. І дівчата з жіночого клубу у Києві (нам трохи простіше, бо я не екофло, так просто не разряджуюсь) - напишіть як там шо? Додивилася ? Дочитали? Було добре вчора. Я дуже люблю ці наші зустрічі. Обіймаю 👐🏻

З дитинства обожнюю зиму. Гарячий чай, теплі шкарпетки, вʼязаний плед і мріяти скоріше бути вдома коли не вдома. Заглибитися в себе. Навіть якщо поряд хтось є - кожен з нас обгорнутий у теплу ковдру усамітнення, власних думок, спогадів, переоцінки життя. Завжди раділа, що народилася у січні. Проте цієї зими я замерзала. Як ніколи. Холодно ззовні і зсередини. Цієї зими мені часто хочеться лежати і просто не бути. Замерзли всі теплі куточки мого життя і мене.Відсутність тепла, світла, води, нічні атаки від яких зранку як похмілля. Тривога за чоловіка, що теж мерзне, самотність і безпорадність. І оце очевидне - геноцид. Хтось хоче щоб ми не були. Чому? Немає відповіді. І від цього ще більше хочеться не бути. Найстрашніше, що я читала цієї зими - жінка пенсійного віку на своїй сторінці у фейсбуці написала лише одне слово - «замерзаю».Кожна зима закладає основи майбутніх цвітінь. Цієї зими навіть віра в це замерзла. Клятий холод пробирає до кісток, але грію чай, радію, що можу нагріти воду, і йду до інших замерзлих. Так пройшла половина зими. Я грілася поряд з такими ж замерзлими і тими, що втратили віру: ті що тут і там, далеко. Ми такі холодні, зігрівали один одного зневіреним своїм подихом, ледь помітною посмішкою, невдалим жартом. І був наш теплий новорічний кіноклуб, і наша школа у Києві та онлайн, і жіночі клуби. А потім чоловіку дали відпустку. Ось так день за днем мерзнемо і живемо. І навіть вдається це зимове - надягати три пари вʼязаних носків, пити літрами гарячий чай і хоча б намагатися вірити, що в саму найважчу зиму, можна знайти в собі непереможне літо. Мене обурює міф про незламних, крутих, невмирущих українців. Набрид цей показовий нарцисизм що працює на далеку, байдужу аудиторію: погляньте які ми незламні, нас бʼють а ми нічо, зранку знов пʼємо капучино. Ненавиджу ось це: «будемо жити не дивлячись на …», бо жити не дивлячись, то бути в ілюзії. Я хочу жити і дивитися у всі очі на все що навколо. І все одно обирати жити. Ось це дійсно хочу - обирати життя. Тож, нумо грітися разом: зневірені, втомлені, змерзлі, проте живі. Приходьте. Я в Києві і онлайн. Ще тепленька.Слідкуйте за анонсамиНайближчим часом1.02 жіночий клуб Київ2.02 жіночий клуб онлайн А як ваша зима?

Дуже маленька я і величезний годинник Бо рік пішов, день вже потроху стає довшим, ми зробили це коло, хай би як ми того хотіли чи ні. Бо час іде… Хоча час він просто є, куди він йде? Проте час саме нашого життя - він йде А я хочу тут про те, що зараз мені актуально і думаю, що не тільки мені.Довго виношувала і ось нарешті маю нове у новому році - проєкт «Майстерня Часу»Знали б ви скільки там всього - список фільмів, книг, цікавих вимірювачів внутрішнього часу та того, як цей час налаштувати. А ще метафоричні карти, анекдоти, життєві історії і можливість трошки підлікувати свій час.І трохи того, з чим останнім часом йдуть клієнти, про що говорять знайомі, що бентежить та дивує:⏰мені не вистачає годин у добі ⏰час так летить, я його взагалі не помічаю⏰вчора було літо, сьогодні зима, завтра старіть⏰в мене життя на паузі з початку повномасштабної - все відкладаю на тоді, коли…⏰я усе життя запізнююсь. Ніби це дрібниця. Проте це є серйозною перешкодою в роботі та в житті ⏰ витрачаю час на пусте, просто можу годину гортати стрічку соцмереж ⏰марную час а на головне його постійно не вистачає ⏰страшно скільки разів на день я кажу дітям «немає часу»⏰до мене доходить пізно ⏰хто б що не говорив - а час точно прискорився зараз Список виразів стосовно часу в мене величезний Отже відносини з часом це моє захоплення зараз. Стільки всього відкриваю нового для себеІ головне - час він просто є. Але він дуже різний. Здається час з ним вже познайомитися 🤩Буде онлайн та Київ Пишіть в коментарях кому актуально, а з мене подробиці «що/де/коли»І завжди вдячна за репости та рекомендації (колись мені клієнтка сказала, що не хоче ніколи мене рекомендувати та репостити бо боїться що я «закінчуся» і їй не вистачить. Є гарна новина - я не мандарини на ринку під новий рік - і не закінчуюсь🫣, ну допоки маю глузд та здоровʼя, проте так - дуже обмежую індивідуальний прийом, проте роблю різні цікаві групові проєкти)Запис та подробиці у Наталки +380 (98) 311 11 52

Колись, мені було 19. Ми вчилися в університеті і наша одногрупниця (вона була і однокласницею) виходить заміж за іноземця і їде з країни. Це був шок. Ну в тому сенсі як - її більше тут ніколи не буде? Але ж тоді життя тільки починалося і стільки всього ще було попереду. Хтось їхав, і частіше за все - назавжди. Але… З 22 року поїхало дуже багато людей. Раптом, ось так - життя стало як сир з дірками. Іноді здається, що сиру скоро не залишиться. Будуть самі дірки. На тиждень приїздила моя терапевт та друг. Ніби зустрічаємося з нею онлайн, проте саме коли зайшла до неї в кабінет і ми міцно обійнялися - все… Вона вже поїхала, а я фізично відчуваю, що в душі знов порожнеча. Коли вона в Києві - якось спокійно та затишно.В моєму кабінеті жінка. Плаче довго, безутішно (майже як я на днях у терапевта). Десь вже на пів консультації стає ясно, що справа в сусідах. Вони вирішили їхати з Києва «в один кінець». Сусідка принесла їй свої орхідеї. - справа не в сусідах. Ми взагалі майже не спілкувалися. Просто за ці майже чотири роки я ніколи не дозволяла собі плакати за тими, хто поїхав.Бо соромно. Ну чого плакати, як люди живі та у безпеці? А я їх як померлих оплакую. Хочеться буквально «обнять і плакать» з нею разом. Тим глибоким, архаїчним плачем Ярославни. Коли з країни поїхала моя старша донька - я два місяці не дозволяла собі плакати. Бо ну як? Вона в безпеці, з нею все добре. Радіти треба. Я раділа. Але водночас глибоко страждала. Не правий був тиран коли казав, що усі люди взаємозамінні. Я не змогла замінити нікого. Вже змінився мій кабінет. А я досі як веду групу чи кіноклуб пригадую, де хто сидів. Вже кілька разів я готувала їсти на усю нашу велику родину. А потім сиділа з півсотнею млинців та пирогом. Сусіди, колеги, знайомі, друзі. Їх не стало тут, але плакати за ними це ніби дивно?Але я плачу. І клієнтка моя плаче. Бо ніхто не хоче втрачати дім. І ніхто не хоче втрачати інших. Живу з тим, що життя геть змінилося. А людей замінити неможливо.Всіх обіймаю. Дякую, що ми живі. Може згодом вийдемо на планетарний рівень близькості і будемо гостювати з млинцями, пирогами та червоним 🍷

Ваші улюблені цитати з моновистави «можна я просто посиджу» та моєї майбутньої книги Надія ***Перед жінкою 40+ повстає найскладніше питання: як бути жінкою, а не злою порожньою відьмою.***Сиджу мовчки і відчуваю, як у наш простір входить - Старість. Бо щось і я стала помічати таке … Все частіше стала думати «а чи можна жінкам в моєму віці носити таке?», а моя тітка казала: «чим старше жінка, тим коротше волосся”, отже нічого, що я хочу довге волосся?***Як би не казав мені чоловік “дівчинко моя”, чи як би не називали мене сестрою моїх доньок - час бере своє.***Згадую всі ці дитячі казки, де мачуха ненавидить юну та прекрасну падчерку саме за її молодість, за її жіночій розквіт. ***Всім хочеться бути Білосніжкою. Нікому - мачухою, хоча вона й була найкрасивіша в світі, пам'ятаєте?***Не можу збагнути коли замість того, щоб бути в казці Білосніжкою, я раптом стала вже ближче до її мачухи? Куди поділися всі ці роки? Я ще вчора була дівчиною і пам'ятаю бентежну мить перших місячних.***В казках всі, хто прагнув вічної молодості ставали злими. Мабуть нереалістичність бажань, гординя подолати те, що людині не під силу, нездатність знайти інші цінності - робили цих героїв злими і некрасивими. Всі вони плохо закінчували.***Нема казок де б жінка «сорок плюс» була головною і все ж чарівною героїнею. Всі ці казкові жінки після сорока -або злі, або мертві, або феї. ***Поряд з кожною жінкою я відчуваю безсилля, бо час це те, перед чим немає ніяких лік. Я теж хочу бути молодою. При тому бажано, зі всім своїм багажем, життям, досвідом, оточенням - все те саме, але тільки молодою та здоровою.***В мить найглибшого болю, світ стає вкрай реальним. Все штучне виглядає потворним. Природа навпаки - як ніколи стає красивою і цілющою. ***В історії про Надію, немає якогось дива про молодильні яблука, живу воду, сльози незайманих, або ще якесь жертвоприношення яке б могло підвищити антимюллерів гормон. Але попри всі закони анатомії вона все ж таки завагітніла.***Чомусь саме тут і зараз, поряд з нею, я гостро відчуваю життя, як диво. І старості ніякої немає. Є щось із вічності, щось що буде завжди.