канал мистецького призначення

Мала можливість ознайомитися з книгою «Михайло Бойчук» із серії «Історія українських митців» від Projector Publishing, і ось що я вам скажу.Як і зазначається у вступі, «це не біографія та не мистецтвознавча праця» — це авторська інтерпретація історії Бойчука, викладена Іриною Магдиш, а також доповнена статтями Оксани Семенік та Дзенислави Новаківської.Маю професійну деформацію, тож пильно стежила за способом подачі інформації. Свідченням на користь того, що авторка вміє занурити читача у матеріал, буде те, що книга була подолана за два підходи, хоча й зауважу, що праця геть мала за обсягом і містить багато візуальних матеріалів. Мені дуже сподобалося, що виклад в першу чергу орієнтувався на те, аби пояснити і контекстуалізувати явище, період, ім'я, а не просто завалити фактами.Окрема подяка за структурування життєвого шляху Бойчука та доробку його учнів, напевне повертатимуся до цих табличок і візуалізаційДуже чекаю на книгу Маріам Наєм про Якова Гніздовського, яку вона пише для цієї серії!

Катя моя шеф-редакторка. В останній день липня ми спілкувалися після перегляду перформансу Ярослава Футимського і я сказала, що хочу краще її пізнати. Катя порадила прочитати її лібрето.Вперше я почула про цей текст у січні, коли відбулися читання. Мені розповів про них незмінний фотофіксатор багатьох мистецьких подій столиці Руслан Сингаєвський. Тоді я не знала хто така Катерина Яковленко, але якщо люди про щось відгукуються з захопленням, здебільшого я надаю цьому увагу. Лібрето на 44 сторінки чекало на мене більше ніж пів року: я думала, що не стягну читати щось про війну. Виявилося, що дарма: читати виявилося легше, чим слухати. Певно тому, що я сама контролюю темп сприйняття інформації і можу спинитися, якщо є така потреба."ЄрміловЦентр" — причина поїздки. Я прочитала інтерв'ю Яни Качковської з очільницею інституції Наталією Івановою і зрозуміла, що далі відкладати вже не можна, треба їхати. Нам не пощастило, у день коли ми зайшли до напівпідвального приміщення там проходив літературний ярмарок. А світлини Вольфґана Тільманса і Бориса Михайлова, що експонувалися у межах виставки "Парне катання", перекрили стендами з книжками та афішами. Чомусь я гадала, що "ЄрміловЦентр" має більші розміри і заходи можуть існувати незалежно одне від одного. Припускаю, що причиною моїх уявлень слугувало позиціонування установи як головного культурного осередку Харкова. Віталій Кохан спонукав нашу групу відвідати Салтівку. У цьому районі знаходиться школа №165, фасади якої митець "зататуював". На одному з надписів зазначено, що до Мордору 35 кілометрів. Це певно найсхідніша точка України, у якій я була.

У Voitok Gallery проходить персональна виставка Олександри ВороніноїПроєкт називається «За інерцією». «Коли дійсність руйнується, мистецтво продовжує рухатися "за інерцією"», — йдеться у кураторському тексті Сергія Войтока. В експозиції представлені роботи мисткині, яка волонтерила на Чернігівщині у 2022 році, але згодом емігрувала до Швеції, на резиденцію.Полотна створені за кордоном і привезені художницею власноруч, у змотаному стані. Саме тому більшість з них не натягнута на підрамник. Примітно, що таке експонування доволі характерне для створених на початку повномасштабного вторгнення творів, адже тоді художники часто працювали не у студії, а де була змога.Усі роботи про досвід війни, який переживає авторка в еміграції. Жодна з них не промовляє «в лоб», та й власне це вже не потрібно. Особливо враховуючи те, що художниця нині перебуває у контексті західного мистецтва, де такий спосіб подачі читатимуть краще.Voitok Gallery (локація) «За інерцією»Вхід — вільний Виставка діє до 3 серпня#безкоштовно #куди_сходити_у_липні#куди_сходити_у_серпні

Створити виставку з архівів, де головне медіа відео — викликПередусім тому, що треба продумати, як облаштувати експозиційний простір таким чином, аби глядачеві хотілося ознайомитися з експонатами. У залах демонструються архіви, відео та фото проєкти Романа Бондарчука та Дар'ї Аверченко. Моя думка про проєкт могла бути зовсім інакшою, якби до виставки залучили лише кураторку Катерину Ботанову, адже архітектора простору, якою опікувався Олександр Бурлака грає тут вирішальну роль.Зали арсеналу сегментовані, по них прокладений маршрут, а майже біля кожного відео можна спинитися на потрібний час, сісти наче у кінотеатрі та спостерігати. Перед вами історія Херсонщини доби Незалежності. Вона розказана через особисте і колективне: тут так багато речей, які я можу співвіднести з собою, однак водночас сила-силенна незвіданого і самобутнього. Варто одразу врахувати, що хронометраж усіх матеріалів — 90 хвилин, тож на виставку варто закласти не менше двох годин.Мистецький Арсенал (локація)«Херсон. Степ тримає»Вхід — 80/150 грн Виставка діє до 28 вересня#куди_сходити_у_липні#куди_сходити_у_серпні#куди_сходити_у_вересні

«Контурні карти пам'яті» — перша книга The Ukrainians Publishing і перша книга про війну, яку я подужалаЦе збірка есеїв про місця, що вважать для авторів, українців та культури загалом. Це фіксація спогадів, які дивним чином відгукуються, навіть якщо згадані локації не були вам відомі до того. Це спосіб пережити колективне через особисте, і навпаки.Рівною мірою це книжка не про місця, а про людей. Тих, хто створив, започаткував, оберігав, чи досліджував місце. Кожен есей пов'язаний з автором, чи авторкою. Особисті історії — це те, що торкає у книзі найбільше: через подібний досвід, який ми усі маємо живучи у війні.Є місця, які зацікавили нас лише після того, як їх помістили під збільшене скло і ми побачили сотні поширень світлин у соцмережах. Так кричать про терористичні дії росії. Коли це музей, чи мозаїка, чи якесь унікальне культурне місце, ми завжди наголошуємо на втраті чогось невимовно важливого, але зазвичай замовчуємо, що те «важливе», до того, бачили і цінували одиниці.Сьогодні День жалоби і мало що буде доречним, окрім думок про втрату і цінність того, що ми маємо та донатів.Книгу проілюструвала Оксана Бойко.

У межах проєкту «ПроЗорі» дуету АРВМ приділили найбільше уваги: їм присвячено дві з трьох додаткових експозиційОдна з них — у Бабиному Яру. У 1965 році було оголошено конкурс на створення пам'ятника «Жертвам фашизму в Шевченківському районі міста Києва». Ада Рибачук та Володимир Мельниченко представили своє бачення меморіалу, однак у 1976 році конкурс було анульовано. Натомість, встановили «Пам'ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Назва, і власне сам вигляд пам'ятника, відповідають радянській політиці замовчування теми Голокосту. Про цей проєкт АРВМ я не знала, тож була дуже вражена, побачивши оригінальний макет, та відтворену його частину у масштабніших розмірах (хоч і не оригінальних). Спочатку навіть була подумала, що це їх славнозвісна «Стіна пам'яті», створена для Байкового кладовища. А ні... хоча, можливо саме ця ідея розвинулась у справу всього життя митців, адже архітектоніка двох пам'яток у дечому подібна.Виставковий центр «Жива пам'ять», Бабин Яр, вул. Юрія Іллєнка, 48Б (локація)пн -пт: 10-19; сб-нд: 11-19«Коли руйнується світ...»Вхід — вільнийВиставка діє до 31 липня#безкоштовно #куди_сходити_у_червні#куди_сходити_у_липні

Сьогодні знайомлю вас зі скульптором-керамістом Віталієм Красуцьким. Митець працює з глиною два роки і зауважує, що йому вона близька насамперед за тактильними відчуттями. Ваші роботи часто мають доволі моторошний вигляд і антонімічно позитивний сенс. Яким чином це виходить?Мабуть тому, що насамперед я не вважаю їх моторошними, хоч знаю, яке враження вони викликають у людей. Важливо, що для мене це рідні та приємні образи. Інколи ті сенси, які вкладаю у скульптуру, не завжди відгукуються, кожен бачить своє, навіть інколи не хочу давати назви, бо в момент іменування я забираю у глядача простір для роздумів. Вважаю, що емоції складно ділити на позитивні та негативні, адже це просто емоції, вони природні. Їх часто не виносять назовні, як симпатію так і тривогу, чи захоплення і сором. Тому хочеться, аби, дивлячись на мої роботи, у людей виринали приховані почуття. Ви втілюєте бажаний задум, чи починаєте роботу, не знаючи, що вийде в результаті? Насправді частіше я маю задум і чітко йду до бажаного результату, але інколи й справді імпровізую і дивлюсь, що вийде. У цей момент цікаво побачити реакцію людей: інколи фідбек надихає на назву скульптури. Чи пов’язано це з тим, як ви позиціонуєте місце творчості у вашому житті?Зараз творчість не домінує у моєму житті, адже я ніколи не думав, що буду займатись цим серйозно, поки я працюю дизайнером інтерʼєру і це забирає багато мого часу. Хоча зараз я все ближче до того, щоб займатись творчістю як основною діяльністю.Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що форма у ваших робіт з’явилася раніше за сенс. Ви дійсно прийшли до цього опісля?Навпаки. Певний час я ліпив тільки для себе, нічого не виставляв у соцмережі. Мені було життєво необхідно відтворити свої почуття у скульптурі. Це почалося ще до того, як я освоїв кераміку, адже спочатку ліпив з пластиліну. З часів цієї терапії лишилися тільки фото, бо пластилін — недовговічний матеріал. Зараз буває по-різному, або спочатку народжується форма і я вбачаю в ній сенс, або я хочу передати ту чи іншу емоцію/подію і шукаю для неї вираження у формі (це насправді складніше).Якби вам треба було описати ваші роботи тим, хто не може їх побачити, як би ви це зробили?Гадаю, сказав би приблизно так: «Це дасть тобі змогу відчути давно забуте та наболіле».Які ваші творчі плани на майбутнє? Чи є якісь мрії або мета, яких ви прагнете досягти у своїй кар'єрі?Зараз мій шлях доволі розмитий, бо я початківець. Моя мета — займатися лише мистецтвом і мати змогу заробляти цим на життя, бо поєднувати творчість з дизайном дуже складно. Нині роблю все можливе, аби розвиватися як митець.Якщо вам цікаво дізнатися про Віталія більше, сміливо ставте питання у коментарях, а також зазирніть у його Instagram. #знайомство_з_митцем

Друга книга була обрана для колективного обговорення у нашому читацькому клубі. Це «Марсіани на Хрещатику» Віри АгеєвоїДовгий час я знала про існування цієї праці, але помилково була переконана, що це художня література (а наш клуб спеціалізується саме на нонфікшині). З обкладинки та за іменем авторки можна здогадатися, що мова йтиме про літературу, а саме про київський осередок літературотворців на початку XX століття. Надмета Агеєвої — показати, що українська література не лише про село, у ній є багато й урбаністичного. Авторка розпочинає з окреслення загального контексту, а затим доволі розлого і академічно розставляє акценти у знакових працях доби. Під час обговорення ми дійшли спільної думки, що тут не вистачає ясності та структури, а можливо й пильного ока редактора/ки, що зміг би приборкати імениту літературознавицю)Книга сподобалася мені тим, що відомі діячі, яких ми вже давно поставили на бронзовий п'єдестал, завдяки зануренню у їх побут та життя, раптом зійшли з нього і стали звичайними людьми. І хоча «Марсіани на Хрещатику» позиціонуються як книга про місто, для мене цей аспект став геть другорядним. #мистецька_бібліотека

Завтра ми відзначатимемо День Києва, тож я твердо постановила собі, що маю довідатися щось нове про столицюОбрала дві книги. Сьогодні про «Столиций Київ». Її написали художниця Надія Харт, яка також створила ілюстрації видання, історикиня Тетяна Швидченко та літературознавиця Діана Андрієвська. Маємо три розділи: «Ті, що несли щит. Київ мистецький» (Надія Харт), «Ті, що несли меч. Київ Войовничий» (Тетяна Швидченко), «Ті, що несли вінець. Київ літературний» (Діана Андрієвська). Таким чином кожна частина написана знавчинею своєї справи. Я зауважила, що Харт має більш особистісний спосіб подачі, Швидченко — розлогий та обґрунтований, Андрієвська — живий і, навіть, подекуди художній. Водночас ця розмаїтість ніяк не порушує цілісність оповіді.Центральним елементом книги й її об'єднувальним елементом обрали Українську революцію 1917 року. Про місто розповідається через історії виданих, відомих і незнаних, постатей доби: хтось народився у столиці, хтось був тут лише кілька років, а для когось місто було домом усе життя. Розповідь оживлюють численні цитати героїв оповіді та їх сучасників. А взаємозв'язки між персоналіями прояснюються з кожною новою сторінкою, завдяки іншим ракурсам та глибшому розумінню. Кожна згадана адреса виділена синім кольором. Цим маршрутом авторки пропонують прогулятися і пригадати прочитані історії. Мені щораз було сумно бачити уточнення (не збереглося), зокрема знаючи, що виною тому могли бути не лише історичні перипетії, а й київські забудовники. Плекаймо пам'ять, адже це частина і наших історій!#мистецька_бібліотека

Ви бачите перед собою роботи. Я не назваю вам ім'я автора. Що ви про них думаєте: звідки родом митець, а може це взагалі мисткиня? Чи можна щось ідентифікувати лише за зовнішнім виглядом мистецтва?Як на мене, так. Навіть попри те, що йдучи на подію, мені було відомо, що ці текстильні скульптури створені українцем Яном Бачинським. Натяки на походження, відгомін середовища, у якому формувався художник, знаходимо серед елементів, що вже є частиною мистецьких творів: радянські прикраси та іграшки, вишивка... Довідатися щось про автора за його твором можна не завжди, але часто є підказки, до яких варто бути уважнішими. Власне, аспектів дослідження національної самоідентифікації чимало. Якщо немає прямих висловлювань, висновки можна зробити помітивши запозичення орнаментів, кольорів, вплив історичних подій на практику митця.Зараз вивчаю цю тему в контексті митців, що працювали на початку минулого століття, коли Україна ще не здобула власної державності. Певна річ, питання досі актуальне.Виставку «Час вилизує своїх дітей» можна побачити в просторі Peremoga space (локація), вхід вільний, а подія триватиме до 14 червня. #безкоштовно #куди_сходити_у_травні #куди_сходити_у_червні