Катя моя шеф-редакторка. В останній день липня ми спілкувалися після перегляду перформансу Ярослава Футимського і я сказала, що хочу краще її пізнати. Катя порадила прочитати її лібрето.Вперше я почула про цей текст у січні, коли відбулися читання. Мені розповів про них незмінний фотофіксатор багатьох мистецьких подій столиці Руслан Сингаєвський. Тоді я не знала хто така Катерина Яковленко, але якщо люди про щось відгукуються з захопленням, здебільшого я надаю цьому увагу. Лібрето на 44 сторінки чекало на мене більше ніж пів року: я думала, що не стягну читати щось про війну. Виявилося, що дарма: читати виявилося легше, чим слухати. Певно тому, що я сама контролюю темп сприйняття інформації і можу спинитися, якщо є така потреба."ЄрміловЦентр" — причина поїздки. Я прочитала інтерв'ю Яни Качковської з очільницею інституції Наталією Івановою і зрозуміла, що далі відкладати вже не можна, треба їхати. Нам не пощастило, у день коли ми зайшли до напівпідвального приміщення там проходив літературний ярмарок. А світлини Вольфґана Тільманса і Бориса Михайлова, що експонувалися у межах виставки "Парне катання", перекрили стендами з книжками та афішами. Чомусь я гадала, що "ЄрміловЦентр" має більші розміри і заходи можуть існувати незалежно одне від одного. Припускаю, що причиною моїх уявлень слугувало позиціонування установи як головного культурного осередку Харкова. Віталій Кохан спонукав нашу групу відвідати Салтівку. У цьому районі знаходиться школа №165, фасади якої митець "зататуював". На одному з надписів зазначено, що до Мордору 35 кілометрів. Це певно найсхідніша точка України, у якій я була.