😇Андрій ✙ ГАВ😈

На відео підари тренуються долати перешкоду з колючого дроту...Ця хуйня на китайських байках дійсно працює, але є одне але - це не від успішного успіху підарів. Справа в тому, що трати срусні в важкій техніці настільки великі, що вони давно почали використовувати свій найбільший та найдешевший ресурс - гарматне м'ясо, якого у них овердохєра. Такі штурми на мотоциклах, мопєдах, велосипедах та самокатах мають успіх як і їх попередня тактика - з "пішою" піхотою, поступовим накопиченням пігдогів на позиціях з подальшим закріпленням... Цьому можна протидіяти, що часто-густо успішно робиться, єдине що для цього потрібно це нормальна розвідка, підготовані позиції з піхотою та дрони, як ударні так і розвідувальні, для своєчасного виявлення та знищення підарів. Питання до професіонала, Андрій Гав, Брате, як тобі це? Скільки цих підарів, на твою думку, розбили собі єбвльники перестрибуючи через дріт?Шкода, що влада замість побудови нормальних укріплень займається попилом та дерібаном усього, до чого може дотягнутися своїми брудними руками... Американський піхотинець

Цифровий слід — це все, що залишилось. Після буревієв битв, коли дим осідає, залишаються лише уламки — і серед них ці крихкі, але безцінні фрагменти пам’яті. Короткі та довгі рядки тексту, уривки розмов та відео повідомлення, номера посилок нової пошти та скинуті локації, прохання та лайки, фото та відео, жарти та меми, які смішили тоді, але тепер викликають лише тягучий біль. Повідомлення в старих чатах, накштал: "Брате, привітай мене! Я вчора перший раз добряче попрацював в сіряку та не забаранився! Враження, коли виходишь звідти - абсолютно нереальні...", які більше ніколи не отримають продовження, бо ніколи не будуть "online"… Інколи я пишу їм, але "last seen a long time ago..." Голоси загиблих Побратимів живуть у цих рядках, немов тіні минулого, що не відпускають ні тебе ні їх... Ти перечитуєш їхні слова і, здається, ніби вони все ще тут, поруч, на відстані дзвінка, в "синьому" чи "зеленому", на відстані одного голосового чи текстового повідомлення, на відстані дурного "кружечка". Але кожне непрочитане повідомлення — це холодний доказ, що їх більше немає. Лише спогади. Лише холодний код, одинички та нолики, букви та цифри, смайлики та дужечки — ніби символи, які вписані у вічність. Ми, хто вижив, несемо цей тягар - спогадів і тиші, що заповнює простір там, де колись були їхні голоси. Ми вчимося жити із цим болем, з усвідомленням того, що наша присутність тут — це постійне нагадування про їхню відсутність. Війна змусила нас стати носіями їхньої пам’яті, вартовими їхніх нездійснених мрій і обірваних розмов. Це важко, але водночас це — наш обов’язок, наша обіцянка ніколи їх не забувати. Комплекс провини того хто залишився живим накриває зненацька, велетенською хвилею, ломаючи кістки, розбиваючи твоє тіло об каміння та твердий пісок, з’їдаючи зсередини: "Чому я залишився? Чому не вони?". Відповіді немає. Є лише зобов’язання: вижити і жити. Це не привілей, це клятий борг. Борг перед тими, хто віддав усе, і чий цифровий слід тепер — як стяг, що нагадує про їх жертву. Ми зобов’язані пам’ятати: їх слова та дії, їх обличчя та постаті, їх крики та сміх, їх мрії та бажання — це не просто спогади, це наказ "Тримайся!". Їх жертва не повинна бути марною. Тепер їх не закінчена битва — наша відповідальність. Мені здається, що цей біль залишиться назавжди, але він — як гартування, як нагадування, що ми тут не просто так. Це гартування, що перетворює слабкість та зневіру - на міцність та витривалість, а сум, розпач та апатію — на силу та мотивацію рухатися далі. Цей біль, хоч і невидимий, стає нашою бронею, нашим свідченням того, що ми витримали, що ми боремося не тільки за себе, але й за пам’ять тих, хто не зміг піти далі з нами. Вони віддали життя, щоб ми могли далі боротися та жити. Щоб ми втілили наші спільні та їх особисті мрії, щоб ми змогли обійняти їх батьків, коханих та близьких! Тому ми продовжуємо. Читаємо їх слова, зберігаємо їх у пам’яті, ділимося їхніми історіями. Щоб світ знав, що вони були. Що вони боролися. Що вони жили. І щоб їх цифровий слід залишався свідченням того, що їхня жертва мала сенс. Голоси тих, кого більше немає, звучать у наших серцях. Вони просять нас пам’ятати та триматися. Бо пам’ять — це теж зброя. І ми зобов’язані нею скористатися. Заради них. Заради майбутнього. Ми — це їхні живі відлуння. Їхні тіні у світі, який вони залишили. І поки ми пам’ятаємо їх — вони продовжують жити, бо такий Шлях. Будь ласка, робіть фото та знімайте відео з вашими Побратимами та Посестрами, бо може настати той день, коли це все, що у вас від них залишиться…Американський піхотинець

Запустіть краще цифровий рейтинг високопосадовців, щоб моніторити вашу ефективність. •Постачання бк - пройоб•Забезпечення нормального спорядження- пройоб•Забезпечення запчастинами - пройоб•Розбудова власного ВПК - пройоб•Заміна зношеного озброєння на нове - пройоб•Стандартизація озброєння у військах - пройоб-І це лише перше, що спало мені на думку, думаю вам в коментарях ще накидають. Зараз весь фронт тримається лише на толкових командирах які при обмеженому ресурсі виконують поставлені завдання. Ефективність цих командирів включає не тільки ураження противника, але й збереження особового складу, позицій, озброєння та військової техніки. Звісно є і долбайоби які тепер в погоні за лоховськими рейтинговими забігами покладуть голови наших хлопців. Мені «подобається» як всю війну нас вчать воювати, та лише ніхто не приїздить до нас з майстеркласами. Одразу згадав журнал застосування танків започаткований військовими геніями бо підрозділи стали їх менше застосовувати.На цю тему можна довго говорити, проте в мене відчуття, що хтось з своїми манікюрами та напрасованими сорочками попіздує на фронт з майстеркласами. Накипіло🤬…Думки Фронтовика ∆ | Підписатись

...I CAN'T GET IT OUT OF MY HEAD.AFTER SEVEN YEARS. EVERY DAY IT HURTS.SOMETIMES I WAKE UP AND I DON'T KNOW WHERE I AM.I DON'T TALK TO ANYBODY.SOMETIMES A DAY...SOMETIMES A WEEK.I CAN'T PUT IT OUT OF MY MIND...Для мене саме "Перша Кров" є новорічною стрічкою. Автор книги, Дейвід Морел, не служив та не воював, але те, що він передав через слова та дії головного героя - це щось настільки влучне, болюче та жахливе, що я на 100% впевнений, консультанти у нього були справжніми ветеранами війни...До чого я все це пишу і чому згадую: якщо країна не почне працювати з ветеранами, не створить можливості для реабілітації хлопців та дівчат після фронту, це буде катастрофа. Мені надзвичайно прикро, що у владі та при владі немає людей які б мали подібний досвід. Абсолютна відірваність від реальності та неспроможність можновладців вирішувати проблеми можуть і призведуть до трагедій...Передивіться фільм "Рембо. Перша Кров", та спробуйте зрозуміти, про що я, якщо не розумієте. Це важливо. Держава повинна взяти на себе відповідальність за тих, хто врятував її в найстрашніший та найважчий час.Зробіть будь ласка репост, якщо згодні.Американський піхотинець

Ця діч з невідпусканням бійців до навчальних центрів і утримання людей навіть після наказу про переводи, у мене на голову не налазить. Особливо коли комбати та комбриги ще й влаштовують цим людям через сержантів та "витіранів" підрозділу натуральну травлю і влаштовують токсичне середовище. Ну здавалося б - є задача головнокомандувача, яка визначена пріоритетною. Навіть пріоритетніше ніж формування нових підрозділів і відновлення старих. Бо ця задача важлива, але менше ресуртозатратна - підготовка якісна людей і створення навчального центру за новими принципами.Результативність підготовки доведена на ЛБЗ. Ну, відпусти 10 або 20 людей з бригади по людськи. Ну не зроблять погоди 10-20 військовослужбовців. Якщо в тебе боєздатність бригади визначають 10 людей, або по 2-3 з кожного бату, то ти не комбриг, не комбат. В тебе організми не БГ.Відпусти і люди тобі віддячать. Вони будуть пам'ятати тебе і підрозділ як щось світле в своєму житті. Пишайся що в тебе цінні кадри пішли формувати нові стандарти підготовки. В нас є група інструкторів які зайшли з 47 бригади і після стажування та уніфікації зайшли в центр.Та вони землю риють коли 47 зайшла на відновлення. Для них це як щось зробити для сім'ї де виріс. Так нє, бля. Нє пущать і нєіпьот. Травлю влаштовувати. Умисно на штурми відправляти замість здачі посад.Що це бля за канібалізм такий? Що з вами не так? НЕ МОЖЕ 10 бійців тримати боєздатність бригади. Якщо до такого стану довели, то треба цих ахфіцерів під суд віддавати. Піздєц якийсь. Є воля старшого начальника. Є навчальний центр. Є люди які хочуть спробувати себе в якості інструкторів та викладачів нового формата.Ні, хуй там. Вперлися. Горизонт планування -2 дні. Коли постираєте всіх досвідчених, хто буде передавати досвід молоді? Будете кляти навчальні центра в які не відпускали людей? Там де саботували самі процеси становлення?