Платиш арахісом - отримуєш мавп. В українській армії абсолютно абсурдне розподілення грошового забезпечення. Воно не корелює з відповідальністю, ризиком чи рівнем професіоналізму. «Зарплата» не мотивує. Вона демотивує. А іноді, просто принижує. Люди, які щодня ризикують життям, отримують суми, що виглядають як знущання. І водночас мусять купувати спорядження за власний рахунок. Це бійці, які мали б бути ядром майбутньої армії. Натомість їх ставлять у ситуацію, де гідність і небезпека існують без справедливої компенсації. Ми вперто ігноруємо просту річ: оборону тримають не фанатики, не монахи і точно не раби. Це професіонали. Це батьки. Люди з тілом, нервовою системою і потребою в ресурсі. Якщо хочеш, щоб ці люди працювали ефективно, ти або їх достойно забезпечуєш, або втрачаєш. І зараз ми їх втрачаємо. Спробуй пояснити ветерану після Бахмута або Курська, що тепер він має йти служити у навчальний центр за 23 тисячі гривень. Без бойової слави. Без поваги. Без суспільного резонансу. Без навіть мінімального розуміння, що саме він опора інфраструктури армії в тилу. Деякі з цих людей могли б заробляти в ПВК за кордоном від 5 тисяч доларів на місяць. І вони це знають. І багато хто погодився. Бо там стабільність, повага, гідна оплата, і ніхто не кричить услід за барбершоп, чисту форму і подібну єресь. А у нас усі все «мають терпіти». Але людська гідність не терпить безкінечно. У нас чомусь досі є відчуття, що достойне грошове забезпечення для солдата - це щось зайве. Що якщо військовий справжній, він має бути голодний, скромний, безамбітний і вдячний просто за те, що йому дозволили служити. Що патріотизм повинен перекривати будь-яку економічну логіку. Але насправді все навпаки. Якщо ти платиш гідно - ти не купуєш людину. Ти показуєш їй, що поважаєш її роботу. Її ризик. Її досвід і внесок. Низьке грошове забезпечення, це не просто цифри. Це демотивація. Це втрата кадрів. Це дискредитація інституції. Це вигорання ветеранів і зневага до системи. Бо вони бачать: їх цінність зникає в ту секунду, коли замовкає зброя. Ця проблема не лише про гроші. Про пріоритети. Вона про систему координат, у якій або будується якісна контрактна армія, або далі все тягнеться на міфологізованому "ентузіазмі". Але ентузіазм не тримає позицій без їжі. Не забезпечує сім’ю в тилу. Не передає досвід, якщо досвід нічого не вартий. Ми маємо будувати армію не лише для перемоги, а й для життя після неї. А для цього військовим треба почати платити так, ніби ми хочемо перемогти, а не вижити