#відгук #прочитане #камю📖 Альбер Камю. П'єси (Фоліо, 2020)Невелика книга, де зібрані всі п'єси Камю. Так, він написав всього чотири п'єси. Взагалі, це мене дивує в авторах першої половини ХХ ст. Вони пишуть навдивовижу мало творів. Художній доробок Камю - 3 повісті, 4 п'єси, 1 незавершений роман, 1 збірка оповідань та 3 збірки есеїв (і вони вже напівхудожні), а також 2 філософські трактати. Звісно, він також писав й статті - для газет та журналів (наприклад, про Алжир). Але сумарно його творів не так багато!Тому всього чотири п'єси. З хороших новин - вони в класичних перекладах, які виходили в 1996 року. З поганих - самі п'єси в більшості своїй доволі слабкі. Лише Калігула досі звучить сильно (я його читав тричі, а ще двічі бачив на сцені). Решта — відверто слабкі твори. А остання п'єса — Справедливі — ще й про російських терористів-революціонерів ХІХ ст. Хоча якраз ця п'єса могла бути найкращою, але саме в ній творчий метод Камю дає збій.Камю — модерніст, а тому він залишає широкий простір для інтерпретації, яку зробить аудиторія. Це означає, що текст деколи має залишати певні речі недоговореними, недописаними... Але у випадку з терористами цього недоговореного занадто багато, а тому п'єса "провалюється" у відсутність чіткого послання чи ідеї.Між першою та останньою п'єсами — Непорозуміння та Стан облоги. Перша з них доповнює Калігулу (це так званий абсурдистський цикл), а друга — Справедливих (і це так званий бунтарський цикл). Проблема в тому, що ці п'єси надто вторинні — і до своїх драматургічних сестер, і до прозових творів та філософських есе. Камю наче повторює одну й ту ж ідею, просто іншими словами. Але не додає нічого нового, а навпаки — спрощує історію. І це логічно: для театру не можна розбудувати таку ж складну сюжетну лінію, як для прозового твору. Але через це п'єси неминуче відсуваються в тінь його повістейЯ не шкодую, що їх прочитав. П'єси Камю дозволяють краще збагнути його творчі прийоми та ідеї. Але якщо ви хочете просто познайомитися з його творчістю, то з п'єс - навіть з Калігули! - починати явно не варто
І щоб відволіктися від політичних новин...🧐 Я проаналізував 50 книг, які найчастіше купували в рамках єКниги (сумарно це 30266 примірників!) — і розділив їх на вісім категорій (далі подаю назву з графіку і коротку розшифровку):1️⃣ про стосунки — художня проза, де в центрі сюжету романтичні стосунки2️⃣ self-help — або книги з саморозвитку, або з психологічної самодопомоги3️⃣ 18+ — "перчена"/еротична проза, тобто книги, де одним з основних елементів є доволі відверте та провокативне зображення стосунків4️⃣ трилери та детективи5️⃣ поезія6️⃣ фентезі7️⃣ війна — книги про російсько-українську війну8️⃣ антиутопії❗️% у графіку - частка куплених примірників, а не назв!🧐 Загалом, майже половина (47,5%) книг — це або проза про стосунки, або ж різні порадники з саморозвитку чи збереження психологічного здоров'я🧐 В принципі, чи результат має аж так дивувати, якщо йдеться про читачів та читачок, яким недавно виповнилося 18 років — і які починають своє доросле життя в країні, де триває повномасштабна війна?
Особливо радію, коли українською виходять переклади соціологічних досліджень. І хоча соціологія може здаватися дуже нішевою, насправді її аудиторія широка. Звісно, якщо написати текст популярно, а не академічно. Але несподівана перевага соціології (як і більшості наук про людину) – можливість написати наукове дослідження достатньо простою мовоюМинулого року в "Лабораторії" вийшло дослідження з соціології... архітектури! 📖 Леслі Склер. Проєкт «Ікона». Архітектура, міста, глобалізаціяСудячи зі структури книги, Склер зосередиться на перетині кількох тем: місто, ідентичність та глобальні нерівності! Адже сучасні міста перетворюються на "товар" для туристів (щирі вітання tourist gaze Джона Уррі), а тому повинні мати візуальну візитівку, тобто якусь визначну будівлю. Але як це вирішує міська влада? Які архітектори залучені до цієї роботи? Як всі і процеси переплітаються (бачення замовника та бачення виконавця) та обумовлюються фінансовими та постколоніальними процесами?Ось таке плановане читання 🙂
1960-і вважають золотою добою в соціології. І це недивно! З 1956 по 1970 з'явилися 22 книги, які зараз вважаються соціологічною класикою!🤯 Кожного року виходила щонайменше одна книга, яка радикально змінювала соціологічне теоретизування! Крім 1958, 1960 й 1968. Тоді нічого класичного не видали. Не знаю, чому так сталося🥳 Атмосфера 1960-х відчувається в цій книзі, яку вперше було видано 1961 року📖 Джейн Джейкобс. Смерть і життя великих американських міст (CANactions, 2021)🔥 Класика міського планування, але також – соціологія міського повсякдення! Джейкобс задумувала цю книгу як критику міського планування в Нью-Йорку🧐 Якщо ви не дуже знаєте про Джейн Джейкобс, то дуже раджу фільм Сирота Бруклін (Motherless Brooklyn), де одним з героїв є... Джейкобс. Хоча сам фільм — неонуарний детектив, він дуже гарно передає атмосферу 1950-х та "будівельну мафію", проти якої боролася Джейкобс🔥 Але ця книга цінна тим, що вона не просто про планування міста, але також — мікросоціологія міського життя. Цим і захоплює!
3 лютого помер Майкл Буравой (Burawoy) (1947–2025) – соціолог, відомий концепцією громадської соціології (public sociology), але також етнографічними дослідженнями робітників в посткомуністичних країнахГромадська соціологія – це принцип, який Буравой запропонував, щоб вивести соціологію з рамок чисто академічної чи прикладної діяльності. Фактично, це соціологія, яка активно докладається до зміни світу та суспільства. Несподіваним чином ідеї Буравого виявилися суголосними деколонізаційному повороту в соціологічній теорії. Я б сказав, що його класифікація (фото 2) дозволяє зрозуміти відмінність не-Західних соціологій: чому в ХІХ-ХХ ст. їм бракує академічного ригоризму західних колег!Буравой мав українське коріння, про що сам неодноразово згадував. І декілька разів приїжджав в Україну! Власне, це фото було зроблено Володимиром Паніотто під час одного з візитів3 лютого в Окленді на пішохідному переході біля Children's Fairyland Буравого збив спортивний автомобіль, причому водій втік з місця ДТП...
В Швеції розгорівся перекладацький скандал!🔥 В перекладі книги Тімоті Снайдера Про свободу виявили, що перекладач(ка?) дописав від себе частину тексту.⚠️ Наразі виявили один фрагмент, де форма шкільної команди з футболу – завдяки перекладу – стала втіленням нацистського ідеалу нації як живого організмуЯсна річ, в Снайдера нічого про нацистів та націю-організм немає🤔 В книги офіційно немає перекладача: видавництво стверджує, що перекладач побажав залишитися анонімним. Але є підозри, що було використано ШІ⚠️ Ясна річ, що у видавництва вже питали, чому не консультувалися зі Снайдером? Позиція видавця: Снайдера не питали, бо він би й так не відповів. Доволі дивна відповідь, оскільки автор дуже відкритий чоловік❗️ Натомість можемо тільки втішитися, що маємо чудовий український переклад, виконаний Галиною Герасим, де всі суперечливі моменти уточнювалися в автора. А сама книга вийшла у видавництві "Човен" минулого року. Зараз її на сайті нема. Наскільки я розумію, перший тираж вже розпродано!
Сьогодні помер Мартін Поллак (1944–2025) – австрійський журналіст та публіцист, який гостро піднімав тему відповідальності австрійців за злочини нацизму. За це він отримав "тавро" Nestbeschmutzer (того, хто паплюжить власне гніздо), адже політика пам'яті Австрії після 1945 керувалася принципом: "Австрія – перша жертва Гітлера". Але, як писав Поллак, австрійці займали високі посади в ІІІ Райху...Приводом до такого інтересу була сімейна історія: батько Поллака був нацистом (і загинув в горах, намагаючись втекти в Італію). Але Поллак його не пам'ятав, бо йому тоді було 3 роки. Намагаючись дізнатися більше про батька, Поллак виявив темне минуле – родини та Австрії...🔥 Україна також в центрі уваги Поллака. І з цим пов'язана кумедна історія. Насправді, він нами не цікавився. Але 1983 поляки не пустили його Польщі, щоб в архівах вивчати австрійську Галичину.Тому Поллак вирішив зробити "літературну мандрівку" в Галичину – і проаналізувати твори австрійських письменників про цей регіон. І захопився Україною!
Через повномасштабне вторгнення я пропустив, що українською вийшла перша книга Брюно Латура!ℹ️ Насправді, це збірка трьох його статей та транскрипт однієї дискусії за його участі🧐 Латур є засновником actor-network theory (ANT), яка пропонує розглядати людей та не-людей як складові однієї мережі. В принципі, логічно, хоча і складно: не-люди (речі чи інші живі істоти) "вплетені" у соціальні відносини людей🔥 Латур починав з вивчення взаємодії людей та... мікробів, але найбільш відомою є його стаття про двері: як соціальні відносини втілюються в доводчику, і як доводчик змінює соціальні відносини🔥 Але в цій збірці представлений більш пізній Латур, який змістив свою увагу на складніші проблеми: взаємодія людини та природи. Зокрема, в цих статтях йдеться про міста з погляду ANT🥳 Я радий, що вийшов книгою переклад одного з найцікавіших соціологів ХХІ століття. Шкода, що це не один з його програмних текстів, як-от Science in Action чи Reassembling the Social. Але вірю, що й вони з'являться українською!
🥳 Сьогоднішній іменинник — Ансельм Строс (Strauss) (1916—1996)❗️ Строса зараховують до символічного інтеракціонізму (але сам він з кінця 1960-х був проти) — у чиказькій версії. Ця гілка інтеракціонізму вважала неможливим створення теорії, оскільки будь-яке соціологічне дослідження скероване на вивчення ситуацій, які є унікальними та неповторними❗️ Але це не означає, що Строс не займався теоретизуванням1️⃣ Він зробив значний внесок в теоріюідентичності 2️⃣ В 1978 видав книгу "Переговори" (Negotiations), де виклав свою версію інтеракціонізму❗️ Проте найбільша заслуга Строса — в сфері методології. Він є співавтором grounded theory — цікавої і складної методології до вивчення соціальної дійсності, яка допомагає "вхопити" та узагальнити соціальну реальність майже безпосередньо❗️Також Строс відомий дослідженнями госпіталів — як персоналу, так і пацієнтів (його цікавило, яка персонал комунікує і взаємодіє зі смертельно хворими пацієнтами)🙁 На жаль, жодної його книги українською не перекладено
#відгук #прочитане #смоленський📖 Павел Смоленський. Похорон різуна (Наш час, 2006)[Перекладач – Андрій Бондар]Надзвичайно гостра збірка репортажів, написаних в 1998-2000 рр., тобто близько 25 років тому. Павел Смоленський – майстер репортажу. Хоча в центрі книги – відмова польського громадянства визнавати воєнні злочини, вчинені польськими військами в 1940-х рр., проте всі репортажі передають дух та атмосферу кінця 90-х. Мені складно пояснити, в чому це проявляється. Просто якщо вам довелося жити в той час, від тексту будуть постійні флешбекиПавел Смоленський не є українцем. Навіть більше, його тексти не є написані з української перспективи. Це тексти поляка, написані для поляків. Але є один важливий нюанс: це тексти поляка, який справедливість та істину ставить вище за вузьколобий патріотизм. Іншими словами, для Смоленського визнання польської відповідальності за злочини ХХ ст. – це частина польської ідентичностіТому його тексти гострі і нещадні щодо українців. Але перш за все – щодо поляків. Смоленський описує незначні, на перший погляд, історичні події. Незначні з перспективи Другої світової війни, адже йдеться смерть кількох десятків цивільних чи військових – на тлі мільйонних жертв в Європі. Втім, Смоленського цікавить інше: чому через десять років після падіння комунізму ці жертви досі не отримали гідного поховання та вшанування?! Він розповідає історії загиблих як вояків УПА, так і мирних українців – і боротьбу за їхнє перепоховання протягом 1990-х.Смоленський не хоче звинувачувати польську владу чи місцеві громади, але кожного разу він від розпачу ховає обличчя в долонях: Польща відмовляється визнавати українців, вигадуючи різні виправдання. На ксенофобському полюсі – звинувачення, що українці різуни, на іншому – заклики бути толерантними і не розпалювати ворожнечу. Так, частина польських урядовців раптом говорить Смоленському: наше суспільство є толерантним, бо не дає слова українцям, інакше вони своїми вимогами подбати про гідне поховання своїх рідних зруйнували б усю толерантність!Смоленський не знає, що з цим робити. Він просто розповідає історії. Ось мирні українці, яких вбили просто за те, що вони українці, а тіла скинули в яму посеред поля. Ось їхні рідні, які намагаються організувати перепоховання. Ось влада, яка каже, що місце поховання через 50 років важко встановити. Ось небайдужі і совісні поляки, але переважно – українці Польщі, які дізнаються від селян, де ж ця братська могила. Якщо урядовцям і кількох років бракує, щоб офіційно ідентифікувати місце поховання, то активістам достатньо і 15 хвилин. І ось місцева влада, яка каже: “А навіщо вам перепоховання? Це збурить громаду. А ситуація ж і так спокійна: на могилі вирощують агрус та порічки. А могли ж корів випасати!”І Смоленський просто не розуміє: Чому так!? Його тексти натякають на джерела таких упереджень. Але їхня сила в іншому. Смоленський запитує: чи варто триматися за ідентичність, яка не має гідності визнати вину і попросити прощення? І це питання, яке робить його текст важливішим за опис україно-польських дискусій та суперечок 1990-х. Це питання, яке важливе для будь-якої людини ХХІ ст.: Чи гідною є та ідентичність, яка нехтує елементарною людяністю? Смоленський вважає, що не є. Але він вірить, що будь-якій ідентичності треба давати ще один шанс: стати більш людяною, а тому – гідною майбутнього!
TGLIST.COM.UA
